Парки - легені міст і сіл

Про матеріал

Виховувати ціннісне ставлення до оздоровлення довкілля, збереження існуючих зелених насаджень, благоустрою парків, садів, скверів. Охорона та створення нових парків.

Перегляд файлу

Старий парк

Цей парк завжди чекає на людей.

Стоїш, мовчиш.

По-справжньому щасливий,

Коли обійме затишком алей

Чи прихистить від весняної зливи.

Тримає сонце пальцями гілок,

Колише птаха десь у верховітті,

Щоб серед безлічі своїх думок

Ти обирав лише спокійні, світлі.

Він бачив мудрість давніх поколінь,

Тому цей час для тебе зупиняє.

Присядь, погомони з ним, відпочинь.

Він знає щось таке, що ти не знаєш...

Наталка Янушевич

Історія виникнення парку налічує понад чотири тисячі років. Зародження парку відбулося на території Месопотамії (IV—ІІІ тис. до н.е.) в давніх шумерських містах-державах , де були створені перші в світі імперії з високою культурою. Починаючи вже від 2000 рр. до н.е. більшість правителів утримують не тільки прекрасні сади при палацах але і парки, в яких полюють, влаштовують прийоми та церемонії. Тварин, насіння і зразки рослин привозили звідусюди, інколи як дари — від дружніх або підкорених держав, інколи для цього організовували спеціальні експедиції. Царські особи пишалися своїми колекціями і докладали всі зусилля, аби рослини і тварини могли нормально зростати і розмножуватися. Слово парк, яке ми вживаємо сьогодні, походить з часів середньовіччя, маючи однаковий за значенням зміст «огорожа, огороджене місце для полювання», воно має різні версії етимологічного походження. Перша версія, від середньовічного латинського слова parricus «огороджене місце, парк» яке зводиться до іберійського parra (грати, решітка, шпалерник для квітів, підпірки для фруктових дерев), було запозичене французькою «parc», англійською «park», італійською «parco», іспанською «parque». Друга версія, від західногерманського parruk «обгороджена територія землі» (давньоанглійською pearruc — місце вигону тварин, давньоверхньонімецькою pfarrih — «оточувати, заключати», німецькою pferch — «загін для овець»). Термін «парк» з’являється в Україні в XVIIIст. у зв’язку з розвитком пейзажного укладу планування. Спочатку «парк» протиставлявся регулярно влаштованому «саду» — як природний гай з живописними алеями, галявинами, водоймищами — вільних контурів або просто мисливське угіддя, ліс для прогулянок.

ПАРК - земельна ділянка з природною чи спеціально посадженою рослинністю, алеями, водоймами, з різним устаткуванням. Найдавніші декоративні садові насадження, що відомі з письмових джерел, були створені в храмових комплексах Ментухотепів (2160-2000 рр. до н.е.) і цариці Хатшепсут (1520-1500 рр до н.е.) у Давньому Єгипті на березі Нілу. Рослини насаджували на терасах храмів у грунт або привозили в окремих діжках і розставляли за раніше підготовленим планом. Центром композиції, зазвичай, був басейн прямокутної форми. У Фівах поряд з храмовим садівництвом виникли сади у віллах знаті з розташуванням рослинності за суворим, геометрично правильним плануванням. Відомими є парки Ассирії і Вавилона (VIII-VI ст. до н.е.) з штучними пагорбами і терасами, з рідкісними рослинами, птахами, тваринами, рибою. У Давній Греції (VI-IV ст. до н.е.) парки влаштовувались для спортивних змагань, бесід філософів, для відпочинку та розваг. Римські парки тісно пов’язані з архітектурою - вони прикрашались фонтанами, мармуровими скульптурами, терасами, каскадами, партерами і квітниками. За внутрішньою організацією парки поділяють на регулярні та ландшафтні.

Красивий парк є і в селі Кинашівка. За свідченням старожилів (Архипенко Олексія та Підсосонного Валентина Карповича, на жаль на 2023 рік уже покійних) сільський парк було закладено ще в довоєнний період на місці зруйнованої Михайлівської церкви. Займав він тоді значно більшу територію і був улюбленим місцем для відпочинку молоді. У вісімдесяті роки частина парку була відведена під будівництво колгоспного дитячого садка. У зв язку з цим частину дерев викорчували. На сьогодняшній день площа парку становить всього 300 кв.м. ( фото №1 « Парк – біля нашої школи»).

