Особливості феномену дорослості як етапу життєвого циклу людини, розкрити сутність періодизації життя дорослої людини

     Особливості розвитку в період дорослості

   Розвиток особистості є безперервним процесом і відбувається впродовж усього життя людини. Як стверджує К. Хорні «усі ми до тих пір, поки живі, зберігаємо здатність до змін, навіть до фундаментальних змін» .

   Психічний розвиток є основним способом існування особистості, в тому числі й дорослої людини, та має такі особливості.

1. Асинхронність. Гетерохронність розвитку особистості тісно пов’язана з асинхронністю, тобто нерівномірністю розвитку окремих її структур (емоцій, потреб, свідомості). Іншими словами, окремі структурні елементи особистості розвиваються з випередженням загальної фази, інші – із запізненням. Наприклад, емоційно забарвлене прагнення до військових подвигів у ранньому віці може випереджати рівень сформованості загальної етичної свідомості.

2. Гнучкість. Поняття гнучкість розглядають у багатьох дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних психологів, однак немає єдиного підходу у поясненні його змісту. Основною відмінністю зарубіжних досліджень по даному питанню є використання двох термінів щодо визначення гнучкості: flexibility – власне гнучкість і variability – варіабельність, багатогранність. Гнучкість визначають як здібність відмовитися від одного способу дій на користь іншого, більш економного (К. Шайе); як швидкий, легкий перехід від одного класу предметів до іншого (С. Рубеновіц, Дж. Гілфорд). У це поняття ряд авторів включає також швидкість переходу від свідомого до підсвідомого (Р. Кеттел) та здібність особистості адаптуватися до неочікуваних змін (Л. Хаскел).

3. Включеність. Більшість сучасних дослідників стверджують, що не існує універсальних ознак, які дозволяють виокремити період дорослості з поміж інших вікових періодів у які він включений. Підтвердженням цього є той факт, що початок зрілості не одмежовуються від юнацького періоду, який передує йому, й що немає значущої різниці між кінцем зрілості й початком старості. Зауважимо, що включеність є однією з настанов життєстійкості особистості (за С. Мадді) . Людина з розвинутою включеністю отримує задоволення від власної діяльності. І, навпаки, відсутність включеності породжує почуття відчуженості, відчуття себе за межами життя. «Якщо ви відчуваєте впевненість у собі та в тому, що світ великодушний до вас, вам притаманна включеність». Прикладом невключеності у життя може бути хаотична, не послідовна зміна видів діяльності (людина впродовж року змінює три місця роботи, і в решті решт залишається безробітною).

   Основні новоутворення дорослості. Аналіз особливостей розвитку в період дорослості не буде повним без характеристики основних  новоутворень цього вікового періоду.

   Вікові новоутворення тлумачать як новий тип побудови особистості, її діяльність, психічні зміни, які виникають у конкретному віці й визначають змістові перетворення у свідомості людини, особливості її внутрішнього та зовнішнього світу.

   Поява новоутворень розглядається як розв’язання деякого потенційного протиріччя, дилеми розвитку, вибору з двох можливостей, одна з яких призводить до прогресу, інша – визначає регрес особистості (Е. Еріксон). Ряд дослідників (Б. Ананьєв, Б.С. Братусь, В.Ф. Моргун, Дж. Віткін, Е. Еріксон, Б. Фрідан та ін.) розглядають дорослість як час безперервного зростання, а розвиток дорослої людини характеризують як основу вирішенням проблем попередніх періодів (від народження до ранньої дорослості): набуття автономності та довіри, ініціативи, працездатності та ідентичності. Ідентичність в цьому переліку займає особливе місце, оскільки, як зауважує Е. Еріксон, процеси досягнення ідентичності забезпечують почуття неперервності досвіду дорослого життя, становлення особистісної зрілості .

   Рання дорослість (від 20 до 40 років) характеризується досягненням особистісної ідентичності та початком продуктивної діяльності, що дає поштовх до побудови системи нових міжособистісних стосунків у професійній та сімейній сферах. На одному полюсі цього виміру знаходиться інтимність (близькість), яка не зводиться лише до сексуальної інтимності, а виявляє себе в дружбі, еротичних зв’язках і спільних прагненнях, на іншому – ізоляція, яка може супроводжувати людину впродовж усього життя, хоча зовнішньо людина може багато чого досягти, створюючи враження цілком успішної людини.

