Літературна вітальня "Шевченко і Сумщина"

 

Ведучий 1.  Якої сили треба,

Щоб тьму перемогти, –

Вогонь узяти з неба

Й на землю принести,

Людині щастя дати,

І ласку, і тепло,

Навіки подолати

Нестерпне в світі зло!..

 

Ведучий 2. Якої в серці треба

Любові до людей,

Щоб так зректися неба,

Як зрікся Прометей;

Терпіти муки люті,

Ворожі примхи злі, –

Щоб сонце повернути

                   Обкраденій землі.

 

Ведучий 3.    В історії кожного народу є імена, які він свято зберігає у своїй пам'яті, з великою любов'ю та повагою передаючи з покоління в покоління. Для українців – це Тарас Шевченко. Це син народу, який так ніжно і віддано любив його і страждав за нього. Для кожного з нас ім'я Кобзаря святе, воно вимовляється з гордістю й пошаною. Багато років минуло після смерті Шевченка, але його вірші живі. Багато з них стали піснями – народними, величними, в яких оспівується Любов і Краса, Добро і Правда.

 

Ведучий 4.  Тарас Шевченко для нашого народу – явище унікальне, неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Але постать Кобзаря досить часто настільки одухотворено, що за нею досить важко побачити звичайну людину, яка колись так само кохала і зраджувала, боялась і ненавиділа.             

То яким же був Тарас насправді?

 

Ведучий 5.  У молодості Шевченко вдягався дуже модно. Про зачіску не вельми дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його поставі того особливого характеру , що росіяни називають "угловатостью"; у руках його не було гнучкості, граційності. На смаглявому обличчі – ледь помітні сліди віспи. Русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглядався до нього, чарували невеликі, але виразні сірі очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добротою.

 

Ведучий 6.  Ось як згадують про Шевченка сучасники: "Своєю простотою, сердечністю, однією своєю появою мимоволі прив’язував до себе всіх: від малого до великого…", "Його трохи незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, добра, розумна усмішка, все якось притягувало до нього й залишало враження старого знайомства,  старої приязні, при якій всі церемонії робилися зайвими", "Він був надзвичайно ласкавий, м’який і наївно довірливий до людей, в усіх він знаходив щось добре й захоплювався часто людьми, що не були його варті. Сам же він впливав на інших якось чарівливо, усі любили його, навіть слуги".             

 

Ведучий 1.   Свої поезії Шевченко писав з надзвичайною легкістю – наче жартома: міг не тільки слухати при цьому розмови присутніх, а й сам брати в них участь. Шевченко був академіком гравюри Петербурзької академії мистецтв. Він залишав по собі багату спадщину: сотні закінчених картин олією, сепією та аквареллю, понад 30 офортів, близько 1300 малюнків. До того ж, не все збереглося.

 

Ведучий 2.  Шевченко був віртуозом інтимного співу. Мав добрий слух, невеликий але гарний голос. Знав безліч українських пісень. Часто співав соло, а свою улюблену "Зіроньку" виконував так, що загіпнотизовував слухачів. Окрім того, був талановитим оповідачем і прекрасним декламатором. Запальний театрал і приятель найвидатніших акторів – свого часу, під час солдатчини він проявив блискучі акторські здібності.

 Музика «Зоре моя вечірняя»

 

 Ведучий 3.  Друзями Шевченка були відомі культурні й мистецькі діячі Росії. Так, він переселився до відомого художника Карла Брюлова, щоб опікуватися ним під час хвороби, викликаної любовною драмою. Шевченко був серед небагатьох приятелів автора прославленого полотна "Останній день Помпеї".

 Геніальний актор Щепкін настільки любив Шевченка, що 70-річним спеціально приїхав на зустріч до Тараса Григоровича у Ніжній Новгород. Для вже для поважного старця це був справжній подвиг. Ніхто з таким ентузіазмом не  приймав Шевченкових творів і не декламував їх, як цей видатний актор.

Поет був у дружніх стосунках з усією українською елітою – Кулішем і Гулаком Артемовським, Гребінкою і Марко Вовчок, Основ’яненком і Максимовичем.

