3 травня о 18:00Вебінар: На допомогу вчителю: онлайн-тести «На Урок» в освітньому процесі

Літературно-музична композиція « Його душа була відкрита для любові…» (присвячено вшануванню пам’яті Т.Г.Шевченка)

Про матеріал
Розробка місить матеріали про геніального українського народного поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, який є кодом нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності.
Перегляд файлу

Літературно-музична  композиція « Його душа була відкрита для любові…» (присвячено вшануванню пам’яті Т.Г.Шевченка)

 

(Декорація українського села. На сцена погашене світло. Чути спів солов’я, гру сопілки.

За кулісами звучать слова:)

... Світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставками

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину

І краю немає!

 

Ведучий 1: Це – Україна, неозора, широкопола, із синьою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами.

 

(Хор виконує пісню “Україна”)

 

Ведучий 2: І ось у такому краю, в Україні, в селі Моринці Київської губернії, в хаті кріпака Григорія Шевченка, серед морозної, темної ночі блиснув один вогник – це народилася дитинка. Для пана – нова кріпацька душа, а для України – її великий поет, великий Кобзар, батько українського народу, цілої нації.

 

Ведучий 1: Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сили й живої снаги

Ми вшановуємо пам’ять Шевченка.

 

(Хор виконує “Думи мої”)

 

Ведучий 2: Болем огортається серце, коли згадуєш дитинство Тараса.

 

Читець:

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці,

В хатині бідній він родився,

Серед неволі, тьми і праці.

 

Нещасна мати сповила

Його малого, й зажурилась

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

 

І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку, чародійну ліру.

 

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Сповита вічною тугою.

В тій пісні людям він співав

Про щастя, про добро, про волю,

Будив зі сну, пророкував

Їм виту і найкращу долю.

 

(Звучить пісня “Віє вітер”)

 

Ведучий 1: Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими, босими ногами,

Земля, яку зросив Тарас

Дрібними росами сльозами.

 

(Відкриваються куліси. З’являється хлопчик у ролі малого Тараса, читає вірш)

 

Тарас:

Мені тринадцятий минало

Я пас ягнята за селом,

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога...

Уже покликали до паю,

А я собі у буряні

Молюся Богу. І не знаю,

Чому маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та не довго сонце гріло,

Не довго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило!

Мов прокинувся, дивлюся

Село почорніло,

Боже небо голубе

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята:

Обернувся я на хату –

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!

І хлинули сльози! А дівчина

При самій дорозі,

Недалеко біля мене,

Прос кіль вибирала,

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

 

(З’являється Оксана. Підходить до Тараса)

 

Оксана: Годі, Тарасе, сумувати. Ходімо зі мною потанцюєм.

 

Тарас: Не хочу! Я краще отут собі посиджу. (Сідає на пеньок)

 

Оксана: То я потанцюю. Повеселю тебе.

 

(Танець “Паняночка”)

(Підходить до Тараса, бере його за руку і вони зникають)

 

Ведучий 2: Село!

 

Ведучий 1: У бідній старенькій хаті з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем. А біля хати на причілку – яблуня з червонобокими яблуками.

 

(Звучить пісня “Садок вишневий коло хати”)

 

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть...

...Затихло все...

 

(Фонограма соловей)

(Вечір, виходить дід, палить люльку, дивиться на небо. До діда підкрадається Тарас.)

 

Дід: (сам до себе) Яка чудова ніч, усе затихло, ані шелесне, тільки соловей витьохкує... Весна...

 

Дід: А чого це ти не спиш, Тарасику?

 

Тарас: Та якось не спиться, оце почув, що ви з сіней вийшли, і до вас. (Стають двоє. Дід обіймає його рукою за плече)

 

Тарас: А що там далі за селом? І чи справді небо на величезних стовпах держиться за тою високою козацькою могилою? Діду, а куди ведуть усі шляхи світу? Скільки їх?

 

Дід: Багато, внучку, ой як багато, уся земля ними поснована, ба, навіть на небі шлях є, он той, бачиш, білий, Чумацький зветься?

 

Тарас: А й справді білий, і не хмарки, чи як? І чого він, дідусю, Чумацьким зветься?

 

Дід: Та він з давніх часів білий. І не хмарки то, Тарасе, а сіль.

 

Тарас: Як то сіль?

