«НАРОДОЗНАВЧІ МОТИВИ У ТВОРАХ І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО»

О.М. Кизименко,

ХЗОШ № 142

Анотація. У статті висвітлюються народознавчі аспекти у творах                  І.П. Котляревського.

«НАРОДОЗНАВЧІ МОТИВИ У ТВОРАХ

І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО»

Іван Петрович Котляревський... Ім’я це викликає у кожного з нас низку асоціацій: і безсмертний парубок Еней, і невмируща Наталка, і рядки «Будеш, батьку, панувати...» поета, який першим передбачив світову славу Котляревського. Творчість Івана Петровича є вершиною української літератури дошевченківської доби.

«Енеїда» І. Котляревського – прекрасна і безсмертна перлина української літератури. Письменник не пішов сліпо за Верґілієм, а лише взяв канву з його твору, створивши на її основі цілком оригінальну поему.         І.П. Котляревський у своїй поемі славить українське козацтво, підкреслює його героїзм і відданість всенародній справі, показує життя різних верств українського суспільства 2 половини ХVІІІ століття.

«Поема Котляревського, – писав М. Рильський, – самобутній і глибоко національний твір, де стародавніх троянців і латинян переодягнено в жупани і кобеняки українського козацтва ХVІІІ ст., в каптани й мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси «халтурного роду» – духовенство, де широким пензлем змальовано побут тогочасного панства, що замінило собою Верґілієвих олімпійців». Крім прекрасних картин народного одягу, у поемі згадується безліч страв, ігор, танців, звичаїв, обрядів та вірувань. Зі сторінок «Енеїди» віє духом козацької вольниці. Котляревський кілька разів використовує слова козак: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак», «Вам треба перше придивитись, який то єсть Еней козак». Неодноразово згадується Запорізька Січ: «Здається, був ти не брехливий, таким тебе зна наша Січ». Автор подає у творі і опис козацького війська, і називає козацькі полки, і згадує гетьманів, і вкладає в уста троянців козацьку пісню, і перелічує різні види зброї, а саме: фузій, флінта, булдимок, яничарка, ратища, гаківниця, палаші, келеп. В образах троянців І. Котляревський змалював українських козаків-запорожців, які вміють тримати в руках зброю і постояти за честь Вітчизни, а ще люблять погуляти, розважитися і добре поїсти. Перелік страв та напоїв, що їх вживали троянці, свідчить про надзвичайну обізнаність автора щодо народного побуту та ук­раїнської національної кухні зокрема. Цікавий факт: дослідники встановили, що у «Енеїді» згадано більше українських страв, ніж у спеціальній праці Миколи Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», виданій 1860 року. Які ж страви їдять троянці? Ось яким був обід після бурі на морі:

«Тут з салом галушки лепали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягали…»

У Дідони столи для гостей були накриті вже багатше: тут бачимо свинячу голову до хріну, локшину, індик з підливою, куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, медовий шулик. А пили слив’янку, мед, пиво, брагу, сирівець, – горілку просту і калганку, сивуху. Є у творі і згадки про речі хатнього та господарського вжитку: у Дідони троянці їдять із полив’яних мисок і кленових тарілок.

І. Котляревський – прекрасний знавець етнографії. Він подає відомості про національне вбрання українців: жіноче і чоловіче, селянське і панське, буденне і святкове. Юнона, збираючись їхати до Сола, «сховала під кибалку мичку», «взяла шнурівку і спідницю». А Венера, відправляючись до Зевса, «взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровими». На Дідоні бачимо: «…кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий, запаску, червоні чоботи, хустку з вибійки». Венера їде на поклін до Нептуна просити, щоб не потопив Енея. Їде вона, як і личить богині, у розкішному ридвані. Кіньми править машталір. Його портрет – хоч малюй:
«Була на йому біла свита, Із шаповальського сукна, Тясомкою кругом обшита, Сім кіп стоялася вона, Набакир шапочка стриміла...»

У поемі «Енеїда» можна знайти відомості і про українські народні інструменти та танці. Наприклад, на бенкеті у Дідони:

«Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дробушках, в чоботях, в свитках».