 

Ведучий 4.   В Україні Шевченко мав таку велику популярність,що поміщики навперейми запрошували його в гості, а коли поет входив до зали, то всі присутні зупинялися при вході, і навіть чванькуваті пані, що інакше не розмовляли, як по – французьки, очікували його появу з великою цікавістю. Він був предметом загальної уваги і захоплення.

 

Ведучий 5.  Повертаючись пароплавом із заслання, недавній рядовий Шевченко мешкав у каюті самого капітана і був постійним гостем подорожуючих мільйонерів. Уся петербурзька еліта: найславетніші вчені, письменники, політичні діячі, митці, артисти, композитори, колишні політичні вигнанці і в’язні, модні красуні, аристократи й студенти, урядовці усі вони строкатим і галасливим натовпом після заслання оточили Шевченка, не даючи йому ні відпочити , ні зайнятися своїми справами. Його мало не носили на руках.

 

Ведучий 6.  Про його популярність свідчить і те, що автопортрет Шевченка купила дядина царя Олександра ІІ, велика княгиня Олена Павлівна, вдова царевого дядька, а один з офортів - граф Олександр Іваров, син колишнього міністра освіти.

 

Ведучий 1. Гроші в Шевченка не трималися. Маючи великі суми, витрачав їх, сам добре не знаючи, як і куди. Не вмів бути ні ощадливим, ні розпоряджатися грішми. Часто необережно позичав і ставав жертвою ошуканців. Заходячи до міста, завжди брав гроші для жебраків. Якось не замислюючись, всунув у руку старцеві золоту монету . Переляканий небувалою щедрістю, той відмовився від такої суми.  

У Києві служниця, перучи Шевченкові хустки, знайшла позав’язувані у вузликах гроші, Поет ніяк не міг пригадати, коли і за яких обставин туди їх заховав. У неділю за ці "дурні якісь гроші" він справив банкет для дітвори з цілої околиці.

 

Ведучий 2.   Тарас Григорович Шевченко — центральна постать  українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши  її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі.

 

 

Ведучий 3. Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, у чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі. І серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її  

Во врем'я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

 

Ведучий 4. Кожен населений пункт України, до найменшого хутірця, пов’язаний із поетом, бо освячений його іменем. Однак є в нашій країні особливі щодо цього місця – ті, де перебував Шевченко. До шевченківських місць належить також Сумщина.

 

Ведучий 5. Територія нинішньої Сумської області за часів Шевченка розподілялася між трьома губерніями: Чернігівською, Харківською і Полтавською.

Тарасу Григоровичу цей край був добре знайомий. Він не раз його відвідував, мав тут друзів, знаходив сюжети для творів художнього слова і натуру для творів живопису. Кого ж після цього вдивує, що перо і пензель великого Кобзаря широко увічнили Сумщину?

Шевченко залишив тут невмирущу пам’ять, зворушливі спогади, що переходять від одного покоління до другого, й золоте пасмо легенд – незаперечливе свідчення негасимої любові народу.

 

Ведучий 6. Краще інших міст Сумщини Тарас Григорович знав Глухів і Ромни. Через Глухів йшов тоді поштовий тракт з Москви на Київ, і Шевченку не раз доводилось його долати за різних обставин, в різний час, але незмінним тоді засобом пересування – від споконвік звичними кіньми.

 

Не раз зупинявся Кобзар у селі Андріївка (Гадяцького повіту, Полтавської області, нині Роменського р-ну Сумської області).

Тарас Шевченко познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками. За спогадами  «писання в альбом віршів перебивалось тяжінням до розмов з простими людьми, од розмов про літературу він швидко переходив до інших тем, до спілкування з простим людом».

 

Ведучий 6.   Десять днів прожив Тарас Григорович у с. Андріївці.  Зупинився в маєтку Василя Миколайовича Рєпніна – рідного брата Варвари Рєпніної, з якою Шевченко здружився в Яготині. Тут він завершував поему «Тризна» у листопаді 1843 року.  На початку січня 1844 року в Яготині  Шевченко намалює  портрет дітей  Рєпніних  Варі й Василька.

Тоді ж в Андріївці Тарас Григорович зустрічався з поміщиком Родіоном Лукомським і намалював олівцем його портрет, який зараз зберігається в Державному музеї Т.Шевченка в Києві.