 

Дід: То шлях, по якому з далекого Криму сіль возять. В дорозі всякі пригоди трапляються, і вози ламаються, і мішки розриваються, ось і сіль розсипається, а за віки стільки розсипалося її, що  на небі біла дорога сталася. І зветься вона Чумацький шлях.

 

(Виходить матір)

 

Матір: А ось де ти, а я хвилювалася, Тарасику, мій маленький, мій синочку (гладить по голівці)

 

Матір:

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що доля нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Нема нам радісної днини.

На вік доводиться терпіти,

Не розгинаючи своєї спини,

Промовиш слово і нагай

Над головою любо свисне.

І так усюди, з краю в край,

Панує рабство ненависне,

Росте неправда на землі,

Горьованій, сльозами вмитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь у світі.

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітре

На довгій, панській ниві.

 

Матір: Де ж ти був? Я хвилювалася! Ходімо спати. (Виходять)

 

Ведучий 1: Ріс він швидко і дивувався красі, бо вмів її бачити. А ще він хотів бути малярем.

 

Ведучий 2: Служив він козачком у пана,

Панам палати малював,

Але прийшла година світла,

Тарас нарешті вільним став!

 

(Сопілкарі)

 

Ведучий 1: Посміхнулася Шевченку доля у 1839 році. Було йому 24 роки. Благородні друзі викупили його з рабства, продавши портрет Жуковського, який намалював К. Брюлов. Ставши вільним, Шевченко вступив до Академії Мистецтв. За час навчання отримав 3 срібні медалі за свої художні роботи. В цей період написав багато поетичних творів.

 

Ведучий 2:

Навчався він у Петербурзі,

Художником вже справжнім став,

Та не забув про Україну,

Вірші про неї все писав.

Наперекір всім заборонам,

Про неї думав все життя,

І мріяв про її щасливе,

Прекрасне, вільне майбуття.

 

(Пісня “Учитеся, брати мої”)

 

Ведучий 1: Він проніс у серці образ вишневої України крізь усе життя. Його душа була відкрита для любові.

 

Ведучий 2: У жінці, коханій Тарас бачив весну, яка у своїх долонях розкриває пелюстки краси, любові.

 

(Фонограма соловей. З’являються хлопець і дівчина)

 

Юнак: Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Яке є тихеє це слово

Тоді промовила б мені?

 

Дівчина: Ніякого. І не впізнала б,

А може б потім нагадала,

Сказавши: “Снилося дурній!”

 

Юнак: А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доля чорнобрива!

 

Дівчина: Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

 

Юнак: Я заридав би, заридав!

І помиливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

 

(Зникають обійнявшись)

 

Голос за сценою: У кожного життя – два явори,

І в кожного життя є дві тополі,

І місяць сріблом ночі обсипає,

І ранок завше обрій обіймає,

Лише кохання часу не питає,

Лише любов часу свого не має.

 

Ведучий 2: Далека і гірка Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті.

Кружляла заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі.

 

Ведучий 1: У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю і таким сумом оспівав кохану, матір, сестру.

 

(Пісня “Така її доля”)

 

Ведучий 2: Образи матері і України нероздільні. Україна – найсвітліший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

 

Ведучий 1: Упродовж усього свідомого життя горіла і спопеляла Шевченка єдина гаряча віра і незрадлива любов до своєї знедоленої України, її народу. Скрізь, де не їздив по Україні, де не зустрічався з селянами, бачив нестерпні муки свого поневоленого народу.

 

(Душі)

 

Ведучий: Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботів і присіли

На похиленому хресті

На старій Церкві.

 

(Звучить “Менует”. З’являються три душі у білих шатах з свічками в руках)

 

Душа 1: Тепер ми душі, а не люди.

 

Душа 2: А звідціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

 

Душа 3: Коли б вже швидше розкопали

Тоді б у рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог.

 

(Звучить бандура. Душі беруться за руки і повільно танцюють. Перша душа зупиняється)

 

Душа 1: Як була я людиною, то Прісею звалась. Отутечки родилась, тут і виростала. Рано-вранці в Пилипівку, якраз у неділю. Побігла я за водою... Дивлюсь – гетьман з старшиною. Я води набрала, та вповні шлях перейшла. А того не знала, що в ній їхав в Переяслав Москві присягати! От за що караюсь, от за що мене, сестрички, і в рай не пускають.

 

(Танцюють)

 

Душа 2: А мене мої сестрички, за те не впустили, що цареві московському коня напоїла в Батурині, як він їхав в Москву із Полтави. Я була ще недолітком, як Батурин славний, Москва вночі запалила, усіх людей вбила, у Дніпрі втопила... А я над козацькими степами ще й досі літаю, і за що мене карають, я й сама не знаю? Мабуть, за те, що всякому служила, годила... Що цареві московському коня напоїла.