Сквери і парки – це природні куточки, що залишилися в містах як нагадування про незаймані ліси. Вони, звичайно, не повністю, але все ж таки достатньою мірою зберігають нам радість спілкування з природою, дають змогу людям, не відриваючись від повсякденних справ, час від часу бувати наодинці з природою. Важко переоцінити значення міських зелених насаджень для людини.Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо. Зелений масив приміської зони є резервуаром чистого повітря для населеного пункту. У повітрі парку легких йонів у два-три рази більше, ніж у середньому по місту. Парки, сади, алеї і бульвари - це своєрідні легені, які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і кущів значно зменшують амплітуду температурних коливань, збільшують у спекотні дні вологість повітря, покращуючи таким чином теплообмін людини і її самопочуття. Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне і вітрозахисне значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільтрувальній поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок. Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так, наприклад, 1 га ялівцю здатен знезаразити повітря великого міста. Надзвичайно високі фітонцидні властивості мають волоський горіх, тополя, сосна, ялина, смерека тощо. Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в населеному пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним рухом шум може досягати 90-100 дБ. Ефективним бар'єром на перешкоді шуму є зелені насадження. Встановлено, що шумова хвиля на місцевості, яка засаджена деревами та кущами, через кожні 30 м послаблюється на 10 дБ, в той час як на відкритому просторі на такій же віддалі майже не зменшується. Найбільший ефект створюють густі зелені смуги шириною понад 50 м. Стіни будинків затримують цю звукову лавину лише наполовину, а вікна - тільки на чверть. Діючі будівельні норми передбачають обов'язкові зелені насадження в розмірі 3 га для житлових районів загального і обмеженого користування та спеціального призначення.

Нині міське і промислове будівництво також пристосовується до того, що створене природою. Будівельники і архітектори замислюються над тим, як раціонально звести будівлі, не руйнуючи природні ландшафти. Жоден проект забудови нових житлових районів не може бути прийнятим і виконаним, якщо він не враховує місцевого рельєфу. Перш ніж нові масиви будуть заселені, їх засаджують деревами та квітами, обладнують зони відпочинку, закладають нові парки і сади. Особливо велику кількість зелених насаджень має столиця України - Київ. Площа київських скверів і парків наближається до 4000 гектарів!

Наша школа працює по екологічному напрямку. Оскільки в наш час стоїть гостра проблема з забрудненням навколишнього середовища, то ми вважаємо, що екологічне виховання школярів полягає не лише у засвоєнні певної суми знань. Процес формування екологічних знань, екологічної культури учнівської молоді є ефективним у тому випадку, коли діти не тільки вивчають екологічні проблеми, обговорюють шляхи їх вирішення, а й беруть безпосередню участь у виконанні конкретних завдань.

З цією метою організовуються і проводяться в школі природоохоронні конкурси, огляди, експедиції, операції. З кожним роком вони набувають на все більшого поширення, оскільки сприяють формуванню творчої особистості школяра, повноцінного громадянина України, здатного до самореалізації, і є надійним методом прищеплення вихованцям необхідних рис характеру, набуття нових знань, умінь та навичок у спілкуванні з природою.

У 2022-2023 навчальному році учні нашої школи, беруть участь у Всеукраїнському конкурсі «Парки – легені міст і сіл».
У ході конкурсу активно працювали всі учні нашої школи. Ми здійснювали насадження плодових дерев та кущів як на території школи, так і в місцевому парку села Кинашівка, площею 300 кв.м., який було впорядковано на весні. Цей парк знаходиться біля нашої школи. Також висаджено 20 кущів, 32 шт. плодових дерев. ( фото № 2 « Посадили сад з любов′ю»).

Під час трудових десантів озеленювали вулиці, прибрали парк, облаштовували зеленим вбранням шкільні подвір’я. Силами школярів створено нові квітники та інші об’єкти зеленого будівництва, зібрано посівний матеріал сортів квітів. ( фото № 3 « Ми любим квіти»).

Але на жаль, коли учні повернулися після літніх канікул до школи то дуже засмутилися, оскільки багато плодових дерев було викопано нашими земляками - «екологами».

Учні нашої школи ведуть пропагандистську роботу серед молоді та жителів, по озелененню нашого села і створення належних умов для відпочинку в парку. Гамірно було в пароку у вересні місяці – всі учні разом із вчителями і жителями села Кинашівки розчищали парк від усихаючого гілля і дерев.

