Музично-літературне свято "Слово, пісня, дума Кобзарева,- ви окраса й суть мого життя"

Тема: Слово, пісня, дума Кобзарева, - ви окраса й суть мого життя.

 

Мета: Ознайомити учнів з творчістю Т. Г. Шевченка, значенням творчості
Т. Шевченка – поборника щастя й свободи українського народу, показати, як шанують його в наших домівках, викликати бажання читати Кобзаря, вчити дітей наслідувати Т. Шевченка та виконувати його заповіти, розвивати мислення, творчість, пам’ять, самостійність, виховувати почуття любові і поваги до світлого образу поета, мислителя – Т. Г. Шевченка.

Обладнання: портрет Т. Г. Шевченка, дитячі книги, ілюстрації до творів
Т. Г. Шевченка, платівки пісень на слова Т. Г. Шевченка, вислови про творчість Шевченка.

                                  Хід заняття:

 

Ведучі:

          1.        Гомін лине по країні

Сонячно, крилато.

Гомонить Дніпро із степом

По велике свято.

                      2.         Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

 

Учні:

Весною день народження Тараса,

Великого святого Кобзаря.

Його слова і досі світ хвилюють

І всіх нас зігріва його зоря.

 

Сьогодні ми його отут згадаєм.

Хай прозвучать його палкі слова,

Нехай на святі тут із нами разом

Він в нашім класі справді побува.

 

Нехай подивиться, як ми його шануєм,

Як залюбки вірші його вчимо,

Як ми його всі любимо сердечно

І пам’ять між людьми бережемо.

 

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

 

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами – сльозами.

 

Я маленька українка,

Восьмий рочок маю,

А про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

 

В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем.

 

У селі Моринцях ,у сільській хатині,

Уродився він на славу цілій Україні.

 

Убога це була хатина,

Убога вся його родина,

Нужденні в пана кріпаки,

А предки були козаки.

 

Пісня: “Наша хатинонька”.

 Слова і музика Б. Гірського.

Наша хатинонька,

Кожну годиноньку

Всіх зігріває теплом

Сни колисаночки,

Ранні світаночки,

Квіти під  нашим вікном.

 

Хато – хатинонько,

Наша родинонько,

Взимку, а чи навесні.

Рідною, милою,

Доброю, щирою

Будеш назавше мені.

 

Ведучі:

1. Народився майбутній поет 9 березня 1814 року у селі Моринцях Черкаської області. Через 2 роки родина переїхала в село Кирилівку.

 

      2.  Тарас змалку був допитливим і розсудливим хлопчиком. Він захоплювався піснями, переказами про героїчне минуле українського народу, спостерігав за природою рідного краю, за життям людей.

 

Інсценівка:

Заходить жінка одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Г. Шевченка.

До неї підходить хлопчик.

Хлопчик:

Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

 

Мати:

Так, мій синочку, правда. (Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”).

 

Музика В. А. Моцарта – Б. Фліса.

Слова Ф. Готтера

Український текст М. Познанської

1.     Спи, моя радість, засни!

        Вогники згасли ясні.

        Бджілки затихли в саду,

        рибки поснули в ставку.

        Місяць у небі встає,

        світить в віконце твоє.

        Очки скоріш бо зімкни!

        Спи, моя радість, засни,

         засни, засни!

2.    Спокій прийшов у наш дім,

        Тихо і темно у нім…

        Вітер дверми не рипить,

        мишка за пічкою спить.

        Важко зітхнув хтось разок,

        що нам до того, синок?

        Очки скоріш – бо зімкни!

         Спи, моя радість, засни,

         засни, засни!

 

      Хлопчик:

А чому так багато зірок на небі?

 

Мати:

Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

 

Хлопчик:

Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

 

Мати:

Бо коли людина заздрісна, зла, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло – це далеко видно.

 

Хлопчик:

Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

 

Мати:

Старайся, мій хлопчику. (гладить його по голові).

Мати виходить, хлопчик сідає на стільчик поряд з учнями.

 

Учні:              Черкащино, краю мій!

Тебе усі знають,

Як матусю нашу рідну

В віках прославляють.

 

Бо земля твоя священна

Шевченка родила.

В гаях темних, в садах рясних

бунтаря ростила.

 

Щастя й долі не вділила

Генію людському,

Лиш сирітство та батрацтво

Йому ще малому.

 

Пісня “Край калини”.

