Літературно-музична композиція "Шевченкове слово в віках не старіє, Тарасова доля - то правда жива"

Про матеріал

Сценарій ставить за мету ознайомити учнів з життєписом великого сина українського народу Т.Г. Шевченка, розкрити багатогранність його таланту та значення його творчості в історії української культури, сприяти вихованню національної самосвідомості учнів виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія – Тараса Григоровича Шевченка.

Перегляд файлу

 

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ

«ШЕВЧЕНКОВЕ СЛОВО В ВІКАХ НЕ СТАРІЄ, ТАРАСОВА ДОЛЯ – ТО ПРАВДА ЖИВА»

Мета: ознайомити учнів з життєписом великого сина українського народу Т.Г. Шевченка; розкрити багатогранність його таланту та значення його творчості в історії української культури; сприяти вихованню національної самосвідомості учнів виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія – Тараса Григоровича Шевченка.

Читець 1. З високих круч,

Де синь небес прозора

Вливається в Дніпровські водограї,-

На бурю схожий

Гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться на нас.

За землю й волю

В ратному двобої

Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,

Благословляв, Кобзарю нашу зброю –

Єси безсмертний, гордий Прометей!

Звучить пісня «Шлях до Тараса»

Ведучий. Доброго дня, шановні гості.

Ведуча. Раді вітати вас у нашій оселі.

Ведучий. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

Ведуча. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого віку і до нашого часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Читець 2. Коли міняли честь неначе крам,

 А правду – совість кидали за грати, -

 В серцях людей Ви спорудили храм,

 Якому там повік-віків стояти.

 Коли брехня сідала на престол,

 Мовчало все від заходу до сходу, -

 Ви осінили праведним хрестом

 Безсмертне слово рідного народу.

 Вогонь запалений Тарасом,

 У нашім серці не погас –

 Він став над простором і часом

 Він будить нас, він кличе нас!

 

 

Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що ми думаємо, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія.

 Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.

Дівчина - українка. Свічку поставлю, свічку поставлю

І перед образом, і перед тобою

І хоч у мріях народ свій заставлю

Стати навколішки, поряд зі мною,

І помолитися за тебе. Кобзарю,

Щиро, — хоч раз би! — Як перед Богом

Все ж українці ми, а не хозари,

Гори, моя свічко, гори нам ще довго! (Виходить)

Читець 3.  Щовесни, коли тануть сніги

 І на рясті засяє веселка,

 Повні сил і живої снаги

 Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Читець 4.  Ти, Тарасе, сьогодні

 Нас зібрав докупи.

 І зійшлися у цій залі

 Шевченка онуки.

Читець 5.   Хліб і сіль тобі, Тарасе,

 Сьогодні підносимо…

 (Виносимо хліб-сіль, кладемо біля портрету)

 Вшанувати цю гостинність

 Оплесками просимо.

Читець 6. Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,

 Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.

 У розкриллі земних і заобрійних трас

 Височієш над світом, великий Тарас.

Ведуча.  І знову, як щорічно, у цю весняну пору починає Україна день новий із Шевченковим іменем.  І наша літературно – музична композиція приурочена світлій пам’яті Тараса Шевченка і проходить в рамках підготовки святкування 200 річчя з дня народження геніального поета.

Ведучий. Річниці від дня народження Великого Кобзаря України присвячується!

 

Пісня «Думи мої»

 (Хлопець сидить за комп’ютером і грається)

Дівчинка. Привіт! Не можеш відірватись від свого комп’ютера? Хоч би пішов подихати свіжим повітрям. Очі пожалій! Уроки вивчив?

Хлопець. Ще не всі виконав. Слухай, а що нам було задано з історії?

Дівчина.  Вчителька задала нам випереджаюче завдання:  дізнатися цікаві факти з життя Тараса Шевченка і з’ясувати, як він пов’язаний  з Чигиринщиною. До речі, я так багато дізналась нового. А ти знаєш, що Шевченко аж двічі бував у нас на Чигиринщині і навіть деякі твори та картини присвятив нашому краю.

