Презентація "…Бо тінь журби української впала і мені на плечі…". Микола Куліш"

«Не можна було думати, як він»: 130 років від дня народження Миколи Куліша…Бо тінь журби української впала і мені на плечі…Підготувалавикладачка загальноосвітніх дисциплін. Дудаш Марія Василівна

Якби Куліш жив не в 1920-х, а у 2020-х — ймовірно, ми б і не помітили, що він заблукав у часі. І сам Микола Гурович, напевно, не відчув би суттєвої різниці. Дивіться самі: йому належать фрази «Москва впаде, як Рим» і «Гармат би нам та кулеметів замість мрій» — напрочуд актуально, чи не так?

Микола Куліш народився у сім’ї наймитів, тому з п’яти років теж наймитував. Коли померла мати, батько одружився вдруге і почав пиячити. У цей час вчитель церковно-парафіяльної школи Володимир Пилипович Губенко, помітивши неабиякі здібності Миколи, вирішив зібрати гроші для його подальшого навчання. 100 зібраних карбованців дозволили продовжити хлопцеві навчання в Олешківському училищі.

Під час навчання в Олешкові Микола Куліш мешкав у свого приятеля по училищу Антона Алейникова, який так згадував той час: «Куліша привела до хати наша мати. Вона казала, що цього хлопчика помітила на Базарному майдані в передвечір'я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитися, привела до себе додому… Ми всією родиною, 9 душ, жили в одній великій кімнаті, спали на полу, а Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою». Олешківське училище Микола Куліш так і не закінчив – його відрахували. Як згодом згадував сам письменник: «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству». Втім, це не завадило йому вступити до Олешківської прогімназії, яку він теж не закінчив. Щоправда, цього разу навчальний заклад закрили.

Зі своєю майбутньою дружиною Микола Куліш познайомився на квартирі свого гімназійного приятеля Всеволода Невелля. Обраницею письменника стала Антоніна Невелль.

Коли Миколі Кулішеві було 22 роки, він надіслав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет.  Його зарахували на перший курс. Однак навчатися Миколі Кулішу довелося в іншому навчальному закладі – Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна. Військову службу Микола Куліш ніс у Смоленську, потрапив на передову. Пізнав усі складнощі фронтового життя – отримав поранення, контузію.

Новий період у житті Миколи Куліша почався після повернення з фронту 1918 року. Він кілька разів потрапляв за грати через більшовицькі погляди, а 1919 року сформував Дніпровський селянський полк, походи якого відтворив у своєму романі «Вершники» Юрій Яновський, а сам Микола Куліш став прототипом головного героя Данила Чабана. Полк брав участь у боях проти денікінців. За гетьманського правління Павла Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців. Після повернення Червоної Армії в Україну, він стає начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.

Куліш підтримав революцію, бо сподівався, що вона принесе добробут українцям. Був затятим більшовиком, офіцером червоної армії, очолив «ВАПЛІТЕ» після Хвильового. Наприкінці 20-х його забороняли. Літературознавці вва-жають: на той час стало ризиковано думати, як він, а Куліш не лише думав, а ще й писав. Напрочуд талановито. Літературною діяльністю Микола Куліш займався все життя: проживши 44 роки, 30 із них він писав, причому навіть перебуваючи у засланні.

Його гостросатирична п'єса «Мина Мазайло» була про нашу меншовартість, тяжіння до чогось великого та значущого, що зосереджене чомусь на всьому російському. П'єса створила проблем авторові не лише через головну ідею. У художньо-літературному журналі-альманасі, який виходив у Харкові писали про неї, наприклад, таке. «Страшенно, до істерики, ненавидять і автора, і комедію, знаєте хто?а) Коротконогі жінки. М. Куліш дуже таки ризикнув, подавши оту сентенцію: “Нема нічого гіршого, як коротконога жінка”. Крім того, що він завдав жінкам клопоту міряти свої ноги, він просто обурив не менш як відсотків 50 жінок, що їм природа прикоротила те, чим вони дибають. Маєте тепер: 50% жіноцтва — вороги цієї прекрасної комедії.б) Українізовані. “По-мойому, гораздо пріятнєє бить ізнасілованной, нежелі українізованной” (Тьотя Мотя). Грубезна частина міського населення українізована. Маєте: грубезна частина — вороги цієї прекрасної комедії.в) І он (цебто, автор) смог дойти до такого нахальства, что приравнял ету противную українізацію до насілія?! Ах! Ах!».