 

Ведучий 1. У 1844−1845 роках Шевченко гостював у свого приятеля Капніста, де за переказами намалював пейзаж "Урочище Стінка". Таку назву має густо вкрита мішаним лісом місцевість вздовж річки Артиполот, де полюбляв відпочивати Шевченко.

 

Ведучий 2. У лютому 1844 року Т. Шевченко вперше відвідав Глухів. Тут він цікавився численними історичними пам’ятками: соборами, храмами, палацами.

Родом з Глухівського повіту були приятелі поета, далекий йому за ідейними поглядами й уподобаннями письменник Пантейлемон  Куліш – уродженець с. Вороніжа і відомий український історик Микола Маркевич, якому Шевченко присвятив поезію «Бандуристе, орле сизий», – уродженець с. Дунайці

Згадані населені пункти стояли осторонь тракту, проте їх назви спливали в пам’яті Шевченка під час переїздів через Глухів, на той час нічим не примітне повітове містечко, цілком байдуже до своєї цікавої історії й позбавлене будь-чого, гідного уваги, як характеризував його Шевченко у своїй російській повісті «Капітанша». Сюжет цього твору, в основу якого, за свідченням дослідників, покладено справжні події, Тарас Григорович пов’язав з Глуховим і Есманню (так звали раніше нинішнє село Червоне) та з їх околицями.

 

Ведучий 3. У 1845 році, їдучи на Україну, в Глухові на тривалий час зупинявся поет. Він жив на хуторі Василя  Білявського. Враження від подорожі до міста Кобзар згодом описав у автобіографічній повісті "Капитанша": " ...На самом косогоре, на фоне голубого неба, рисовалась ветряная мельница о шести крилах, а влево от мельницы, за пологой линей косогора, на самом горизонте в фиолетовом тумане едва заметно рисовался город Глухов...", "...Погода стояла хорошая, улицы были почти сухи, и я пошёл шляться по городу, где стояла знаменитая Малоросийская коллегия в дворе гетьмана Скоропадского...".

Ведучий 4. Того ж 1845 року Шевченко побував у Миклашевського – власника глухівського родовища каоліну, який, як писав Шевченко "одной фарфоровой глины продаёт тысяч на сто в продолжение года" ("Капитанша").

Згадки про Глухів є і в інших творах Шевченка— в поемі «Сон» і поезії «Іржавець».

 

Уривки з творів «Сон», «Іржавець»

26 серпня 1859 року поет востаннє побував у Глухові. Про це згадує Федір Лазаревський у листі до матері: "...Потім зупинялися ще у Глухові у Дмитра Петровича...". Дмитро Петрович Огієвський – чоловік сестри Лазаревського (приятеля Т. Г. Шевченка) працював у місті судовим засідателем.

Глухівці свято шанують пам’ять про перебування в мусті Шевченка. Його іменем названа одна з центральних вулиць Глухова. Село Чорториги Глухівського району перейменоване в Шевченкове.

 

Ведучий 5. У 1845 році   з  Глухова Тарас Шевченко виїхав на Кролевець. Тут він затримався на кілька днів у повітового лікаря Федора Рудзинського, де за його проханням намалював портрет сина Йосипа.

А 25 серпня 1859 року, їдучи з Гирівки до Москви, поет разом з братами Лазаревськими заночував у Кролевці в садибі Глафіри  Матвіївни  Огієвської. Йому виявили щирий прийом. Через деякий час Огієвська отримала від Шевченка "Кобзар" з дарчим написом.

Оскільки повітове начальство боялось поета, то наказало виписати Шевченку подорожню. До Сєвська Кобзаря супроводжував  Федір Лазаревський.

4 травня 1861 року Кролевець в останній раз бачив Т. Г. Шевченка: через місто провозили труну з прахом поета.

Ведучий 6.  У негостинних до себе Ромнах Шевченко був тільки один раз – влітку 1845 р., коли там відбувався знаменитий Іллінський ярмарок. Три дні оглядав Тарас Григорович галасливе роменське торжище. Одержані враження були такою мірою сумними, що поет не звільнився від них навіть через дванадцять років, коли вже закінчував своє перебування на далекому засланні. Його запис із згадкою про Ромни, занесений до щоденника 20 липня 1857 р., був виявом нестримного обурення і гнівним осудом кріпацького ладу.