Інтимність – потаємне почуття, що виражається у здатності доблизьких стосунків, а також у здатності, як стверджує Е. Ерікcон, злити воєдино особистісну ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання втратити щось у собі.

Ізоляція (самотність) – настає в результаті неможливості або неспроможності досягти взаємності, іноді, внаслідок того що ідентичність індивідуума настільки є слабкою, виникає ризик втратити себе при єднанні з іншою людиною.

   «Невід’ємною часткою інтимності є дистанціювання: готовність людини відкидати, ізолювати й, якщо необхідно, руйнувати ті сили й тих людей, сутність яких їй видається небезпечною» (за Е. Еріксоном).

   Закономірність: почуття інтимності неможливо випробувати, допоки не досягнута стабільна ідентичність. Для того щоб мати інтимні (близькі) стосунки з іншою людиною, індивід має усвідомити себе (хто він), набути здатності бути самим собою. Відтак мова йде про становлення цілісності особистості, її загальну узгодженість з оточуючим світом.  негативні наслідки: можливе зайве захоплення собою чи уникання міжособистісних стосунків. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі міжособистісні стосунки породжує почуття самотності, соціальної ізоляції.

   Нормальним виходом із кризи «інтимність – ізоляція» є культивування любові у взаємодії з людьми.

   Відтак, центральним новоутворенням періоду ранньої дорослості є сімейні стосунки й професійна компетентність. Наприкінці періоду ранньої дорослості, на межі періоду зрілості (середня дорослість), людина розв’язує екзистенціальні проблеми, підводить перші підсумки, намагаючись зрозуміти сенс свого життя.

   Період середньої дорослості (від 40 до 60 років) вважають періодом повного розквіту особистості. Згідно концепції психосоціального розвитку особистості Е. Еріксона, цей період охоплює сьому стадію розвитку життєдіяльності дорослої людини й визначається автором як етап особистісної зрілості2 . Його характеризують як найбільш значущий період у житті дорослої людини, коли вона має можливість найпотужніше розкрити свій потенціал, реалізувати себе в усіх сферах, виконати своє призначення. У цьому контексті зрілість стає ціллю розвитку, досягненням розквіту, за яким може бути приховано подальший розвиток. З цього приводу Л.І. Анциферова зазначає, що період зрілості не доцільно розглядати як кінцевий стан до якого спрямований розвиток і яким він завершується. Навпаки, чим більш зрілою в соціальному й психологічному сенсі стає особистість, тим більше зростає її здатність подальшого розвитку [15]. Іншими словами, верхня межа зрілості людини залежить від її індивідуальності й може відсуватися в бік старшого віку, а її тривалість може бути оцінена в широких межах: від 25-30 до 40, іноді до 50 років. Для деяких людей період зрілості продовжується фактично до кінця життя й усупереч паспортному віку не змінюється старістю.

   Зрілість остаточно виявляє характер різних ліній онтогенезу, доводить їх до логічного завершення. Для одних людей вона є лише чисто хронологічним поняття, нічого не додає до раніше сформованому стереотипу існування. Інші в зрілості вичерпують себе, досягаючи певних цілей і уповільнюють свою життєву активність. Треті продовжують розвиватися, постійно розширюючи свої життєві перспективи.

   Основними сторонами життя людини середнього дорослого віку залишаються сімейні стосунки й професійна діяльність. Визначаюча їх соціальна ситуація розвитку – це ситуація реалізації дорослою людиною самої себе, повного розкриття свого потенціалу в професійній діяльності та сімейних стосунках. Згідно Е. Еріксону, основна проблема цього періоду полягає у виборі між продуктивністю та інертністю.

   Продуктивність (генеративність) – прогресивна лінія розвитку. Це здатність озирнутися навколо, зацікавитися іншими людьми, стати продуктивним, що дає можливість бути щасливим та зумовлює бажання вплинути на майбутнє покоління через власних дітей, здійснити певний практичний або теоретичний внесок у розвиток суспільства.

