Мужність і біль Чорнобиля (вечір-спогад)

Вечір-спогад

Мужність і біль Чорнобиля

Ведучий 1.

Чи знаєш ти, світе,

Як сиво ридає полин?..

Читець.

Чи буде квітень, як завжди,

Дарунком весняної здоби,

Чи власним іменем біди

Ми назвемо його «Чорнобиль»?

Чи, може, викинем його

З календарів своїх допоки

Нас темний грітиме вогонь

Ще не відкритих ізотопів?

Сумлінна мисль не має меж,

Її спинити годі.

І ти, Чорнобилю, ти теж

Не маєш меж сьогодні.

Ведучий 1. Чорнобиль. Це назва невеличкого районного центру, що знаходиться в 130 кілометрах від Києва, заснований ще за часів Київської Русі. Чорнобиль. Ця назва походить від назви різновиду гіркого полину чорнобилки, про яку народ склав таку легенду.

Музика (С. Рахманінов. Симфонія № 2)

Читець (на фоні музики С. Рахманінова «Симфонія №2»).

-          Поблизу одного села був великий ліс. Одного разу пішла дівчина по гриби. Довго вона блукала лісом та все їх не знаходила. Раптом дівчина побачила, що лісом рухається сила-силенна гадюк, які позвивалися між собою. Вона кинулася тікати, але несподівано потрапила до глибокої темної ями. В ній був камінь, що світився, і страхітливе скупчення різноманітних змій на чолі зі змією-царицею. Одна за одною змії підповзали до каменя і лизали його. Наважилася лизнути камінь і дівчина.

 Читці.

-          (1) Тільки навесні разом зі змією-царицею вибралась вона із ями.

-          (2) «Відтепер ти розумітимеш мову всіх трав, - мовила до неї цариця. – Ти почуєш, яку хворобу лікує кожна травинка і, взагалі, яку користь вона приносить людям. Тільки, Боже, тебе борони сказати слово «чорнобиль»! Бо коли скажеш це слово – одразу все забудеш».

-          (3) Повертаючись додому, дівчина чула, як між собою розмовляють дерева і трави, і розуміла їхню мову. Раптом хтось спитав її, яка трава росте на межах з чорним биллям. Дівчина, недовго думаючи, відповіла: «Чорнобиль». Тільки-но вимовила вона це слово, як відразу забула все, що чула від дерев та трав. А чорнобиль через це зветься ще забудкою.

Ведучий 2. Музика Еніо Маріконе. Люди збудували місто Чорнобиль і забули, що зобов’язані життям природі, що з нею треба жити в злагоді. Згодом цим ім’ям стала називатися атомна станція, будівництво якої було розпочато в 1971 році. В 1983 році вже працювало чотири енергоблоки цієї електростанції із запланованих шести. Але в історію Чорнобиль увійде назавжди як місто, що дало назву одній з найбільших в історії людства техногенних катастроф.

Ведучий 1. Для України, для всіх, хто прямо чи побічно причетний до трагедії Чорнобиля та її наслідків, час ніби розділився на дві частини: до 26 квітня 1986 року і після нього. Цим частинам часу в народі вже дано назву – два кольори часу. І тому недаремно пісня, яку ви зараз почуєте, стала символом червоного і чорного кольорів в долі України та її народу.

Пісня «Два кольори».

Ведучий 2. Ніщо не віщувало біди. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню.

Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою, найтеплішою і такою звичайною та лагідною.

Пісня «Місяць на небі, зіроньки сяють…». (Картинка української ночі)

Проте в ту саму ніч з 25 на 26 квітня 1986 року відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік часу пішов на години,хвилини і секунди. Мирна щаслива весна перестала існувати для українського народу…

ЗВУК МЕТРОНОМА.

Читець.

Жилось легковажно,

Жилось безбережно,

Та вибух дістав вас –

Пожежа!

Сади очманіло цвітуть,

Бентежно, А в дзвонах вітрів –

Пожежа!

Сигнал ЦО «Тривога», під звуки цього сигналу голос:

 Юнак. О першій годині двадцять три хвилини сорок секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції, що мав потужність мільйон кіловат, несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Звук сирени затихає.