Хлопець. Та невже! От було б цікаво побувати у тому часі, коли жив Шевченко, зустріти ще малого Тараса – нашого ровесника. Нехай би він розказав сам про своє дитинство, поговорили б з ним про життя, побачили б усе на власні очі. Ото було б здорово!.. А то сиди, читай – нудота!

Дівчина. Придумав! Ще один мені письменник-фантаст. Знаєш, 100 років тому жив один англійський письменник – Герберт Уелс. Він нафантазував, що буде машина часу, яка в будь-яку хвилину може перенести в минуле і майбутнє.

Хлопець. Мати машину часу! Ось що мені треба! (Мрійливо). Перенестись на початок ХІХ століття…. А ти б хотіла?

Дівчина. Звичайно, це захоплююче й цікаво. Але де там нас!

Хлопець. Можна спробувати. Наприклад, віртуальна подорож у часи Тараса Шевченка. Сідай! Зараз складемо програму, запустимо комп’ютер і… (Хлопець щось робить з комп’ютером, радиться з однокласницею. Вони обоє захоплені, радісно збуджені).

Раптом потемніло, потім спалах, і ось вони обоє серед незнайомого оточення.

Тин, хата під солом’яною стріхою. Біля тину сидить у солом’яному брилі хлопчик, щось на клаптику паперу пише огризком олівця. Перед  ним з’являються наші герої: хлопець і дівчина.

Хлопець. Слухай, де це ми? Дивись, хата солом’яна, тин…це що, ми в минулому?

Дівчина. Напевно, в минулому... Поглянь, он якийсь хлопчик, дивно вбраний. Давай спитаємо його.

(Хлопець і дівчина підходять до незнайомця і вітаються)

Хлопець і дівчина. Привіт!

(Тарас Шевченко здивований їх привітанням і зовнішнім виглядом, розглядає їх, знімає бриль.)

Тарас. Здорові були!

Хлопець. (здивовано до дівчини). Вітання якесь у нього допотопне.

Дівчина. Хлопчику, ти не знаєш, що це за село?

Тарас. Авжеж, знаю. Це – наше село – Кирилівка!

Дівчина. Кирилівка!...(Радісно і здивовано). Це ж те село, де пройшло дитинство Тараса Шевченка?!

Тарас. А звідки ви про мене знаєте, бо я ж вас вперше бачу?

Хлопець. Ти що, справді Тарас Шевченко – наш геніальний поет?

Тарас (зніяковілий). Так, Тарас я, Шевченко (ховає за спину папір).

Дівчина. А що ти оце робив? Ну, не бійся, признавайся – вірші складав чи малював?

Тарас. Як, ви і про це знаєте? Не смійтеся хоча б ви з мене. А  то все село дорікає. Кажуть, що я ледащо, що робити не хочу, лише в бур’янах вилежуюся. А я всі свої жалі на папір виливаю і легше мені.

(Хлопець і дівчина переглядаються, у них від захвату аж захоплює дух)

Хлопець. Ура! Ми в минулому.

Дівчина. Ти не уявляєш, Тарасе, які ми раді, що перенеслись до тебе, розмовляємо з тобою!

Хлопець. Ми з ХХІ століття (гордовито і хвацько). Вирішили прогулятись у часі. І заодно домашнє завдання виконати – практично! Вчительці розкажу – не повірить.

Дівчина (до здивованого Тараса). Розумієш, нам задали прочитати про тебе, а він (показує на хлопця)  лінується. Тому й радіє, що все на свої очі побачить і читати не треба.

Шевченко (зніяковілий, перестрашений і здивований). Про мене? Як це? Через двісті років про мене знають? У школі дяк розповідає про сироту Тараса?

Хлопець. Який дяк? Учителька і дуже строга. Як не виконаю домашнє завдання, то буду одиницю мати. Тож не барись, розповідай нам свою біографію від початку.

Дівчина (прохально). Будь ласка, розкажи…

Тарас (ніяково). Я віршем, добре… (Читає автобіографічний вірш «Якби ви знали, паничі…»).