Слова Оксани Шуруй, музика М. Ведмедері.

                    1.             Край калини, м’яти край,

                                    Чебреця та жита,

                                    Стрічкою цвіте твій гай,

                                    Як віночок витий.

 

                     2.           А пшениці вії вмить

                                   Вітер підіймає,

                                   Степ в ромашках мирно спить,

                                   Травами співає.

 

                     3.           Нам калини світлий шлях

                                   Мрії готували,

                                   Щоб пісні цвіли в очах,

                                   Та в серцях лунали.

Ведучі:

1. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в “науку”. Дивна це була наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками.
2. Будучи уже відомим поетом Шевченко згадав ту школу, куди привела його кріпацька доля.

 

Ти взяла мене маленького за руку

І хлопця в школу одвела

До п’яного дяка в науку.

•          Учись, серденько, колись

З нас будуть люди, – ти казала,

А я й послухав, і учивсь, і вивчився.

 

Ведучі:

1. Та недовго тривала Тарасова наука. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика.
2. Замучена важкою працею померла мати.

 

Там матір добрую мою

Ще молодою – у могилу

Нужда та праця положила.

 

І мати кинула цей світ

Як мав Тарас лиш 9 літ.

 

Ведучий:

Незадовго після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

    Учні:

По тім 2 роки не тривало

Та батька рідного не стало

Остався круглий сирота

І гірко попливли роки.

 

Там батько, плачучи з дітьми,

А ми малі були та голі,

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

розлізлися межи людьми,

мов мишенята… Я до школи

Носити воду школярам.

 

Ой умер старий батько

І старенька мати,

Та нема кому щирої тієї

Радоньки дати.

Що мені на світі,

Сироті робити?

Що йти в люди жити?

Чи дома журитись?

 

Ведучі:

1.  І тільки поховали батька, Тарас пішов по шляхах шукати собі щастя – долі.

   2. Ким тільки він не був:і пастухом, і погоничем, і воду носив школярам.

 

       Учні:

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, -

Хоч з гори та в воду.

 

Гірко було колись жити,

На панів робити.

Треба було для прожитку

Хліба заробити.

 

Кожен день на панськім полі

Важко працювати,

На лишенько своїй долі

Нічого не мати.

 

Пішов по селах в Божу путь,

І бачив правду в кожний час,

І сльози народу в грудь

Збирав, як перли, наш Тарас.

 

Ішов полями по межі.

На панщині народ терпів

І сіяв ниви все чужі

Та не для себе, для панів.

 

Ходив, шукав, що було сили

Людей, щоб розуму навчили.

Писати вчився у дяка

І малювати в маляра.

 

 

З дитинства він роками мріяв

Письменником майбутнім стати.

Ішов далеко десь від хати

В бур’яні перший вірш складати.

 

 

По селах пас чужі ягнята,

У дідича був козачком

І малював таки крадьком.

Аж дідич став його навчати,

Щоб з нього також користь мати.

 

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога.

 

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Пісня “Дивлюсь, аж світає”.

Слова Т. Г. Шевченка, музика М. Колесник.

           1.             Дивлюся, аж світає,

                        Край неба палає,

                        Соловейко в темнім гаї

                        Сонце зустрічає.

                        

           2.             Тихесенько вітер віє,

                        Степи, лани мріють,

                        Між ярами  над ставами

                        верби зеленіють.

 

          3.              Сади рясні похилились,

                        Тополі на волі

                        Стоять собі, мов сторожа,

                        Розмовляють з полем.

 

          4.              І все то те, вся країна

                        Повита красою,

                        Зеленіє, вмивається

                        Дрібною росою.

 

Ведучі:

1. Він був і пастухом і погоничем і ким він тільки не був, і чого тільки не робив.
2.  Але ж йому хотілося бути малярем.  Все. що бачив, хотілося змалювати.

       Учні:

Хоче малювати,

Прагне він до знань.

Та за це багато

Зазнає знущань.

 

Нишком він малює

Статуї в саду.

Вночі пише вірші

Про людську біду.

 

Як виріс лиш, то кобзу він

До своїх рук пророчих взяв.

І в звуках духа свого струн

Він плач народу передав.

 

В душі співала пісня мрії.

Із серцем сповненим надії

Ішов він в світ і став поетом.

Могутнім сином України.

 

Навчався він у Петербурзі.

Художником вже справжнім став.

Та не забув про Україну,

Вірші про неї все писав.

