Літературно – музична композиція

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Хай буде  легко. Дотиком пера”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бібліотекар    Курочка Л.М.

 

 

 

 

 

Пирятин 2008 р.

Звучить музика. Горить свічка. На дошці напис “Хай буде легко. Дотиком пера.” Рушники, свічка. Виставка книг “Душа належить людству і епохам ,” на передньому плані дівчина у вінку з обличчям молодої Ліни Костенко, вінок : між квітів – тернини. Рушники. Під музику звучать слова :

   Хай буде легко. Дотиком пера.

   Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

   Цей білий світ – березова кора,

   По чорним дням побілена десь звідтам.

   Сьогодні сніг і ти вже поривавсь,

   Сьогодні осінь похлинулась димом.

   Хай буде гірко. Спогадам предавним.

   Хай  не  розбудить смутку телефон.

   Нехай печаль не зрушиться листами.

   Хай буде легко. Це був тільки сон,

   Що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Поезія читається двічі: вчителем, дівчиною.

Ведучий Геній – це тоді, коли сказане ним, мають за своє, хто б не  дотикнувся до сказаного. Зверніть увагу на дівчину.  Ця дівчина уособлення чистоти, любові,  материнства, України, кличе вас до своєї віри, “у собор”, вивершений з цеглинок-слів, скріплених власною кров’ю. У мене в руках збірник Ліни Василівни “Вибране”. Це єдиний збірник знаних Ліною поетес слов’янського  світу, який треба читати кожну сторінку, не пропускаючи жодного рядочка, жодного слова. І це ви зробите самостійно,  якщо не сьогодні, то обов’язково – завтра. Я вірю в це.

   

   Я в людей не проситиму сили

   Я нічого в житті не просила,

   Як не просять гранітні схили,

   Щоб у спеку дощі їх зросили.

   Я в людей попрошу тільки віри

   В кожне слово почуте від мене,

   В кожний погляд очей моїх сірих

   В кожну ласку рук не студених.

Важко навіть повірити в те, що колись у нашій літературі Ліна Костенко не було. Читачі – а їх у неї так багато! – давно зжилися з думкою, що вона є, що без її творів українське письменство було б збіднілим. Ліна Костенко в нашій поезії – як перша скрипка в симфонічному оркестрі. А без скрипки й оркестр – не оркестр.

Мабуть, кожну – не байдужу до поезії людину завжди цікавить усе, пов’язане з іменем її улюбленого поета. Для шанувальників слова всі деталі й подробиці з  життєвої і творчої біографії майстра мають велике значення.

Якщо ви хочете взяти найважливіше з її дитинства і про  першопочатки творчості,  знайдіть у книжці “Над берегами вічної ріки ” цей твір : Мій перший вірш написаний в окопі.

Майбутній поетесі було 11 років, коли почалася війна з фашизмом.

Кожен, хто пережив ту страшну війну, постійно повертається до неї в спогадах. Про  дитинство свого покоління на війні пише  Ліна Костенко.

Так, у ній дуже багато звідти, з війни. В її пам’яті,очевидно, завжди живе та маленька дівчинка із повними болю зіницями. До речі, колись, Леонід Первомайський, який одним із перших високо оцінив твори Ліни Костенко (на той час вийшли тільки її перші книжки), сказав так : ”Вірш починається не з великої літери , а з великого болю...”І саме з такого болю починаються вірші Ліни Костенко. В житті кожної людини і в житті всього народу є не тільки світлі й радісні періоди, про які дзвінкоголосо говорить поезія. Є там і чимало трагічного чи похмурого. Донедавна в нас прийнято було вважати, що про таке поетам говорити не дуже й треба, бо подібні речі, мовляв, не надихають людей на великі звершення. Але Ліна  Костенко не зважала на ті застороги.

 Вона вважає, що поет повинен писати про все, з чого складається життя людини і життя народу, - і про оптимістичне, і про трагічне. Адже поезія – це своєрідна кардіограма духу народу. А в кардіограмі найважливіше – точність, тобто правда .

