Оповідання "Будемо дружити"

                                      Будемо дружити

   На одній вулиці жили троє хлопчиків: Андрійко, Василько та Богданчик.Постійно вони були разом, так як вчилися в одному класі, та й їхні будинки стояли майже поруч. Тому й літні канікули вони проводили також спільно.Через дорогу від хлопців жила дівчинка Світланка. Хороша була дівчинка, цікава, допитлива, добра, але…дівчинка.

        Хлопці ніяк не хотіли брати її до свого гурту.

-Хочеш, щоб з нас хлопці сміялися, що ми з якимось дівчиськом  в ляльки бавимося! – бубонів Андрійко , грізно зсунувши докупи брови.

  «Якесь дівчисько» мовчки колупало носком черевичка землю , та погляд не відводило від очей Андрійка. Хлопчик ще більше насупив брови.  Світланка стояла й не ворушилася.  «А вона не з лякливих»,- подумав Василько.

  -Та що ти там на неї час витрачаєш,- сказав Богдан.-Йдемо швидше на пустир.Там наші шаблі вже мохом поросли, нас не дочекавшись.

          І хлопці рушили. Дорогою Василько кілька разів оглянувся, задумливо потираючи потилицю.Щось у нього всередині перевернулося від того Світланчиного погляду і він весь час почувався так, ніби сильно завинив перед нею.

       -Ввечері, вдосталь награвшись і, встигнувши вдома допомогти пригнати гуси зі ставу й нарвати трави кролям, Василько, як солдат , крокував вздовж паркану біля будинку Світланки.Двадцять кроків вперед, двадцять кроків назад…

     - Невже вона вже спати лягла? Невже не вийде на вулицю? – думки роєм літали в голові. Зайти до хати хлопчик соромився.

Та ось відчинилися двері й від несподіванки він аж присів під парканом. Через дірку в паркані він запримітив блакитне платтячко в білий горошок і свиснув. Платтячко зупинилося. Василько підняв руку й змахнув нею.Задріботіли кроки до хвіртки. Спочатку з’явилася білява косичка з синім бантиком , а потім і сама Світланка.

 - Х-у-у-х! – полегшено видихнув Василько.Світланка запитливо дивилася на нього й мовчала.

 - Знаєш, - зніяковів хлопчик, - ми не брали тебе до  свого гурту, бо ти все ходиш така святково одягнена: платтячка, бантики…І тут я подумав…, - і Василько розповів про свій план.

      Наступного дня, коли хлопці зійшлися на місце збору – під тендітну берізку, що росла в кінці вулиці,Василько ніяк не міг зрушити з місця. То в нього шнурки на кросівках розв’язалися, то його щось за ногу вкусило ,  він присідав й довго шкріб під коліном. Хлопцям врешті – решт увірвався терпець й вони ледве не посварилися.

       Аж раптом Василько  різко піднявся й повернув голову в інший кінець вулиці.

Хлопці мимоволі й собі повернули голови в ту ж сторону і… завмерли.Прямо до них впевненою ходою йшов Василько. Андрій з Богданом одночасно глипнули на Василька, потім на того Василька, що йшов до них.

-  Я ні- чо-о-о- го  не розумію,–протягнув здивований Богдан.

 -Це що, в тебе з’явився брат- близнюк чи ти раптом подвоївся? – розгублено пролепетав Андрійко. Василько мовчав, ледве усміхнувшись кутиком рота.

До них підійшов хлопчик , одягнений точнісінько в такі ж спортивні штани, як і Василько, в таку ж само сорочку, зав’язану вузлом поверх штанів, як це робить він, а на голові – зсунута набік кепка, яка закривала пів обличчя.

- Та це ж Світланка! – видихнув Богдан.

 - А й правда, – підтвердив Андрій.

Подивившись один на одного, хлопці загиготіли.

 - Ой ,тримайте мене, бо впаду! – реготав Богдан, тицяючи на дівчинку пальцем.

 -  Оце придумала! – хапався за живіт Андрій.

 - Поважаю, молоток. – сказав Богдан.

 -Приєднуйся до нашої спілки. Будемо дружити!- підсумував вчинок дівчинки Андрій.

  -Василько полегшено зітхнув і крадькома підморгнув Світланці.