 

Україно! Україно! Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю, заплаче серденько.

 

А все таки її люблю

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий

Аж до погибелі дійшов.

 

Як не бачиш того лиха

То скрізь, здається, любо, тихо,

І на Україні добро.

Між горами старий Дніпро

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі.

 

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Наперекір всім заборонам

Про неї думав все життя,

І мріяв про її щасливе,

Прекрасне вільне майбуття.

 

І оживе добра слава, слава України

І світ ясний, невечірній тихо засіяє.

 

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати

А на горі стоять палати, неначе диво.

 

Пісня “Наш рідний дім”.

Слова С. Соколенко, музика М. Ведмедері.

                           

                                1.       Україна – рідний дім,

                                        Найдорожчий він.

                                        Річку, луг, поле, гай –

                                        Все оберігай.

                                        Річку, луг, поле, гай –

                                        Все оберігай.

 

                       2.       Україна – спільний дім,

                                 Ми живемо в нім.

                                 Підростай, край вивчай

                                 І часу не гай.

                                  Підростай, край вивчай

                                 І часу не гай.

 

                     3.        Україна – славний край,

                                Знай і пам’ятай!

                                Я і ти, мов брати,

                                В щасті нам рости.

                                Я і ти, мов брати,

                                В щасті нам рости.

 

Ведучі:    1.      Служив він козачком у пана,

Панам палати малював,

Але прийшла година світла,

Тарас нарешті вільним став!

2.В 1938 році друзі Шевченка викупили його з неволі. Шевченкові було 24 роки.

 

       Учні:

В людському морі стрілися брати

Що зуміли в горі, йому допомогти

Викупили друзі!

Вільний став Тарас.

 

Зрадів поет! Свобідний, вільний,

Вже не кріпак, не наймит бідний

Прекрасні думи став творити,

А в них навчав, як треба жити,

Як треба вчитися усьому

Й своєму рідному, й чужому.

 

Любітеся, брати мої,

Вкраїну любіте.

І за неї безталанну

Господа моліте.

 

Обніміте ж, брати мої

Найменшого брата

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

 

Як дітей любив він!

Мріяв, щоб малі

Скрізь росли щасливі

На усій землі.

 

Ведучий:

В 1840 році виходить перше видання “Кобзаря” – всього 8 творів.

 

Учні:

 

Велику книгу написав

І “Кобзарем” її назвав.

В тім “Кобзареві” зложив заповіти

Щоб знали всі: дорослі й діти.

 

Не цурайтесь того слова,

Що мати співала,

Як малого сповивала,

З малим розмовляла.

 

Учітесь, читайте

І чужого научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

 

І пішли слова Тараса

Мандрувати всюди.

Просто в серце западали

Кріпацького люду.

 

Пісня: “Зоре моя вечірняя”.

Слова Т. Г. Шевченка, музика Г. Гладкого.

1.    Зоре моя вечірняя,

       Зійди над горою,

       Поговорим тихесенько

       В неволі з тобою.

 

2.     Розкажи, як за горою

        Сонечко сідає,

        Як у Дніпра веселочка

        Воду позичає.

 

3.     Як широка сокорина

        Віти розпустила,

        А над самою водою

        Верба похилилась.

 

4.    Аж по воді розіслала

       Зеленії віти,

       А на вітах гойдаються

       Нехрещені діти.

 

 

                        

 

 

Ведучі:

       1.           Вірші Тарас про панів написав,

Вилаяв добре. Розлютився цар.

Враз посадили Тараса в тюрму,

Заборонили писати йому.

2.       За бунтарські вірші 33 – річного Тараса забрали в солдати.

 

Учні:

Цар його в солдати

В дикий край заслав.

Малювать, писати

Кат забороняв.

 

Та малює й пише

Він таємно там.

Гнівні його вірші

Страх несли панам.

 

Свої поезії і вірші

Писав Тарас на засланні.

Про людей невільних, бідних кріпаків –

України рідної знедолених синів.

 

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся, але не каюсь.

 

Над ним знущались вороги,

Хотіли з світу зжити.

Він рідну мову, рідне слово

Умів по-справжньому любити.

 

Ну, що б, здавалося слова,

Слова та голос – більш нічого

А серце б’ється – ожива

Як їх почує.

 

Ведучі::

1. Коли Т. Г. Шевченко був на засланні, в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною.
2. Ось послухай, як ніжно, тужливо звучить його пісня.