  Душа її задихалась в баговинні , яке в шістдесяті – семидисяті роки поглинало духовне, ідейне життя нашого суспільства і України зокрема. 

 Вона не могла з цим примиритеся, поезія її кричала: “Того не можна. І того не слід .  Плоска як дошка. Голос – наче блямба. Маслакувато затуливши світ, танцюю ритуальні танці штамба. Сама собі насвистує в свисток. Сама собі цензура і журі. І клаца кастаньєтами кісток і ритми вибива на кобурі. Хороша шкура , эта кобура. Всі добровільно – підуть до вольєра. Хрущов – ура ! І не Хрущов – ура ! А головне – да здравствуєт карьєра ”.

 Хто сьогодні покаже пальцем на Ліну Костенко за цей поетичний зліпок нашого суспільства , життя застійної епохи? Тоді ж не просто показувати пальцем – дві її книжки  було розсипано в наборі. За те, що зверталась до сумління:  “Давайте чесно, не кнопки ж ми й не педалі. Що писав би Шевченко в 33-му, 37-му роках?  Певно, побувавши на Коралі, побував би  ще й на Соловках ”

  Знаходили гріхи і не в віршах. Ліну Костенко тоді виключали з спілки письменників , і тільки тверде слово Олеся Гончара на її захист врятувало письменницьку діяльність від ганьби. Літфонд  же поспішив виключити – і на цілих 12 років залишив жінку , матір двох дітей без копійки допомоги...

 Як їй жилося ті страшні 16 літ і зим ? Якщо фізично, то хай вам скаже про це свідчення її доньки – нині прекрасного поета, перекладача, літературознавця Оксани Похльовської : було й так, що залишалося тільки 28 копійок на кефір. А ще ж ріс зовсім маленький Василько ... не могла вона піти на роботу, бо хто чекав “крамольного” поета ?

 Та й  сім’я їй ніколи не дозволила йти на заробітки. Вона повинна була творити. Україні і країна. Поезія має бути вдячна родині ,що  в роки чорного брежнєвського лихоліття врятувала для нас усіх Ліну Костенко, як українська література довіку дякуватиме їй за те, що вона врятувала честь рідного красного письменства.  

 “при цілковитій нездатності  до що найменшого приниження гідності” жилося важко – але вона не помилялась в жодному слові, в жодному вчинку, талант її залишався вільний, незалежний, вона не клонилась і не зігнулась ні перед ким .

 Нелегким було її тріумфальне для читацького ока повернення в літературу. Її поема, як мовиться від бога , редагували люди малодушні і хотіли присічувати, пригладжувати написане нею, як успіх . Аби вірші йшли до читача такими, якими вона їх написала, Ліна Василівна двічі оголошувала голодовку.

 Свобода творчості для неї не просто слова, а кредо, потреба, вимога.

  Ліна Костенко з’явилася в нашій поезії наприкінці п’ятидесятих, коли читач зустрівся з її книжками “Проміння землі ” і “Вітрила”. Зустрівся з цією неповторною поезією, щоб ніколи з нею не розлучатись. Від тоді минуло багато років. Вони примножили ряди шанувальників її слова, зробивши чи не найпопулярнішу з  усіх сучасних українських поетів. Особливого визнання мав серед творів  Ліни Костенко історичний роман “Маруся Чурай” .

 Багато років писався цей твір про легендарно українську поетесу. Ліна Костенко не просто вивчила все те, чим жили сучасники Марусі Чурай , не тільки глибоко проймалася трагічною долею своєї героїні і створила переконливу художню версію всього, що відбулося з українською Сапфо.

 “Засвіт встали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні”, “Чого ж вода каламутна”, “В кінці греблі шумлять верби”, “Ой не ходи, Грицю ... ” – ці та багато інших пісень знала і співала вся Україна...

 Співала, навіть незнаючи, що їх автор – легендарна полтавська дівчина безмірно талановита і щедра на пісню Маруся Чурай.

