"Матеріали до виховних годин. Оповідання "Герої України серед нас. "Білий голуб"

БІЛИЙ ГОЛУБ

 ( ГЕРОЇ УКРАЇНИ СЕРЕД НАС) 

Присвячено Чепеленку Олегу Олександровичу, який героїчно загинув, виконуючи бойову задачу, 7 серпня 2015 року в районі села Трьохізбенки, що на Луганщині.

                                                                                                 Серпневе листя ще зелене

Шепоче тихо щось собі,

А де він? Де він ? Де він ?

Чому, чому він не іде?

Вже скоро вересень покличе

Усіх нас стежкою до школи,

Але його ця стежка

Не приведе сюди ніколи.

Він буде вітром прилітати,

Легеньким подихом весни,

Із сонцем в небі нам сіяти,

Приходить іноді у сни.

На гілці берези, що росте на шкільному подвір’ї, сидить білий голуб. Він із сумом вдивляється у темні вікна школи, ніби про щось жалкує. Серпневе сонце повільно котиться на захід  і наче промовляє : пора, пора, пора ! А він хоче затримати його хоча б на мить…..!!!

    Курною сільською дорогою біжить маленьке карооке хлоп’ятко, з-під ніг малюка здіймаються  клубочки пилу. Він поспішає зустріти свою матусю, яка повертається з роботи. Поряд з ним біжить кучерява хмаринка, яка щоразу змінює свою фору, то вона схожа на вередливого баранця, то на сусідського півника, то на кролика.  В повітрі пахне спілими яблуками і медом.  Нарешті вони зустрілися. Матуся бере у свої теплі долоні маленьку руку свого любого синочка. Мама і син ідуть додому. Малюк дуже пишається своєю молодою, вродливою матусею і думає, що коли виросте буде їй в усьому допомагати і захищати її від усіляких негараздів. Прийшовши додому, жінка відразу береться готувати вечерю, а хлопчик старанно вчить  уроки, адже йому дуже хочеться радувати свою рідненьку успіхами  у школі. Потім матуся перевіряє уроки і навчає свого любого хлопчика.

    Яскраві і меткі промінчики літнього сонця пробиваються крізь невеликі вікна сільської хати, вони, ніби граючись, обстежують кожен куточок оселі, а потім так же непомітно зникають як і з’явились . Красивий хлопець у чорному костюмі і краватці ретельно поправляє жовто-блакитну стрічку з написом ВИПУСКНИК. Сьогодні у нього останнє шкільне свято- ВИПУСКНИЙ ВЕЧІР. Юнак дуже хвилюється, адже попереду самостійне доросле життя. До нього підходить найрідніша людина-мама,  як у дитинстві бере його руку і хвилювання швидко минає. І так стає спокійно і затишно. Молодий чоловік уже обрав свою майбутню професію- він буде вчителем, як його бабуся. Ця професія йому давно подобається. Завжди спокійний і врівноважений, на перший погляд, навіть трохи закритий, він не обговорював цю тему з однолітками.Повітря червневого вечора наповнене пахощами  троянд і матіоли,  в  небо здіймаються різнокольорові блискітки  випускного салюту. Після цього салюту починається нове незнайоме життя. Яким воно буде ?

      У двір заходить впевнений у собі статний юнак зі спортивною сумкою у руках. Він повернувся додому після навчання. Повернувся, як йому тоді здавалось, назавжди. Після насичених студентським життям років, хлопець знову прийде до рідної школи, але уже в новій якості, у якості вчителя.

    Вересневий ранок, як ніколи гамірний, дітлахи як бджілки до свого вулика, з квітами в руках, злітаються до школи.  Сьогодні особливий першовересень- у школі з’явився  новий  вчитель інформатики- Олег Олександрович. Діти жваво обговорюють цю новину. Хто він ? Як він виглядає ?  Чи буде  строгим на уроках?

   На перший урок інформатики і вчитель і учні заходять з обережністю, приглядаються один до одного. Проходить декілька хвилин і напруження зникає, діти заспокоюються , а Олег Олександрович розуміє, що з вибором професії він не помилився. Він уже любить цих дітей, як він раніше жив без цих допитливих, усміхнених, а іноді трохи хитреньких очей.

