Літературно-музична композиція "В осені є радощі свої..."
Літературно-музична композиція для учнів 6-7 класів. Сценарій допоможе класним керівникам у підготовці позакласних заходів. Цікавим доповненням до сценарію є презентація "В осені є радощі свої..."
"В осені є радощі свої..." (Сценарій літературного вечора)
В ОСЕНІ Є РАДОЩІ СВОЇ
Не кують зозулі,
солов’ї
не витьохкують
в нічній блакиті...
В осені
Є радощі свої -
стримані
і трошки сумовиті.
Все ж любіть,
любіть її таку,
як судилось...
Скільки
цього світа?
І в осіннім,
тихім холодку
є промінчик
молодого літа.
Привикаючи до осінніх дощів, інколи так хочеться трішки тепла, щоб сонячні зайчики стрибали з гілочки на гілочку, ніби заохочуючи до веселої гри.І раптом - після обложних дощів, після дражливого холоду - народжується, наче в купелі, лагідний ранок. Ні тобі вітерцю, ні тобі лялечки в блакиті. Повнісінький безрух у повітрі, і, либонь, такий самий мирний безрух западає в душі. Чисті високості небесних хоромів такі неоглядні, що думці не завжди вистачає снаги вільно полинути в манливе безмежжя.І зненацька ти помічаєш безліч кольорів, які за всі ці похмурі дні непомітно надбала природа, щоб тепер, дивуючи, вразити в саме серце. Ще, здається, зовсім недавно така одноманітно зелена й буйна, дужа й життєрадісна її плоть нині вже втрачена першими прикметами згоряння...
|
Одшуміло літо... Одспівало жито. Тільки вітер креше іскри по стерні І, як тінь докори, наступа копитом Сухоребра осінь на поля сумні. Там, де грали роси у вишневих ранках, Не сміються дзвінко ніжні васильки, Не шелеснуть листя над самотнім ганком В тишині вечірній ясени стрункі... Не озветься поле у задумі сонній... У задумі сонній синьоока даль. І прядеться тихо в мене під віконням Біле павутиння й золота печаль... Ах, ця осінь, о-сінь... У задумі сонній Білим павутинням заплітає дні... А пожовкле листя мчить кудись у просинь І безсило пада на стежки сумні... |
|
|
БАБИНЕ ЛІТО |
|
|
|
Порозставляє срібні сіті між віттями чаклунка-осінь. Я наче не жила ще в світі, ще почуття гасають босі на березі піщанім літа - підхоплять юні хвилі стрибом, у море понесуть відкрите, де я і ти, як вільні риби. Де місяць плаває дельфіном, плескочуть дітлахами зорі, умовних меж немає - стіни такі рухомі і прозорі. І світлячками наші очі висвітлюють такі глибини!.. Оглянуся - і тільки осінь, і срібні сіті - павутини... |
|
|
Бабине літо... Цим оберемком тепла осінь завдячує нам за відвертість. На якусь мить, відчуваючи на собі ласкаве сонячне проміннячко, ми поринаємо у спогади, у дитинство.
|
Сиділа осінь під щирим сонцем І вигрівала спину. Мене питала: ну як там, доньцю, Горить калина? Чи тішить око, чи сипле жаром В холодну днину, Чи буде вдосталь солодких марень, Як вас покину? Примерзлі ягоди - краплі крові На рушникові. І гірка правда в прощальнім слові І в празниковім. |
|
|
|
|
Хто з нас не полюбляє прогулянки по осінньому лісі? Опале листя загадково шарудить під ногами, бо лише воно знає таємницю пробудження навесні, таємницю нового життя. Осінь... Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим. Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист, - умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю - ні.Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі. Ой, як не хочеться йому тліти!Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило... Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...
Осінь
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світить та не гріє
Сонце золоте.
Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.
Здалека під небом,
В вирій летячи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.