Потім враження від ярмарку ще довго будили душу Кобзаря та лягли на папір у повісті "Наймичка", події якої розвиваються поблизу міста. Взагалі відвідини Ромен лишили помітний слід у спогадах і творчості Шевченка. Про Ромни він згадує не лише в "Щоденнику", а й у ряді художніх творів – поемах "Великий льох", "Княжна", повістях "Наймичка" та "Капитанша".

 

Уривки з творів

 

Ведучий 1. За те припала Шевченку до серця й назавжди запам’яталась чудова панорама Засулля з широкою долиною, залитою вдень від краю до краю ясним сонячним світлом, а на присмерках оповитою світло-фіолетовою імлою. По долині блискучою смугою простяглась облямована очеретом звивиста Сула. На правому її березі впадали в око подорожніх високі могили, подібні до тих, які Шевченко бачив раніше «на Білокняжому полі, між Києвом і Васильковим».

У географічних рамках цієї місцевості розгортає Шевченко сюжет своєї повісті «Наймичка», точно відтворюючи ландшафт роменських околиць і карту Роменщини.

 

Ведучий 2. Більше ніж будь-коли міряв Тарас Григорович биті шляхи Сумщини й знаходив у різних її куточках гостинний притулок для відпочинку та праці в 1859 р., під час останньої подорожі на Україні. Суми були першим містом, через, яке він тоді там проїхав, прямуючи на Київщину. Бувати тут раніше Шевченку не доводилось, хоч ці місця були йому добре відомі з розповідей друзів і знайомих. Родом з Сум і патріотом цього міста був петербурзький книготорговець Іван Тимофійович  Лисенков, якому Шевченко передав «у вічне й спадкове володіння право на видання «Кобзаря» та поеми «Гайдамаки». Відомий кирило-мефодієвець Микола Іванович Савич з Сумською повіту належав до лівого крила «братчиків» і дуже прихильно ставився до Тараса Григоровича. Тож він, перебуваючи в еміграції, передав у Парижі Адаму Міцкевичу привезену для нього з Росії заборонену поему Шевченка «Кавказ». Багато цікавого розповідав Шевченку про цей край найближчий його друг Михайло  Семенович  Щепкін.

 

Ведучий 3. Випадковий попутник Шевченка поміщик Дмитро Хрущов із с. Лифиного Лебединського повіту дуже поспішав додому. Отож подорожні, не затримуючись в Сумах, перемінили там на поштовій станції коней і рушили далі.

У Лифиному поет несподівано повернувся на полоненого своїх гостинних господарів. Тут і в м. Лебедині провів він серед нових знайомих, які, проте, були давніми його шанувальниками, п’ять днів – з 5 по 10 червня 1859 р. – й увічнив своє перебування рядом малюнків з натури, двома портретами і відомою поезією «Ой, по горі ромен цвіте».

 

Вірш «Ой, по горі ромен цвіте».

 

 

 

 

 

Ведучий 4. На зустріч з давнім другом відразу ж поспішили з Лебедина брати Залеські, художник Мантейфель, лікар Одарченко, родич Лазаревських – Я. Т. Нерода. На спогад про зустріч Шевченко подарував. Залеському офорт "Приятелі" з дарчим написом. Наталії Хрущовій вручив офорт "Вечір в Альбано поблизу Рима" та особисто переписав для неї вірш "Садок вишневий коло хати". У Лифиному 7-го червня поет написав вірш "Ой на горі ромен цвіте", а також створив кілька пейзажних малюнків – чарівні куточки з деревами, частина садиби з дубом, етюд "Дуб".

 

Ведучий 5. А через два місяці Шевченко повертався уже до Петербурга. По​вертався, як писав сам, «не оглядаючись»… Сатрапи царя та їх «підніжки» визнали дальшу його присутність на Україні аж занадто небезпечною.

