Сценка суду над Марусею Чурай (за твором Л.Костенко)

Інсценізація суду над Марусею Чурай

(за твором Л. Костенко «Маруся Чурай»)

(На сцені стіл для суддів, лави для учасників судового процесу)

Дійові особи:

Ведуча

Мартин Пушкар, полковник, суддя

Семен Горбань, полтавський війт, суддя

Маруся Чурай

Бобренчиха, мати Григорія

Чураїха, мати Марусі

Фесько

Іван Іскра

Посланець від гетьмана

Шибилист Яким

Посланець із Січі

Галя Вишняківна

Параска Демиха

Таця

Семен Капканчик

Ящиха Балаклійська

Лесько Черкес

Свідки

Вартові

 

 

 

Ведуча

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.               
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?

І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,

(виходить і сідає за стіл Мартин Пушкар)
в присутності Семена Горбаня,

(виходить і сідає за стіл Семен Горбань)
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми
Чурай Маруся — на підсудній лаві,

(виводять вартові Марусю Чурай)
і пів-Полтави свідків за дверми.

(виходять свідки і сідають на лавах)

Бобренчиха.

 Пане полковнику і пане войте!           
Ускаржаюся Богу і вам
на Марусю,
що вона, забувши страх божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.

Суддя (звертається до Марусі)

Коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила? (Маруся мовчить)

Свідок 1

Вона ж свій злочин визнала прилюдно!       
Бо, як до Гриця, мертвого припала,
казала все — як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.

Свідок 2

Вона ж співала, наче голосила,                   
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз — неначе заніміла.

Параска Демиха

Єдну душу Богу ховаю, а було так.               
Недавнечко, о півнях, вийшла я...

Голос із залу
...трусити Левкову грушу,

Параска Демиха

Панове судді.

Суддя

Ви мову свідкам не перебивайте,

понєваж будуть випхані із ратушу,
а двері будуть взяті на скабу.

Параска Демиха

 Отож, кажу, недавнечко, о півнях,
коли я вийшла глянути знадвору,
бо щось мені ускочило в димар, —
дивлюсь: Грицько вертається додому.

Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.
Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.
То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей,
це де ж тебе так, хлопче, забарило?

- Та, чарку випив, там, в одних людей.
Чогось так біля серця заварило.

Коли ж невдовзі чую - у Бобренків
великий гвалт. То я туди городом.
Лежить Грицько, увесь уже посинів,
хрипить, здрігає, роздирає ковнір.
А я кажу Бобренчисі: ой кумо,
ой кумо, це запитяна хвороба!
І що ми вже Грицькові не робили,—
вишіптували, терли, ізсилали,
свячене зілля клали під потилицю,
водою мили і переливали
хоробу на бобренківського пса, —
не помогло. Ще й щось таке балакав!
Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминула,
не подолала вражеська рука,
щоб де? аж дома! дівка підманула,
струїла геть такого козака!
І от лежить у гробі в чорнобривцях,
на смерть убит. А тая чарівниця...

Суддя

 Є докази, що це вона дала пиття?

Параска Демиха

 А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?

Фесько

Панове суд!                                        
Того я добре звісен.
Як що не так, беру на душу гріх.
Цю дівчину разів, мабуть, із вісім
коло млина вночі я спостеріг.
Над Ворсклою з небіжчиком стояла.
Ну, тобто він ще був живий тоді.
І що воно, гадаю, за проява —
дві тіні, млин і місяць на воді.
Мені-то що? На це ж нема заказу,
стояння — діло добре загалом.
А я таки чогось подумав зразу,—
аж де зійшлись, чого б то за селом?
А якось бачу — щось майнуло з греблі.
Шубовснуло — аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Іван тут нагодився
та витяг із води напівживу.
Бо там колись мій шурин утопився,
то гибле місце, я й не допливу.

Суддя

Усе це прикро, справді,
і ті млини, і втоплений шуряк.
Але ж ми іншу розглядаєм справу —
не як топилась, а труїла як.

Фесько

 То я ж не бачив, як вона труїла.
А як топилась, — бачив. То й кажу.

Свідок 2

Маруся — відьма,                                         

що у Полтаві гіршої нема,
Свідок 3

і  всі це знають, і по ній це видно,              
Свідок 4

 вона ж співала і сама:                                        
"Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає".
  Свідок 5

І то ж вона наврочила, нівроку,                               
що покалічив Савку Саврадим.
Свідок 6

 Уміє перекинутись в сороку,                                   
а то виходить з комина, як дим.