(Звучить пісня)

 Біографія Маруся Чурай в основному побудована на легендах. Маруся (Марина Гордіївна)  Чурай народилася у Полтавському посаді, в родині урядника Полтавського добровільно –кінного козацького полку Гордія Чурая 1625 року.

 Батько Марусі був чесною і порядною людиною. Він палко любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів. Якось, під час сварки з одним шляхтичем , не витримавши його знущань з Українського народу він вихопив з піхв шаблю і зарубав шляхтича. Після цього Гордію Чураю довелося тікати з Полтави. Він подався на Січ, пристав до гетьмана не реєстрованого козацтва Павлюка (Бута).  Разом з ним брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637 року) козаки зазнали поразку.  Г.Чурай  разом з гетьманом та іншою козацькою старшиною потрапив до рук  польського гетьмана М.Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили в 1638 році.

 Після  смерті  Г.Чурая його дружина Горпина залишилася удвох з дочкою Марусею.

 Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів. Вона подобалася місцевим парубкам. Серед них вирізнявся, як свідчать перекази, реєстровий козак Полтавського полку Іскра. Іван був людною трохи мовчазної і похмурої вдачі і відзначився винятковою правдивістю та благородством. Він палко любив Марусю Чурай, хоч ніколи не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її  серце належить іншому.

 Іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко. Він  був молодшим братом Марусі. Хлопець був під великим впливом своєї матері, яка  й чути не хотіла про одруження сина з Марусею. Вольова і користолюбна жінка єднала за дружину Грицеві племінницю полковника Мартина Пушкаря, дочку  осавула  Федора Вишняка, Ганну Вишняк.

 Якось восени приятелька Марусі, дочка полтавського старшини Мелася Барабаша влаштувала вечорниці. Важко сказати, що примусило Марусю піти на вечорниці: Чи вона  хотіла трохи розвіятись, чи мала таємну надію побачити Гриця. Він справді прийшов на вечорниці та ще й не сам, а з своєю молодою дружиною. Там вони зустрілися. Саме ця зустріч привела до рішучого зламу в настрої Марусі. Вона сколихнула її палку натуру.

 Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, про нездійсненні дівочі мрії - все це разом завирувало в її душі і породило страшний план помсти. Вона отруїла Гриця. За це її засудили до страти. Перебуваючи у в’язниці вона обдумувала своє життя. А  незабаром відбувся суд, який засудив дівчину до смертної кари. Було це, очевидно, влітку1652 року.

   (Уривок з поеми “Маруся Чурай”.)

 

 

 В цей день, вдосвіта, на центральному майдані Полтави почав збиратися народ. Невдовзі під’їхав віз із засудженою, і два паши втягли на поміст майже непритомну, закуту в кайдани Марусю. Писар почав писати вирок. У цей час в’їхав вершник і привіз наказ від Богдана Хмельницького. Цим вершником був Іван Іскра.

   Коли в похід виходила батава ,-

   ЇЇ піснями плакала Полтава.

   Що нам було потрібно на війні?

   Шаблі, знамена і її пісні.

   Звитяги наші, муки і руїни

   Безсмертні будуть у її словах.

   Вона ж була як голос України,

   Що клекотав у наших хорогвах !

   А ви тепер шукаєте їй кару.

   Вона ж стоїть німа від самоти.

   Людей такого рідкісного дару.

Хоч трохи ,люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу,

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Маруся Чурай -  дівчина з легенди, цікавої й захоплюючої, що впродовж трьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенне.

Зустріч з кожною книжкою поетеси – це справді подія не рядова і не буденна. Бо ці книги, зустрівшись з нами, не просто запам’ятовують, а  живуть у нашій душі, як музика. Не  випадково теоретики мистецтва стверджують ,що музика і поезія – рідні сестри.

Мені здається, що найбільшим визнанням для письменника є не премії, нагороди чи похваль рецензії, а те, що його ім’я  звучить серед шанувальників літератури як синонім таланту.

Саме таку і звучить на Україні це ім’я  - Ліна Костенко.

На завершення нашої розмови послухайте вірш Л.Костенко

  “Життя іде і все без коректур”.