Та хоч Шевченка й зобов’язали їхати без затримки, за визначеним наперед маршрутом, а «всевидяче око» жандармів всюди за ним слідкувало, він, всупереч власним словам, все ж таки зупинився на недозволений відпочинок і провів чотири дні в затишному куточку Конотопщини – селі Гирівці (нині село Шевченкове). Там знаходилась садиба матері його друзів – братів Лазаревських, про яких він записав у щоденникові: «На удивление симпатичные люди эти прекрасные Лазаревские, и все шесть братьев, как один, замечательная редкость». А їх матір – стареньку Афанасію Олексіївну він вважав і за свою матір, так називав її і в своїх листах, хоч ніколи з нею до цього не зустрічався.

 

Ведучий 6. Як до рідного сина поставилася до Тараса Григоровича й Афанасія Олексіївна. Її чуле серце проливало на нього стільки материнського тепла, зігрівало такою щирого ласкою, що він, до краю зворушений, почував себе тут, як у своїх рідних.

З шести синів багатодітної Лазаревської Шевченко застав у Гирівці лише двох: середнього Федора, який саме тоді заїхав на кілька днів відвідати матір, і наймолодшого Івана, студента Петербурзького університету. Вони обидва не скупилися на зусилля розвіяти пригнічений настрій поета, хоч і не досягли в цьому бажаного успіху.

 

Ведучий 1. Ранком 25 серпня Тарас Григорович разом з двома братами Лазаревськими і на їх конях вирушив у дальшу путь. Довго потім – скільки не жив на світі – згадував візник Яким Ложка, як довелося йому везти Тараса Григоровича та який був привітний у поводженні з простими людьми і мудрий у всіх висловах, про що б не заходила мова.

Конотоп, село Гути, Кролевець. У Кролевці ночівля у сестри Лазаревських – Глафіри Матвіївни Огієвської. Наступного дня – Тулиголов, Обложки, Глухів, Есмань. Україна лишилася позаду.

 

Ведучий 2. Відвідати її ще раз Шевченкові вже не довелося. Але через два роки тим же шляхом через Сумщину, тільки тепер уже в зворотному напрямі, везли труну з його прахом.

Жалоба краяла серце народу. А в настороженій пам’яті спалахував, ніби передгрозова блискавка, полум’яний заклик: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…».

 

Вірш «Заповіт»

 

Ведучий 6.  Усім своїм порівняно недовгим, страдницьким і насиченим величезною творчою пра​цею життям Тарас Шевченко заслужив ототожнення з рідною йому Україною. За рік до своєї смерті він висловив особисту думку про це, зазначивши в автобіографії: «Історія мого життя становить частину історії моєї Вітчизни». Воістину правий був поет.

 

Ведучий 1. Шевченко жив задля України. У ньому відбилася, віддзеркалилася уся наша минувшина, буття народу і національна гідність. В Україні він і продовжується.  Є її національним пророком – вічним, як і народ.

 

Ведучий 2. Ставлення до Шевченка на Сумщині завше було надзвичайно шанобливим і досить творчим. Це ж уродженцем Роменського району І. П. Кавалерідзе в жовтні 1918 року було відкрито пам’ятник Шевченку в Ромнах з пророчим написом «Оживу і думу вольную на волю із домовини воззову».

 

Ведучий 3. Автором пам’ятників Шевченку в Сумах (1957), Конотопі (1959), Недригайлові (1962), Лебедині (1964) став скульптор Я. Д. Красножон. Ряд скульптур поета виконав академік, уродженець с. Шпилівка Сумського району М. Г. Лисенко. Значну кількість гравюр шевченківської тематики створив заслужений художник України, мешканець м. Конотопа В. І. Масик.

 

Ведучий 4. Через багато літ творчий спадок Тараса Григоровича Шевченка цікавить наших сучасників, а його поетичне слово не втрачає своєї актуальності. Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю, стійкістю, відданістю правді і свободі.

 
Ведучий 5. Український народ впізнає себе у творчості й долі Шевченка, усвідомлює свою історію, славу й покликання і цим національно самостверджується, духовно очищається, морально зміцнюється.

Кобзар  виступає сьогодні духовим будівничим нашої держави. Він росте й розвивається в часі, історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка…

 

Ведучий 6. Зичимо вам здоров’я, щастя, добра, любові і нових творчих звершень. Нехай у ваших серцях завжди живе українська мова, звучить рідна пісня і поезія генія українського народу Тараса Шевченка.

 

Ведучий 1. Дякуємо за увагу. До нових зустрічей в літературній вітальні.