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть, живучи.

То ви б елегій не творили

Та марне б Бога не хвалили

На наші сльози сміючись…

Хлопець (захоплено). Ну ти даєш, такий малий, а такий талановитий. Мені б так…

Дівчина (з захватом). Молодець! Геніально!

Шевченко (радісно, сміливіше). Невже вам справді подобається? Мене всі так лають, тільки Оксана одна, моя подруга, підтримує і бадьорить.

Хлопець. (із захватом). Ти смішний і дивний! Українці вже майже 200 років твої вірші вчать напам’ять! А ти сумніваєшся чи подобаються?

Здається, хтось іде.

Дівчина. Давай заховаємось.

(Ховаються. Заходить мати Тараса)

Мати. Ось ти де, мій синочку. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

 Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає…

 Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Тарас. А чому так багато на небі зірочок?

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

 Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Тарас. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику.(гладить його по голові)

Як гірко, як нестерпно жаль

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не знаєм радісної днини.

 Нам вік доводиться терпіть,

 Не розгинать своєї спини.

 Промовиш слово і нагай

 Над головою люто свисне.

 І так усюди з краю в край.

 Панує рабство ненависне.

(Мати виходить. Заходять хлопець і дівчина)

Тарас. Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Пісня «Лелеча доля»

Тарас. ...В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!..

А ми Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята...

Ведуча.

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться,

— Хоч з гори та в воду...

На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати»

На фоні  пісні .  Читає голосно: Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть... (Замовкає, а через хвилину продовжує):

 

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над нами роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

Тарасик плаче. Запис пісні «Зоре моя вечіірняя»

Оксана: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький, Тарасе, бач малий плаче. Давай я  тобі сльози витру (витирає рукавом). Не сумуй Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще від усіх ти співаєш, ще й кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

 Тарас: Еге ж, малярем.

 Оксана: І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

 Тарас: Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний. Ні, я не ледащо, я

 буду таки малярем!

 Оксана: Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, - вони ж питочки хочуть!

Тарас. Ой,  Оксаночку, ти у вінку найкраща. За всіх панянок найкраща. А я ще тобі чобітки справлю  із срібними підківками.

Оксана. Із срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками на закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого таких не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб’ємось од злиднів, тоді й усе буде, і по дзвіночках угадаю: ти йдеш.

Оксана. Тарасику, я без тебе нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Хоч убий не піду.

Тарас. І я не віддам тебе нікому.(залишають сцену)

Пісня «Зацвіла в долині»

Ведуча. В одинадцять років Тарас залишився круглим сиротою. Діти змушені були йти у найми. Тарас наймитує у дяка, відробляючи за навчання, пасе громадську череду, служить у попа за кучера. Служачи у п’яниці-дяка Богорського, Шевченко зазнає більше бійки та лайки, ніж вчиться, але ніщо не могло вбити в ньому жадібного прагнення до освіти.

 

  Ведучий. Бажання навчитися малювати змушувало Тараса ходити від одного села до іншого, шукаючи вчителя-маляра. Лисянський маляр-диякон, якому Тарас носив воду з Тікича і розтирав фарбу-мідянку, своїм характером і поведінкою нагадував кирилівського п’яного дяка. Тарас втік від нього в село Стеблево, а потім – у Тарасівку.

 

Ведуча. На 16 році його життя він потрапляє в число прислуги поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Помітивши у Тараса пристрасть до живопису, поміщик вирішує зробити його придворним художником. Він віддає свого кріпака в навчання викладачеві Віленського університету — портретисту Яну Рустему. У Вільні юний Тарас пробув 1,5 року.

Ведучий. На початку 1831 року поміщик переїжджає в Санкт-Петербург, де триває навчання Тараса Шевченка вже у «мальовничих справ цехового майстра» В. Ширяєва. 

В 1938 році Шевченка викупляють з кріпацтва, але з того часу він стає ще активнішим борцем за волю та справедливість.

 

Звучить мелодія. Виходить дорослий  Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з граблями, косами.

