Меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській»

Меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській»

 

Історію ж бо пишуть на столі,

ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ліна Костенко.

Не так давно, чи не у кожному місті Західної України, були вулиці

«17 вересня». Щоправда, мало хто з перехожих усвідомлював, що саме ця дата означає у нашій історії.

Зустріч «союзників» поблизу Дрогобича, вересень 1939 р.

 

На «визволених» західно-українських землях було встановлено новий адміністративно-територіальний поділ: утворено Львівську, Волинську, Станіславську, Рівненську, Тернопільську та Дрогобицьку області.

Карта Дрогобицької (за тодішнім українсько-радянським правописом - Дрогобичської) області. Її територія – від Перемишля, Мостиська чи Бірча до Ходоріва, Жидачева чи Журавна; від Рудок, Комарна чи Миколаєва до Турки, Борині чи Славська – складала 1/8 від площі Західної України. Тут проживало 1,1 мільйона осіб.

Трагічними наслідками радянізації стала ліквідація всіх політичних партій, громадських, культурних організацій, церковних навчальних закладів, наукових товариств, часописів. Утвердження тоталітарного режиму супроводжувалося масовими репресіями і проти мирного населення. За даними митрополита Андрея Шептицького, лише з Галичини радянська влада депортувала понад 400 тисяч осіб. 

Проте, найкривавішою сторінкою першої радянської окупації Західної України став саме момент її завершення – з кінця червня до початку липня 1941 р. було страчено понад 24 тисячі ув’язнених у тюрмах НКВД.

У сучасному місті Дрогобич, де ще в жовтні 1990 р. розкопали та 14 липня 1991 р. з почестями поховали 486 людських рештків жертв тієї пори, 25 червня 2012  року було відкрито музей «Тюрма на Стрийській». 1200 невинних смертей останнього тижня червня 1941 р.

Ініціативну групу створення Меморіального комплексу, що на вул. Стрийській, 3, формували Мирослав Маринович, Микола Походжай, Володимир Кулина, брати Олесь і Володимир Пограничні та Марія Головкевич. До ініціаторів долучився  о.Тарас Гарасимчук. Пані Марія Головкевич вже не одне десятиліття досліджує та сподвижує вшанування жертв НКВД Дрогобиччини. 

(Із стендів музею) Стрийська, 3 на обкладинці австрійської листівки.

 

Цей будинок після його спорудження австро-угорською владою у 1903 р. став чи не найбільшою та найкрасивішою режимною спорудою усієї імперії. Але для дрогобичан він був впродовж десятиліть символом репресій чотирьох окупаційних режимів. Тут містився цісарсько-королівський окружний суд, його канцелярія та тюрма тимчасового утримання. За поляків він став також і міським судом, яким продовжив бути і під час німецької окупації. Та найкривавіший слід свого перебування залишив тут «найгуманніший у світі радянський суд».

Коли 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла річку Збруч, то представники єврейської громади, польські соціалісти, а також українське населення краю, зокрема члени КПЗУ, зазнавши пацифікації від польської влади, підносили «братам-слов’янам» хліб-сіль. У Дрогобичі, власне, як і в усіх інших містах Західної України, визволителів дійсно вітали. 24 вересня 1939 року повз цю будівлю на Стрийській на танках та бронетранспортерах до міської ратуші в’їхали війська 12 армії генерала Тюлєнєва, а нині у музеї результати «золотого вересня» 1939…

Добудова до первинної австрійської будівлі, яка була формою букви П. Праворуч бачимо площадку, яку «совєти» облаштували для прогулянки в’язнів. У лівому нижньому кутку видно яму – до радянської окупації внутрішній дворик цісарсько-королівського суду прикрашав фонтанчик...

 

Якщо під час австро-угорської окупації за населення близько 18-20 тисяч вироки виносили 20 суддів, а під час польської, коли було мешканців до 34 тисячі, було задіяно три десятки суддів, то за радянської окупації за населення близько 37 тисяч (не враховуючи жителів навколишніх сіл) почергово працювало лише 4 судді... Проте місця їм виявилося замало. Із перших днів на окупованих землях за цілковитою аналогією з владними інституціями СРСР почали створюватися органи державного управління та адміністрації. Так, у цій будівлі з кінця вересня 1939 р. і до кінця червня 1941 р. розміщувалось Дрогобицьке обласне управління НКВД разом зі слідчою тюрмою, в якій приводилися у дію смертні вироки. 

(Із стендів музею.) Так змінилась будівля за влади НКВД: обведена колючим дротом, добудовані вишки спостереження, забиті всі вікна перших поверхів.

 

 Згідно з інструкцією Державного політичного управління, всі члени політичних партій, різних організацій, товариств, чиновники, сільські господарі, інтелігенція, священики відносилися до категорії «ворогів радянського народу». Так, до липня 1940 року було депортовано біля 38 тисяч сімей. У період з 1939 до 1941 року на Західній Україні розстріляно або виселено близько 900 тисяч осіб! Про ці масштаби говорить і те, що із 26 в’язниць НКВД, сформованих у Західній Україні, з них 4 – у Дрогобицькій області, Дрогобицька обласна тюрма функціонувала цілодобово – у 4 зміни!

