Презентація до виховної години "Герої житимуть в віках"

Герої житимуть у віках

Пам’яті небесної сотні…А сотню вже зустріли небеса…Летіли легко, хоч Майдан ридав…І з кров’ю перемішана сльоза…А батько сина ще не відпускав…Й заплакав Бог, побачивши загін – Спереду – сотник, молодий, вродливий, І юний хлопчик в касці голубій, І вчитель літній – сивий-сивий…І рани їхні вже не їм болять, Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло Як крила ангела, злітаючи назад, Небесна сотня в вирій полетіла…

З соцмереж: «…Годину тому на 31-й блокпост пришкандибав "Урал" з пробитими скатами. П'ятеро сміливців з 32- го посту доставили наших мертвих - 8 обвуглених, розірваних тіл, котрі вони зібрали на дорозі смерті від 32-го до 31-го посту. Останки наших хлопців, які йшли на виручку на танках с нестріляючими пушками, на бмп із заклиненими стволами... Діставали частини тіл з броні, викопували добитих поранених. Зараз вирушають назад на 32 блокпост, бо там в заручниках у сепарів залишились їхні побратими... «Прощайте! Ми не вернемось...»

За законами математики –Мінус доля на мінус час…Небо ридма ридає, солдатики,Небо ридма ридає по вас. Хтось звіряв на мапі маршрути,Хтось дививсь на зорі з печер…Нерозкритими парашутами. Називатимуть вас тепер. По розмоклій траві розкидані Збиті сонця, немов бурштин. Нині небо ридає ридма. Диким полем гірчить полин.

Батьківщина або територія…Кожен сам обирає шлях. Запікається кров’ю історія,Мов у дерево входить цвях.

Ваші хрестики, ваші прихистки,Ваша правда, ваш сум і щем…Так лягло – згідно правил балістики,Так розквітло німим вогнем. Ще чекають вас, ще вимолюють,Ще ковтають рядки новинІ виколюють очі колами. Цих роз’ятрених Україн.

І нічого крізь сльози не видноІ біліє надтріснута вісь…Нині небо ридає ридма,Зі свічок осипається віск. Вже за все перед Богом прощеніЛинуть ангели-дембеля…Засинайте спокійно, хлопчики,Це навічно ваша земля.

Із соцмереж: Ромашка...... Не вірила я до останнього дня, хвилини, секунди мала надію , що ти живий!! Багато можу про тебе написати яким ти був, просто скажу: крутий позитивно настроєний друг, порадник, який в любу хвилину підтримає..... Я згадую як говорила тобі, шоб ти вже другий раз туда не їхав і почула у відповідь: ,, Олегівна, я їду туда, шоб вони сюда не приїхали!!! Ше трохи і ми їх доб'єм!! Хто як не я?! " це останнє фото ми зробили зранку перед твоїм від'їздом на Схід!!! Сльози на очах стоять..... Але знаю, що тобі від наших сліз стає гірше... Ти завжди залишишся у наших серцях і пам'яті... Ніколи тебе не забуду!!!! ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ТОБІ РОМАШКА!!!!! Ти ГЕРОЙ!!!!!!!!!!!!!!!!!!

«Доки ви пам’ятаєте про нас ми живемо, а як тільки забудете – помремо. Спочатку помре душа, а потім тіло…»

Справжня людина…

Царів швидко забудуть, герої житимуть в віках…

Я прийду з війни і гляну в очіТому, хто каже, що жити не хоче. Кому набридла робота, нудне телебачення,Розповім трішки, що бачив я... Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,Чекали задовго таксі, змокли під дощем,Як ми боялись заснути, навіть на мить,Від пострілів "градів", ще й гроза гримить. Та ми звикли спати під шум мінометів,Чергували, щоб інші "дрімнули». Не в наметі ми спали там, брате, у ямах холодних,Де гріють лиш мрії і туга за домом. Бувало, що пили воду з калюж,Вечеря для десятка - один підсмажений вуж. В нас не було простуд, а може й були. Ніхто і ніколи про це не говорив.

Найстрашніше, до чого там звикаєш,Це, що кожного дня когось втрачаєш.І не знаєш... може завтра ТИ... Але ми вже звикли... Змогли... Змогли... Ми не герої, як ви говорите... Тут люди дуріють, стають душевнохворими... Це все від війни... від великого горя,Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...

Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,Ми тут, бо так само хочемо миру...І навіть, коли я лежу в окопі,Ніколи не думаю про могилу... Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,Як же хочу скинути з себе броню... Допоможи, полюби життя,Там де мир, там - щастя. Не шукай собі зла.

242 Російська армія – найсильніша армія на континенті. Всього за 24 години вона могла б взяти Київ, за три дні – Польщу та Прибалтику, а за тиждень вийти до ла-Маншу. Якби на її шляху не стояв клятий Донецький аеропорт. (Із соц. мереж)

Оборона, за якою стежили мільйони, смуга землі, в яку вгризлися сотні бійців, 15 потужних атак ворога, щонайменше 20 героїв, які ніколи не повернуться додому… Легенда про "кіборгів" - такою ми запам'ятаємо оборону Донецького аеропорту. Такою вона увійде в історію.

10 вересня бойовики з новими силами: російські Т-72, прямо з ешелонів, 240-міліметрові міномети "Тюльпани", які були створені для знищення укріпрайонів, гаубиці та потужні "Урагани", треновані у польових таборах найманці…

З першими відбитими потужними атаками бойовиків і народилася легенда про "кіборгів". І першими з українських бійців так почали називати саме бойовики."Я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо. Спробували штурмувати – нам таких "вломили" - ми відійшли… Я не знаю, хто там сидить, але це не люди – це "кіборги"", - так на початку вересня один із бійців так званої "Новоросії" описав українських військових.

Відтоді захисників аеропорту називають лише "кіборгами". Українські бійці потім казали, що серед них немає чинів та звань. Ворожий вогонь вигартував бойове братерство, відоме лише героям. Під атаками йшов день за днем, доба за добою. Українські вояки витримували шалений артобстріл, трощили танки та косили ворога.

Кіборги вистояли. Не вистояв бетон.

За наше майбутнє

Полудень. Novus на Дружби Народів. Крайня каса. Переді мною дівчинка років семи купує пачку дешевого печива, розраховуючись монетками і купюрами по 1-2 грн. Потім вона підходить до ящика, де всі бажаючі збирають для солдат хто що може, и залишає там печиво та листок з малюнком. На малюнку дитина з кульками і мужчина, який тримає дитину за руку, квіточки, хатинка, сонце…- ну все, як на дитячих картинках. Смикнуло мене щось. Схопив пакети і уже на вулиці наздогнав дитину. Запитую, чому вона сама і де батьки. Виявилось, живе в сусідньому будинку. Зайшла в магазин купити печиво, тому, що тато дуже його любить. Мама дає їй гроші, а вона збирає і купує печиво. Без задньої думки кажу їй: тато твій, мабуть, військовий, йому обов’язково передадуть печиво і він зрадіє…(Цитата) "- Тата забрали на війну, і його вбили там, а печиво і малюнок для інших татів, які ще живі".... Все обірвалося.... Провів дитину додому... Дівчинку звати Ліля, маму Яна, тата звали Михайлом, йому було 27 (Оксана)(с) Николай Сербин