Міні-проект "Моральність у спадок"

 

Новоекономічна загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів покровської районної ради Донецької  області

Міні-проект

«Моральність у спадок»

 

Підготували: учень 4 – А класу

 Мирончук  Владислав

та

Байрамова Олена Борисівна – вчитель

початкових класів

Новоекономічної ЗОШ  І – ІІІ ступенів

Покровської районної ради

Донецької області

 

 

 

 

 

2019 рік

 

Вступ (від учителя) «Як виникла ідея створити цей проект»

Навчається у 4 – А класі Новоекономічної загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів звичайний хлопчик   Мирончук Владислав. Навчається добре, вчителі говорять про нього, що наділений він і логічним мисленням, і гостротою думки.  Найбільше він любить свою маленьку сестричку Ганнусю, може багато про неї розповідати. Є у Владика матуся і татусь, дідусь по материнській лінії, обидві його бабусі не так давно померли, а ось дідуся по батьковій лінії хлопчик ніколи не бачив, бо народився через 13 років по смерті свого дідуся. Знав тільки, що звали того Вячеславом і бачив його портрет у батьківському альбомі. Мріяв Владик стати відомим комп’ютерним генієм, і, мабуть, став би, але мрія його змінилася, і ось чому…

Якось вчителька повела учнів до шкільного музею, і там Владик побачив такий самий портрет, як і у домашньому альбомі. Екскурсовод розповідала про відомих мешканців селища і, показуючи  портрет Мирончука Вячеслава Павловича, сказала, що ця людина – механік - раціоналізатор  колгоспу «Жовтень», який раніше був  на території селища. А ще вона додала, що у чотирнадцятирічному віці  Вячеслав Павлович врятував людину…

І ось тут усе почалося… Чому я нічого про це не знаю? Хто може розповісти? Адже того, хто врятував людину можна назвати героєм? Ці питання не давали спокою Владикові, і тому ми разом з ним вирішили повернутися у той далекий 1964 рік…

• Нами  було вирішено:

• знайти свідків події 1964 року;
• зібрати матеріал про вчинок дідуся Владика;
• зустрітися з сестрами Вячеслава Павловича Любов’ю Павлівною Кобець та Зінаїдою Павлівною Штанько;
• вияснити, що знає про цей вчинок тато хлопчика – молодший син Вячеслава Павловича – Олег Вячеславович;
• поговорити з удовою врятованого тоді Сергія Шикарєва  – Шикарєвою Валентиною Олександрівною
• ознайомитися  з зібраним матеріалом та зробити висновок: «Чи був вчинок Мирончука Славка героїчним?»;
• презентувати знайдені матеріали та інтерв’ю учням школи та поповнити шкільний музей знахідками.

Виконання проекту.

Однією  із свідків події 1964 року була рідна сестра  дідуся Любов Павлівна Кобець, яка усе своє життя і дотепер працює директором Новоекономічного Центру культури і дозвілля. Тож, не гаючи часу, ми  разом з матусею та вчителькою навідались до моєї двоюрідної бабусі . Ось що вона розповіла:

Це сталося у березні 1964 року. Весна була ранньою, тому річка Сухий Торець, яка несе свої води через селище Новоекономічне, ставала у цей час особливо бурхливою та небезпечною. Треба сказати, що 55 років тому наша  річка  була повноводною та глибокою. Такі місця завжди привертають увагу дітлахів, водна стихія тягне і захоплює їх. Луг та річка – це улюблене місце «расєйських» дітей кожної пори року.                                                                                                                               

От і у той день шестеро хлопчиків та дівчат з «Расєйки» побігли до річки. Стоячи на містку, що з’єднував «Расєйку» із «Синянкою»( так у нас називають  частини селища), діти, тримаючись за перила мосту, із захопленням спостерігали, як  крижини, стрімко перекидаючись у воді під мостом, неслися по річці. Якщо довго дивитися на цей кругообіг, паморочиться  голова.