 Читці. Поезія «Зона мовчання» білоруського поета Сяргея Законнікова. (Під музику )

Читець (юнак)

Вогонь, радіація люто звіріли,

Кипіли графіт і смола.

Не грішники – хлопці в тім пеклі горіли…

І зона мовчання була.

Свій лік починала незнана ще ера

Борні із новим найжахливішим злом.

І грюкав, і гримав до кожного в двері

Четвертого блоку розлом.

Читець

В Швеції приладів стрілки стрибали,

Тривога весь світ пройняла.

І зона мовчання була.

Плювався отруйною парою кратер,

І хмари зловіщі пливли,

А люди до першотравневого свята

Двори й тротуари мели .

Жінки по городах копалися в глині,

Так буйно черемха цвіла…

Котились від Києва геть лімузини,

І зона мовчання була.

Чутки нечувані повзли між народом,

І пухла від них голова.

Дивились в надії на радіо: «Згодом

Усе розтлумачить Москва».

Читець

Ішли піонери в парадних колонах,

Бадьорість – з трибун висоти.

Стояли в чеканні німім ешелони:

«Як гримне, чи встигнем втекти?»

Мені ж і тепер ще бракує озону,

У грудях задушлива мла…

Іще не було відгороджено зони,

А зона мовчання була.

 Музика. Моцарт «Confutatic»

Читець.

Тікають! Втікають!

Тавровані часом.

Хто верхом,

Хто низом,

Хто з почтом,

Хто з плазом –

Тікають, втікають

Щури з корабля –

Всі зайві,

Всі без Вітчизни,

Тікають!

Народ – захищається.

 Ведучий 1. Наш народ уперше зустрівся з такою грізною силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

 Ведучий 2. З руїн реактора виривається стовп вогню, пари, уламки перекриттів, блискучих труб, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднявся в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами. Вогненний стовп завмирає на висоті 1,5 км. На вершині його утворилася світла куля, яка наче засмоктує в себе цей примарний стовбур, всередині якого щось рухається, згортається, випробовується, але сам він стоїть над нічною землею, як ялинкова іграшка кривавого кольору. Ніч безвітряна. І стовп стоїть між небом і землею, наче вагається, куди ж йому пустить свій корінь.

Моцарт «Реквієм. Ре-мінор». На екрані ікона «Чорнобильський спас»

 Читці.

 1. Зойкнула Земля чайчиним криком:

-          Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла мати із іконним ликом:

-          Іди, синочку. Хто ж, коли не ти?..

2. Спалахнуло Небо, впало крижнем:

-          Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

-          Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

1. І уже ні сина, ані мужа,

Лиш розверсті зорані поля…

2. Та пліч-о-пліч стали

Біль і Мужність.

Дух і Воля.

Небо і Земля.

Ведучий 1. (Музика. Моцарт «tremen-dae») І тоді згадали люди, що у Книзі Книг говориться про полин (чорнобиль – трава родини полинових) і пророчі слова Апокаліпсису від Іоанна Богослова про зірку Полин і пов’язану з нею страшну катастрофу:

Читець..«… засурмив третій Янгол, - і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тієї – «Полин». І стала третина води, як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона».

ТАНЕЦЬ (тривожний, трагічний)

Ведучий 3. Уже через кілька секунд по тривозі прибули до реактора пожежники ВПЧ-2 з охорони АЗС на чолі з начальником караулу лейтенантом Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню, а Володимиру ж – лише 23 роки. У молодого лейтенанта не було права на помилку…

Ведучий 1. За караулом Правика незабаром прибув і караул його бойового побратима із СВПЧ-6 по охороні м. Прип’яті лейтенанта Віктора Кібенка.

  Начкар перед строем сказал тяжело:

  - Хоть риск и смертелен, но все же…

  Запнулся, как будто бы горло свело,

  - Если не мы, то кто же?

Ведучий 2. І вони ринули у вируюче полум’я – у смертельну радіацію не за наказом командира, а за законом совісті, рятували станцію і людей, не думаючи про себе. Всі чітко усвідомлювали небезпеку, так, як і личить воїнам, зовсім не берегли себе.