 Історія «Тюрми» розпочалася у 1899 році, коли було виділено кошти на побудову нового приміщення для місцевої Феміди. У 1939 році у цих стінах функціонувало Дрогобицьке обласне управління НКВД. Репресивно-каральні органи діяли тут до 1959 року. Утвердження тоталітарного режиму супроводжувалося масовими репресіями та катуваннями. Із зведених даних про знищення в’язнів у тюрмах Західної України з кінця червня до початку липня 1941, кількість жертв становить понад 24000 осіб.

  Згідно з постановою наркома держбезпеки Меркулова від 23 червня, мова йде про в’язнів, що сиділи у тюрмах, - їх мали евакуювати із Західної України, для чого і було виділено 778 товарних вагонів. Та через стрімке розгортання воєнних дій розпорядженням наркома внутрішніх справ Берії від 26 червня кримінальних злочинців було відпущено, а решту продовжили «евакуйовувати по першій категорії» (розстрілювати). Станом на 23 червня у Дрогобицькій обласній тюрмі перебував 81 ув’язнений. За тиждень, з 22 по 29 червня, було арештовано та закатовано у камерах та на подвір’ї тюрми близько1200 осіб, серед яких малолітні діти, учні шкіл, гімназій, професори, адвокати, лікарі, митці, священики, хлібороби, - цвіт нації... Розстрілювали навіть родичів затриманих, які приносили  передачі.   

(Із стендів музею.) Спогади очевидців про котел, у якому «кухарі» тюрми варили баланду з закатованих в‘язнів та потім підносили арештантам запитуючи, чи «вкусно?».

 

Німці, що увійшли в місто,ще застали жахливу картину - калюжі крові, десятки трупів прямо на землі... Комендант міста майор Бертам дозволив о. декану Григорію Канді 4 липня поховати жертви, знайдені рідними на території тюрми та на єврейському кладовищі, у спільній могилі на цвинтарі при церкві Спаса (нині – цвинтар на вул. М.Грушевського). 

Після завершення німецької окупації до Дрогобича повернулася більшовицька влада і «фабрика смерті» запрацювала знову, більше спеціалізуючись на українцях, причетних до ОУН-УПА. Число жертв продовжувало зростати…

Після війни радянська влада облаштувала у цьому будинку фізико-математичний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка, а з 2012 року діє Меморіал і Музей «Тюрма на Стрийській».

 

 Навіть в перших роках його працівники у підвальних приміщеннях чули трупний запах, але про це не можна було говорити вголос. Лише урядова комісія, створена Радою Міністрів УРСР 16 жовтня 1990 року, коли розпочалися розкопки, зробила першу офіційну констатацію того факту. На території тюрми з чотирьох ям було ексгумовано останки 486 осіб, які були невинно замордованими жертвами радянського терору.

У небагатьох населених пунктах Західної України, в яких у 39-41 рр. були катівні НКДВ, нині відкрито музеї.

Унікальність музею у Дрогобичі полягає в тому, що посеред експозиційної зали – колишньої тюремної кухні – знаходиться 30-метрова криниця, з якої брали воду для потреб тюрми. Саме ця криниця стала могилою для сотень безвинних жертв. Туди було скинуто (за словами очевидців) до 2 тисяч як закатованих, так і ще живих жителів Дрогобиччини. Серед них – українці, поляки, євреї і німці. У селі Нове Село, або Найдорфі, як тоді його називали німці, а також в Уличному проживали німці. Тому у тих списках, які уклали науковці дрогобицького музею, є не тільки українці, але й особи різних національностей, які проживали на території Галичини.

Зверху тіла засипали вапном, заливали каустичною содою, щоб перетворити рештки на мильну субстанцію... Оця криниця-могила – наче зойк народної   пам’яті, щоб кожен, дивлячись у неї, заглянув у глибину трагедії 1939-41 та й наступних років, а головне, щоб пам’ятав: якщо не буде єдності нації, продасться народна честь і совість, знівелюється національна гідність, то в кожному українському місті та селі можуть  появитись такі криниці-могили…

Старший науковий працівник музею «Дрогобиччина» Марія Миколаївна Головкевич проводить екскурсію для відвідувачів музею.

 

В експозиції музею представлено фото, документальні свідчення очевидців, особисті речі людей, знайдені під час розкопок на території колишньої катівні: збережені грати на вікнах, металеві двері та навіть представлено до уваги відвідувачів казан, у якому готували їжу в’язням (Яку їжу їм варили? З убитих в’язнів, тому що під час харчування вони у тому супі знаходили людські пальці).

Цей Меморіал споруджено за кошти, які отримано від продажу створеного інформаційного бюлетня, який продавали під церквами, по установах, за «хто скільки зможе». Фактично, за народний кошт, за допомогою Дрогобицької міської ради, створеного Оргкомітету це стало можливим. При спорудженні другої черги Меморіалу ситуація була аналогічною: Оргкомітет видав бофони номіналом від 5 до 1000 грн., міська рада задіяла підвладні їй комунальні структури, жертводавці надали посильну фінансову допомогу. У інформативних листівках, що розповсюджував Оргкомітет Меморіалу, є заклик  «ПРИЙДИ! ПОМОЛИСЬ! ПАМ’ЯТАЙ!»

