ЛРК Володимир Семенович Капустін (Васильківщина)

«Горить багаття калинове». Краса рідного пейзажу в ліриці Володимира Семеновича Капустіна

«Мамина калина»

«Бузок»

«Прилетіли птиці»

«Горобина»

«Жоржина»

«У мене літо»

«Лелеченьки летять»

«В гаю»

Матеріали до презентації МАМИНА КАЛИНАПливуть човни весни здалека,Пливуть, як в юності колись…Немов мені гука лелека:- Скоріш додому повернись!  Шумлять листками осокори:- Життя така коротка мить. Батьків зоря вечірня скоро,Як мак у полі відгорить. Дорога стелиться полями,Барвінок смутком обійма. В селі давно немає мамиІ батька вже давно нема. Я прихилився до одвірка…Вікно в печалі золоте. Під ним так боляче і гірко. Калина мамина цвіте.  БУЗОКЗаховали роки у садку. Спориші, подорожник і м’ята…На подвір’ї багато бузку,Серед нього біліє ледь хата. Білим маревом роки-літа. Відпливли в далину – не вернути. Мамин біло бузок опада. У колиску зеленої рути. Тиша тиха, така голуба,Синім смутком на землю лягає…Біла хата стоїть, як журба,Наче мати мене виглядає.

ПРИЛЕТІЛИ ПТИЦІПрилетіли птиці,Зацвіли сади. Йду я до криниціНабирать води. Оббиваю роси. З калинових віт,Хочу, щоб у коси. Натрусився цвіт. Ним я заквітчаюсь,Стежкою піду,Може повстрічаюсь. З любим у саду. До зорі блукала,Як завжди, сама,Скільки не чекала, а тебе нема. Через те і ниніМовчазна ходжу,Про любов калиніЛиш одній скажу. Сипся у відерце. Та й на коси, цвіт – Я відкрила серце у сімнадцять літ. ГОРОБИНАОй, люлі, люлі…, під льодами. Ріка заснула до весни. Стоять заклечані снігами. Над нею тихі ясени. Земля моя до болю мила,У сні глибокому дріма,Її снігами полонила. Така холодна, зла зима. У сад влетіла хуртовина,Дерева вітер розпина,Але горить все горобина,Бо непідвладна їй вона. Довкола нас – смерч хуртовина…Та вірю: витрима народ. Я сам неначе горобина,Горю, не гнуся від негод. 

ЖОРЖИНАЛелеки вже забрали літо,Дощем розплакались хмарки…В саду жоржина сумовито. Скида на землю пелюстки. Це за красою квітка плаче – Кохання не зазнала ще,Бо літо вже пройшло гаряче,Без жалю дощ її січе. Так тихо на траві в туманіЛежать задумані, сумні,Мов не пелюстки це багряні – Краплиникрові вогняні. Дихне лиш холодом світання – Зав’ яне, згасне ваш вогонь. О, квітко осені остання,Візьми тепло моїх долонь! Нехай зів’яли чари літа,Зітха заплакана блакить,Моїм диханням вся зігріта,Жоржина в пісні буде жить. 

У МЕНЕ ЛІТОСховало літо вже гаряче. Човни, застиглі на воді. Конем багряним осінь скаче. Підкови губить золоті. Де кінь промчаввсь несамовитий,Вже в’яне у журбі трава. Та із дерев холодний вітер. Листки без жалю обрива. Затихли вдалині копита…Зітхає у сльозах земля. А я сміюсь, бо в мене літо,Бо молодий душею я. 

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ ЛЕТЯТЬЛелеченьки летять крило в крило,Лелеченьки, мої лелеки. Ви покидаєте моє село,Бо вас зовуть шляхи далекі. Лелеченьки летять крило в крило,В народі нашім є повір’я: То добре, як прощально на село. Лелек журливих пада пір’я. Лелечень летять крило в крило,Лишають пісню журавлину,Ось на моє подвір’я занесло. На щастя, на добро пір’їну. Лелеченьки летять крило в крило,Я птахів мову розумію. В житті, хоч як би важко не було,Важливо не згубить надію. Нема нікому щастя в самоті. Від зла добра повік не буде. Візьміть мою пір’їну доброти,На щастя відддаю вам, люди. Лелеченьки летять крило в крило. Я вірю у просте повір’я: То добре, як прощально на село. Лелек журливих пада пір’я.