   Що становить основу генеративності? Основою генеративності виступають ціннісні орієнтації особистості. Наприклад, одні люди прагнуть досягти генеративності через сім’ю, інші – у професійному середовищі.

   Змістовно поняття генеративності охоплює як творчу й професійну продуктивність, так і внесок у виховання та ствердження в житті майбутнього покоління. Водночас, як зауважує Е. Еріксон, сам по собі факт наявності дітей або навіть бажання їх мати ще «не тягне» на генеративність. У реальності деякі батьки страждають від затримки здатності розвивати ця стадію . Продуктивність виникає разом із стурбованістю дорослої людини не тільки благополуччям наступного покоління, а й станом суспільства, в якому вона житиме і працюватиме. Кожна доросла людина приймає чи відкидає думку про свою відповідальність за вдосконалення суспільства. Важливого значення за таких умов набуває почуття самореалізованості дорослої людини, пов’язаного з досягненням її нащадків. Відтак, однією з основних проблем психосоціального розвитку людини середнього дорослого віку є турбота про майбутнє благополуччя людства.

Інертність – регресивна лінія розвитку, яка вказує на відсутність прогресивності й призводить до занурення людини в себе, у свої особисті потреби. Це виключна турбота дорослої людини про саму себе, усепрощення себе, егоїзм, егоцентризм, застій.

Закономірність: якщо ситуація розвитку несприятлива, має місце регресія до обсесивної потреби у псевдо близькості: з’являється надмірна зосередженість на собі, яка стає причиною косності, застою та особистісного спустошення. У психології така ситуація описується як криза 40 років: об’єктивно людина сповнена сил, займає міцне соціальне положення, має професію тощо, але особистісно не почуває себе потрібною, а своє життя не оцінює вдалим. 

негативні наслідки: можлива фізична і психологічна інвалідизація особистості, яка призводить до самопоглинання й особистісного оскудіння.

   Центральним новоутворенням періоду середньої дорослості є продуктивність як інтегральне новоутворення: професійна продуктивність та внесок у розвиток і ствердження в житті майбутнього покоління.

   Період пізньої дорослості (від 60 років). Аналізуючи новоутворення похилого віку (пізньої дорослості), Б.Г. Ананьєв та його послідовники використовують поняття реституціалізації, пов’язане із комплексом процесів відновлення, спрямованих на уповільнення старіння, формування мотиву діяльності тощо.

   М.С. Пряжніков простежує динаміку особистісних новоутворень у різні періоди старості. У похилий, передпенсійний вік, коли людина очікує пенсію змінюються її ціннісні орієнтації, важливішими стають екзистенціальні питання; вона шукає смисли у новій, майбутній життєдіяльності (у житті пенсіонера), до якої раніше не досить серйозно ставилася; для неї час ніби розширюється – вона неминуче думає про найближче, одночасно прагне не втрачати часу в сьогоденні, а також – все більше замислюється про своє минуле.

   У перші роки після виходу на пенсію людина усвідомлює себе у новій якості (переважно як «колишнього фахівця»); у неї може з’явитися або відчуття цілісності і гармонійності свого життя, або почуття «незавершеності», негармонійності життя у результаті його осмислення; зростають почуття «нереалізованості» своїх кращих помислів і «покинутості» з боку недавніх колег та друзів.

   Через кілька років після виходу на пенсію у людини або зміцнюється почуття власної гідності, коли вона всупереч всім обставинам знаходить для себе важливий сенс свого життя, або з’являється почуття розпачу, коли такий сенс не знаходиться і стара людина розтрачує свої сили на дрібниці, буквально «згасаючи на очах», причиною цього часто стає відчуття власної «незатребуваності», «непотрібності». У людини знову з’являється інтерес до життя, вона схильна порівнювати «свій» час і «новий» час, в якому не бере активної участі.