Результати сьогодняшнього дня ще раз доводять, що спільна робота – запорука успіху в будь-яких починаннях. Попереду ще багато задумів щодо того, щоб парк біля нашої школи став ще красивішим. Такі заходи спрямовані на поліпшення екологічного, санітарного та естетичного стану нашого парку. Під час проведення прищеплювались трудові навички та формувалася повага до людей праці, виховувались почуття справжніх патріотів своєї Батьківщини, адже потрібно починати з маленького – з підтриманням чистоти в рідній оселі, на шкільному подвір′ї, парку, в рідному селі. Але, на привеликий жаль свої корективи внесла війна і ті задуми, щодо поліпшення парку перенесли до ПЕРЕМОГИ. ( фото№ 4 наш девіз «Майбутнє парку в наших руках!»).

На нашу думку, парк гостинно зустрічає всіх, хто шукає в ньому відпочинку, проте, йому самому потрібна безкорислива допомога. Він не може сам захистити своїх багатств або поставити лічильники. Таким «лічильником» повинна бути наша совість. На превеликий жаль, ще є люди, які вважають, що в парку все дозволено: можна розводити багаття, залишати сміття, ламати дерева, топтати, рвати і знищувати рослинність. Їх не турбує те, що на місці розведеного багаття вигоряє не тільки рослинність, а й земля, на якій нічого не росте протягом трьох-чотирьох років. У деяких місцях залишаються сліди від вогнищ. Навколо них — обламані гілки, пошкоджені вогнем дерева, зарубки і написи на деревах, папір, консервні банки, поліетиленові мішки тощо. У місцях масового відпочинку скрізь чути звуки транзисторів, а тому птахи тікають звідти, птахи не можуть виводити пташенят. А там, де немає птахів, розмножуються шкідники, які завдають парку величезної шкоди. Не бездумне споглядання природної краси, а глибоке й свідоме розуміння її явищ і зв'язків між ними — ось завдання кожної культурної людини.

( фото №5 « Ми закликаємо вас – люди, схаменіться!»).

Діти вивчали історію зеленого будівництва і садово-паркового мистецтва в Україні, традиції природокористування, сучасні напрямки паркобудівництва. Працюючи у творчих об’єднаннях, діти визначать теоретичні основи і закономірності явищ природи, займаються дослідницькою роботою, завдяки якій розширюють свій екологічний світогляд, оволодівають методами дослідження природи, нагромаджують досвід у справі її охорони. Учні виступають пропагандистами природоохоронних знань серед своїх товаришів, місцевого населення, беруть участь в природоохоронних акціях та операціях – озеленюють території, доглядають парки, лісопарки, закріплюють береги водойм, ведуть спостереження за станом популяції рідкісних видів, інвентаризують місцеву флору і фауну.

Наша школа співпрацює з працівниками лісового господарства нашого району. Ми допомагаємо висаджувати саджанці сосни звичайної на околиці нашого села ( фото № 6 « Допомагаємо садити ліс»).

А в свою чергу, працівники лісового господарства сприяли в здійсненні екскурсії в дендропарк «Лісовий» Берестовецького лісництва, що знаходиться на території нашого району. Учні із захопленням відвідали теплиці, де вирощують 14 деревних і чагарникових порід основними з яких є туя, ялівець і сосна звичайна ( фото № 7-9 « На екскурсії в декоративному розсаднику»).

Неодноразово, працюючи біля школи, учні звернули увагу на різноманітність видового складу рослин в парку: тополі - їх чотири види (тополя бальзамічна, тополя чорна, тополя дельтолиста і тополя біла), осики клени (гостролистий і американський), липа серце листа, дуби, берези а також кущі і трави.

В учнів виникло питання: чому саме таку назву мають дерева, кущі і трави, які ростуть на території парку? За допомогою художніх творів, літературних джерел, оповідей жителів села Кинашівки, учні зібрали багато легенд про виникненя назв рослин, вірші

ЛЕГЕНДИ ПРО КАЛИНУ

Легенда № 1 "Калина і Килина"

Дівчина Килина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Килину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Килину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.

Легенда № 2 "Козацька легенда"

Билися козаки за волю, за рідну країну. І був серед них Іван - козак. Дуже гарно грав на сопілці хлопець. Одного разу смертельно поранили його в бою. Скликав він друзів і попросив: "Побратими, в чистім полі насипте могилу. Посадіть в головах червону калину: "Будуть птахи пролітать калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родини вісті". Поховали козаки Івана і встромили у головах сопілку. Прилітали пташки, приходила старенька ненька - плакати над могилою сина. Від сліз її проросла калинова сопілка - виріс гарний кущ. Навесні нагадував він Івану наречену, восени - рідну матінку.