Звучить пісня: “Думи мої, думи”.

Слова Т. Г. Шевченка.

                             Думи мої, думи мої,

                             Лихо мені з вами!

                             Нащо стали на папері

                             Сумними рядами?..

                             Чом вас вітер не розвіяв

                             В степу, як пилину?

                             Чом вас лихо не приспало,

                             Як малу дитину?..

 

                              Думи мої, думи мої,

                              Квіти мої, діти!

                              Виростав вас, доглядав вас –

                              Де ж мені вас діти?..

                              В Україну ідіть, діти!

                              В нашу Україну,

                              Попідтинню, сиротами,

                              А я – тут загину.

                              Там найдете щире серце

                              І слово ласкаве,

                              Там найдете щиру правду,

                              А ще, може, й славу…

 

                              Привітай же, моя ненько!

                              Моя Україно!

                              Моїх діток нерозумних,

                              Як свою дитину.

                            

Учні:                   Сонце заходить, гори чорніють

Пташечка тихне, поле німіє

Радіють люди, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я , лину, думку гадаю

І ніби серце одпочиває.

 

Сини мої! Орли мої!

Летіть в Україну

Хоч і лихо зустрінеться

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира

Не дасть погибати,

А тут..., а тут тяжко, діти.

 

Ведучий:

Вже будучи відомим поетом і художником Т. Шевченко згадує свою хату з потемнілою солом’яною стріхою, чорним димарем, своє сирітське дитинство і пише:

 

Учні:

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь – аж он передо мною,

Хатки біленькі виглядають

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють.

 

Не називаю її раєм

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила.

І повиваючи співала…..

В свою дитину.

 

І досі сниться: під горою

Між вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить неначе

й досі сивий дід коло хатиночки

і бавить хорошеє та кучеряве

своє маленькеє внуча.

 

Шевченко жив серед народу,

Зайти до нього міг усяк.

І дуже він любив козацький

Веселий запальний гопак.

Танець “Гопак”.

 

Ведучий:

У світовій ліриці немає митця який би з такою любов’ю і таким сумом оспівував жінку – матір, сестру, кохану, їхнє  безпросвітнє  життя, як Т. Шевченко.

 

Учні:

 

Дивітесь, вийшла погуляти

Мов краля, мати молодая

З двома маленькими дітьми.

 

Породила мати сина

В зеленій діброві

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

 

Моя мати... чого вона,

Вона все журилась,

І на мене, на дитину

Дивилась, дивилась і плакала.

 

Нехай мати усміхнеться

Заплакана мати,

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І  діточок поцілує

Вольними устами.

 

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Пісня: “Якби мені черевики”.

Слова Т. Г. Шевченка.

                 Якби мені черевики,

                 То пішла б я на музики,

                 Горенько моє!

 

                Черевиків немає,

                А музика грає, грає,

                Жалю завдає!

 

               Ой піду я боса полем,

               Пошукаю свою долю,

               Доленько моя!

 

               Глянь на мене, чорноброву

               Моя доля неправдива.

               Безталанна я!

 

               Дівчаточка на музиках

               У червоних черевиках,-

               Я світом нуджу.

 

               Без розкоші, без любові

              Зношу свої чорні брови,

              У наймах зношу!

 

Ведучі:

1.        В його уяві весь час були картини рідної природи.

 

2.       Скільки ніжності і любові до рідного краю у його віршах!

 

      Учні:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть.

Співають, ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Защебече соловейко

В лузі на калині

Заспіває козаченько

Ходя по долині.

 

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає, -

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

 

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

Тече вода з-під явора,

Яром на долину,

пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

 

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка,

Поміж осокою

А качечка випливає

З качуром за ними.

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

 

Встала й весна, чорну землю

сонну розбудила,

уквітчала її рястом

барвінком укрила.

І на полі жайворонок

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною

вранці зустрічають.

 

Ведучий:

Т. Шевченко виріс на українській землі, любив свою землю, народ, українську народну пісню.

Пісня: “Зацвіла в долині ”.

 Слова Т. Г. Шевченка, музика А. Філіпенка.

1. Зацвіла в долині

     червона калина,

     ніби засміялась

     дівчина – дитина.

2. Любо, любо стало,

пташечка зраділа,

пташечка зраділа

і защебетала.

