Літературно-музична композиція "Калейдоскоп дитячих мрій"

Калейдоскоп дитячих мрій

Літературно-музична композиція

 

Ведуча.

Щиро всіх вітаєм нині

У шкільній нашій родині.

Линь же, пісне голосиста

Про шкільні роки барвисті,

Про дитинство веселкове

І про юність пречудову.

Пісня "Моє дитинство золоте"

Ведуча.

Дитинства світ. Ясний і безтурботний.

Світ іграшок, забав і сонячних надій.

Яскравий, кольоровий, променистий –

Калейдоскоп наївних, світлих мрій.

Про те, як збулася мрія маленького Миті – міні-п’єса  за мотивами оповідання  Пилипа Бабанського    «Неслухняний велосипед»

 

Тато йде, його доганяє Митя

Митя. Татку, а ти куди?

Тато. До магазину

Митя. Татку. Я тебе хотів про щось попросити...Купи мені  велосипед!

Тато. Велосипед? Навіщо він тобі?

Митя. Я буду вчитись їздити. Он усі їздять: і Мишко. І Петрик. Ну купи. татку

Тато. Ноги в тебе короткі дуже. Хай вони трохи підростуть, а
я тим часом грошей на велосипед зароблю.

Митя. А ти спочатку купи велосипед, я буду їздити, ноги тренуватиму. От вони й підростуть.

Тато. Ох і хитрий же ти в мене! Гаразд, куплю. Тільки  йди поїж каші,  мама вже давно кликала, а ти все не слухав

 Митя. Гаразд. Я швидко. (біжить до столу, де мама поставила тарілку з кашею) Мамо, де каша? Хочу  їсти. (швидко їсть)

Мама. Що це з дитиною сталося?

Митя. Мамо, а поглянь, підросли мої ноги?:

Мама. (усміхнулась, подивилась на синові ноги) Трішечки-трішечки підросли. Треба більше.

Митя продовжує їсти. Заходить тато з велосипедом

Тато. А хто тут велосипед просив?

Митя. Ура! тато велосипед купив!  (сідає й починає кататись)

Мама Митю, йди-но сюди! Це хто іграшки порозкидав? Швидко поскладай!

Митя. Мамо, я ще трішки покатаюсь, тоді поскладаю.

Мама. Ні, зараз  поскладай, бо скоро гості прийдуть.

Мама (сердито) Кому я кажу!

Мама.  Як тобі не соромно? Через це велосипед ти забуваєш про свої обов’язки

Митя. А як я хочу покататись? Іграшки можна й потім поскладати

Мама. Ще що вигадай! Щоб гості побачили, який у мене неслухняний син?

Митя. Ну мамо…

Входить тато

Тато. Ану що тут сталося?

Мама.  (киває на Митю)Та от ніяк додому не зажену. Не хоче іграшки складати

Тато. Ти чому не йдеш додому?

Митя. Велосипед не хоче.

Тато. Як-як?

Митя.  Ну, я його додому, а він — в інший бік...

Тато. (сплескує в долоні) Ти  скажи! Отакий  неслухня­ний у тебе велосипед?

Митя ( радісно) Еге ж! Ніяк не слухається!

Тато. Тоді йди обідати, а велосипед ми за це покараємо

Митя. А як ми його покараємо?

Тато. А  от  запремо  його  на  день-два  в  кладовку,  хай  сам  там

постоїть.

Митя. Тату! А може... не треба?

Тато. Нічого. Щоб знав, як свого хазяїна не слухатись. ( пішов з велосипедом)

Митя ( складає іграшки) от і покатався. Може, мама віддасть.

Підходить до мами

Митя Мамо, дай велосипед. Я вже все зробив.

Мама. Не можу  Його тато покарав.

Митя. ( похилив голову, став, говорить тихо) І навіщо я таке вигадав на свій велосипед? Треба було сказати, що то я сам не хотів йти... Ох, як нудно! Хоч би тато швидше приходив».

 Вертається тато .

Тато.  Ну, як твої справи?

Тато. А велосипед твій як почуває себе?

Митя похнюплюється і тихо каже)Плаче.

Тато. Ай-я-яй!  Чого ж це він?

Митя. Йому нудно там.

Тато. Шкода. Але ж він заробив, то хай поплаче. Надалі знати­ме, як Миті не слухатись.

Митя. Він більше не буде.

Тато. Що, він пообіцяв тобі?

Митя. Умгу.

Тато. То як, повіримо йому?

Митя. Повіримо.

Тато. Ну, раз так, тоді можна випустити ( віддає Миті велосипед)

Митя (радісно) Ура! дякую, татку. Ми тепер завжди будемо слухняні: і велосипед і я!

Ведуча.

Дитинства світ. Щасливий, неповторний.

Спокійні ночі, безтурботні дні.

І руки мамині, ласкаві, теплі,

І лагідні, замріяні пісні.

Пісня «Заспівай мені, мамо»

Ведуча.

Мама – це сонечко рідне,

Сонечко, хоч і земне.

 Слово її заповітне

Гріє і живить мене.

 Мама – це зірочка ясна,

Мила моя берегиня.

Сяють любов’ю матусі

 Вікна у рідній хатині

 

Пісня «Мамина хатина»

Ведуча.

Фантазіє, ти рідна мрій сестра.

 На твоїх крилах ми до хмар злітаєм.

 З тобою линем у незнану даль

І легко перешкоди всі долаєм.