Легенда № 3 "Про Калинку і Килимку"

Жили собі мати і донька. Була донька дуже гарна і вміла людей лікувати. Одного разу Калинка у степу зілля збирала, там побачив її пан і хотів собі за жінку взяти. Втікала Калинка скільки сили мала, аж ось попереду річка, а далі вже і бігти нікуди. Вилізла Калинка на вербу, стрибнула у воду і втопилася. Кожного дня приходила на берег стара Килина - тужила за дочкою. Вросли у берег ноги старенької міцним корінням, руки стали вітами гнучкими, а серце перетворилося на калинові ягідки, що щедро дарує калина людям і пташкам, по сей день людей лікує.

Легенда № 4 "Найкраща"

Наскочили татари, захопили у полон дівчат і погнали у неволю. Була серед них і Марина - найкраща дівчина. Якось втекла вона від охорони вночі. Тікала, тікала, напевно б утекла, та зачепилася своїм червоним намистом. Розірвалася нитка і там, де впали намистинки, проклюнулися навесні тоненькі пагінці, що стали потім розлогими кущами калини. Навесні буяють білизною, наче наречені, а восени палахкотять цвітом любові до рідної землі. Гірка калина, як доля у неволі, і гарна, як рідна земля-матінка - найкраща!!!

Легенда № 5 "Як калина з'явилася..."

Гуляли край села сестричка з маленьким братиком. Глянув Івасик на небо - аж чорні хмари по небі пливуть - татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали - виріс гарний кущ. І навесні нагадував він дівчину - білим цвітом, і восени, - кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали - то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.

Легенда № 6 "Наречені"

Кохав козак дівчину і хотіли одружитися, але не могли, то став хлопець тереном, а дівчина калиною. То терен колючий, що дівчину оберігає, а калина гірка - за милим сумує. Приходять у поле матері, плачуть: вийшла сива мати того терну рвати; дівчиноньки мати калини ламати: "Це ж не тереночок - любий мій синочок! А це не калина - це моя дитина!"

Легенда про сестричок

Жила за татарської навали удова. Мала двох дівочок-квіточок. Гарні дівки вродилися, як писанки. З лиця воду, кажуть, пити можна. А майстрині! Чого лише не вміли - шили, пряли, вишивали, квіти ростили, хліб косили їх роботящі вправні руки... Прийшла біда - напали на село вороги... Запалали оселі, заплакали діти. Покликала мати дівчат: "Тікайте любі, краще смерть, ніж ворожа неволя". Схоронилися дівчата в лісі за селом... Спалили, пограбували село татари, лишивши згарище поїхали собі. Повернулися дівоньки - ні хати, ні матусі, лиш згарище. Заплакали дочки... Від сліз дівочих, що скочувалися з личок чарівних, виріс на згарищі кущ. А що матір звали Килиною, то в пам'ять про неї нарекли дівки рослину КАЛИНОК.
Буяє вона красою нареченої навесні, красою материнства та зрілості восени. Від народження до спочинку супроводжує людину калина - щастя - долю дарує, від бід захищає, щиро, як матусине серце, душа, руки, очі...
Придивись до кущика калини, а краще прикрась ним свій двір, сад, вулицю на честь непересічної і великої материнської любові, що править світом. Хай у всьому світові цвіте - буяє - промовляє: "Українському козацькому роду довіку нема переводу".

Легенда про дуб

"...Існує стара легенда про дуб. Красивий парубок покохав молодицю. Хотіли вони одружитися та кляті вороги на Русь набігли. І пішов парубок землю рідну захищати. Просив він дівчину, щоб пам’ятала та чекала його. Проте, не витримала молодиця і віддала своє серце іншому. Повернувся парубок додому і заплакав з відчаю. Не став їй докоряти, а лише просив Бога зробити його дубом в її садочку. Щоб виходила вона в садочок і слухала, як він плаче, щоб кожного мандрівника міг він своїми гілками вкрити і розповісти про свою долю. І зробив його Бог дубом в тім садочку, і тепер, кожен раз коли відпочиваєш під дубом, чуєш розповідь про долю того парубка:
Господи! Спасибі тобі,
Що не розлучив мене з коханою моєю не во плоті.
Буду я віками стояти, любов прославляти,
Добро людям давати,
Рани промивати,
Недуг проганяти.
Прости мені, Господи, хоробрим я був,
Молодицю кохав!
Забула вона мене, зрадила.
Користь роду людському несу,
В віках земную красу.
Здоровими вам кохання хранити!
Їжте мене, рота промивайте,
Від голоду спасу, теплом зігрію,
Недуг прожену, темні сили здолаю,
Від зливи я вкрию, серце заспокою!
Спаси і помилуй, Господи, рід людський! .."