Осінній променисто – задумливий день… Дивні, мінливі фарби лісу, прощальний журавлиний крик, шелестіння пожовклого листу, прозорі краплі минулого дощу… Здається, ніби осінь тебе обвіває своїми шовковими крилами і несе на них у країну тихої задуми. Здається,ніби вся природа співає тиху елегію; звуки тої елегії вливаються в найпотаємніші кутки серця і сповнюють всю істоту хвилями якогось дивного почуття. У злегка блакитному повітрі пропливає поволі сиве павутиння, чіпляється на гілля меланхолійних верб, струнких білокорих беріз, темних дубів, на дахи, людей,траву, очерет і сплітається у фантастичних узорах; по ньому, жартуючи, грає сонячне проміння.
І чи можливо знайти когось, хто б не погодився з тим, що саме пора осіннього тепла дарує нам найчарівніший букет квітів? Осінні квіти створюють гармонію у природі і людських почуттях.
|
Поїздка в осінь |
|
|
|
Моє серце тепла ще просить. Хилиш небо і кажеш: “Погрійсь!” Ми сьогодні поїхали в осінь. Не далеко: За місто, у ліс. Назбирали кленового листу. Надивились на спокій ріки. Розігнали тумани імлисті, Що встелили минулі роки. І, забувши подякувать долі, Залишили задуманий ліс. Боже милий, Крізь відчай, Крізь болі, Крізь холодну розлуку: “Погрійсь!”? Та, довірившись лагідній втісі, Відганяю зневіру крилом. І радію І днем цим у лісі, І любові останнім теплом. |
|
|
|
|
ВЕРЕС |
|
|
|
Цвів вереснево верес на галяві, Прощально заглядав квіткам у лиця. На ці стеблини, чисті й нелукаві, Навколішки стаю, щоб надивиться.
А поруч - буйний шал осінньо-пізній, Переплелися трави у тремтінні. Так тихо-тихо, навіть чуть, як ніжно, Воркують між собою сонні тіні.
Мій одинокий, гордий, незбагненний, Красою непомітний, а душею Ти світишся, мій вересе, для мене Над водами життя і над стернею.
Кудись лечу, не знаю супокою, Стою, бува, над прірвою й холону. Осіннє щастя - це побуть з тобою І впасти, вересе, в твої шорсткі долоні. |
|
|
|
|
РОЗРИВ-ТРАВА
|
|
Розрив-трава із прожилками літа Рожевим цвітом тепло шелестить. Немов когось їй хочеться зігріти І зупинити невблаганну мить.
Стерня і луг, вузенька мокра стежка, Ожина хитро стелиться до ніг, І як сльоза - калинова сережка, Яку дістати з хащів ти не зміг.
Незайманий куточок вересневий, Журливий голос рветься з глибини. І бризкає насінням полуднево Розрив-трава із відчуттям вини. |
|
|
|
|
|
Є квітки, що звуть морозом, Що і справді розцвітають В перших приморозків час, Що весняним пишним розам У красі не дорівняють, Що цураються прикрас, Що неначе сизуваті, Що немов шорсткі на дотик, Що не стеляться до ніг, - Та відвертістю багаті, Та цвітуть уперто доти, Доки їх не вкриє сніг. |
|
|
|
|
|
Прив’яла папороть ще зеленіє, Та вже горять, як свічі, дерева, І памороззю криється трава Уранці-рано. Сповнений надії Ти йдеш узліссям. Кожен кущ там криє Глибокі таємниці. Як жива, Між віттям павутина проплива, А сонце світить тихо, мов крізь вії.
|
|
|
|
|
|
Пахне ліс осінній гіркуватим димом, що приніс з собою вітерець із поля. Стали, мов у казці, раптом золотими липи і берези, буки і тополя.
Сушить хтось на сонці павутин шнурочки. Розсипає терен ягоди синенькі. Мов курчата жовті до рудої квочки - до пенька старого туляться опеньки... |
І не лише в ліси завітала ця таємнича гостя. Їй вдалося позолотити сади, та так, що важко пригадати, якими вони були до її приходу.
В САДУ ВОСЕНИ
|
|
Тоді, як ще листя зелене було, Як трави стояли і квіти пахтіли, Кудись несподівано сонце зайшло І білі пелюстки снігів полетіли...