    Довгожданий дзвінок на перерву  і дітлахи, немов маленькі горошинки,   котяться  до кабінету інформатики. Вони навперебій задають безліч запитань, їх цікавить усе, пов’язане з інформатикою, адже хто як не він, Олег Олександрович,  зможе відповісти на них.

      Учні п’ятого класу дізнаються, що класним  керівником у них буде молодий педагог. Якось і радісно їм і незвично, як це – класний керівник –чоловік.

  Ці п’ять років пролетіли як один день. Ось уже позаду  дев’ятий клас. Скільки було уроків, свят, вечорів, виховних годин, походів….!  Класний керівник завжди був поряд зі своїми дітьми, підтримував, давав поради, іноді сварив, але завжди  залишався для них найближчим другом.

       В школі кипіла робота, адже за декілька днів-перше вересня. Розклад складено, класи підготовлені, триває підготовка до святкової лінійки. Але настрій у педагогів зовсім не святковий.

І цьому є вагома причина, адже це серпень 2014 року, в розпалі війна на сході країни,триває третя хвиля мобілізації, багатьох односельців уже призвали до війська.

  Коли принесли повістку із військкомата  Олега  не було вдома,  але повернувшись із поїздки , він відразу пішов до сільської ради і забрав  «путівку на війну».  Не дивлячись на це колеги зберігали спокій, залишилось кілька днів до початку навчального року, він учитель сільської школи  і в ньому є велика потреба тут . Він тут виконує свою важливу місію!

     Жаркий серпневий  день добігав до кінця, в повітрі відчувався запах пилу і сухої трави, юнак повертався додому після проходження медичної комісії у військкоматі. Він похапцем подзвонив кільком колегам, щоб сповістити, що наступного дня він  з речами відправляється на службу.  Олег усіх заспокоював і жартуючи говорив, що «вчителів туди не беруть».  Юнак пообіцяв подзвонити і повідомити кінцевий вердикт.

 28 серпня 2014 року, серпнева педагогічна конференція. Всі чекають дзвінка від Олега. Чому він так довго не дзвонить?  Довгожданий дзвінок – пауза…. Він відправляється в учбову частину навчатись на снайпера. Не відразу ця новина доходить до свідомості.  Але педагоги себе заспокоюють думкою: « він  інформатик, можливо,  буде працювати при штабі». Через кілька місяців до школи доходить звістка, що Олег відправляється на схід, в район села Трьохізбенки, що на  Луганщині , де саме киплять запеклі бої. Хлопець буде снайпером у складі 92-ї окремої механізованої  бригади.

    Він зовсім не боїться, адже його серце переповнене бажанням захистити свою Батьківщину, яку вороги намагаються розірвати на шматки. Тільки одна думка не дає йому спокою, як цю новину сприйме найрідніша людина – мама, як вона зможе це пережити, чи пробачить його за це рішення. Вона зрозуміє.  Адже саме мама навчила його бути чесним,  тримати слово, брати відповідальність за свої вчинки, щиро любити свою Батьківщину. З честю і гордістю  вчитель сільської школи приймав присягу на вірність народу України.

  З цього часу у юнака розпочалося зовсім інше життя. Життя на війні. Так як потрапив Олег на фронт пізньої осені, то військові будні розпочалися з будівництва бліндажа, налагодження військового побуту…  Також хлопець вчився воювати і виживати у цьому страшному пеклі. Його колишнє мирне життя  ніколи не було пов’язане з військовою справою. Тому для нього все було нове. За своєю вдачею Олег був людиною, яка цікавилась всім новим.  Він з інтересом і захопленням брався за кожну справу, вчився і адаптувався дуже швидко. Тому дуже скоро на нього було покладено обов’язки «писаря», а згодом він став старшим солдатом. Юнакові почали  доручати серйозні і відповідальні завдання. Олег отримав позивний «Хакер», а між собою хлопці називали його «Наука».

    Перша відпустка! Про приїзд вчителя і колеги  знали всі. Його з нетерпінням чекали у школі. Всі з радістю зустріли  юнака. З цікавістю і учні і колеги слухали Олега. Він багато жартував і з легкістю розповідав про військову службу. Діти і педагоги задавали багато запитань, на які хлопець грамотно відповідав, не розказуючи при цьому нічого зайвого. Він зумів усіх переконати, що нічого страшного з ним не може статися.