   Довгожителі із різким погіршенням здоров’я все більше розуміють обмеженість свого життя, а також свою причетність до світу, до природи, до культури, до суспільства, до людства, до Бога. Розуміючи закінченість, тлінність свого існування, вони хочуть хоч у чомусь долучитися до 30 нескінченного.

   Довгожителям із порівняно гарним станом здоров’я характерні почуття власної гідності, інтерес до життя (а іноді й «жага життя»), а також певна внутрішня гармонійність і навіть мудрість.

 Л.І. Анциферова розглядає три великі особистісні новоутворення похилого віку, які є результатом активності особи з інтеграції нею цілісного досвіду свого життя: 

• нестримне прагнення до ризику, що зумовлює зміну стилю життя,
•  висока чутливість до адресованих їй «соціальних замовлень»,
•  готовність у найкоротший час їх виконати,  високий рівень розвитку інтуїтивної сфери особистості.

    Особливості реалізація названих новоутворень на різних етапах періоду дорослості будуть розглянуті далі.

 

 

 

Провідна діяльність в період дорослості

   Під провідною діяльність в період дорослості розуміють основну мету життєвого шляху людини, відповідно якої наповнюються сенсом інші види діяльності, розвивається особистість, змінюються її психічні процеси.

   З позиції акмеології у віці ранньої та середньої дорослості провідною діяльністю можна вважати максимальну реалізацію сутнісних сил людини в ході її активного включення у виробничу діяльність суспільства, входження в яку пов’язано з професійним становленням і професійною самореалізацією особистості. Однак, якщо говорити про більш широке розуміння сутності поняття «реалізація сутнісних сил людини», то його тлумачать як фізичні, соціальні, моральні, ментальні та інші досягнення розвитку дорослої людини.

   Провідною діяльністю у пізньому віці, на думку О.Г. Лідерса є особлива внутрішня діяльність, спрямована на прийняття свого внутрішнього шляху. Плідна старість передбачає його прийняття, а неплідна – неприйняття.

   М.В. Єрмолаева вважає, що провідна діяльність цього віку може бути, спрямована або на збереження особистості людини (підтримку і розвиток її соціальних зв’язків), або на відокремлення, індивідуалізацію і «виживання» її як індивіда на фоні поступово згасаючих психофізіологічних функцій.

   Час пізньої дорослості, старості Л.І. Анциферова розглядає у контексті цілісного життєвого шляху індивіда як індивідуалізованого відображення особистістю руху соціально-історичної дійсності. Вона наголошує на такій важливій діяльності цього віку, як інтеграція особистістю цілісного досвіду свого життя.

   В.Ф. Моргун провідну діяльність цього віку пов’язує із спілкуванням, зокрема наставництвом. Адже у ньому, на його думку, реалізується провідна потреба людей похилого віку – передати іншим накопичений досвід. У ній же реалізуються і інші потреби: потреба у колективі, у повазі, потреба самоствердження. У старечий період, початок якого залежить від загальної тривалості життя конкретної людини і стану її здоров’я, провідною стає діяльність із самоствердження .

    Цікавими, на нашу думку, є дослідження М.С. Пряжнікова, який аналізує динаміку провідної діяльності у різні періоди старості.

У похилий, передпенсійний вік, коли людина очікує пенсію, вона має кілька прагнень, зокрема «встигнути» зробити те, що не встигла, залишити про себе «добру пам’ять» на роботі; «надолужити згаяне» в особистісно- інтимному плані, наприклад, «догуляти» те, що «не догулялася» в молодості; передати свій досвід учням і послідовникам; спілкуватися з онуками, які для неї дуже важливі і одночасно реалізовувати себе на роботі; обрати собі заняття на пенсії, спланувати своє подальше життя.

   У перші роки після виходу на пенсію людина самовизначається методом «спроб і помилок» – «шукає себе» у новій якості, пробує власні сили у різних видах діяльності (у вихованні онуків, у домашньому господарстві, у хобі, у нових стосунках, у громадській діяльності тощо). Частина пенсіонерів ще продовжує працювати за своєю основною професією, тому у них значно підвищується почуття власної значущості. У «раннього» пенсіонера посилюється прагнення «повчати» або навіть «соромити» осіб молодшого віку, особливо підлітків та юнаків (можливо таким чином вони намагаються долучитися до повноцінного життя молоді і, ніби, самим стати молодими). Частина пенсіонерів прагне спокійно осмислити все прожите життя з метою усвідомлення його сенсу, а тому хтось починає писати «мемуари», а комусь неодмінно потрібно поділитися своїм досвідом і переживаннями.