А скільки ігор згадує автор у своєму творі: грали в свинки і панаса, журавля і хрещика, горюдуба і тісної баби, ворона і паці, жгута і хлюста.                       

І. Котляревський показав себе прекрасним знавцем народних обрядів заклинання, лікування та чаклування. «Енеїда» – етнографічна енциклопедія, за якою можна вивчати народне життя того часу, бо є тут докладні описи вечорниць, поминок і похорону, ворожіння. Особливо часто звертається Котляревський до відтворення обрядів заклинання, лікування й чаклування, якими користувалися ворожки та знахарі. Венера скаржиться Нептунові, що пожежею на флоті Еней був так наляканий, що «насилу баби одшептали». Невтес радить Енеєві «заплювати горе».

Народні вірування, повір’я, уведені в поему «Енеїда», підкреслюють національний колорит твору. Так, І. Котляревський засвідчує, що на основі знання цілющих властивостей українських трав готуються лікувальні відвари, від яких «боль рани зараз уняло». Крім того, автор перелічує назви українського зілля: «васильки, папороть, шавлій, петрів батіг і конвалію, любисток, просерень, чебрець», підкреслюючи багатство української природи, виховуючи закоханість у її красу, у лікувальну силу. Стара баба  Яга, яка жила в лісі, уміла, за народними повір’ями, допомагати людям, ворожити на зорях, шептати од заушниці, виливати переполох, одганяти зурочення, замовляти гадюк.

Поема подає відомості про давні ігри: «у свиню», «у панаса»,  «у ворона» – про танці та пісні до них: «горлиця», «журавель».

Поему «Енеїду» Котляревського справедливо називають енциклопедією українського побуту. Письменник, відійшовши від античних традицій, показав українців у типових обставинах їхнього життя, замінивши при цьому римські імена на українські. Ось один з епізодів: Еней у пеклі зустрів:
Панька, Терешка, Шелідюна, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса... Жодного, як бачимо, античного імені. Так само в українському стилі написані портрети дійових осіб: «Сестру Дідона мала Ганну, навсправжки дівку хоть куди…»

У репертуарі троянців зустрічаємо також пісні запорозьких козаків: про       П. Сагайдачного, Запорізьку Січ, Полтавську перемогу тощо.

Своєрідна і географія «Енеїди». Щоб зацікавити читача, привернути його увагу до рідного краю, підкреслити, що автор саме про свою країну веде розповідь, надати поемі національного колориту, І. Котляревський уводить у канву твору назви населених пунктів Полтавщини (Лубни, Опішня, Київ, Полтава, Лип’янка, Будянка, Решетилівка, Івашки, Мильці, Пушкарівка, Будища, Горбанівка). Письменник змушений був зберігати маршрут подорожі Енея за Вергілієм, але в деталях не раз згадує українські міста і села. Цар Латин просить Турна відмовитись від руки Лависі і знайти собі панночку в іншому поселенні. І тут він перелічує цілу низку українських сіл. А також у поемі є згадки про історичні події (часи Б. Хмельницького, гайдамаччину).

У поемі зустрічається багато фразеологізмів: п'ятами накивав, куди очі почухрав, гірчіший від перцю, підпускати ляси, мотати на вус, нагріти в пазусі гадюку, дати дропака, дати драла, підпустити москаля якраз, не до шмиги, погнати в три шиї, і за гріхи їм носа втруть, полічити ребра, дати собі урізать носа, загнати в глухий кут, почесати ребра й спину, йому море по коліна, оддячивши йому сто з оком; ляси підпускати. Також зустрічаємо приказки: мутив, як на селі москаль; трясеться, мов зимою чорт; слова сипав, мов горох; великії у страха очі; охляв, як в дощ щеня.