І казкою дійсність зробилася вмить... Скрізь мармор... все вколо мовчить і не дише. Ні пташка не дзвоне, ні лист не шумить: Усе заворожено чарами тиші...
На марморі квітнуть бездушні квітки, Із білого мармору лист виглядає, Ось кинуті майстром для когось вінки, Там пригоршня перлів розсипаних сяє.
Здавалось мені, що русалки ось-ось вродливі, як янголи, вийдуть рядами І перли ясні позбирають для кос, І мовчки себе заквітчають квітками.
Здавалось, що мармор увесь оживе, День нагло погасне, засвітяться зорі, І кожная квітка другу обів’є, І кожний листок до листка заговоре.
І мармор зітхнув, і ожив, і розтав... І казки не стало... І тільки добою Лист жовтий поволі додолу спадав Та ніжні стократки схилялись з журбою.
|
АЙСТРИ |
|
|
|
Опівночі айстри в саду розцвіли... Умились росою, вінки одягли, І стали рожевого ранку чекать, І в райдугу барвів життя убирать...
І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні, - І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна...
Так марили айстри в саду восени, Так марили айстри і ждали весни... А ранок стрівав їх холодним дощем, І плакав десь вітер в саду за кущем. |
|
|
|
Все в житті минає... |
|
|
|
Минають дні, минають ночі, Минає літо. Шелестить Пожовкле листя,гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло…
|
Непомітною промайне попід нашими вікнами і найкраща пора - час прощального вальсу квітів, листочків, усього живого. І подібно до бумеранга, полине осінь у забуття на своєму чорному коні, щоб колись знову повернутися у найрізнобарвнішому вбранні з оберемком найчарівніших квітів.
ОСІНЬ |
|
|
|
Облітають квіти, обриває вітер Пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито Осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом Синьоока осінь їде навмання. В’яне все навколо, де пройдуть копита, Золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер Пелюстки печальні й розкида кругом. Скрізь якась покора в тишині розлита,
І берізка гола мерзне за вікном. |
ДО ОСЕНІ
|
Я знаю, холодом повіє, земля від стужі посивіє, поникне, як мої літа, земля зелено-золота. У білі чоботи узутий завиє вовком злющий лютий, дмухнуть вітри у сто сопілок, і буде страшно й біло-біло... Боюся туги, не морозу, бо чим я тугу заворожу, щоб не тримала |
серце в муці в ті довгі ночі, в дні ті куці?.. Осене, не спіши!.. На широкім, барвистім, на калиновім листі вірш мені напиши. Напиши його так, дрібно-дрібно, мов мак... Щоб крізь грудні і січні ці рядочки незвичні я читати могла до нового тепла. |
Дні йдуть за днями по довгих паузах осінніх беззоряних. Вже зовсім осипалось листя. Понамокали од дощів і мов нижче опустились дерева. Осінь… Вона вже відступила, даючи дорогу зимі, але її душа ще
…ходить, блудить,
дзвенить, як в усі,
в пущах гаю,
леліє в хвильоньках ручаю,
на стернях жовтим світом нудить.
Летить з вітрами по степах,
Ночує десь в очеретах…
А вранці-рано знову встане,
В проміннях сонця чеше коси,
Ридає – ронить сльози – роси,
Тамує горе невблаганне –
В туманах срібних забуття
Хова страшне передчуття…
|
Вже неминуче буде сніг з хвилини на хвилину... Завіє сніг і наш поріг, і в полі бадилину.
За ногу вхопить вітер дим, а сніг і дим завіє, ще й білим язиком твердим прилиже дим, як вміє.
Хвоста розпушить курці сніг і пожене за вітром, останні яблучка із ніг зіб’є із віт над світом.
До айстр останніх припаде губами сніговими і тихо їм щось доведе, і забіліє з ними...
Під самим садом обрій ліг на сіру павутину... Вже неминуче буде сніг з хвилини на хвилину... |
про публікацію авторської розробки
Додати розробку