    І знову війна! Безліч завдань, складних ситуацій. Юнак уже добре пристосувався до військової служби.

       Звичайний серпневий день. Сонце піднялося над горизонтом і уже з самого ранку почало припікати. Якесь дивне передчуття не давало йому спокою цього, на перший погляд, звичного  ранку. Він мав гарний настрій, а з іншого боку почуття тривоги переповнювало його серце. Сьогодні щось має статися, думав юнак. Перше, що спало йому на думку, чи все добре з мамою. Після виконання бойового завдання він відразу їй подзвонить.

  Олег разом з двома  іншими військовими відправляється виконувати поставлену задачу. За майже рік  перебування на війні, він виконував безліч бойових завдань. Але сьогодні з самого ранку тривожні думки не давали  йому спокою. І цьому була причина. Попередні розвідки дали підставу думати, що ворог має інформацію про їхні позиції і, можливо, їх можуть чекати  у засідці. Ця думка постійно приходила йому у голову.  Але вагомих аргументів, які б могли це підтвердити не було. Поки що це була неприємна надоїдлива думка.

 Спочатку все було добре, хоча слово «добре» на війні має зовсім інше значення.

Хлопці, як їм здавалось, непомітно рухались своєю територією. Аж, раптом, засідка! На трьох українських військових напало більше десятка підготовлених російських солдат. У Олега та його побратимів не було шансу відбитися. Ворог у кілька разів переважав за чисельністю. Все сталося дуже швидко. У хлопців відібрали зброю, особисті речі і міцно зв’язали руки. Їх мали вести  у полон через мінне поле, яке розділяло нашу територію і територію контрольовану ворогом. До мінного поля залишалося близько ста метрів. Це не просто сто метрів, це сто метрів роздумів. Перед юнаком за кілька секунд пролетіло все його життя. Пройшовши такий короткий і такий довгий шлях, він мав прийняти рішення. Олег добре знав, що снайпери з полону, як правило, не повертаються. Їх піддають тортурам і приниженням. А він не хоче щоб його принижували, а тим паче окупанти, які  нівечать його землю, вбивають його народ. Йому не знадобилося сто кроків для прийняття останнього у своєму житті рішення. Воно було прийняте на перших десяти кроках.

  Олег добре знав цю територію, в тому числі мав інформацію про мінне поле, про те які саме там стоять розтяжки. Він вирішує підірвати себе, але при цьому захопити з собою хоча б одного з ворогів. У нього є ще кілька кроків, щоб у думках попрощатися з тією, для кого він  є сенсом життя, з мамою. Приймаючи таке важливе рішення він в першу чергу думав про неї. Краще вона буде знати, що він загинув, ніж картати себе думками, де  він і що з ним, адже шансів вийти з полону у нього фактично не було.

Ні, йому не страшно, він не боїться! Просто шкода, що багато чого не встиг зробити у житті, але хлопець був упевнений,  що за нього це зроблять його учні, друзі, рідні, колеги. І тут Олег згадав, що сьогодні ввечері обіцяв зателефонувати мамі.  Що буде з нею, адже він їй не подзвонить. Вона буде хвилюватись. А як же мама переживе його смерть? Вона переживе, вона сильна, тому що вона його мама!  А ще вона зрозуміє, чому він прийняв саме таке рішення. Але на кого він її залишить свою вродливу і добру неньку, яка завжди і в усьому його підтримувала, любила, берегла? Він же обіцяв бути їй опорою і підтримкою, Ні! Її не забудуть, мама не буде одна!  А він з висоти небес буде за нею спостерігати і оберігати. Тільки він не хоче, щоб вона плакала, не треба,бо її сльози ,навіть, на небесах картають йому серце.

 Пройшовши кілька кроків по  мінному полю, Олег побачив розтяжку і оцінивши її професійним поглядом, зрозумів, що саме ця розтяжка не дасть шансів вижити ні йому, ні ворогу, якого він забере з собою. Юнак  швидко продумав, як він захопить конвоїра, який нічого не підозрює про його план. Ще кілька кроків! Різкий поворот! Вибух!!!!!!! Кілька секунд і все. Обірвалося молоде життя………….!