Горбань

 Панове судді, я прошу пробачення,
З’ясую стисло свідкам звинувачення,
щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
як не було, а ревнощі — це сказ.
Так стався злочин. Хлопець у могилі.
І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.
Хай стане совість на сторожі права!

Голос із залу

Хай  Галя Вишняківна підійле -  Грицькова наречена.
Галя Вишняківна

 Любилися ми з Грицем,                                   

побратись мали... мови не стає...
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Вона у нього розум відіймила,
але було це не тепер, колись.
А як вона була йому немила,
то хто ж його присилує: женись!
Вона ж, дурна, чогось була топилась,
по тому ще й заслабла і злягла.
А я кажу: чого ти причепилась?
Чи ти його у власність набула?
А він такий, що він брехать не буде.
Грицько був чесний, не якийсь бабій.
Він сам казав, що вже її забуде.
У домі в нас він був уже, як свій.
Оце увосень мали ми побратись.
Помщаючись, пропала ж і сама.
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер... а Гриця вже нема...

Суддя

 В такому разі будемо відверті,

бо тут не до прикрас.
Чого ж тоді він в ніч своєї смерті
таки у неї був, а не у вас?

Чураїха

Прошу дочку не спитувати більше.                 

Суддя

Що скаже нам убивниця на се?

Бобренчиха.

Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
р озпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.
Ото така вже вдача потайна.
Бо на обличчя з янголами схожа,
але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,
що говорив про неї хто кому!
Вона в Полтаві світу зав’язала
хіба Грицькові тільки одному?!

Свідок 7

 А може, то було якесь дання?
Якесь чар-зілля або привороти,
і він не зміг його перебороти.
Тому й зайшов од Галі до Марусі,
улігши тій диявольській спокусі.
А зілля річ, ви знаєте, капризна —
тут воно чари, тут воно й трутизна.

Горбань.

Так, випадки були.
Комусь колись чогось там підлили.
Було це діло досить голосне,
і сліз пролито більше як доволі.
І все ж є щось не до кінця ясне:
чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч —
правда і брехня.
Пушкар

Я, як суддя, вважаю особисто,                    
чи це була отрута, чи дання,
а в кожнім разі це було убивство.

Горбань.

 І сумніву нема.
Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта.
їй треба дьогтем вимазать ворота!

Пушкар.

Не шануватись дівчині негоже.
Але ж і з Гриця добрий був лайдак.
Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття
і що там мовить злість тисячоуста,—
не хто ж, а він звів дівчину з пуття.
І то була любов, а не розпуста.

 Бобренчиха
Та вуха ж в’януть на таку олжу!
Вона сама Грицькові нав’язалась.
Пушкар.

В який би спосіб?
Бобренчиха

Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,
якраз на самий сонцеповорот.
Я мала, люди, сина не розпусника.
Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,
він як сказився, геть одбивсь од рук.
Хай вам розкаже Процик Кулевара,
Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,
не зачіпав дівчат і молодиць.
А все ходив до тої чарівниці,
недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.
Пора кебету мати на плечах.
Я вже й варила зілля полинове,
щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він — весь там! Якраз перед походом
не спалося мені, як на біду.
Грицько устав та шась поза городом.
А я тихенько назирці іду.

Взувачки мала, постільці свинячі,
щоб не шамтіло — шерстю догори.
Трава ж м’якенька...
Коли щось манячить
од Чураїв, туди, в осокори.
А вечір темний.

Хмари як повісма.
Гора шумить... Було перед дощем.
Вона ж на шиї так йому й повисла! —
то я собі й засіла за кущем.

Суддя

 Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
Який вас біс на тоє подоткнув?

Бобренчиха

У мене син одинчичок, панове,
і запечалля на душі одне,
одна у серці шпичечка тернова, —
не дай же бог, у прийми дремене!

Суддя

 Ну, добре, як воно вам ув охоту,
то діло ваше, хоч воно і гріх.
Ви, мати, знавши отаку нецноту,
чого тоді ж не розлучили їх?

Бобренчиха

 Щоб у заміжніх погубив підметки?
Чи, як чернець, скоромився мирським?
Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!

Таця.

 Орихно, трясця мене держить!                               
Ти хоч на мене не бреши!

Бобренчиха

 Це я брешу?! Особи урядові,
та хай же бог усю мене, як є,
як щось отут збрехала я судові
і на душі й на тілі обіб’є!
Я прόшу о святую справедливість!

Пушкар. Ви (вдові) сядьте й не кляніть.
А ви (Таці) за язика неповстягливість
Два хунти воску в церкву принесіть.

Семен Капканчик

 Тут кожен щось говоре.               

Вже той Грицько чутками так обріс.
Ну, бо кому якого батька горе?
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Чураїха                                                                             
Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
а добродію наш!
Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.
Он сидить писар, Туранський Ілияш.
Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прόшу:
у мою дитину
не кидайте словами, як багном!

 

Шибилист Яким.                                             

Даруйте... я... незвичний промовляти,
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала —
за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп’ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся,—
могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка,—
про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Бобренчиха

Хай бог почує сльози удовині!
(Бобренчиха зайшлася від ридань.)
Пушкар

Панове суд! Я вірю цій людині,
Горбань
А чим довір’я ваше обгрунтоване?
Ведете суд на хибну колію.
Шибилист Яким. 

 У мене, пане, слово не куповане,
і я його не продаю.
А хто тут, може, хоче хабаря,
то хай мені подивиться у вічі.

Вартовий

Панове!                                      

До Мартина Пушкаря
тут посланець прибув із Січі.

Посланець із Січі

Полковнику, вам лист від кошового.           
Пушкар

 Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.
Якісь новини?
Посланець із Січі

Обступає ворог.
Богдан козацтво стягує під Білу.
Потрібна поміч. І потрібен порох.
Потоцький йде назустріч Радзивіллу.
(поки Пушкар читає листа, посланець вступає у розмову)
Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
язик зломивши на судейський штиб?
Семен Капканчик

 Та тут таке! Козак у нас погиб.
Посланець із Січі

 Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?
Облога? Зрада? Засідка? Бої?
Семен Капканчик

 Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.
Струїла хлопця. Судимо її.

Посланець із Січі

Отакої к бісу.
Під Білу Церкву стягнуто полки.
Палає Київ, знищено Триліси.
У вас же он як гинуть козаки!

Горбань
У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
У вас правá, ми ж — охоронці прáва.
У вас за вбивство кара там яка? —
Посланець із Січі

А проста. Як по злóбі
козак уб’є, не дай бог, козака,—
живого з мертвим ув одному гробі!
Горбань
А тут, бач, інше. Тут все навпаки.
Погиб козак од женської руки.
Посланець із Січі

Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
А запорожці — люди без круть-верть,
все кажуть щиро на своє копито.
Якби ми ремигали, як воли,
якби ми так чесали язиками,
то вже б давно Вкраїну віддали,
не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

Горбань

Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона.

Посланець із Січі
Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.

Ящиха Балаклійська

Я маю що сказати!                                           
У мене дома діточки малії.
Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.
А я прийшла сюди аж з Балаклії,
хоч я людина вже не при здоров’ю.
Отож скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля — не черінь.
Любов — це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.

Горбань

У такому разі
ми різні правди маєм на увазі.
Той тягне вліво, інший гне управо.
А є одне, і так вже іспокон:
статут Литовський, Магдебурзьке право,
панове судді,— це для нас закон!

То що ж ми будем думати-гадати,
як і про це закон є акурат.
Оскаржену на квестію віддати,
і хай із нею поговорить кат.

Лесько Черкес(виймає шаблю із-під поли і кидається вперед)

 Та що це, люди? Дівчину на муки?!

(його хапають під руки)
Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,
бумажне кодло, воло набивне,
хватальники, в походах небувальці,
кого взялись подужати... мене?!

(Лесько виривається і продовжує)
Полковнику! Мечі оттакелецькі
щербилися об шаблю об мою.
Шоломи турські, панцирі шляхетські
Лесько Черкес розрубував в бою!

Чому ж цього я розрубать не можу?!
Пушкар

 Марусин злочин — непрощенний.
Карати треба, що там говорить.
І так карати, щоби люд хрещений
не мав за що судові докорить.

Закон є суть, тверда його основа.
Для того він і звелений судам.
Але оце як хочете, панове,
а на тортури згоди я не дам!

Суддя
Закони судочинства
вагатися не дозволяють нам.
Запобігавши, щоб такі злочинства
не множились промежду християн,
ми мусим вбивцю засудить до страти,
як нам велить і право, і статут.
І тільки спосіб — як її карати —
предметом спору може бути тут.

Іван Іскра

Я прόшу, люди, вислухать мене.            
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!

-          Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

Горбань
При чому тут пісні?

такий-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.

(Марусю ведуть до шибениці)

Посланець від гетьмана

Спиніться!
Гетьман нас уповновластив
читати вголос цей універсал!

 Наш гетьман, властію високий,
такий наказ читати повелів!

"Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх:

В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погрéбів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття —
пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні,—
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?

Про наші битви —на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, —
та це ж не що, а пісню задушить!"

 "За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,—
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту, по такій причині,
що смерть повсюди, а життя одне".

(Марусю відпускають, але вона не йде)

Посланець від гетьмана

 Такого ще не чувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!