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин.. Пани-кати...

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих!

Дівчина. ...А он розпинають

Вдову за подушне... А сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Жінка. ...А онде під тином

Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне...

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Дівчина. Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Шевченко. О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Шевченко: Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За нею душу погублю! (задумується)

Шевченко (звертається до Пресвятої Богородиці).

 ...Ридаю,

 Молю,ридаючи: пошли

 Подай душі убогій силу,

 Щоб огненно заговорила,

 Щоб словом пламенем взялось,

 Те слово Боже і кадило,

 Кадило істини.

 

Звучить запис пісні «По діброві вітер виє». Виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть через сцену, стають перед портретом.

 

Ведуча. Перебендя старий, сліпий,-

 Хто його не знає?

 Він усюди вештається

 Та й на кобзі грає.

 А хто грає того знають

 І дякують люди:

 Він їм тугу розганяє,

 Хоть сам світом нудить.

 Попідтинню сіромаха

 І днює й ночує;

 Нема йому в світі хати;

 Недоля жартує

 Над старою головою,

 А йому байдуже;

 Сяде собі, заспіває:

 ″ Ой не шуми, луже!″

 Перебендя сідає на ослінчик. Звучить пісня ″ Ой не шуми, луже ″ .

Сценка з поеми «Катерина» Т.Г. Шевченка.

Автор. Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ божий, тяжко зажурився.

Коло його стара мати сидить на ослоні.

За сльозами ледве-ледве вимовляє доні:

Мати. Що ж весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де ж світилки з дружечками,

Старости, бояри?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер – москалеві....

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягідку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько.... Доню моя,

Що ж ти наробила?

Оддячила!...Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала речей моїх,

То її послухай.

Іди, доню, найди її, найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку без тебе сховає?

Хто ж заплаче наді мною, як рідна дитина?

Хто посадить на могилі червону калину?

Хто без тебе грішну душу поминати буде?

Доню моя, доню моя, дитя моє любе...

Іди од нас....

Автор. Ледве-ледве поблагословила:

Мати. Бог з тобою.

Автор. Та як мертва, на діл повалилась... Обізвався старий батько:

Батько. Чого ждеш, небого?

Автор. Заридала Катерина та бух йому в ноги.

Катерина. Прости мені, мій батечку,

Що ж я наробила!

 Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!

Батько. Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люди;

Молись Богу та йди собі – Мені легше буде.

Автор. Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами старий батько й мати.

Пішла у садок вишневий, Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею, на хрест почепила, промовила:

Катерина. Не вернуся! В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде мене заховають.

А своєї ся крихітка наді мною ляже

Та про долю, моє горе чужим людям скаже...

Не розказуй, голубонько, де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі люди не займали.

Ти не скажеш... ось хто скаже, що я його мати!

Боже ти мій, дитя моє, де ж мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє, сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш в людях сиротою,

Безбатченком....

Автор. Пішла селом, плаче Катерина.

На голові хустиночка, на руках дитина.

(Катерина проходить сценою з дитиною на руках і стає під портретом Кобзаря.)

Виходить мати (молода усміхнена жінка з дитиною на руках)

 Мати: У нашім раї на землі,

 Нічого кращого немає,

 Як тая мати молодая

 З своїм дитяточком малим.

 Буває, іноді дивлюся,

 Дивуюсь дивом, і печаль

 Охватить душу; стане жаль

 Мені її, і зажурюся,

 І перед нею помолюся,

 Мов перед образом святим

 Тієї Матері святої,

 Що в мир наш бога принесла…

 Тепер їй любо, любо жити.

 Вона серед ночі встає,

 І стереже добро своє,

 І дожидає того світу,

 Щоб знов на його надивитись,

 Наговориться. – «Це моє!

 Моє!» − І дивиться на його,

 І молиться за його Богу,

 І йде на вулицю гулять

 Гордіше самої цариці.

 Щоб людям, бачте, показать

 Своє добро. «А подивіться!

 Моє найкраще над всіми!» −

 І ненароком інший гляне…

 І їй здається, все село

 Весь день дивилося на його.