   У період власне старості до серйозного погіршення здоров’я людина має різні хобі, прагне шукати себе у різних діяльностях, хоча їх не можна порівнювати із «попередньою («справжньою») роботою». Якщо у пенсіонера склалися стійкі стосунки з іншими пенсіонерами, то певна спільна діяльність може серйозно захопити його і тоді він намагається віддавати себе повністю цій нової діяльності, особливо, якщо вона здається йому суспільно значимою (наприклад, йдуть на мітинги захищати якість інтереси). Він прагне будь- яким способом підтвердити своє почуття власної гідності, роблячи щось корисне для оточуючих на теперішньому етапі або наголошуючи на своїх заслугах у минулому і за це вимагає поваги. Багато старих у цей час можуть почати готуватися до смерті, що виражається в захопленні релігією, в частому ходінні на кладовище, в розмовах з близькими про «заповіт» тощо і така їхня поведінка може ускладнити становище у сім'ях з невисоким рівнем моральної культури.

   Довгожитель з різким погіршенням стану здоров’я займається лікуванням, прагне хоч якось боротися з хворобами; схильний до осмислення свого життя, інколи прикрашаючи його, «чіпляючись» за все краще, що було (і чого не було) в його житті. Життя довгожителів при порівняно гарному стані здоров’я є досить активним (інколи занадто з точки зору молодших осіб), але багато в чому залежить від схильностей людини. Виховання дітей та онуків (правнуків) для них вже не є досить актуальним, як у попередні періоди, бо до цього часу його діти самі стають старшими і старими людьми і вже самостійно хочуть виховувати своїх онуків.

   Зауважимо, що у похилому віці є значна кількість осіб, які продовжують трудову (професійну) діяльність. В.Д. Шапіро характеризує дві групи чинників її продовження: соціально-демографічні та характер, зміст і умови праці . Серед перших найзначимішим є стан здоров’я пенсіонера; менший зв'язок із рівнем освіти, пенсійним стажем і статтю. Серед других найтісніший зв'язок із умовами виплати пенсії і тривалістю робочого дня; далі – із віддаленістю місця роботи від дому, рівнем кваліфікації і фізичного навантаження, відношенням безпосереднього керівника до продовження роботи пенсіонером.

   М.Я. Сонін та А.А. Дискін характеризують дві групи соціальних чинників, які впливають на ставлення пенсіонерів до праці: 

• чинники прямої дії – режим роботи, умови і характер харчування,
• наявність і характер несприятливих умов праці, можливість різноманітного цікавого дозвілля у період перебування на заслуженому відпочинку;  чинники непрямої дії – рівень та характер загальної і професійної підготовки, характер сімейного оточення, рівень матеріального забезпечення.

     Серед мотивів продовження трудової діяльності, згідно досліджень А.А. Дискіна, найзначимішим є матеріальний. Менше впливає приналежність особи до певної суспільно-професійної групи, характер виконуваної до пенсії роботи, склад сім’ї, стан здоров’я і його самооцінка, любов до своєї професії, потреба у трудовій діяльності, прагнення бути корисним членом суспільства. Провідним мотивом діяльності наукового працівника у похилому віці (як і інших вікових груп) є орієнтація на суспільно значиму роботу і на роботу у гарному колективі (А.О. Зворикін).

Періодизація життя дорослої людини

   Період дорослості охоплює великий проміжок життя і, безперечно, розбивається на кілька етапів. Періодизація життя людини, яка існує в науковій літературі, має певні розбіжності у визначенні початку, продовження і завершення періоду доросло Багато в чому ці розбіжності визначаються історичними, культурологічними і соціально-економічними особливостями суспільства.