Куліш любив працювати в тиші та порядку, аби на столі не було нічого зайвого: газет, листівок. Він вмів управлятися із сатирою та чисто-породною трагедією, вмів поєднати одне з іншим у межах п'єси, що було новаторством і зухвалістю. Куліш був по-пулярним драматургом, його твори звучали зі сцен у Парижі, Варшаві, Нью-Йорку та навіть у москві. На той час у межах срср за значущістю він кон-курував хіба що з Булгаковим.

Попри визнання, митець страждав від тотальної самонедооцінки своєї творчості. Він сором'язливо, ніяковіючи ставився до літературної діяльності, не вбачаючи у собі особливого драматургічного хисту. Проте жартувати вмів та любив.

У Харкові Микола Куліш займався активною громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки». Тісно співпрацював з Миколою Хвильовим, а з талановитим режисером Лесем Курбасом створив новий український театр.

Син Куліша пригадував, що з режисером Лесем Курбасом драматург був нерозлучним. Актори театру «Березіль» (нині — Харківський академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка) розповідали, що коли Куліш читав свої п'єси в театрі — це було свято «Березоля». 

Дуже шанував Куліш Курбаса, їхня дружба тривала вісім років і мала не лише вплив на самого драматурга, а й на становлення українського театру в першій половині ХХ сторіччя взагалі. Куліш був ніби створений для Курбаса, а Курбас — для Куліша. Але в житті вони були навдивовижу різні. Курбас — денді, одягнений за останньою модою. Куліш був одягнений абияк, навіть абсолютно новий костюм від першого ж дня висів на ньому як м'ятий лантух. Куліш був не проти перекинути чарочку найвульгарнішої горілки та закусити огірком та цибулиною. Курбас пив лише біле сухе вино та заїдав виключно смаженим підсоленим мигдалем. 

Остання п'єса Куліша, за якою Курбас зробив виставу, — «Маклена Ґраса». Це був 1933 рік. Уявіть собі: прийшли ви в театр, а він оточений ГПУ-шниками. У гримувальнях актори готуються до виходу на сцену, а перед ними на канапі сидять «борці з контрреволюцією», палять цигарки та пильно розглядають кожного.

Прем'єру публіка зустріла триумфально, проте режисер і драматург відчували, що це кінець. П'єсу було кваліфіковано як антихудожню. Авторові нашито проповідь індивідуального терору, режисерові — низку обвинувачень за те, що він взяв цю п'єсу. Тексти першого та останнього творів письменника — відповідно «На рыбной ловле» і «Такі» — були вилучені у Миколи Куліша під час арешту, вони вважаються втраченими.

У 1934 році Куліша заарештували, йому закидали приналежність до націоналістичної терористичної організації та зв'язки з ОУН. У березні 1935 року драматург був засуджений до 10 років Соловецьких таборів. На Соловках Миколу Куліша утримували в суворій ізоляції.

3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року, розстріляний в урочищі Сандармох одночасно з Лесем Курбасом, Валер'яном Підмогильним, Юрієм Мазуренком та Григорієм Епіком.. Тоді було розстріляно 1111 осіб. Місце вбивства українських класиків було виявлено лише 1997 року. Антоніна Куліш останнього листа від чоловіка отримала 15 червня 1937 року. Водночас вона продовжувала йому писати і надсилати посилки до 1939 року.

М. Куліш щиро вважав, що „Україна мусить дати найкращих у світі Марк Твенів“, адже суспільство, як відомо, можна вважати здоровим лише тоді, коли воно має мужність сміятися з самого себе. Отже, саме. Драматурга бентежило, що українська література другої половини 20-х рр. „зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день, теми“, що вона „продукує літературні твори в масштабі одного дня“. Адже сам Куліш тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством. Насправді, Микола Куліш здійснив величезний, досі повністю ще не оцінений внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму — композицію, архітектуру твору, надавши їй гнучкості, ємності, динамізму. Він наповнив драматичний твір багатствами слова, музики, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій, надтексту. Драматург майстерно використовував художній потенціал символів, символічного мислення, що виводило його п’єси на рівень філософського осмислення Людини й Буття. Куліш був митцем, який постійно прагнув новини у творчості — нових художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав — і знаходив — нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховували письменники і художники наступних поколінь. Куліш-драматург жив категоріями майбутнього художнього часу. А це — привілей лише митців світового рівня.

Микола Куліш — чи не найтрагічніша постать української драматургії доби так званого „розстріляного відродження“. Його попередники хоча й змушені були пробиватися крізь хащі цензурних заборон і політичного цькування, проте вмирали у власному ліжку, оточені визнанням сучасників і заслуженою шаною... Твори його, заборонені у тридцяті роки, поверталися на українську сцену важко, з великими втратами, здебільшого кружним шляхом, через іншомовні переклади й постановки... Лесь Танюк