Це, можливо, і сталося із наймолодшим із дітей  Сергієм Шикарєвим , якому на той час було 7 років. Хлопчик за мить опинився у бурхливій крижаній воді, і течія стрімко понесла його. Не хвилини не роздумуючи, у воду стрибнув Славко Мирончук та став щосили наздоганяти  Сергія. Славко  був восьмикласником, плавав добре, бо виріс біля річки, але одяг та взуття заважали плисти швидко. Усі з острахом спостерігали, що буде далі. Та все ж юнак зміг схопити  Сергійка за одежину саме у той час, коли хлопчик вже захлинався водою. Виштовхнувши потерпілого на берег, Славко, зачепившись за корч, вибрався і сам. 

Наляканого та змерзлого Сергійка друзі Славка  відвели додому.  Славко ж швидко побіг до себе, перевдягнувся у сухе  і, нікому нічого не розповівши, ліг у ліжко, щоб зігрітися. І тільки ввечері, коли прийшли батьки Сергійка, щоб подякувати Славкові за спасіння сина, родина Мирончуків дізналася про цей випадок.

Наступного дня про цей героїчний вчинок Мирончука Вячеслава знав кожен учень Новоекономічної школи, де він навчався. На урочистій лінійці начальник Красноармійської (зараз Покровської) районної міліції вручив йому грамоту і ручний годинник, який до цього часу зберігається у молодій родині Мирончуків. А через деякий час про вчинок учня 8 класу  Новоекономічної школи була стаття у районній газеті «Маяк» № 52 від 31 березня 1964 року, яку надіслали до редакції вдячні батьки Сергійка Шикарєва.

Доля Славка склалась так: отримавши атестат про середню освіту, пішов працювати у місті Димитрові (нині Мирнограді). Йому запропонували роботу по оформленню міста, як тільки дізналися про його художній талант. У цей час Славко отримав права водія і вже через рік у 1969 році був призваний до армії. Службу проходив у Польщі, а під час заколоту у Чехословаччині його військову частину відправили туди. Був важкий перехід через гори по вузьких і небезпечних гірських дорогах. На його очах машина з технікою і людьми звалилася у прірву, люди загинули. Це було велике нервове напруження. Відслуживши три роки, Славко повертається додому. І як тільки зняв армійські чоботи, у нього стали боліти ноги. Рідні думали, що, відпочивши вдома, все налагодиться, але так не сталося… Можливо, той стрес, що пережив у армії,  чи крижана вода зробили свою справу, але Вячеслав став інвалідом. Найбільше про фізичні страждання сина знала мати, Ганна Іванівна, яка разом із сином не спала ночами. Але у Вячеслава була сила волі, жага до життя, і він став працювати у колгоспі «Жовтень» художником, бо любов до малювання у нього була завжди.

Наступного року Вячеслав поступив на заочне відділення до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту на механічний факультет. Паралельно працював механіком у тому ж колгоспі. На рахунку Вячеслава Павловича  декілька раціоналізаторських пропозицій. Одне з них – будівництво маслоцеху та млина. Павлович, як з повагою називали його люди, сам розробив проект, усі креслення, малюнки обладнання і разом з робітниками побудував цей цех, який працює до сьогодні. На цей час він отримав  диплом інженера – механіка, одружився, народилися в нього три сини, молодший  Олег Вячеславович  - твій батько .