Ведучий 3. СТРАШНА ХРОНІКА ПОДІЙ

Забувши про небезпеку, Правик рухається по даху, рахуючи осередки загоряння: п’ять, шість, сім, вісім… Вісім осередків загоряння! Тільки тепер він на хвилину зупиняється й стурбовано дивиться під ноги. Чоботи ніби влипли в покриття даху. Адже це ж бітум! – раптово його осяйнула здогадка. Температура висока настільки, що бітум плавиться.

Бетховен «Алегро з вогнем», симфонія №5.

  Читець (у костюмі пожежного). Раптом мою увагу привернуло блідо-блакитне світіння майже на краю даху. Полум’я? Ні, це було щось інше. Я побачив, що світіння виходить від шматків якоїсь речовини, розкиданої по даху, і що бітум навколо них починає закипати. І це слабке, на перший погляд, мерехтіння погрожує появі нових осередків загоряння. Я обережно наблизився до краю пролому, доторкнувся рукавицями до шматка, що мерехтів, і ледь не скрикнув від болю. Речовина миттєво пропалила руку.

  «Та це ж графіт! Розпечений графіт! – думав я, як у лихоманці. – Температура розпеченого графіту в реакторі досягає 1500 градусів. От чому плавиться бітум». Талевим прутом я став зрушувати шматки графіту до краю даху. Нарешті мені вдалося скинути один розпечений уламок, потім інший.

Ведучий 1. Світ не стикався з пожежами в графітових реакторах з 1957 року, коли Британська станція Віндслей пережила подібну кризу. З тих пір від застарілих графітових реакторів відмовилися в усьому світі, крім Радянського Союзу.

  Читець (у костюмі пожежного ) Я відчув, що підошви чобіт загрузли в бітумі. В ноги сильно запекло. До того ж мене мучила нестерпна різь в очах. Мені здалося, що перекриття піді мною хиталося. Тепер я ясно відчув, що сили покидають мене, спазми здавлювали горло, крутилася голова. Я зробив декілька кроків і жестом попросив товаришів облити мене водою. Холодний струмінь приніс хвилинне полегшення, але запаморочення не проходило. Я хитнувся, але впасти мені не дали. Подальше пам’яталося туманно. Ніби провалився в глибоку прірву. Потім, ніби вмираючи, бачив знайомі обличчя хлопців. Я розплющував очі і говорив: «Там графіт… Нові осередки загоряння…».

Ведучий 1. Потім була дорога,у машині йому здавалося, що вони знову мчаться на пожежу.

СИРЕНА «ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ».

  Читець.

Лейтенанти – хлопці непохитні,

Молоде вогненне покоління.

Ви, як пам'ять, у тривожнім світі,

Роду незнищенного коріння.

Сівачі, поліщуки від роду –

Ви з вогнем назавжди подружили.

В сонцетканну днину і негоду

Той вогонь перепинить зуміли.

Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

Та, де небо осягали очі, -

Ваші недоспані ще світанки,

Ще не виспівані ваші ночі.

Як літа і думи добро вісні

В пам’яті залишились навіки.

Та іще у материнській пісні,

В небі, що купають наші ріки.

Лейтенанти – мужність і звитяга, від землі ви набирали сили..

Ще далеко десь до саркофага,

Та вогонь життям ви зупинили.

  Читець.

Першим важко. Ви ж були найперші.

Із вогню та в полум’я шагнули.

Не до подвигів і не до звершень, -

Ви ж собою людство заступили.

Лейтенанти – ратники Вітчизни,

Юні сурмачі своєї долі.

Випали вам дні – страшні і грізні –

З чорним сонцем в синьому роздоллі.

Та серця, мов промені, не гасли,

Залишились іскрами на тверді, -

І палахкотіли, наче гасла:

Станемо життям супроти смерті,

Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

Там, де пахне хлібом поле отче,

Ще не висвітлені ваші ранки,

Ще не визорені ваші ночі.

Тільки жити – в нас бунтує спрага –

 Та продовжить пісню родоводу…

А лишилась вірності присяга –

Батьківщині. Матері. Народу.