Легенда про березу

З тих пір як існує людська цивілізація складено безліч легенд і оповідей про квіти і рослини. Сумні і ліричні, світлі і радісні, романтичні і чарівні ... Всі ці історії говорять про те, як сильно й натхненно впливають рослини на людину і її світовідчуття. У подорожі по країні міфів і легенд про рослини - збірка легенд про березу.

Звідки з'явились на землі берези (легенда)

Був час... Забули люди про доброту. Стали заздрити один одному. Обманювати один одного. Чорні думки в їх головах народились. Чорні почуття в їх серцях поселились. Земля застогнала. Кіркою заздрості, кіркою брехні покрилася. Великий стогін до неба дійшов... Здригнулася небесна діва від жаху. Великий біль пронизав її серце. Не витримало воно. Розсипалося. Шматочки по землі розвіялися. У людину потраплять - людина очищається. У дерево потраплять - дерево біліє.Так з'явилися на нашій землі берези. Говорять, що це шматочок небесного життя.

Легенда про березу

Русалки не повинні були у давні часи при світлі дня показуватися над озером. Як тільки перші промені сонця пробивалися над озером - русалка мала піти у свій прохолодний дім. І рік за роком так і жила собі одна юна русалка. Але одного разу загралася русалка і не встигла сховатись. Побачила вона Бога всемогутнього сонця Хорса і полюбила його. І йому запала в душу її вдумлива краса. Потягнувся він до неї своїми променями. Спочатку зігріваючи, а потім обпалюючи. Спробувала було піти від нього русалка, але не відпустив її Хорс. І Русалка перетворилася на дерево.

Зелень волосся обернулася листям, гілками вгору зметнулися руки, тонкий стан обернувся стволом, а ніжна шкіра білою корою, з обоженными плямами на ній від поцілунків-променів бога Сонця.

Легенда про березу карело-фінського епосу “Калевала”

Одного разу мудрий Вяйняйнен вертався з лісу додому. І раптом почув плач згорбленої берези. Він її запитав: "Чому плачеш, білявко?”На те відповіла вона йому: "Плачу за своєю гіркою долею. Весною ріжуть мене ножами, – кров шукають; влітку – шкіру ликують, молоде гілля, мої коси, ламають на віники; а взимку і того гірше, – зрубують та спалюють... Горе мені!” Відповів на те старий: "Не плач, березо. Будеш і ти ще веселитися”. Та й змайстрував з берези кантеле (фінський народний музичний інструмент).

Журба берези

... У незапам'ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері-вдови, то ж стара жінка мала його за єдину опору в житті, за єдину надію і втіху. Уже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі невістку, молоду, гарну дівчину Любаву. Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав із княжою раттю проти супостата. Серце материнське кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість і молодість своєї нареченоюї Любави. Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати і побачила сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав. Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою. Від материного доброго серця має береза багато цілющих ліків. З лікувальною метою використовуються бруньки, листя, кора та сік берези. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то теж не диво, бо хіба може бути на землі хтось кращий, ніж мати для сина?

Балада про березу (Віктор ЗУБАР)

1. Ой, віяв вітер —
Ламались віти,
В чужинську землю
Закинув зерня...

Зійшла береза
Серед пустелі,
Немов на лузі —
На гострій скелі,

Десь на край світа
Від свого роду,
Не гляне в воду
На білу вроду...
Стоїть на скелі
Серед пустелі
В журбі німіє,
Від спеки мліє...