Тепер би тільки жити і радіти життю, втілювати у дійсність свої ідеї, яких  у Вячеслава Павловича було достатньо, але підступна хвороба знов повернулася, і на 48 році життя серце твого дідуся зупинилося. Проводжали Павловича усім селищем, бо поважали його від малого до старого. Дуже недовгим виявився вік такої моральної  людини, яка є прикладом не тільки для рідних дітей і онуків, але й для усієї молоді. Не побачив він своїх трьох онуків,  синів своїх трьох синів, і маленьку онучечку Ганнусю. Але пам’ять у серцях рідних про брата, батька, дідуся ніколи не загине. А я зберігаю особливий подарунок від свого брата – картину «Пушкін з томом віршів», яку він власноруч намалював для мене. Коли я дивлюсь на неї, спогади переносять мене у такі далекі та водночас такі близькі серцю роки…

Далі ми зустрілися з молодшою сестрою дідуся – Зінаїдою Павлівною Штанько, нині пенсіонеркою. Ось що розповіла нам вона:

Мені тоді було п’ять років, тому я дуже смутно пам’ятаю про цей вчинок  брата, але розумію, чому він так вчинив. Перед ним був приклад нашого батька  Павла Васильовича Мирончука  - учасника та інваліда Великої Вітчизняної війни у званні капітана. Він був нагороджений  Орденом Червоної зірки, двома медалями -  «За відвагу»  та «За бойові заслуги». Захищати Батьківщину від німецько- фашистської навали  тато пішов у 19 років, не встигнувши закінчити військове училище офіцерів у місті Вишній Волочок Калинінської області, у якому на той час навчався. Батько часто розповідав синові про подвиги своїх однополчан, а він був командиром, про те, як поважав своїх солдатів, як отримав поранення у боях за місто Стара Руса. Потрапивши у шпиталь,  він отримав  Орден. А ще тато був усе життя вдячний військовому лікарю Риті,  яка була єврейкою за національністю, за те, що  врятувала його руку від ампутації. На її честь старшу свою доньку він назвав Маргаритою. Батьки виховували нас  своїм прикладом: бути чесними, працьовитими, справедливими, завжди приходити на допомогу тим,  хто того потребує. То хіба Славко міг вчинити інакше у цій ситуації? Тоді б він вже не був Мирончуком… Бо всі, хто був знайомий з нашою родиною, згадують про неї тільки добрим словом...

А потім на запрошення моєї вчительки Олени Борисівни до нашого класу завітала Просоленко Світлана Анатоліївна – свідок того самого вчинка мого дудуся. Зараз Світлана Анатоліївна на заслуженому відпочинку, але очолює Раду Ветеранів Покровська, веде активну суспільну роботу, бо раніше вона працювала юристом. Саме вона розшукала у архіві газету «Маяк» за 31 березня 1964 року. Мої однокласники з великим задоволенням послухали розповідь з перших вуст, ті емоції, які Світлана Анатоліївна пережила, будучи ще тринадцятирічною дівчинкою, збереглися до сьогодні. Також вона розповіла про те, яким відданим другом був Славко Мирончук. Я був радий знайомству з цією людиною, бо вона з’єднує мене з моїм рідним дідусем, якого я не бачив ніколи. Але ми з мамою і татом  побували на місці захоронення дідуся, і я допомагав батькам в опорядженні його могили.

Далі Олена Борисівна організувала мені зустріч з Шикарєвою Валентиною Олександрівною – удовою того самого Сергія, якого врятував дідусь. Бабуся Валя, так вона просила її називати, розповіла, що  чоловік часто розповідав про той день, про те, що з часом він усе більше і більше усвідомлював, що для нього зробив мій дідусь. Уся їхня родина з великою вдячністю завжди згадувала про мужнього хлопця, який став взірцем для односельців і у майбутньому. 

А ми з матусею написали вірш про героїчний вчинок мого дідуся, можливо, він не зовсім відповідає правилам римування, але написаний він від душі.

                                      НІ ХВИЛИНИ НА РОЗДУМ

Увесь усміхнений й білявий                                                                                                                                                    З ясною іскрою в очах                                                                                                                            На мене дивиться привітно                                                                                                                   З портрету давнього юнак…

Десь чимось схожий я на нього,                                                                                                      Це – мій дідусь, але його                                                                                                                                          Не бачив зовсім я ніколи,                                                                                                                       Бо він помер дуже давно.