 

(Танцюють)

 

Душа 3: А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, мене мати ще сповиту на руках носила. Як їхала Катерина в Канів по Дніпрові, а ми з матір’ю сиділи на горі в діброві. Я глянула, усміхнулась... та й духу не стало. Чи я знала ще сповита, що та цариця – лютий ворог України, голодна вовчиця.

 

(Танцюють)

 

Душа 1: Смеркається, полетіли...

 

(Вибігають, склавши ручки на грудях)

 

Ведучий 1: Важкі випробування випали на долю Шевченка. Довга розлука з рідним краєм, тяжка солдатська служба, заборона малювати... страждання, болюча туга за рідною Україною, хвороба.

 

Ведучий 2: Але поет не просить помилування, з-під його пера з’являються рядки: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”. Він пише і малює, не зважаючи на заборону.

Шевченкове слово – із пісні народу,

Бо дуже любив він співати пісень,

То й пісня народна сумна і весела

Нехай прозвучить у святковий цей день.

 

(Пісня “Елегія”)

 

Ведучий 1: Шевченко – це наша душа, наша мудрість і наша спадщина. Його “Кобзар” – це книга, яку народ український ставить на перше місце серед успадкованих національних скарбів. Це духовна книга народу. За традицією, ми звемо весь поетичний доробок Тараса Шевченка “Кобзарем”, хоча відомо, що так він назвав лише першу збірку поезій.

 

Читець: Тарас Шевченко – видатний поет,

Його шанує вчений і школяр.

І кожен, хто живе на Україні,

На пам’ять знає майже весь “Кобзар”.

 

Духовний скарб це нашого народу

Не згасне у віках Шевченкова зоря,

І ще віки черпати будуть люди

Цілющу мудрість з цього “Кобзаря”!

 Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить “Кобзар”, хай у кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило старому і малому.

 

Ведучий 2: Ти – поет!

Ти – Шевченко,

Є пісня у серці твоєму,

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.

 

Ведучий 1: У 24 роки – кріпак. У 47 – академік! А поміж ними 10 років неволі, нудьги і виснажливої праці.

 

Ведучий 2: Справжній співець свого народу, знедоленої України Тарас Григорович Шевченко прожив всього 47 років. 10 березня 1861 року він помер. Перед смертю заповідав:

Заповіт

Як умру то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі,

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синє є море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвете

І вражою злою кров’ю

Волю окропі те.

І мене в сім’ї великій

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Не злим, тихим словом. 

 

Ведучий 1: Над широким Дніпром у промінні блакить,

І висока і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили.

 

Ведучий 2: Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії, прозорі, досвітні.

А навколо лани в далині, в далині,

Розлетілись, як птиці блакитні.

 

Ведучий 3: Спи спокійно, поет! Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В українській сім’ї, славній, вольній, новій,

Ми тебе не забудем, Тарасе.

 

Ведучий 4: Спи спокійно, поет! Україна твоя

Вже розправила крила орлині.

Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях

На засланні, в тяжкій самотині.

 

Ведучий 5: Спи спокійно, поет! Ми нащадки твої

Пронесем крізь віки твоє ім’я,

Крізь колючі вітри, крізь жорстокі бої

Батьківщини сини незборимі.

 

Ведучий 6: Збудись, твої слова пророчі,

І час оновлення настав,

І темні просвітились ночі,

Вчорашній раб всесильним став!

Вперед, брати! Все далі й далі,

Як тихий надвечірній світ,

Нам сяє в радості й печалі,

Ясний Шевченків “Заповіт”.

 

Ведучий 1: Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа.

 

Ведучий 2: Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

 

Ведучий 1: Десять літ він томився під владою російської солдатської муштри, а для волі народів імперії зробив більше, ніж 10 переможних армій.

 

Ведучий 2: Доля переслідувала його в житті, та не зуміла перетворити золото його душі у іржу ненависті до людей, а віру в Бога – у зневіру.

 

Ведучий 1: Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що були із здорового джерела життя.

 

Ведучий 2: Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому посмертно – невмирущу славу і все розквітаючу радість.

 

Ведучий 1: Отаким є, був і завжди буде для нас, українців, Тарас Шевченко.

 

 

docx
Додано
25 лютого
Переглядів
58
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку