Презентація "Діти-партизани"

Село Кочерги 2011 рік

Сорока Олексій Степанович (15.10.1924 - 17. 04.1988)

Лихо та сльози принесла Україні Велика Вітчизняна війна . Чоловіки пішли на фронт , а вдома залишились жінки , діти та старі люди . Не обійшло це лихо і наше рідне село Кочерги . Тяжким випробуванням для жителів села стала війна. Вона забрала життя 214 кочережців, з них 138 загинули на фронті, 76 чоловік – це партизани , підпільники, мирні жителі .

Сорока Олексій народився в звичайній селянській багатодітній родині 15.10.1924 року . Сім’я їх складалася з восьми чоловік . Батько – Сорока Степан Платонович , мати – Сорока Анастасія , три сини – Павло , Іван , Олексій , три доньки – Марія , Лідія, Надія . Мати з батьком працювали у місцевому колгоспі . Олексій , закінчивши семирічну школу , теж працював разом з батьком і мріяв вивчитися на тракториста . Та не судилося збутися мріям парубка . З початком війни батько пішов на фронт , залишивши хлопця головою сім’ї .

що на початок війни хлопцю ще не виповнилося 18 років . Та Олексій дуже хотів бити ворога і як тільки почув , що односельці збираються до партизанського загону , не вагаючись пішов з ними . Олексій хотів піти на фронт разом з батьком . Але його не взяли , тому

Молодий хлопець виконував різні доручення партизан : ходив у навколишні села у розвідку , за провізією . Часто вночі приходив і до свого рідного села за дорученнями партизан . Німці , дізнавшись , що партизани підтримують зв'язок зі своїми сім’ями, почали репресії .

Одного дня 1943 року німці увійшли до хати Анастасії Сороки , матері Олексія , наказали їй збиратися і йти на вулицю . Вийшовши на двір , жінка побачила ще кілька десятків чоловік . Німці гнали їх на кінець села , до лісу . За словами очевидців , останньою в колоні йшла Анастасія Сорока з молодшими братами Олексія – Павлом та Іваном , та сестрами – Лідою та маленькою Надією . Вона сподівалася вмовити поліцаїв відпустити дітей . Але вони були невблаганні .

Люди , що йшли слідом за арештованими , бачили як німці підвели людей до яру і розстріляли їх .

Останньою розстріляли Анастасію Сороку з дітьми . Її синя хустка цілий день виглядала з яру, бо німці не дозволяли закопувати розстріляних . І тільки пізно вночі односельці закопали яму із більш ніж сімдесятьма загиблими . А найстаршу дочку Марію німці забрали до Шалигина на допит , де згодом вона була також розстріляна .

У книзі скорботи України Сумської області відображено перелік рідних Олексія Сороки, розстріляних у роки війни.

Тяжко переживав звістку про загибель родини Олексій . Він пообіцяв мститися ворогам доки буде живий . І свою обіцянку виконав . Пройшов разом з партизанським загоном від Путивля до Карпат . Був декілька разів поранений , але не залишив загону .

У Карпатах Олексія було тяжко поранено і його відправили літаком до шпиталю.

Після шпиталю Олексій повернувся до рідного села Кочерги . Тут він зустрів свою майбутню дружину Марію. Вона теж зазнала багато лиха під час війни . Її рідню розстріляли німці . Марія дивом залишилася в живих , бо в цей час була у партизанському загоні, зустрічаючись з батьком .

Згодом Олексій і Марія одружилися та народили двох діточок - Ліду та Миколу.

Одужавши після поранення, Олексій пішов на фронт, залишивши вдома молоду вагітну дружину. У 1944 році народилася його донька, яку він зміг побачити лише після закінчення війни, повернувшись до рідного села у 1945 році.

Будинок у якому мешкав Олексій Степанович Сорока зі своєю родиною.

Батько Олексія, Сорока Степан Платонович , теж повернувся з війни та жив разом з сином у рідному селі Кочерги , де і був похований на місцевому кладовищі.

Після війни Олексій Сорока часто приходив до монументу загиблим односельцям , куди було перезахоронено розстріляних під час війни і зі сльозами на очах згадував ті довоєнні часи , коли всі члени його родини були ще живі та щасливі.

Такий вигляд має після реконструкції на сьогоднішній день монумент загиблим односельцям під час Великої Вітчизняної війни.

Повернувшись з війни, Олексій піднімав місцевий колгосп «Паризька комуна», згодом переіменований у колгосп імені Ворошилова , працював на фермі .

9 травня - День Перемоги – був для Олексія Степановича Сороки святим святом, який він зустрічав зі сльозами на очах, віддавався спогадам про своїх друзів – фронтовиків, партизанів,однополчан, про взаємовиручку, фронтову та партизанську дружбу і довго дивився на свої фронтові фотографії.

Олексій Степанович Сорока прожив 64 роки. Доля була прихильною до нього, бо йому пощастило вийти живим з воєнної хуртовини. Але чорні хмари війни назавжди залишили слід в його душі. Олексію довелося пройти крізь дим і полум'я боїв, та він вмів цінувати звичайні земні радощі, все те, що даровано людині природою і предками.

За внесок у боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками Сорока Олексій було нагороджений медаллю “ Партизану Вітчизняної війни” І ступеня.

Під час війни Олексій Сорока був також нагороджений медаллю “ За відвагу”, якою дуже дорожив.

За мужність та сміливість у бою Олексій Сорока отримав орден Червоної Зірки та медаль “За бойові заслуги” .

За хоробрість, героїзм, нестримне прагнення до перемоги Олексій Степанович Сорока нагороджений багатьма урядовими нагородами, орденами та медалями. Зокрема Орденом Вітчизняної війни І ступеня.

За участь і перемогу у Великій Вітчизняній війні старший сержант Сорока Олексій отримав медаль “ За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.”

Крім того Олексій Степанович був нагороджений багатьма ювілейними медалями в честь дня Перемоги у ВВВ за участь у воєнних діях. За всіма цими нагородами стояв не тільки героїзм, а й долі людей, з якими він пройшов війну. За ними стояли доля Вітчизни, доля його молодої сім’ї, яку захищав Олексій.

Правнуки Олексія Сороки не забувають про розстріляних під час війни родичів і приносять квіти до монументу загиблим односельцям . Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів: Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть... І доки є пам'ять в людей і живуть матері, Допоти й сини, Що спіткнулись об кулі, живуть! Б. Олійник

Зараз, коли Україна наближається до відзначення 70 - ліття від початку навали німецько-фашистських загарбників, ми все більше повертаємося думками до тих минулих днів, коли 22 червня розпочалася війна, якої ще не знала історія людства. І саме тепер ми більше, ніж будь-коли раніше, боляче співпереживаємо те, що довелося пережити нашим батькам і дідам, багатьом з яких довелося покласти на вівтар вітчизни в ім'я її незалежності і нашої свободи своє життя.