Мій тато часто повторяє,                                                                                                                        Становить в приклад він його,                                                                                                               Бо люди діда поважали,                                                                                                                     Та мене вразило не те…

Колись в старих паперах  тата                                                                                                                                                                      Знайшов пожовклу я газету,                                                                                                                                                 В газеті тій стаття із цим портретом…

Тієї ранньої весни так швидко скресла крига,                                                                                                           Бурхлива річка несла крижини  вниз.                                                                                                          Веселі хлопці та дівчата гуртом пішли на міст,                                                                                Щоб подивитися на це чудове дійство…

Аж раптом у малого потемнішало в очах,                                                                                              І він упав до крижаного льоду.                                                                                                              Всі розгубилися, не знаючи, що їм робить.                                                                                        Та не замислившись й хвилини, а умить                                                                                                Дідусь стрибнув за другом в воду.

Вони промокли наскрізь, змерзли,                                                                                                                                                      Та не це  важливо,                                                                                                                                                                         Життя дід другу врятував,                                                                                                                                                   Не думаючи про здоров’я особисте.

А вдома він сестру благав,                                                                                                                               Щоб тільки мамі не казала,                                                                                                                               Але дарма, вона  про це  й сама дізналась,                                                                                         Та зовсім мама і не лаяла його,                                                                                                                                                     Виходить, що героя виховала.

Шкода, що дідуся в живих нема,                                                                                                І він мене, так само, як і я його  не бачив.                                                                                                                                   Та в серці він  моїм на все життя,                                                                                              Хотів би я успадкувати його вдачу…                                                                                                                                                                                                                  

 

Далі спостереження вчителя…

Коли  Владик почув усі ці історії про своїх дідуся і прадіда, то сказав: « А мій тато кілька років тому врятував сусідів по квартирі  дідуся Віктора і юнака Микиту Шупіка. Дідусь Віктор хотів щось полагодити у каналізаційній ямі,  але отруївся газами і втратив свідомість, йому на допомогу прибіг Микита Шупік, хотів дістати чоловіка, але йому також стало погано. Це бачила бабуся Микити Яремська Людмила Миколаївна  і стала кликати на допомогу людей. Мій тато зміг дістати їх обох, робив штучне дихання, доки не приїхала швидка  допомога. От я тепер і думаю, мабуть, мені на роду написано бути рятівником, як всі мої рідні люди…» Такий випадок і справді був декілька років у нашому селищі, але хто саме врятував тоді Віктора Івановича Булатецького  і Микиту Шупіка, мало хто знав.

А потім  Олена Борисівна запропонувала зустрітися з тією бабусею, що була свідком, і послухати її. Ми пішли до магазину, де вона працює. Людмила Миколаївна дуже хвилювалася, тож розповісти мало що змогла, а увесь час повторювала: «Якби не твій тато, мого онука могло б  вже не бути. Наша родина йому дуже вдячна.» А дідусь Віктор, коли вийшов з лікарні, подарував татові сумку, з якою він і зараз ходить на роботу, а нам з Ганнусею іграшки…

Татко не вбачає у своєму вчинку нічого героїчного і  скромно про це мовчить. А про нашого дідуся  він сказав, що більш моральної людини йому не доводилося зустрічати у своєму житті.

Знайдені матеріали та інтерв’ю ми презентували учням початкових класів школи. Розповідали про вчинок дідуся, зачитували статтю, що була надрукована 31 березня 1964 року у районній газеті «Маяк», показали знайдені фотографії і навіть той самий годинник, який робітники Красноармійської міліції вручили Славкові Мирончуку на урочистій лінійці у школі. А я прочитав той вірш, який ми з мамою написали. На цьому заході були присутні і мої батьки. Мій тато звернувся до присутніх дітей з такими словами:                                        - Дорогі діти! Бережіть своє здоров’я, нехай над вами буде мирне небо. Щодо теми сьогоднішньої нашої зустрічі, я хочу сказати вам так: не кожна людина рятує чиєсь життя, але кожен з вас щоденно може робити добрі справи, наприклад, допомогти старенькій бабусі піднести важку сумку, захистити слабкого, бути чесним і справедливим. І тоді, коли ви станете дорослішими, у важкій ситуації ви не розгубитесь, а зробите все правильно!                                                             І великим сюрпризом для нас усіх став вірш від моєї двоюрідної бабусі Любові Павлівни Кобець, який вона присвятила усім небайдужим людям. Цей вірш прочитала Олена Борисівна.