Ой, віє вітер,
Чужий, пекучий,
Тонкій березі
Ламає ручки...
Зібрав все злото
З глибин пустелі,
Багряний килим
Під ноги стеле!
Парчеві шати
Зв’ялили душу...
О, як їй душно!
О, як їй скрушно!
Слова облесні
Чужак шепоче,
Вона і слухать
Його не хоче!
Тоді з образи
Надувсь зухвалець,
Вогнем пустелі
Березу палить.
Незнав спокусник
У хіті ницій,
Що чар кохання
У таємниці...
Не знав поганець,
Що справжні чари,
Де п’ють медівку
З одної чари...
Серед пустелі
Береза в ранах
Гіллям шмагає
Лице тирана,
Душею чиста,
З тираном бється,
До рідного краю
Всім серцем рветься...

2. Прикривши чубом перенісся,
Задумався старезний ліс...
Біжить берізка на узлісся,
Мов балерина з-за куліс.

На галяві, немов на сцені,
Танцює, гнеться і співа,
У плавній грації, натхненні
Усе на світі забува...

Легенди про барвінок.

Легенда №1

Розпускаючись одним із перших весною, як і пахуча фіалка, барвінок вважав себе вкрай ображеним через те, що всі люди й боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоча за красою свого листя і квітів він ні скільки не гірший, хіба що йому не вистачає її чарівного запаху. І ось одного разу, коли Флора спустилась весною на землю й, зачарована п’янким запахом фіалки, голубила її, пропонуючи додати їй зросту, аби вона вивищувалась над іншими квітами, а не пахнути в затінку інших рослин,– раптом пролунав тоненький жалібний голосок.

– Хто там скаржиться?– запитала Флора.

– Це я,– відповів барвінок.

– Що ж тобі треба, чому ти плачеш?

– Я плачу тому, що ти, мати усіх квітів, не обдаруєш мене навіть поглядом, забуваєш про мене, тоді як фіалці – уся твоя увага й ласка.

Флора глянула на маленьку рослину, котру зовсім не знала, а, може, просто забула, оскільки навіть боги не в змозі запам’ятати усіх створених ними істот, й запитала:

– А як тебе звуть?

– Мене ніяк не звуть,– відповів барвінок,– я ще не маю імені.

– То що ж ти хочеш?

– Я хотів би мати якийсь такий тоненький приємний запах, як у фіалки. Дай мені його, Флоро, і я тобі буду дуже і дуже вдячний.

– Ні, цього, на жаль, я тобі не можу дати,– відповіла Флора.– цю чудесну властивість рослина одержує у момент свого виникнення з волі творця і передається їй разом із першим поцілунком того генія, котрому доручено її оберігати. Ти ж народився без запаху.

– Ну, то нагороди ж якимось особливим даром, котрий порівняв би мене з фіалкою, на яку я схожий навіть забарвленням, а проте ніхто не помічає.

– Гаразд,– відповіла богиня,– квітни ж ти довше, аніж фіалка, квітни й тоді, коли фіалка давно вже буде мертвою.

– Спасибі тобі, Флоро, це великий дарунок. Тепер, коли закохані шукатимуть по всьому саду й не зустрінуть більше фіалки, то, можливо, вони звернуть увагу й на мене. І, зірвавши, прикріплять квіти барвінку до своїх гарячих грудей.

– Можливо, – відповіла богиня.

– Але ось що я тебе ще попрошу. Зроби мої квіти більшими, ніж у фіалки,– додав барвінок.

– Якщо хочеш – і це я можу зробити. Нехай твої квіти будуть більшими. Величина – то протилежність глибини, – мовила Флора вже роздратовано, обурюючись впертою наполегливістю маленької рослинки, й хотіла вже йти, проте та безвісна маленька квіточка була, здавалося, усе ще невдоволена. – То що тобі ще потрібно? – запитала Флора. – Ти одержиш більші, ніж у фіалки, квіти й цвісти будеш довше за неї – хіба цього мало?

– Так, Флоро. Якщо ти така вже милосердна до мене, то дай мені якесь ім’я. Бо без нього я – все одно що бурлака чи волоцюга.

Замість того, щоб розсердитись, Флора усміхнулась.

– Гаразд, – погодилась вона, – це дуже просто, ти матимеш назву Pervinca (переможна), тобто рослина – переможниця, оскільки, хоч би там що, а хочеш перемогти скромнішу й красивішу сусідку свою. Нехай же ім’я твоє підкреслюватиме твій заздрісний характер. І ось з того часу наш барвінок має наукову назву Pervinca або Vinca.

Легенда №2

Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.

І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.

Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Легенда про спориш

Якось рано-вранці стара ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм, почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз, пробирається в гори маленька травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й сама вона сидить на зеленому моріжку, немов щільним килимком, засланим тією ж травицею.
— Чому це ти в гори поспішаєш? — намагалася завести розмову старенька.— І як звати тебе?
— Травка-муравка, або спориш,— одказала тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокійно. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене переслідувати.
— Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.— Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, холодно. Пропадеш, дурненька.
— А що ж мені робити?—тремтячим голоском запитала травичка.— Все одно загибати... Ні. Піду. Ти відпочивай собі, бабусю.
І знову подерлася вгору.
Шкода стало бабусі цю беззахисну травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:
— Гей ти, як там тебе величати, травко-муравко. Повертайся вниз до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краще буде за землю триматися. У горах пропадеш. Повертайся.
— Добре,— відповіла трава-мурава.— Я повернуся в теплу долину до людей.
— А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка та й почала збиратися в путь-дорогу.
І трава-мурава теж побігла за нею вниз.
Так спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники, двори... Відчувши свою силу, почав займати все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди — виривають з корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.

Легенда про чистотіл

Стара легенда розповідає, що давно колись жила в підгірянському селі дівчина Марічка. Жила бідно з матір’ю-вдовою, працювала тяжко з раннього ранку до пізньої ночі. А вродою дівочою була як пава мальована, така гарна, що всі люди милувалися її красою. Закохався в Марічку син сільського багатія Дурманюка Олекса. Не пішов він у батькову натуру, зажерливу та люту. Покохав Марічку щиро, як тільки може покохати двадцятилітній леґінь. Марічка, хоч і противилася спочатку цьому нерівному в очах людей коханню, але згодом теж полюбила всім серцем сором’язливого лагідного Олексу. Старий Дурманюк од люті аж синів. Кричав на сина:

— Що ти з тою лайдачкою дрантивою знайшов спільного! Чи в неї грунт є, чи маржина хоч яка на придане? Нічого вона за душею не має. А що файна, то краса ж не вічна: постаріє, та й по красі. А я висватаю тобі дівку ґаздівського кореня, щоб придане за нею порядне дали. А те саме голе, і тебе з торбами по світу пустить. Та Олекса стояв на своєму:

— Поберусь, — каже, — тільки з Марічкою, бо лиш вона одна люба мені.

На такі слова ще більше лютував старий Дурманюк. Та й злигався зі старою відьмою, що мешкала на краю села. Заплатив їй, звичайно, добрі гроші, аби вона за те наврочила Марічку чи якусь болячку наслала на неї. І стара відьма зробила свою чорну справу: наворожила, нашептала, та й укрилося Маріччине біле личко бридкими виразками та бородавками. Плаче дівчина, людям на очі боїться показатися. Дізнався про те Олекса, засмутився тяжко. Але не сидів склавши руки: пішов до доброї ворожки і розповів їй про лихо, яке спіткало його кохану.

— Одразу видно, що то вроки, — сказала ворожка. — Це відьомська робота, інакше й бути не могло. Та я маю од відьминого напущення таке зілля, від якого Марічка ще гарнішою стане.

Слухав те Олекса і в серці його народжувалася радісна надія. А ворожка вела своє:

— Ось візьмеш цю суху травицю, — ворожка дістала пучок сушеного зілля, — віддаси Марічці, нехай зварить його в полив’яному горщику. Варити зілля треба тільки вночі, потім остудити на підвіконні і до сходу сонця тричі вмити в тому відварі лице. Але вмиватися треба так, щоб і краплі не пролити на землю. Після вмивання нехай віднесе відвар до відьминої хати і виллє його під поріг. І ще одне: нехай тихо промовить тричі оце закляття: “Зілля-зіллячко зелене, забери болячку від мене. Поки сонечко зійде, хай болячка пропаде і на відьму перейде”. Та й по всьому. А лице Марічки стане від того чистим і гарним, бо зіллячко це люди чистотілом називають... Відніс Олекса Марічці зілля і вона зробила так, як нарадила ворожка. І тільки-но зійшло сонце, як Марічка знову стала вродливою, болячки з її лиця як рукою зняло. А о тій же порі завила стара відьма в своїй хаті, дряпаючи лице, на якому з’явилися ті самі виразки та бородавки, які наслала вона на ні в чому не винну дівчину. Об стіни билася відьма, по долівці качалася, та зрештою так і сконала.

Олекса ж згодом засватав Марічку та й жив з нею довго, хоч і бідно, зате щасливо, бо що може бути краще за згоду та мир у сім’ї, за чистоту душевну, за кохання щире та вірне?