У драмі «Наталка Полтавка» пісня є суттю твору, формою його існування. Важливо, що з усього розмаїття української народної пісні Котляревський для художньої реалізації задуму взяв пісню ліричну, бо вона чи не найповніше увібрала в себе все багатство почуттів, усю глибину людської душі. І. Котляревський використав пісню для художньої типізації характеру, для відтворення індивідуальних рис його вияву. Пісень у п’єсі аж 22! Пісенні партії Наталки «Ой я дівчина Полтавка», «Ой мати, мати!», «Видно шляхи полтавські», «Віють вітри...» уяскравлюють основні риси характеру дівчини, зокрема її працьовитість, чесність, тонкий розум і добре серце, відданість коханому і вірність у любові, що є визначальним критерієм людської значущості у народній моралі й етиці. Пісні Наталки – ліричні, щирі, чисті. Здебільшого вони звучать у моменти особливої психологічної напруги, стаючи ніби кульмінаційним вузлом у розвитку дії. Пригадаймо розпач Наталки після згоди подати Возному рушники. Ця сцена не можлива без пісні «Чого вода каламутна, чи не хвиля збила?». Вона є органічним продовженням прозового монологу дівчини про своє безталання. Використання пісні сприяє емоційній виразності характеру, підсилює тональність почуттєвого світу героїні.

«Свою» пісню у драмі мають також інші дійові особи. Образ Петра позначений впливом сентиментальної традиції. Вже перша пісня, з якою він з'являється на сцені, підсилює сентиментальну розчуленість персонажа, індивідуальні риси його характеру – вірність у коханні й певну пасивність у боротьбі за своє щастя, покірність долі.

 Найвиразнішою щодо визначення внутрішньої суті Виборного є пісня «Ой доля людськая – доля єсть сліпая!», яку він співає разом з Возним. Пісня відображає не тільки те, як розуміють Возний і Виборний значення долі в житті людини, а й хижацьке єство «п'явок людських», особливо лицемірство виборного: «Ой доле людськая, чом ти не правдива, що до інших дуже ґречна, а до нас спесива?». «Ой доле людськая» не випадково виконується дуетом: автор свідомо підкреслює спільність думок Возного й Виборного. Пісня Наталки Полтавки, Терпилихи – здебільшого лірична, народна, створена автором на основі народної пісні, пісня Виборного –          сатирично-гумористична чи жартівлива, а ось арії Возного взагалі позбавлені народнопісенної основи. Це або декларація «природності», брехні й хабарництва («Всякому городу нрав і права»), або незрозумілі Наталці освідчення їй у коханні. «Свою» пісню має в п'єсі й Микола. Як і інші герої, вже в першій пісні він підкреслює своє соціальне становище. У пісні «Гомін, гомін по діброві» постає його сирітська доля «без племені і без приюту». Зі своїми чарівними піснями «Наталка Полтавка» пішла по всій Україні. Пісні з цієї п’єси залюбки співали і співають ще й нині. 

Також слід відзначити, що у п’єсі наведено приклад дотримання традиції подачі весільного рушника в час сватання.

В образі Наталки Котляревський оспівав кращі риси українок, їхню духовну красу. Дівчина не порушує селянських моральних законів, які формувалися протягом століть. Турбота про свою дівочу честь, про честь сім'ї, відданість тому, кому дала слово, моральна чистота його героїні будуть приваблювати ще не одне покоління читачів, тому що у ній втілилися віковічні моральні цінності, що не вмирають ніколи.

У п’єсі «Москаль-чарівник» автор докладно зупиняється на легенді про запродаж душі нечистій силі, згідно з якою людина, яка уклала договір з чортом, може просити у нього за життя будь-що. Однак після смерті її душа стає власністю нечистого. З п’єси відомо, що до Тетяни, яка по від’їзді чоловіка на чумакування залишається вдома сама, залицяється міський писар Финтик. Під час його чергового візиту до жінки в хату проситься переночувати «солдат-постоялець». Роздратований відмовою господині у вечері, служивий голодний лягає спати. Але випадково чує розмову про заховані в комірчині харчі. Тим часом додому повертається Михайло. Тетяна з переляку ховає Финтика у припічку, пообіцявши випустити його після того, як усі поснуть. Солдат, який стає свідком цих сімейних перепетій, вирішує провчити жінку. Хитрощами, прикинувшись чарівником, тим, хто знається з чортом, він викриває усі таємниці. Про свої надприродні здібності солдат повідомляє господарям у пісні. Таким чином, мотив про запродаж душі нечистій силі автор розгортає у формі своєрідного «розіграшу». Проте, навіть така особливість дає можливість побачити наскільки міцно у свідомості наших предків укорінилася віра в чорта та його вплив на повсякденне життя людини.