П’єса за мотивами оповідання Миколи Носова «Фантазери»

Мишко та і Стасик сидять  на лавочці й розмовляють.

Мишко А мені сто сорок. Знаєш, раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.

Стасик. А я спочатку був маленький, а потім виріс ве­ликий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.

Мишко А я, коли був великий, всю річку міг переплисти.

Стасик. У! А я море міг переплисти!

Мишко Подумаєш — море! Я океан перепливав!

Мишко А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.

Стасик. Ну, це що! От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!

Стасик. Та він же мене потім виплюнув.

Мишко Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, ван­тажні...

Стасик. Знаю,  знаю!  Зараз  розкажеш,  як  тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.

Мишко Нічого схожого. Я не про це.

Стасик. Ну, гаразд. Бреши далі.

Мишко От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і зробив з нього млинець.

Стасик.  Оце брехні!

Мишко А от і не брехні!

Стасик. Як же ти міг розчавити автобус?

Мишко Та він же зовсім маленький був, іграшковий, його хлопчик на мотузочці тягнув.

Стасик. Ну, це не дивно. А я одного разу на Місяць літав.

Мишко  Овва, куди гайнув!

Стасик. Не віриш? Слово честі!

Мишко На чому ж ти літав?

Стасик. На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!

Мишко Що ж ти там на Місяці бачив?

Стасик. (зам’явся)Ну,   що...Що  я  там   бачив?   Нічого  й   не бачив.

Мишко  А каже, на Місяць літав!

Стасик. Звичайно, літав.

Мишко   Чому ж нічого не бачив?

 Стасик.А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад...* Летів, летів, і геп об землю... ну й прокинувся...

Мишко А-а. Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні.

Тут Ігор. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:

Ігор. Ну й брешуть! І вам не соромно?

Стасик. А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо. Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.

Ігор. (зневажливо) Казки! Знайшли   роботу!

Мишко А ти думаєш, легко вигадувати?

Ігор. Простісінько!

Стасик. Ну, вигадай що-небудь.

Ігор. Зараз... Будь ласка. Зараз.  Е-е-е... гм... кхм... е-е-е....

Стасик. Ну, що ти все «є» та «є»!

Ігор. Зараз! Дайте подумати.

Мишко Ну, думай, думай!

Ігор. Е-е-е. Зараз, зараз... е-е-е...

Мишко Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько!

Ігор. Зараз... От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Стасик. Ось навіть шрам лишився.

Ну й що ж ти тут вигадав?

Ігор. Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.

Ігор А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням на­мастив. Мама прийшла: «Хто варення з'їв?» Я кажу: «Іра». Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.

Ігор Самі ви брехуни!

Мишко Іди геть!

Стасик. Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.

Ігор Я й сам з вами не сидітиму.

Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик побачили бабусю  з важкими сумками

Мишко. Бабусю, давайте ми вам сумки понесемо, вам же важко.

Узяли по сумці, несуть

Заходять Іра й Таня. Іра плаче

Таня. Не плач, ти ж ні в чому не винна.

 Іра. А  мама мені не повірила.

Таня. Заспокойся, не плач. Потім з мамою ще раз поговориш.

Сідають на лавочці

Бабуся. Молодчинки ви, хлоп’ятка. Ось вам за це яблучко. На жаль, усього одне

Хлопці. Спасибі, бабусю.

Бабуся пішла, дівчата встають, прямують до хлопців

Мишко Ходімо додому, розріжемо, щоб було однаково.
Стасик Ходімо.

Мишко.  А ось і наші дівчата. Іра ніби заплакана. Ти чого ревла?

Іра. Мене мама гуляти не пускала.

Мишко За що?

 

Іра. За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. На­певне, сам з'їв, а на мене сказав.

Мишко  Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою половину яблука дам.

Стасик. І я тобі свою половину  віддам, ось тільки покуштую разочок і від­дам.

Іра. А ви хіба самі не хочете?

 Стасик Не  хочемо.  Ми  вже  по  десять  штук  з'їли   сьогодні.

Іра. Краще   це   яблуко   на   всіх  розділімо

Стасик Правильно! А то в тебе заболить горло, якщо ти сама все  з'їси.

Кусають яблуко по черзі

Мишко. Смачна річ!  Я дуже люблю яблука. Одного разу я з'їв цілу корзину яблук.

Таня . Ну, ти вигадуєш усе! Хто тобі повірить, що ти корзину яблук сам подужав?

Мишко Та вона ж зовсім маленька була, корзинка! Туди всього два яблука вмістилось.

Іра. От фантазер! Дякую вам, друзі. З вами так весело!

Стасик. На те ми й друзі

співають пісню «Справжній друг»

Ведуча.

Світле, безхмарне дитинство

Швидко, як мить, промайне.

Далі – прекрасне майбутнє…

Що там чекає мене?

Учениця першого класу

До всіх, мої друзі, звертаюся я,

Найменша у нашій сім’ї:

Стоїть на узліссі ялинка моя –

 Не зрубайте її!

Ясніє на небі зірка моя -

Не згасіте її!

Світ-казку будує мрія моя –

Не спиняйте її!

Ведуча. Найбільша наша мрія –

Зробити так, щоб діти

Були завжди щасливими

 У всьому-всьому світі.

Щоб ні війни, ні голоду

Ніхто й ніде не знав,

Щоб кожний день до кожного

 Приходив, як весна.