   Сучасні вікові періодизації динамічні, вони відображають актуальні особливості соціалізації людини в суспільстві. Якщо, наприклад, у наш час у високорозвинених країнах відбувається продовження періоду юності, віддаляється строк настання старості, то в нашому суспільстві в період соціально-економічних реформ на фоні зниження середньої тривалості життя людей виявляється зворотна тенденція.

   Серед різних періодизацій можна виділити деякі основні віхи, які відображають сучасне уявлення про розвиток людини. Звернемося до періодизації англійського психолога Д.Б.Бромлей:

1. Внутріутробний період.

2. Дитинство:

від народження до 1 року - період немовляти;

від 1 до 3 років - раннє дитинство;

від 3 до 7 років — дошкільний вік:

від 7 до 11 років — молодший шкільний вік.

3. Юність:

від 11 до 14 років - рання юність;

від 14 до 18 років - пізня юність.

4. Дорослість:

від 18 до 25 років - рання дорослість;

від 25 до 40 років - середня дорослість;

від 40 до 55 років - пізня дорослість;

від 55 до 65 років - передпенсійний вік.

5. Старіння:

від 65 до 70 років - "відхід від справ";

від 70 років - старість.

   Корені багатьох проблем дорослих у тому, наскільки благополучно були пережиті ними попередні періоди. Для кожного пер­іоду можна виділити найбільш значущу діяльність, яка визначає повноцінність становлення особистості. Так, для періоду немовляти-це емоційні контакти з матір'ю, від 1 до 6 років - ігри, втому числі рольові, для молодшого школяра –навчальна діяльність, для підлітка – спілкування, для юнака - професійне і сексуальне самовизначення, для дорослого – кар’єра, сім'я, для похилого віку - повага, авторитет, контакти з Богом.

  Вікові періодизації в сучасних стабільних суспільствах взагалі відображають лише кілька етапів: дитинство, підлітковий вік, зрілість і старість. Більше того, той, хто пішов на пенсію, може знайти своє відображення в так званому "третьому віці", в якому настає і нова фаза освіти.

   Різні вікові етапи наповнені певним психологічним змістом. Найближчим до нашого розуміння є підхід, запропонований американським соціальним психологом Еріком Еріксоном (1902-1994). Він визначив фундаментальні соціальні орієнтири людини стосовно себе і свого соціального середовища, які характеризуються повноцінність розвитку особистості на різних етапах життя. Е.Г.Еріксон вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якійсь стадії не відбулося (не вдалося вирішити головну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому.

   Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніша й цілеспрямованіше проводити з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у вирішенні цих проблем. Тому зупинимося на з’ясуванні еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

   Стадія І - дитячий період (немовляти). Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту перших днів пізнає, якою мірою розраховувати на задоволення новних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що піклуються про них. У разі неповного вирішення цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на подальших стадіях.

   Стадія II - вік один-два роки. Основна проблема - Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажеь на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорою авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечнику. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити у свідомості дитини почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля щодо самовизначення автономності.

   Стадія III —від трьох до п'яти років. Основна проблема — Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості та уяви. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які, за умови надмірної жорстокості дорослих, можуть лишити слід безініціативності на подальшому житті.

   Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема: Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається на­вчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, фор­муються стосунки із вчителями та іншими дорослими, відбу­вається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є набуття впевненості у собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється у прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

   Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема - Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас - це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь з них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

   Стадія VI - молоді роки. Основна проблема - Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі—залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то надалі це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв’язків і незадоволеності цією сферою життя.

   Стадія VII - середній вік. Основна проблема - Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов’язана з реалізацією індивіда у двох основних ролях –працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

   Стадія VIII (заключна) — старість. Основна проблема—Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий щодо невикористаних можливостей —такими є межі прояву цієї стадії.

   Андрагог у своїй діяльності має враховувати психологічне наповнення життя дорослого, з яким він працює. Він може створити соціально-педагогічні ситуації, які сприяли б усвідомленню дорослим змісту свого життя, тим самим підвищуючи ефективність освітньої діяльності.