   А мама чекає дзвінка. Чому він не дзвонить?  Може щось сталось. Бо, чомусь, ще зранку на душі було неспокійно, ніби материнське серце відчувало біду. Але мама відганяла від себе ці думки і молилась за свого синочка.

  Нарешті продзвенів дзвінок, але не від сина, а від його командирів. І мама почула найстрашніші слова у своєму житті: «Ваш син загинув»!

  Далі- море сліз, похорон любого синочка, і постіне питання- Чому ВІН??????? 

     Білий голуб злітає з гілки берези, кружляє над шкільним подвір’ям, а потім стрімко здіймається в небо. Більше він сюди ніколи  не прилетить. Тільки з блакитних небес він буде спостерігати за живими.

 ВІЧНА  ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯМ, ЯКІ НЕ ШКОДУЮЧИ СВОГО ЖИТТЯ, ВИБОРОЮТЬ ЖИТТЯ ІНШИМ !!! НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО ЦЕ НІКОЛИ !!!

Лілія Куряча

Чепеленко Олег Олександрович

Він захищав Україну,

Кожного з нас захищав.

Сам він у вічність полинув,

За нас, найдорожче-

Життя він віддав!

Чепеленко  Олег Олександрович народився 29 травня  1987 року в селі Лукашівка Близнюківського району Харківської області. Він зростав розумним і допитливим хлопчиком. У вересні 1993 року маленький Олег пішов до першого класу Лукашівської  загальноосвітньої школи. Він був старанним і добросовісним учнем, умів дружити, завжди  готовий прийти на допомогу іншим. В 2004 році після закінчення школи юнак став студентом Слов’янського  державного  педагогічного університету. У 2009 році Олег Олександрович закінчив університет і отримав диплом магістра з відзнакою за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Трудове навчання та інформатика».  У серпні 2009 року Чепеленко  Олег Олександрович розпочав свою педагогічну діяльність в стінах рідної Лукашівської школи. Його радо зустріли всі педагоги та учні, оскільки він був не тільки професійним спеціалістом, а й щирою та доброю людиною,  всім хто до нього звертався ніколи не відмовляв у допомозі.

Його дуже любили  діти. Вони бачили в ньому не тільки педагога, а й старшого товариша, друга, часто зверталися за порадами. Серед колег  він користувався авторитетом,  був чесним і порядним  мав свою думку і міг її відстояти, а ще відрізнявся особливим патріотизмом.

 Події, що відбувалися в нашій країні не залишили його байдужим,  отримавши повістку з військкомату,  він не задумуючись пішов захищати  Батьківщину.

 Юнак змінив костюм і краватку на військову форму. Олег був призваний під час  3-ї  хвилі мобілізації. Він став бійцем 92 окремої  механізованої  бригади, де також зарекомендував себе здібним   бійцем і надійним товаришем. Олег Олександрович служив старшим солдатом, снайпером, мав позивний «Хакер». А між собою солдати називали його «Наука», так як він був освіченою і грамотною людиною.  За рік війни, яка випала на його долю він прожив ціле життя, знайшов нових друзів, здобув новий досвід.

  В зоні АТО, в районі села Трьохізбенки, що на Луганщині,  Чепеленко Олег Олександрович перебував з осені 2014 року.

  Сьомого серпня 2015 року при виконанні бойового завдання його група потрапила в полон. При переміщенні в розташування ворога  Олег вирішив підірвати себе на мінному полі. У нього був вибір- здатися в полон, або ж «піти на міни», забравши з собою ворога, що він і зробив.

До закінчення служби залишалося декілька днів, його чекали вдома, чекали у школі, він будував плани на майбутнє мирне життя. Але сталося непоправне лихо- його молоде і повне сил життя забрала ворожа зброя.

Не стало   людини, яка тільки починала жити !

У серпні 2015 року Чепеленко О.О. був нагороджений волонтерським орденом «Народний герой України», у жовтні 2015  Орденом «За мужність» ІІІ ступеня відзнака Президента України (посмертно).

Лілія Куряча