Літературно-музична композиція "Незгасна зоря України"(до 147-річниці від дня народження Лесі Українки)

Незгасна зоря України

(літературно-музична композиція до 147-річниці від дня народження Лесі Українки)

 

Ведучий

Є люди,як свічки,-

Згорають,відходять у небуття.

Є люди, як зірки,-

Горять, і світять все життя.

        Зіркою такої величини є геніальна українська поетеса Леся Українка.  Людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, чиє ім'я овіяне особливою всенародною любов'ю.

 

Ведуча

Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. Здійснений нею життєвий і творчий подвиг прилучив Лесю Українку до когорти сильних духом. Сьогодні ми запрошуємо вас у світ її мудрого, красивого і сильного поетичного слова.

 

(Інсценізація: "Зустріч Лесі Українки зі своїм героєм Лукашем")

 

Лукаш:Дівчино, в які світи мандруєш?

 Леся Українка:   Я до людей.

Лукаш: А як твоє імення?.

Леся Українка:   Леся.

 Лукаш: А де зросла ти, дівчино вродлива?

 

( Починає звучати мелодія А.Вівальді  "Весна")

 

 Леся Українка

Мене весна при лузі породила,

Заквітчана у проліски...

Водила вона мене за руку на лани,

На луки дальні, до верби старої,

Розщепленої громом весняним.

Водицею з криниці степової

Щоранку напувала.

Там вперше я відчула муку пісні,

Яка співцеві сну не принесе,

І сіятиме слово молоде.

І я тепер на шлях ступаю,

До вас я поспішаю.

Ведуча

 Поезія Лесі Українки - це вогонь,

схожий на полум'я свічки. Тож запалимо

цей вогник.

 

       Хай палає свічка, хай палає! 

       Слово Лесі зігріває нас,

       Бо безсмертна Леся Українка

       Житиме із нами повсякчас.

 

 

Леся Українка

До тебе, Україно,наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

Горить моє серце! Чуєте, люди. Його

запалила іскра палкої до вас любові. Ви дали

мені сили, терпіння. Я ними живу, я маю в

серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!

 

                          (Пісня «Я Українка»)

 Ведуча

 За вікном - зима. Ось у таку пору 25 лютого народилася маленька дівчинка Леся, (починає грати сопілка). На Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчинка прийшла у світ рівно через 10 літ, як погасла свічка Великого Кобзаря.

 

Ведучий

Холодної зими в тріскучі лютневі морози, помираючи в Петербурзі, великий син ослаблою рукою вивів рядки прощання зі світом. У ньому надія, що прийдуть у світ нові імена і понесуть далі славу України. Стала Леся талановитою українкою. Бо від неньки країни взяла чоло високе, вроду жіночу, озерні задуми очей і пророче слово.

 

 Ведуча

Ім'я сонячне і ласкаве - Леся. Жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, письменниця Олена Пчілка, батько, юрист Петро Антонович Косач, а також книги і життя.

 

 

 

 

Ведучий

 У 4 роки навчилася читати. її улюбленою книгою був "Кобзар" Тараса Шевченка. Одягалася Леся в народне вбрання, товаришувала з ровесниками.

 

Ведуча

 Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену. Це дуже схвилювало Лесю, і вона написала перший вірш "Надія".

 

(На стільці сидить дівчинка, вишиває і співає пісню на вірші Т.Г.Шевченка)

 

 

(Підходить хлопчик (брат Лесі Михайлик)

•            Лесю, що це ти вишиваєш?
•            Вишиваю, Михайлику, рушничок на Великдень.
•            Який гарний буде!
•            Так, я хочу, щоб він був ще кращий, ніж та сорочка, що я татові вишила.
•            Лесю, матуся кажуть, що ти дуже схожа на тата: і зовні, і вдачею.
•            Мені б хотілося бути схожою на тата, бо він сильний, справедливий і лагідний.
•            Лесю, ходімо трішки погуляємо з дітьми.
•            Ходімо.