   Вивчення сучасного суспільства, суспільства змін і реформації, дозволяє визначити ряд періодів дорослості, пов'язаних перш за все з особливостями соціалізації людей і новими соціальними сподіваннями від них. Все більшого значення набуває здатність дорослої людини до навчання, до змін самої себе, зовнішні і фізичні характеристики часто виступають як критеріальних стосовно вікових. Спробуємо описати основні періоди дорослості.

   Молодість (від 18 до 30 років) - період оволодіння ролями дорослої людини, фізична і правова зрілість, сімейні орієнтації, професійний вибір.

   Загальними рисами сучасних молодих людей виступають більш висока комунікативна культура, терпимість, здатність вислуховувати, більша прагматичність, звичка все оцінювати з точки зору вигоди, здорового глузду, моди. Виявляються і ряд специфічних проблем, як-от: інфантильність, наркотики, самотність, гомосексуалізм, включення до незаконної діяльності.

   Дорослість (від 30 до 45 років) - період накопичення соціальних зв'язків і матеріальних засобів, стабілізація сімейних стосунків, лідерство в різних видах діяльності. Дорослі люди по-різному сприймають життя. Їх погляди є важливим підсумком життєво досвіду. В ці роки часто відчувають кризу середини життя, половина якого вже позаду. Криза середини життя визначається певним розходженням між мріями, поставленими в молоді роки цілями і дійсністю.

   Дорослість характеризується більш стабільним станом здоров'я: доросла людина знає свої особливості, виробила певні методі саморегуляції. Відповідальність за своє життя і життя близьких людей стимулює розвиток умінь дорослої людини створювати світ навколо себе. Але конфлікти, учасником яких вона є, часто чинять руйнівний вплив, а здоровий глузд часто закриває перед дорослим можливості розвитку.

   Центральна тема дорослості—  генеративність - бажання вплинути на майбутні покоління через власних дітей, через практичний і територіальний вклад у розвиток суспільства. У цьому віці людина формулює свою точку зору про навколишній світ, його майбутнє і свою участь у ньому.

   Зрілість (від 45 до 60 років) - період авторитету і влади, відбору найбільш цікавих для особистості справ, зміна своєї мотивації у зв’язку з підготовкою до майбутнього пенсійного способу життя. В сучасній ситуації ця група людей переживає кризи дезадаптації, пов”язані не лише з можливим безробіттям, але із втратою моральних орієнтирів.

   Невдоволеність життям і самим собою нерідко сприяє хибній (помилковій) ідентифікації: часто доросла людина починає думати, що вона Учитель, що вона володіє дуже корисними для людства якостями і знаннями, її усталені погляди важко змінити навіть достовірними новими науковими фактами. Тенденції консерватизму виявляються набагато сильнішими від людської до­питливості і дослідницького інтересу.

   Головне у цьому віці - незаспокоєність. Якщо людина заспокоюється, вона перестає розвиватися, тоді виникає відчуття спустошення, яке викликає застій. Якщо ж людина продовжує активно працювати, то цей період може стати для неї дуже продуктивним. Так, окрім встановленого Н. Леманом оптимального інтервалу для видатних відкриттів у віці близько 40 років, Пельці і Ендрюс виявили і другий пік творчої активності - через 10-15 років після першого, тобто в 50 - 55 років.

   Ті люди, які усвідомлюють світ своїх глибоких прихильностей і любові, саме в цьому віці можуть повною мірою реалізувати себе вже не лише як особистість, але і як фактор ініціації інших людей.

   І похилий вік (від 60 і далі) - період для одних людей "нового життя після 60-ти, для інших - незадоволеності, відчаю і самотності. Мудрість людини похилого віку швидше за все пов'язана із накопиченим досвідом переживань не лише своїх, але й інших людей, з якими довелося зустрічатися в житті. Знання про відносність оцінних суджень, про справжню цінність кожної миті, про складні колізії людських доль дозволяють одним визнатинепізнаність проявів життя і не переставати насолоджуватися ними, іншим - відчути себе ображеними, покинутими, озлобитися.

   Розуміння вікових особливостей людей, з якими андрагог працює, допомагає визначити точки опори, використання яких дозволить посилити мотивацію освітньої діяльності дорослих.