 Що тільки й дива там було,

 А більше не було нічого.

 Щасливая!..

 Сідає під портретом.

Входять козаки.

Козак-1: Україно, Україно, серце моє, ненько,

 Як згадаю твою долю, заплаче серденько.

 Була колись гетьманщина,

 Та вже не вернеться,

 Було колись – панували,

 Та більше не будем!

 Тої слави козацької

 Повік не забудем!

Козак-2: Слава не поляже,

 Не поляже, а розкаже,

 Що діялось в світі,

 Чия правда, чия кривда,

 І чиї ми діти.

 Козак-3: Наша дума, наша пісня

 Не вмре, не загине…

 От де, люди, наша слава,

 Слава України!

 Без золота, без каменю,

 Без хитрої мови,

 А голосна та правдива,

 Як Господа слово.

 Йдуть до гурту.

Жінка-селянка. Коли вже та воля буде… Як не нам, то хоча б дітям і внукам нашим.

Хлопець (виходить). Воля є, є… Ми вже не кріпаки, і  Україна вже вільна.

Жінка – селянка (гірко). Що ти вигадуєш, дитино (махнула рукою)… чудні ви якісь….

Дівчина. Не повірила… Я б сама не повірила на її місці.

Хлопець. Тяжкі часи випали на твою долю, Тарасе. Коли ми читали твої вірші, то нам важко було в це повірити, що наші українці так бідували. А це правда виявляється.

Дівчина. І я тобі скажу, Тарасе, не треба було нам і в минуле переноситись. Твої твори такі правдиві і так написані, що і бачити тебе не треба. Потрібно лише уважно читати твої вірші. І минуле стане зрозумілим і близьким.

Хлопець. Тарасе, а можна запросити тебе з нами повернутись, в наш час. Ми покажемо тобі свою маленьку Батьківщину.

Тарас. А звідки ж ви, діти? Бо ж я й забув запитати.

Дівчинка. Ми зі славетної Чигиринщини. Чи чув ти, Тарасе, про цей край?

Тарас. Звичайно, що так. Я навіть двічі був у вашому краї.

Хлопець. Та невже?

Дівчинка. І як, Тарасе, сподобалось тобі в нас?

Тарас (засмучено). Так, але я ще раз на власні очі побачив, як бідують мої брати й сестри, всі селяни-кріпаки. Знову переживав нездійснену мрію визволити рідних з кріпацького ярма.

Дівчина Я знаю, що під впливом баченого і пережитого в Україні ти написав вірш «Розрита могила»,  гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. Під час цієї першої подорожі  навіть задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Цей задум   почав здійснюватися після повернення до Петербурга.

Тарас А ви бачили картини, які я намалював, побувавши на Чигиринщині… (Виймає малюнки «Дари в Чигирині», «Смерть Богдана Хмельницького» «Чигиринський дівочий монастир», «Чигирин з Суботівського шляху», «Богданова церква в Суботові», «Богданові руїни в Суботові»  показує дітям)

Коли я побував в Чигирині, то не впізнав колишньої величі козацької столиці.

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали.

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

 

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

 

Дівчинка. Тарасе, Чигирин зараз чудове місто зі славетною історією. Про тебе всі тут знають. В нас є парк, що раніше звавсь Казанською соборною площею, названий на твою честь. В самому парку ще в 1954 р. встановлено пам’ятник Великому Кобзарю. Є в Чигирині і скульптура «Чигиринський Кобзар», багато вулиць нашого краю та й всієї України названо на твою честь. А на Черкащині аж понад шістдесят пам’ятників Тарасові Шевченку.

Хлопець (з ентузіазмом). Тарасе, а може ти з нами у ХХІ століття гайнеш, га? Давай?

Дівчина. Розумний який!!! Що вигадав?! А вірші хто напише, що будуть кликати до боротьби, які допоможуть скинути ярмо неволі, піднятися з колін і звільнитись. Адже його твори виховали патріотів, які вибороли незалежність України.