                              3.  Почула дівчина

                                   і в білій свитині

                                   з біленької хати

                                   вийшла погуляти.

 

Ведучі:

1.                  Так був лиш 9 літ на волі

Той, що нам всім праг щиро долі,

А 10 літ був на чужині,

В неволі, труді на пустині

І хоч його звільнили

Та жити вже не було сили.

2.

І тільки ще чотири роки

Носив у серці біль глибокий,

Мов ті бездонні чорні ріки

І враз заснув, заснув навіки.

 

1. 10 березня 1861 року помер Т. Шевченко. Поховали його в Петербурзі.
2. 22 травня перепоховали Т. Шевченка в Україні, у Каневі на Чернечій горі, згідно із заповітом.

 

Учні:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути

Як реве ревучий.

 

У Каневі, там, на горі,

Де гають води у Дніпрі

Там його тіло спочиває.

Та вищий дух його не вмер,

Як жив так і живе тепер.

 

Багато літ минуло з того часу

Праправнуки вивчають “Заповіт”.

У Каневі вклоняється Тарасу

Не тільки Україна – цілий світ.

 

Всі його ми батьком звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

 

Він любив усе прекрасне,

Все ненавидів потворне,

І його ім’я незгасне

Світлий образ неповторний.

 

Чисту матір і дитину

Все прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

 

Ще він художник справжній і чудовий,

В його картинах – все життя народу,

Він малював портрети й Україну -

Її людей, її красу природи.

 

Ще він мислитель справжній і борець за волю.

Вкраїну – неньку щиро він любив.

Її він прославляв, про неї думав,

Для неї все життя своє прожив.

 

За те ми всі й шануємо Шевченка,

Що він про нас, про українців дбав,

Що за життя своє безрадісне й убоге

Поневірянь та утисків зазнав.

 

Любов і шана вічна – Кобзареві!

Завжди він в серці нашому живе.

Його слова, як зорі променеві –

Дороговказ нам у життя нове.

 

Шевченкове слово – із пісні народу.

Бо дуже любив він співати пісень.

Тож пісня народна сумна і весела

Нехай прозвучить у святковий цей день!

Пісня: “Ішов козак потайком” (українська народна пісня).

                             Ішов козак потайком,

                             Ішов козак потайком,

                             До дівчини- серденька вечірком.

                             До дівчини- серденька вечірком.

                            «Ой дівчино, відчини,

                              Ой дівчино, відчини,

                             Своє – моє серденько звесели.

 Своє – моє серденько звесели».

« Ой не буду відчинять,

                              Ой не буду відчинять,

                              Бо ти будеш, серденько, жартувать

                              Бо ти будеш, серденько, жартувать».

                              « Ой не буду, не буду,

                               Ой не буду, не буду,

                               Пожартую трішечки та піду

                               Пожартую трішечки та піду».

                               Жартували до зорі,

                               Жартували до зорі,

                               Поки стало виднесенько надворі,

                               Поки стало виднесенько надворі.

 

 

         Учні:          Маленькі діти “Кобзаря” читають,

Вмиваючись сльозою за хлоп’я,

Яке не знало батьківської ласки,

Та добре знало сирітське життя.

 

Так жаль нам білої лілеї,

І Катерини, наймички тієї,

Що оддає чужим свою дитину

Аби росло воно, минаючи нужду.

 

Гей, край дороги гнеться тополина,

Над нею зіронька вечірняя встає.

Та над Дніпром схилилася калина

Де срібний місяць тихо воду п’є.

 

Уклін тобі, Тарасе,

Великий наш пророче,

Для тебе вірно б’ється

Те серденько дитяче.

 

За тебе вічно б’ється,

За твої заповіти.

Чого батьки не зможуть,

Те сповнять їхні діти!

 

Спи спокійно, Тарасе!

Нащадки твої

Словом шани й любові тебе пом’янули.

І народи Вкраїни

Заповітів священних твоїх не забули!

Пісня: “Козачата".

Слова О. Яворської, музика М. Ведмедері.

 

Ми - маленькі козачата,

Станем справжніми людьми!

Ми кохаєм рідну пісню,

Україну любим ми!

             Приспів:

Україна – наша мати,

І про неї вільний спів!

Ми – веселі козачата,

Ми – нащадки козаків!

 

Ми шануєм рідне слово,

В ньому вірність і краса.

Ми – маленькі козачата,

наша пісня не згаса!

             Приспів.