 

14 липня 1991 року з християнськими почестями на Полі Скорботи поховали останки 486 жертв НКВД. Ці люди, переважно представники інтелігенції та члени їхніх сімей – діти, жінки, чоловіки – загинули мученицькою смертю у застінках катівні НКВД-КГБ на вулиці Стрийській, 3. Згодом частину приміщень на вулиці Стрийській віддали Дрогобицькому педінституту. Однак вести будь-які будівельні роботи на подвір’ї без дозволу КДБ суворо заборонялося.
Після перемоги демократичних сил на виборах до міської ради й обрання головою Мирослава Глубіша, попри супротив системи, 3 липня 1990 року розпочалися розкопки. Ініціатором виступила Дрогобицька організація товариства «Меморіал» на чолі з Мироном Бучацьким. Тисячі дрогобичан і гостей міста побачили вийняті з землі останки закатованих жертв, їхні особисті речі, одяг і взуття, зброю і знаряддя катувань.

Одна із двох вітрин експозиції зі знайденими у 1990 р. інструментами злочину, залишеними втікаючими катами.

 

14 липня 1991 року відбулося перепоховання домовин з останками невинних жертв більшовицької влади. Домовини виставили на подвір’ї катівні для парастасу, згодом їх перенесли на площу Ринок. Десятки тисяч людей траурною процесією вирушили до Поля Скорботи, де й відбулося перепоховання. Звертаючись до присутніх, тоді в.о. міського голови, секретар міської ради Тарас Метик назвав Меморіал «Тюрма на Стрийській» Дрогобицькою Голгофою.

Не даремно старші за віком люди казали, що з саду позаду будівлі, де колись була в’язниця НКВС на вулиці Стрийській, 3, яблук їсти не можна. У жовтні 2019 року виявлено ще 40 останків жертв політичних репресій. Знайдені артефакти та попередні результати пошукових та антропологічних досліджень вказують на те, що останки можуть належати воїнам УПА, членам українського підпілля ОУН, цивільним мешканцям Дрогобича та околиць, які стали жертвами тоталітарного комуністичного режиму.

У саду виявлено ями, у яких захоронено по 2 – 3, 5 і більше осіб. Всі вони були чоловіками віком 20 – 30, 30 – 40, 50 і більше років. Очевидно, що захоронення відбувалися у нічну пору в декілька етапів. Про це свідчить хаотичність захоронень.

 Після поховання останків жертв, за словами міського голови Тараса Кучми, важливо створити меморіальний комплекс з новітніми технологіями. «Це намолене місце. Це наша стіна Плачу і має бути місцем святості. Тут має приходити молодь, люди і перейматися цією трагедією», - додав Тарас Кучма.

Завітавши до такого роду комплексів, відвідувач мов занурюється у глибину тих трагічних подій, - таких близьких йому та болісних. Стає моторошно від наведених цифр та фактів, від побачених фотографій на стендах та решток особистих речей на вітринах; від хриплого голосу чарівної пані екскурсовода, яка описує злочин із сльозами на очах... 

Побувавши на цьому місці, душу переповнюють суперечливі почуття: з одного боку – пишаємося тими безкорисливими краянами, завдяки яким спорудження такого Меморіалу стало можливим, але, з іншого боку, сумуємо, що брак такої безкорисливості у деяких земляків не дозволив, щоб на цьому місці було щось більше, повніше, адже за словами Марії Головкевич, у приміщенні тюрми НКВД було аж 32 камери і 2 карцери, а під музей виділили лише 2.

Втім, не слід забувати, що на місці, де у 1939-1941 рр. страчених в’язнів закатували у бетон та асфальт, закопували та заривали у ями, на місці, де 78 років потому будь-де ще можна наткнутися на людські останки, продовжують навчатися студенти. Так сталося, і y цьому немає їх провини.

Очевидно, існує два можливих рішення: віддати все  забуттю та залишити, як є, або ж передати усе підвальне приміщення будинку «Фізмату» ДДПУ під опіку Меморіалу, аби раз і назавжди відокремити місце спочивання невинних жертв комуністичного тоталітарного режиму від місця, де нащадки жертв утверджують теорію життя.

Комуністичний режим знищував українців лише за те, що вони були освіченими, вірили в Бога, як патріоти прагнули бути господарями на своїй землі. Маємо завжди пам’ятати про цю жертву мешканців нашого краю. Сьогодні ж нам знову доводиться виборювати свободу, бо лютий агресор вкотре прагне захопити нашу землю. Він не змінився від 1939 року, далі нищить українських патріотів, застосовує на території України ще безжальніші тортури, ніж у цій катівні. Тож маємо єднатися і допомагати молитвою та пожертвами нашим воїнам, котрі сьогодні мужньо боронять нашу державу.