 

(Діти йдуть. На сцені дівчатка, присівши, плетуть віночки. Побачили Лесю і Михайлика. Зраділи)

 

•            Ой, Леся йде!
•            Михайлику!Лесю!Ми такі раді вас бачити.
•            Лесю, йди до нас віночки плести. В тебе вони такі гарні виходять.
•            Беріть квіти,я багато нарвала.
•            Мене моя улюблена тітонька навчила вінки плести. А тепер вона далеко!
•            Лесю, а чому твою тітоньку до Сибіру заслали?
•            Бо вона понад усе на світі любила нашу прекрасну мову, нашу рідку Україну. Я для неї написала вірш.

 

(Звучить вірш «Надія»)

Читець

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки Надія одна.

Надія –  вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити чи вмерти – мені все одно.

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки Надія одна.

 

 Ведучий

 Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано, вважала навіть, що з неї був кращий музикант, ніж поет. Цю обдарованість помітив Микола Лисенко, з сім'єю якого дружили Косачі.

 

Ведуча

Леся швидко запам'ятовувала народні пісні, гарно співала, із задоволенням брала участь у дитячих хороводах. Народжена у співучому поліському краї, виростала серед казок, легенд, народних звичаїв і обрядів. , була вразливою і милосердною, чужий біль сприймала, як власний.

 

 

                             (Інсценізація)

 

Доня:

Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема...
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?

Мама:
                    Ні, не кожна.

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, —
Ще зосталась пташина маленька.

Доня:

Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?

 

Мама:

Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна.

 

 

 

Доня:

Мамо! Ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, —
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач,— розспівалися як!

Мама:

Не байдуже тій пташці, моя доню,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати.

Доня:

Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!

Мама:

Спів пташині — потіха  одна, —
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна.

 

                     

 

 Ведучий

Ще зовсім малою Леся пішла з братом Михайлом на річку Стир дивитися на Йорданське освячення води.

 

                 Читці

Під замком Люберта на площі

Знов люду, люду – не злічить!

Спішить до  Стиру  не для прощі,

А на Водохреща спішить…

 

На річці – проруб, хрест із льоду,

Кропило бризкає довкіл…

Такого скупчення народу

Іще не бачив тут окіл!

 

Вже вгнувся лід, вода хлюпоче,

Посудин брязкіт - передзвін…

Народ розходиться не хоче

Прийшов на Водосвяття він!

 

Вже багатьом промокли ноги…

Та що там сніг, та що мороз!

Нема для Лесі остороги,

Нема осудливих погроз!

Бо як же все довкола гарно:

І лід, і іній, і юрба!

Таки з Михайликом не марно

Прийшла з-під замку пагорба!

 

Ой, доле, доле! Хто ж остуду

До того дійства принесе?

Оту водохрещну простуду

Вона, як хрест свій, понесе.

 

Ведуча

 Леся з захопленням спостерігала, не відчуваючи тріскучого морозу.Застудила ноги і тяжко захворіла. Місяць дівчина не підводилася, а тяжке захворювання мучило її все життя. Спочатку боліла ліва нога, потім рука. Важко лежати хворій. Що ж воно буде? Ні вишивати, ні писати, ні грати.

 

 Ведучий

У кімнаті було тихо. Леся насилу дісталася до фортепіано. Легенько торкнула декілька клавіш, і нестерпний біль пронизав ліву долоню, а за нею все тіло.

 

               (  Вірш "До мого фортепіано"(ЗАПИС))

 

 Ведуча

Так, з гірким болем прощалася Леся з інструментом, якому виливала свої родощі і жалі. Проте музика зовсім не полишила глибоке її розуміння, відчуття гармонії відлунюється в багатьох її творах. Сильна дівчина не думала про хворобу, відганяла сумні думки і писала.

 

 

(Вірш «Без надії сподіваюсь»)

Читці

Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Бож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може квіти зійдуть, і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать, І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! — Геть думи сумні

Ведуча

     Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних,раптових,що рвались із глибини самого серця.

 

Ведучий

     Та вона вміла стримувати “хвилю ридання ”,стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити  пісню.

 

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

                       (  Пісня «Вечірня година»)

 

Ведучий                                                                                                                                              На дорогах свого нелегкого життя Леся зустріла незвичайну людину – Сергія Мержинського. Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти,де Леся лікувалась,заглянуло в очі, посміхнулось щирою посмішкою і навіки поселилося в серці .

 

Ведуча                                                                                                                                                 Це кохання принесло багато страждань Лесі.

 

(Інсценізація уривку за твором Ю.Щербака «Сподіватись»(Леся  у глибині сцени читає свого вірша    «Порвалася нескінчена розмова»)

 

Леся Українка

   Нічка тиха і темна була,

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла...

Спалахнула далека зірниця..

 

ВЕДУЧА                                                                                                                                             Сергій Лесю не кохав, а поважав як друга. Вона це розуміла,  навіть допомагала йому писати листи його ко­ханій. Сама нездорова, ледве поправивши своє хитке здоров'я , вона всупереч волі батьків перебуває у Мінську, щоб у найважчий час бути біля «дорого друга»..

.

 

(Звучить класична музика. Леся читає вірш)

Леся Українка

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

(Леся сідає за стіл.  Читає отриманого листа.)

 

Леся Українка                                                                                                                                                    Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами,  мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як ції пахощі.(кидає пелюстки зів’ялих троянд)

Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?... Візьми мене з собою… Я створю тобі світ, новий світ нової мрії… Я ж для тебе… вмерла і воскресла… Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Візьми… Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

 

Ведуча                                                                                                                                                         Чашу трагічного кохання Леся випила до дна.

                                          ( Виходить мати)

Мати                                                                                                                                              Лесю! Це – дружба чи щось інше?

 

Леся Українка                                                                                                                                           Не питай мене про це, мамочко. Як тільки я сяду писати про нього, я думаю, тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці, вирви ніж з серця, і воно кров’ю зійде... Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він любив мене, ми обоє б нещасні були. Я знаю це і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем.

Ведуча                                                                                                                                      Лесі зробили  операцію. А Сергію Мержинському стає дедалі гірше. Надії не залишається, і Леся їде до нього, наражаючи себе на нову небезпеку. Але вона твердо вирішила залишатися з ним до останнього подиху…

       Леся Українка

 Все, все покинуть, до тебе полинуть,

 Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

 Все, все покинуть, з тобою загинуть,

 То було б щастя, мій згублений світе!

 

Ведуча

Писала Леся і їхала в Мінськ рятувати хворого. Ще недавно так було багато планів, багато мрій і надій! Жорстока доля рано забрала кохану людину. У третій день березня  у  Лесі на руках помирає Сергій.

 

 (Вірш "Уста говорять: "Він навіки згинув!")

 

  Читець

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

 

 

 

Леся Українка

Він приходив до мене уві сні… приходив до близької і рідної душі – страждальниці. Та то вже був не сон – самі терзання душі і потоки сліз.

Щоб не втратити здоровий глузд, щоб днем за днем фізично не знищувати себе, я подумки поринаю в свій казковий, відомий лише мені одній фантастичний світ... Світ, де не має кордонів між фізичним і духовним. В світ, де душа живе вічно і не вмирає!

 

                      ( Інсценізація «Сповідь Мавки» )

                           

Ведучий

     Хіба була ще на світі така жінка,в серці якої поєдналися б така мужність,така геніальність, такий вогонь і розум,така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було.

 

 

Ведуча

Кажуть: ти не вмирала ніколи,

Кажуть: ти, наче пісня,живеш.

Ніби юність ясна, смаглочола,

По країні в майбутнє ідеш.

 

 

Леся Українка

В тую країну, де щастя і горе однаково милі,

В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,

В тую країну, де чола підводять похилі,

Де не сльозами, а співом ридають нещасні.

Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,

Я не журюся, що світ сей хороший покину,

Я не журюся – нехай там життя моє гасне.

Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне.

Інші будуть співці по мені,

 Інші будуть лунати пісні,

Вільні, гучні, одважні та горді,

Поєднаються в яснім акорді

І полинуть у ті небеса,

Де сіяє одвічна краса,

Там на їх обізветься луною

Пісня та, що не згине зо мною.

 

 

 

 

 

 

Ведучий

     Видатні митці ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей,із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя.

 

Ведуча

     І час підносить їх над нашими думами і турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

 

Ведучий

 Будуть відходити віки, будуть приходити віки, а вічне увійде у вічність,не так у бронзу чи мармур,як в очі людські,в надії людей,бо допоки живе надія — живий і народ.