І на війні, і в мирні дні                                                                                                                                Є місце подвигу завжди!                                                                                                                          Якщо людина небайдужа,                                                                                                                   Якщо в ній є повага до людей,                                                                                                                Вона завжди дасть руку допомоги,                                                                                                         Й не стане вимагать за це грошей.                                                                                                                                             Навчитись подвигу не можна!                                                                                                                                                         Це – поклик доброї душі,                                                                                                                                 А ще сміливість, небайдужість                                                                                                          Йдуть поруч з подвигом завжди.                                                                                                                Тож добре, що є в світі люди,                                                                                                                Які байдужість гонять геть!                                                                                                                                                         А в серці закріпили мужність,                                                                                                    Яка завжди перемагає смерть!                                                                                                                             Нехай зростають діти України                                                                                                                           Сміливими і мужніми людьми,                                                                                                                       Щоб у тяжку хвилину для Вітчизни                                                                                                                 Стали на захист рідної землі!!!

• Результати та наслідки діяльності                                                                      

Коли учні початкових класів  ознайомилися з зібраними матеріалами, то зробили висновки:

•  Вчинок Мирончука Вячеслава Павловича героїчний, його не можна забути за давністю років, і тому треба вшанувати пам'ять нашого земляка.

• Завдяки проекту я навчився спілкуватися з односельцями,  брати у них інтерв’ю.
• Мої однолітки зацікавилися темою проекту, і дехто вирішив також висвітлити моральні вчинки наших односельців, бо цей випадок не поодинокий.
• Зібрано велику кількість фото та документів, що підтверджують подвиг Мирончука В. П., які ми хочемо  розмістимо  у краєзнавчій  світлиці школи, якою керує Калашник Н. І.

 

 

 

Архівні фотографії

 

 

 

Таким був Славко Мирончук  в  той час, коли врятував  маленького хлопчика

 

 

 

 

 

 

 

Таким він був, закінчивши школу

 

 

 

 

 

 

 

 

З друзями

 

Фотографії з армійського альбому

 

 

 

 

 

 

 

 

На зворотньому боці цієї фотографії написано:

Любому братику Славкові від сестричок Люби і Зіни

 

 

 

 

 

 

 

 

Після служби…

 

 

 

 

 

 

Робота над проектом…

 

 

 

 

 

 

 

 

 На колгоспному полі

 

 

 

 

 

 

 

 

    Робочі моменти

 

 

 

 

 

 

 

З матір’ю, батьком та  племінником

 

 

 

 

 

Риболовля -

улюблений відпочинок

 

 

 

 

 

Картина у подарунок  сестрі  Любові  від брата Вячеслава

 

 

 

 

 

Той самий годинник…

 

 

 

 

Розповідь Кобець Л. П. – сестри дідуся

                                                           Яремська Л. М. про вчинок тата

 

 

У нашому класі Просоленко С. А

 

 

 

 

 

                            

Стаття «Вихоплений з виру» у районній газеті «Маяк» за 31. 03. 1964 р.

 

Під час презентації…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перший – мій прадід, захисник Батьківщини у роки Другої світової війни, Павло Васильович Мирончук.

Другий – мій дідусь, Мирончук Вячеслав Павлович,  врятував життя другові.

Третій –мій батько, Мирончук Олег Вячеславович,   врятував життя своїм сусідам.

Четвертий  - я, Мирончук Владик, хочу бути таким, як вони…