Легенда про вербу та калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити. День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерел.

Легенда про шипшину

Колись, згідно з легендою всі квіти шипшини були білі. Та ось одного разу рано-вранці, коли природа прокидається від сну, Афродіта, гуляючи в саду, побачила квітку дивовижної краси. Це була шипшина.

Ніжні пахощі квіток поширювалися на значну віддаль. Богиня нахилилися над кущем, щоб понюхати диво-квітки і, захоплена їх витонченою красою, хотіла нарвати букет, та лише сильно поколола пальці. Білі пелюстки квіток зросилися кров'ю богині і з того часу вони зберігають цей божествений колір.

Легенда про клен

По преданиям, злая мать однажды «закляла» непослушного сына и превратила его в кленовое дерево. Клён вырос красивым и раскидистым. Однажды бродячие музыканты, шедшие через рощу, где росло это дерево, расположились под ним на привал. Дерево так понравилось музыкантам, что они делали из его ветки скрипку, которая голосом заколдованного сына долгие годы рассказывала миру о вине его матери.

Вірші про клен

Сергей Есенин

Клён ты мой опавший

Клён ты мой опавший, клён заледенелый!

Что стоишь склонившись под метелью белой?

Или что увидел? Или что услышал?

Словно за деревню погулять ты вышел.

И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,

Утонул в сугробе, приморозил ногу.

Ах, и сам я нынче чтой-то стал не стойкий,

Не дойду до дома с дружеской попойки.

Там вон встретил вербу, там сосну приметил,

Распевал им песни про метель о лете.

Сам себе казался я таким же клёном,

Только не опавшим, а вовсю зелёным.

И утратив скромность, одуревши в доску,

Как жену чужую, обнимал берёзку.

Клён

Старый клен стоит один,

Весь во мху затшалом.

На опушке у руин, И скрипит устало.

Вспоминая те года,

Когда ветер буйно.

Шелестел листвой сполна,

На ветвях разгульно.

Дети прятались за ним,

За стволом могучим.

Не был он тогда таким,

Старым и скрипучим.

А когда весенний гром,

Дождь сорвет поспешно.

Все влюбленные под ним,

Целовались нежно.

Старый барин приходил,

И к стволу прижавшись.

Как с родним с ним говорил,

Слезы пряча, вжавшись.

Но минули годы те,

Тайны клен не выдал,

Все стоит один во мгле

Гордый и открытый...

Легенда про акацію

Согласно Египетскому мифу, из акации появился на свет Бог Гор. В ветвях же этого дерева обитает богиня Нейт. Наиболее частым гостем акация является в библейских сказаниях. Так, знаменитый терновый венок, в котором Иисуса вели на распятие, по одной из версий был изготовлен именно из вервей акации.
Неопалимая купель тоже была акацией. Согласно библейской легенде, когда Моисей пас скот, загорелся куст акации и в нем явился ангел, который рассказал Моисею о его предназначении. Когда же ангел исчез, куст оказался ничуть не поврежденным и не подгоревшим. По сей день Неопалимая Купель растет на том же месте и к ней съезжаются паломники со всего мира. В мифах и легендах акация встречается сравнительно редко.

Легенда про кропиву

В природе есть всевозможные растения: цветущие и нет, красивые и не очень, полезные – безполезные и т.д. Почему же нужно писать только о красивых цветах, есть другие представители растительного мира, тоже заслуживающие внимания, с только им присущими свойствами и со своими легендами? И решила я, что в рубрике «Легенды о цветах» буду размещать более широкую информацию о растительном мире, главное, чтоб растение, о котором пишу, было интересным. Первый «не цветок» будет крапива).

Чем только не досаждала мстительная Гера богине Флоре за то, что она дарила людям красоту. И мор на цветы насылала, и гусениц разных, и повелителя ветров Эола на черные дела толкала… А под конец наслала на цветы крапиву. Только крапива сама в цветок обратилась.

А почему назвали крапивой? Оказывается, крапать – значит брызгать. Крап – пятнышко. Обожжет тебя крапива – и на теле пятна и волдыри появляются. В колючих ворсинках-усиках у крапивы всегда муравьиная кислота приготовлена – только тронь. Но можно погладить крапиву и не обжечься – снизу вверх. Жгучие волоски только к стеблю прижмутся, и ни один в руку не вопьется.