«Любов - це дар…» (вечір поезії для старшокласників)

                                                                                               «Любов - це дар…»

                                                           (вечір поезії для старшокласників)

Сцена оформлена вазонами, прикрашена квітами; посередині сцени - плакат у формі великого серця; на журнальному столику, каміні та фортепіано стоять підсвічники зі свічками; стіни залу прикрашені написами українською, російською мовами:

Кохання безкрає

Помчить наші душі увись… (В.Сосюра)

А скільки терпить мук пекельних той,

Хто сумнівається й кохає палко (В.Шекспір)

Страна любви - великая страна (В.Высоцкий)

                                 ( танцювальна група виконує танець зі свічками)

Ведуча. Кохання... Ніхто і ніколи не в змозі буде до кінця по­яснити, що ж це таке. Це велика загадка життя...

Ведучий. Він і вона... Кохання і ніжність, відчай і розпу­ка — це вічні теми поезії. Франческо Петрарка, Вільям Шекспір, Фрідріх Міллер, Джордж Байрон, Генріх Гейне, Віктор Гюґо, Олександр Пушкін, Іван Франко, Леся Українка, Марина Цвєтаєва — поети всіх часів і всіх народів оспівували почуття кохання. Палке чи ніжне, пристрасне чи мрійливе — воно зна­йоме всім.

 

Під ніжну мелодію виходять юнак (зі сцени) і дівчина (із залу), зустрі­чаються перед сценою і виконують вірш — діалог О. Дементьева «Баллада о любви».

 

Він

• жить без тебя не могу...

Я с первого дня єто понял,

Как будто на полном скаку

Коня вдруг над пропастью поднял.

Вона

• я без тебя не могу...

Я столько ждала и устала,

Как будто на белом снегу

Гроза мою душу застала.

Він

Сошлись, разминулись пути,

Но он ей звонил отовсюду,

И тихо просил: Не грусти...»

И тихое слышалось: «Буду...»

Вона

Однажды на полном скаку

С коня он сорвался на съемках.

— Я жить без тебя не могу,—

Она ему шепчет в потемках.

Он бредил... но сила любви

Вновь к жизни его возвращала,

И смерть отступала: «Живи!»

И все начиналось сначала.

Він

• Я жить без тебя не могу...

Он ей улыбался устало,—

А помнишь на белом снегу,
Гроза тебя как-то застала?

Вона

Прилипли снежинки к виску,

И капли грозы на ресницах,

—Я жить без тебя не могу

И, значит, ничто не случится.

                        (Обійнявшись, проходять між глядачами у зал.)

Відкривається завіса. На сцені — стіл, на якому підсвічники зі свіч­ками, книги, аркуші паперу; за столом сидить і пише юнак, за його спи­ною — дівчина.

Дівчина. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже 3 роки, і вірю, що моя доля бути його дружиною... Я клянусь Вам усім для мене святим, що ця нещасна людина буде щаслива зі мною. Він пише мені незрозумілі слова, а я ходжу з листом до знайомих і питаю роз'яснення» (Анна Ахматова).

Юнак (читає)

Вот я один в вечерний тихий час,

Я буду думать лишь о Вас, о Вас,

• за книгу, но прочту: «Она»
  И вновь душа пьяна и смятена.

Я брошусь на скрипучую кровать,

Подушка жжет... нет,

мне не спать, а ждать.

И крадучись, я подойду к окну,

На дымный луг взгляну и на луну,

Вон там, у клумб, Вы мне сказали: «Да».

О, это «да» со мною навсегда.

И вдруг сознанье бросит мне в ответ,

Что Вас, покорной, не было, и нет,

Что Ваше «да», Ваш трепет у сосны,

Ваш поцелуй - лишь бред весны и сны.

(М.Гумільов)

Звучить пісня у виконанні А. Пугачової на слова Марини Цвєтаєвої
«Мне нравится, что ві больні не мной».

Ведуча. Про кохання написано багато. Багато, тому що, коли це почуття з'являється, завмирає серце, тремтить душа, хочеться писати вірші і оспівувати свою любов.

Ведучий. Драматург Бен Джонсон сказав такі чудові слова про Вільяма Шекспіра: «Душа нашого віку, диво нашої сцени, він належить не одному століттю, а всім вікам». Шекспір — неперевершений майстер сонетів про кохання.

На фоні музики звучить англійською мовою і в перекладі українською сонет 130 В. Шекспіра; англійською — читає дівчина, а потім продовжує юнак українською.

Учень

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав.

І дише так вона, як дишуть люди, —

• не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Ведуча. Про кохання написано чимало, адже це невичерпне почуття. І воно існує в душі людини доти, поки б'ється її серце.

Назустріч одне одному виходять двоє читців — парубок та дівчина. На фоні музики М. Леграна із к/ф «Шербурські парасольки» вони чи­тають вірші Р. М. Рільке та Л. Костенко, сцену залишають разом, обій­нявшись.

Юнак

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,
замкни мій слух — я все ж тебе почую,
я і без ніг до тебе домандрую,

без уст тобі обітницю складу.
Відломиш руки — я тобі тебе
Впіймаю серцем наче між долонь,
а спиниш серце — мозок запульсує,

коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь,
тебе в крові палючій понесу я.

(Переклад М.Бажана)

Дівчина

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

Сотні вражень, імен і країн, -

На сьогодні, на завтра, назавжди!

Ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

На яку ти мене прирік.

То все разом, а ти - окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

(Ліна Костенко)

Ведучий. Одного разу відомий французький письменник Андре Моруа пішов у театр і там почув, як незнайомка запитала в своєї подруги: «Як бути коханою? І він дає відповідь: «Кохання починається з радісного відчуття власної сили, що поєднується зі щастям іншої людини. Подобатись — означає і дарувати, і брати. Ми ніколи не набриднемо дівчині й жінці, коли говоритимемо із нею про її уподобання і красу, коли розпитуватимемо про її дитин­ство, і смак, і про те, що її засмучує. Ви ж ніколи не набриднете юнакові і чоловікові, якщо попросити його розповісти про себе самого. Скільки жінок здобули собі славу чудових слухачок! Вре­шті, і слухати немає потреби, досить лише робити вигляд, що ви слухаєте».

Ведуча. Кохання збагачує душу, людина повніше відчуває життя, оточуючий світ. А природа стає порадником або слухачем, невіддільною часткою людської душі. Це так відчутно в мелодій­них віршах Сергія Єсеніна.

Учень виконує під гітару пісню на слова С. Єсеніна «Отговорила роща золотая».

На сцену виходить юнак, сідає у крісло біля каміну, бере чашку чаю і читає вірш Поля Верлена.

Юнак

От лампы светлый круг, софа перед огнем,

И у виска ладонь, и счастье быть вдвоем,

Когда легко мечтать, любимый взор встречая,

И книгу ты закрыл, и вьется пар от чая,

И сладко чувствовать, что день умчался прочь,

И суету забыть, и встретить вместе ночь,

Союзницу любви, хранительницу тайны.

Как тянется душа в тот мир необычайный,

Считая каждый миг и каждый час кляня,

Из тины тусклых дней, опутавших меня.

Ведучий. Легенда Давньої Греції розповідає нам про скульп­тора Пігмаліона. Він довго працював і створив прекрасну статую жінки — Галатею. Такою гарною вона була, що він закохався в неї, але то була холодна статуя. І Пігмаліон почав просити бо­гиню кохання Афродіту оживити образ. Афродіта виконала його прохання, і Галатея стала дружиною скульптора. Настільки жагу­чим було кохання!

Під ніжну музику звучить вірш В. Сосюри «Так ніхто не кохав».

Учень

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.

І земля убирається зрання.

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

• тремтить од солодкої муки...

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

Ні(;и пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій

Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,

Я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячу літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтіть од солодкої муки.

Ведуча. Ми насолоджуємося творами поетів та письменників різних часів і відчуваємо, наскільки різноманітним буває це по­чуття. Для одного це сором'язлива та боязлива перша любов, а для іншого — сильна пристрасть, що заполонила усе серце. І слова ко­хання теж лунають по-різному. Це і крик, що звучить начебто на весь світ: «Я тебе кохаю!», це і м'який, ніжний шепіт: «Люблю, люблю, люблю...»

Ведучий. Але як зрозуміти, що це справді прийшла любов? Чи можна бути впевненим_; що це справжнє почуття? Хто дасть відповіді на ці чисельні запитання, що виникають у юнаків та дів­чат? Можливо, час... життєвий досвід... і, головне, серце...?

Учень

Як не любов, то що ж це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? — та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? — але ж муки ці солодкі, Боже!

• хочу? — бідкатись негоже.
• хочу? — то даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю

В човні хиткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма,-

Чого я хочу — й сам уже не знаю;

Палаю взимку, в спеку весь дрижу.

(Ф. Петрарка)

Ведучий. Кохання — незбагненне почуття. На жаль, іно­ді трапляється так, що воно наділяє своєю милістю двох, а потім зникає. Обставини життя виявляються сильнішими.

На стіні дзеркало, перед ним столик зі свічкою, за яким сидить дівчи­на, дивиться у дзеркало і читає вірш Ю. Левітанського.

Учениця Горящими листьями пахнет в саду.
Прощайте, я больше сюда никогда не приду,
Дымится бумага, чернеют листы,
Сжигаю мосты.

 

• аркуш паперу і кидає в попільничку.

Чернеют листы, тяжелеет рука,

Бикфордовым шнуром дымится строка...
Последние листья, деревья пусты,

Сжигаю мосты.

(Підводиться, задуває свічку і звертається до глядачів.)

Прощайте, прощальний свершаю обряд,

Осенние листья, как порох, горят,

И капли на стеклах, как слезы, чисты,

Сжигаю мосты.

(Іде між рядами, читаючи останні рядки.)

Я больше уже не приду в этот сад,

Йду, чтоб уже не вернуться назад,

До ранней, зеленой, последней звезды

Сжигаю мосты.

Учитель. Швидко плине час. Століття за століттями. Разом з ним змінюємося і ми. А що ж Кохання? Можливо, його вже не існує,-— іноді подумає хтось. І хочеться тоді крикнути: «Ні! Ні! Та ще раз ні! Любов жива, і ніколи не зникне, поки існує життя.

Адже кохання і є життя».

Звучить музика Антоніо Вівальді «Пори року»