Матеріал до уроку на тему: "Торбан Тараса Шевченка"

ТОРБАН   ТАРАСА  ШЕВЧЕНКА

Є в Роменському краєзнавчому музеї на Сумщині торбан Тараса Григоровича. Коли екскурсоводи розповідають про його історію, згадують обов’язково й того, хто його відродив – це чернігівський реставратор Олександр Микитович Шльончик, народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва.

 Понад 40 років він працював на Чернігівській фабриці музичних інструментів, свого часу його бандура, виготовлена до 150-річного ювілею Т. Шеченка, одержала золоту медаль на Виставці досягнень народного господарства в Москві. А як чудово дзвенять цимбали, рокочуть бандури, гуде гудок, виводить жалійка, співає сопілка, зроблені цим чудовим майстром.

Особливого хисту, знань і вміння вимагає реставрація старовинних інструментів, надто рідкісних. Саме О. Шльончикові працівники Роменського музею довірили старовинний торбан Т. Шевченка. Цей народний струнно-щипковий інструмент, близький до бандури, був популярний в Україні з середини вісімнадцятого до кінця минулого століть.

Цікава його історія: виготовлений він польськими або угорськими майстрами на початку дев’ятнадцятого століття. З 1820 року торбан належав лікареві Сербиновичу, мешканцеві Воронезької губернії. Великий шанувальник Шевченкового таланту подарував його Тарасові Григоровичу. Поет гарно грав на кобзі, бандурі, гітарі. Про це писали В. Жуковський, М. Микешин, В. Аскоченський, В. Забіла.

Незадовго до смерті Тарас Григорович подарував торбан одному зі своїх друзів, студентові Петербурзького університету Г. Вашкевичу. У 1907 році він жив на хуторі Шумському Роменського повіту. Г. Вашкевич познайомився із знаним на Сумщині бандуристом М. Алексєєнком, гру якого дуже любив, і подарував йому торбан Тараса Григоровича.

У 1935 році бандурист передав цей інструмент у Роменський краєзнавчий музей. Син М. Алексєєнка, який жив у Москві, розшукав Олександра Шльончика і звернувся до нього з проханням взятися за реставрацію такого раритету: «Мені здається, що етнографічні ансамблі України зацікавляться цим торбаном, не кажучи вже про музеї», – писав він майстрові.

Без струн, кілків (їх треба було спеціально виточувати для кожного отвору), пошкоджений у багатьох місцях, інструмент вимагав комплексної реставрації (понад 18 видів робіт, не рахуючи непередбачених). Потрібно було зробити фундаментальний теоретичний аналіз строю торбана, який, за припущенням О. Шльончика, близький до кобзи. Майстер переглянув стоси музичної літератури, розробив детальні розрахунки, різні варіанти схем і креслень, які допомогли йому відтворити звучання торбана часів Т. Шевченка.

Завдяки Олександрові Микитовичу відроджена й кобза, на якій доводилося грати Т. Шевченкові, гостюючи в Седневі на Чернігівщині у поміщика Андрія Лизогуба. Тепер її можна побачити в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові.

Професія майстра музичних інструментів унікальна, бо ж треба вміти малювати, а, отже, бачити інструмент, чути його, готувати фарби і лаки, полірувати, досконало володіти столярною справою, аби всі заготовки робити самому. Майстер має бути і слюсарем, і, крім того, він повинен знати технологію виготовлення кожного інструмента осібно. І той віддячує йому за це чудовим, мелодійним звуком.