Літопис Григорія Грабянки як літературна цінність.

Літопис Григорія Грабянки як літературна цінність.

 Яскрава, неординарна особистість, Григорій Грабянка залишив по собі знаменитий козацький літопис, закінчений у 1710 році. Хоч рукопис цього твору не зберігся, про його надзвичайну популярність у ХVІІІ ст. свідчить рекордна кількість списків (близько 50-ти). У ньому Г. Грабянка дав опис українського козацтва з найдавніших часів до 1709 року. Опрацювавши офіційні документи, записи свідків подій, вітчизняні літописи, героїчний епос, через призму козацьких звитяг автор подав тисячолітню історію України. В умовах поступової втрати державної автономії нагадування про колишню козацьку славу було сміливим політичним кроком.

У передмові до літопису “Объявленіе к читателю” Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе Письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати загиблими в попелі славетні діяння рідного народу, а явити їх світові. “Я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам”, – пише він.

  Після передмови ідуть 2 панегірики: “Похвала вЪршами Хмелницкому от народа малороссійского” і “Верши на герб малороссійский”, а далі розділ, присвячений минулому козацтва і віковим традиціям його боротьби проти поневолення. Загалом за змістом літопис можна поділити на три частини. У першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з них має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Убачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «Чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 року, про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. У третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

 Отже, найбільша частина літопису присвячена відродженню Української козацької держави, подіям 1648-54 рокв і постаті гетьмана Б. Хмельницького, котрого Г. Грабянка зобразив як взірець справжнього народного ватажка, мудрого державного діяча. Часто в уста Б. Хмельницького автор вкладає промови, заклики, що пожвавлюють розповідь, наприклад: “Братія и молодци славного запорожского войска! се пріиде время, прімите оружіе и щит вЪры, имущие помощника бога, не устрашайтеся гордостной лядской силы… помянЪте преждебывших воинов украинских, аще и невЪрные бяху, но мужеством всЪ страни обношаху страхом”. Ці та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння Г. Грабянки автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу.

У цьому центральному образі літопису автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. У зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький велику заслугу — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності». Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний».

 Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Усі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Яким Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — утіленням злого. Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкладає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цього чоловіка сам Бог народив на подив світові... ви ж — тупоголові — і цього не жалієте віддавати смерті!» Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького полковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше пожили, то могли б старого Хмельницького справи наслідувати». Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що украв не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думками лях», «ворог всеруський», «супостат і явний зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».

 Пильної уваги автор надає опису козацького побуту, зброї, звичаїв. У нього козацький рух являє собою всенародне явище (“Що лоза то козак, а где байрак, то по сто и по двести козаков там”). Цікавий з цього приводу розділ літопису “Сказання про битви козацькі, про козацьку зброю та харч”. Він так говорить про козаків: “Вони Русь за своє багатство мають, хитрість військову та мужність у війні знають”.

 У літопис уводиться значна кількість напівлегендарних переказів, історична вірогідність яких сумнівна, але вони відіграють значну роль у белетризації розповіді, відтворенні духу часу, служать джерелом авторської концепції історичного розвитку України. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін.

 Відповідно до свого завдання — звеличення Б. Хмельницького і його доби – Грабянка написав свій твір складною, сильно стилізованою під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, в яку все ж проникли народнорозмовні елементи. Тож у літописі Г. Грабянки використовуються фольклорні елементи (прислів’я, порівняння, сатиричні прийоми тощо), у нього введено уривки з народних дум та пісень. Багато епізодів у літописі написані під впливом героїчного народного епосу, що зумовило певну ідеалізацію історичних постатей, наділення їх надзвичайними рисами та властивостями. Особливо це характерно для образу Б. Хмельницького.

 У літописі помітно відчувається вплив українського літературного бароко: епічність, динамічність оповіді, напруженість дії, використання системи контрастів, високого, патетичного стилю оповіді.

 Основна настанова літопису – показати, що “українці є рівні з іншими”, вона випливає з політичних поглядів Г. Грабянки, як ми вже говорили, переконаного прихильника автономії України у складі Російської імперії.

 Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам'ятку, а не як історичну. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси бароко.

Цю визначну пам’ятку літературно-історичної прози сьогодні вважають насамперед явищем “красного письменства”, високоестетичним художнім твором, своєрідним “бароковим історичним романом”. Творячи замість правдивої піднесену, героїзовану історію, Г. Грабянка розвивав національну самосвідомість, мистецьким словом нагадуючи читачам, що українці – народ, овіяний славою з далеких часів.