Хлопець. Дійсно, ти правильно кажеш.

Тарас. Кожна людина повинна достойно прожити у своєму часі… Зробити все можливе для кращої долі України і українців…(звертається до хлопця і дівчини). Не сумуйте, я завжди буду з вами, в усі часи. Читайте мої вірші! Отак і поговоримо крізь віки!

(Читає вірш)

Обніміте ж, брати мої,

 Найменшого брата, -

 Нехай мати усміхнеться,

 Заплакана мати.

 Благословить дітей своїх

 Твердими руками

 І діточок поцілує

 Вольними устами.

Ведуча. Та все ж не покидала висока доля Тараса за життя. Вже два роки після викупу з кріпацтва він, проживаючи вільним і забезпеченим художником , стає визнаним поетом і вже наступних сім років сягає вершин, яких сучасники не могли навіть цілком збагнути.

Ведучий. Не покидала його висока Доля і на засланні і після повернення: тримала його на вершині болю і страждань.

Шевченко (бере свічку і звертається до глядачів).

Я свічку засвітив. Колись…

До дна  відтоді келих горя випито.

Ще трохи і …молись чи не молись,

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував.

(Після читання всі актори виходять на середину сцени, стають по обидва боки від Шевченка. Учні запалюють свічки від Шевченкової)

Звучить  мелодія «Заповіту».

Ведуча. Багато чого змінилося з часу Шевченкового, І тепер, у незалежній і вільній Україні, ми можемо припадати до Шевченкових цілющих джерел, до його вічного живого слова, над яким не зависає чорна тінь потрошителів з таємними інструкціями.

Ведучий . Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній.

Шевченко. Свою Україну любіть,

 Любіть її... Во время люте,

 В останню тяжкую минуту

 За неї Господа моліть.

 Дівчина-українка. Ми є нащадки славного Тараса.

Його терни торкнулись й наших тіл.

Народ возвести в націю — не в расу

Огненним словом велетень хотів.

Встеляймо кручу пам’яті щоденно

Освяченими вітами верби.

Держава наша буде суверенна,

Коли з колін піднімуться раби.

Його надії нашими хай стануть

Його поезії ввіллються в нашу кров.

І злоба й ненависть, неначе лід, розтануть,

І ручаями задзвенить любов!

Ведуча. Шановні присутні, дозвольте пригостити вас оцим святим хлібом. Хай стане він символом патріотизму, любові до рідного краю та українського народу (виносять коровай).

Ведуча. Гордий, величний, палкий і нескорений

Наш незабутній славетний Кобзар,

Лине в безсмертя над нивами й горами

Помислів, дум і сердець володар.

Ведучий.   Чернечу гору зеленить трава,

 І оживає Канівська могила...

 Безсила смерть, коли живуть слова,

 І вічно житиме його поезій сила.

Ведуча. Шануйте коми кожної пір'їну

 В розкриллях білих ста його томів.

 Що зносили до сонця Україну.

 Яку лиш він до слова розумів.

 Він був поетом волі в час неволі.

 Поетом доброти в засиллі зла.

 Була у нього незвичайна доля.

 Та доля Україною була.

 Ведучий. Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до верховин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Герої Тарасових творів(урочисто):

І.   І поки сонце світить над землею, і поки б’ється серце в грудях людей, тебе, Тарасе, не забудуть!

ІІ.   Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

ІІІ.   Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

ІУ.    Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла

перетворити золота його душі у ржу.

УІ.   Нас просто не існує без Шевченка. У ньому - уся історія наша, усе буття, усі мрії. 

УІІ.  Відомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

ІХ. Провіснику волі,

Великий титане!

Справдились думи твої.

Приймай же данину

Любові і шани

Од вольних синів

Нової сім’ї.

Покоління поколінню

Про тебе розкаже,

І твоя, Кобзарю, слава

Не вмре, не поляже.

Ведуча. Ми чуємо тебе, Кобзарю,

Крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Ведучий. У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий!»

 

 

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
docx
Додано
12 липня
Переглядів
56
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку