Презентація "І.С. Нечуй-Левицький. Біографія."

Іван Семенович Нечуй-Левицький "Кайдашева сім'я"

 Його батько, Семен Степанович Левицький, був освіченою, про‐ гресивною, національно-свідомою людиною. На власні кошти він збудував приміщення для громадської крамниці і організував школу для селянських дітей.

“Спочатку сорокових років мій панотець почав вчити мене читати, писать та загадував мені вчити коротеньку “Священну історію” напам'ять”.

Мати Івана – Анна Лук'янівна, розмовляла чистою українською мовою, з приказками і прислів'ями, була дуже богомольною.

За традицією хлопець міг піти стопами батька і стати священиком, але став письменником.

Як згадує письменник, дядько “вчив мене так добре, що я був заправлений (готовий) надто добре для інфіми (перші класи училища): я видержав іспит в інфіму, а не в заправляльний клас”.

 “Наука в училищі була надзвичайно нудна. – згадував І.Левицький, – важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова

схоластика”. Все це страшенно трудило дитячий розум, заважало їм (дітям)

вчитись і жваво розвиваться, робило шкільну науку якоюсь надто мертвою, дуже нудною, не зачіпало в дітей нічого живого в думках”.

 Навчався І.Нечуй-Левицький успішно, був здібним і старанним учнем та добрим товаришем, до нього не раз зверталися по допомогу однокласники. У 1852 р. він закінчив Богуславське духовне училище, а наступного року вступив до Київської духовної семінарії. Навчання проходило в роки національної дискримінації. Як і в Богуславському духовному училищі, у семінарії панувала схоластика й казенщина, атмосфера бездумного зубріння і казармена дисципліна. Але краса Києва, його околиць, могутній Дніпро та дніпровські кручі вразили юнака.

1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця. Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.

Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.

1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.