У центрі п’єси – питання моралі, етики і побуту. Уже з перших реплік персонажів автор чітко означує їх протилежні життєві позиції, підкріплені мовною простотою і чіткістю.

Тетяна відчуває свою правоту – тож їй не потрібно ховатись, Финтик жонглює словами, бо не має рації. Тетяна усвідомлює закони моралі й етики не як насильство над собою, а як правило, що йому вона осмислено, свідомо підкоряється. Финтик звично силкується приховати власні вади за словесними прикрасами, творячи мораль лише для себе. Він сприймає тільки зовнішні й, по суті, другорядні риси людини. Його почування – поверхові, не зігріті родинним теплом, тут немає внутрішнього зв’язку, що існує між рідними. Незважаючи на водевільну ситуацію, Тетяна поводиться гідно, пам’ятаючи про вірність шлюбному обов’язкові й святість подружжя та про свою етнічну й духовну відповідальність. Спокусливі пропозиції Финтика Тетяна відкидає, підкреслюючи: «Я боюсь бога і люблю свого чоловіка, як саму себе». Критерієм цінності для Тетяни є родова ментальна пам’ять, яка пов’язує особу з народними духовними традиціями, фольклором (піснею), материнською мовою, становою мораллю. Тому жінка з презирством ставиться до Финтика, котрий не шанує своєї матері, яка на своє лихо й сором вивела сина «в люди». Навіть пісні, які виконує Финтик, відбивають бідність його духовного світу.

У п’єсі зустрічаються українські страви: печена курка, пряжена ковбаса, вареники, біла паляниця. Опис страв відображає народні традиції, смаки, дух епохи, у яку відбуваються описувані події. Також згадується український одяг: очіпок, намітка, плахта – буденний жіночий одяг, мундир – одяг солдата.

У творі Котляревський описує одну з найцікавіших  традицій українського народу –  проведення вечорниць.

Іван Котляревський посідає почесне місце в історії культури нашого народу як автор невмирущої «Енеїди», що чарує своїм добродушним гумором, і вічно молодої «Наталки Полтавки», що захоплює свіжістю і теплотою почуттів. Видатний письменник спрямував розвиток української літератури на новий шлях. Його твори стали класикою і донині захоплюють читача.

Література

1. Данисько О. «Москаль-чарівник» І.П. Котляревського: до історії питання про джерела твору / О. Й. Данисько // Наукові записки  Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського. – К., 1961. – Вип. 3. – С. 48-60.

2. Дегтярова Г. А. Опис українських страв у поемі І. Котляревського «Енеїда» / Г. А. Дегтярова // Все для вчителя. – 2003. – № 3. – С. 46-48.

3. Кирилюк Є. П. Живі традиції. І. Котляревський та українська література / Є. П. Кирилюк. – К. : Дніпро, 1969. – 350 с.

4. Котляревський І. Твори. – Львів: Каменяр, 2005. – 223 с.

5. Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій) / Є. Нахлік. – Львів : ОЛІР, 1994. – 68 с.

6. Новиков А. Національні пріоритети Івана Котляревського : до 240-ї річниці від дня народження українського письменства / А. Новиков // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 1. – С. 8-11.

7. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К.: Український письменник, 1995. – 291 с.

8. Шевчук В. «Енеїда» І. Котляревського в системі літератури українського бароко // Дивослово. – 1998. – № 2, 3. 

9. Шубравский В. Фольклорно-етнографічні джерела п’єс Івана Котляревського / В. Шубравский // Народна творчість і етнографія. – 1969. – № 4. – С. 94-98.

10. Халімончук А. М. Принципи народності І. П. Котляревського – митця /  А. М. Халімончук // Українське літературознавство : міжвідомч. республіканськ. зб. – 1970. – Вип. 9. – С. 81-87.

11. http://uk.wikipedia.org/wiki

12. http://ukrlit.org/kotliarevskyi_ivan_petrovych