Ведучий 1. Ціною життя 28 пожежних було врятовано інші блоки АЕС, Київ, Україну та інші країни від страшної катастрофи.

 Читці.

(1) Перший удар на себе,

 Перший вогонь на себе,

 Так одчайдушний Данко

 Людям віддав своє серце.

 

 (2) Як же тут не згадати,

 Поруч з ним не назвати –

 Вас, що уміли серцем

 Грізний вогонь зупиняти.

Читці (дівчата - по черзі)

Ось імена перших жертв Чорнобильського полум’я:

Володимир Тишура, Віктор Кібенок, Володимир Правик, Василь Ігнатенко, Микола Титенюк, Микола Ващук.

Хай пам'ять про них буде вічна! ЗАПАЛЮЮТЬ СВІЧКИ.

Читці (із запаленими свічками в руках).

 

 (1) З полум’ям стали до бою,

 (2) З полум’ям смертоносним.

 (1) І заступили собою

 (2) Світ що малий, що дорослий.

НА ЕКРАНІ ПОКИНУТЕ МІСТО ПРИПЯТЬ

Читець  (на фоні музики Маріконе)

 Світ з посивілим житом

 З цвітом и гроном калини,

 З вічним дитячим сміхом,

 Що на вустах батьківщини.

 Світ – із лугами, лісами,

 З ріками і зорею,

 З чистими небесами

 Над скупаною землею.

 І віддали все, що мали:

 Життя – що одне в людини.

 Вірю, що ви врятували

 Долю моєї днини.

Ведучий 2. Доля нашої днини після чорнобильської катастрофи сумна і нелегка, але все дається в порівнянні. Щастя нашої днини в тому, що ми живемо, а ті, що могли ніколи не народитися після 1986 року, народились, живуть і вчаться творити прекрасне.

ТАНЕЦЬ(мінорний).

Читець. Чорнобиль… Нині це слово знає весь світ. Тепер цю траву не назвеш забудкою. Чорнобиль – мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Ведучий 1. І наша пам'ять багатьох наступних поколінь – знову і знову буде повертатись до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому і неживому. Трагедія Чорнобиля розбудила нашу совість.

Ведучий 2. З’явившись під знаком біблійної зірки «Полин», той «чорний Чорнобиль» став якщо й не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству, технократичній сваволі, коли дозволяли собі знущатися з природи – нашої одвічно матері й заступниці. Ця «звіздар Полин» наче була послана з майбутнього, з ХХІ століття, нам усім як грізне попередження – опам’ятатися, задуматися про таку цивілізацію, поки не пізно.

 Читець.  

             Радіаційна днина б’є на сполох,

 Радіаційні стонуть небеса.

 Двадцятий вік – як доля, а не спомин.

 Як хліб душі, як мамина сльоза.

 Людство прагне Всесвіт осягнути

 І себе у ньому зрозуміть,

 А тривожне «бути чи не бути?» -

 Грізно над планетою висить.

 На Землі, у домі вселюдському,

 Протиріч і негараздів тьма,

 Люди! Будьмо пильними у ньому –

 Іншого житла у нас нема!

 Читці.

1. (із свічкою або запалює її)

 Чи знаєш ти, світе,

 Як сиво ридає полин.

 Як тяжко, як тужно

 Моєму народу болить!

2.  (із свічкою)

 Свічка Поминальна

 І свічка Надії…

 26 квітня полум’я їхнє

 В кожному нашому домі

 Зіллється в одне – полум’я Віри!

ВСІ:      МИ БУДЕМО ЖИТИ!

Ведучий 1. Волков Андрій. Коли академіка Дмитра Лихачова запитали, у чому він вбачає сенс життя, учений відповів: «Природа творила людину мільйони років. Давайте ж поважати цю роботу, проживемо життя гідно, підтримуючи все створене і протистоячи всьому руйнівному в житті».

 Читець. 

             Бути людиною – не дуже просто,

 Бути людиною – геройство в наші дні.

 Встати і крикнути з трибуни, з помосту:

-          О люди!

ВСІ:     ЗАЛИШАЙТЕСЯ ЛЮДЬМИ!