Презентація "Легенди про квіти і трави"

АЙСТРА Айстра в перекладі на нашу мову означає зірка. Дивилася Сумна зірка з неба на Землю, де дівчата плели вінки і щиро мріяла про те, щоб жити там квіткою: "Як там гарно! Шумлять гаї, струменять річки, щебечуть пташки, ваблять усіма кольорами квіти! А тут холодно, сумно, зірка від зірки далеко. Тільки радості, як князенко Місяць пройде по небі". Стала вона проситися в Місяця на Землю. На що він їй сказав: "Як стану Місяцем Серпнем, тоді я багато зірок повідпускаю на Землю. Та застерігаю тебе: по дорозі не одна зірка згорить, не долетівши, інші впадуть на дно моря, а ще інші з розгону глибоко вгрузнуть в землю – і там їх ніхто не побачить, а коли й знайдуть, то вона вже не блискуча зірка – метеорит, який ховають за скло у музеях". Все ж Сумна Зірка рвалася в подорож і з нетерпінням чекала, коли Місяць стане Серпневим. Нарешті настав жаданий час і зірка полетіла до своєї мрії. Вона зарилася в м’яку грядку і там її нижні промінці стали корінням, а верхні – стеблом з квіткою. Вранці вийшла на свій зільник дівчинка і здивувалася, що то за квітка розпускає пуп’янок, коли вже кінець літа. І справді, Сумна Зірка, яку прозвали на Землі Айстрою, осіння квітка. Вона не боїться холоду, бо на небі було ще холодніше, живе в товаристві, де їх густо – прегусто. Але на Землі їй не стало веселіше: була Сумна Зірка, а зараз – Сумна Квітка. І дивиться вона з сумом в далеке небо, може, прагне знову зблиснути зіркою, та вже мовчить. Так ніхто і не бачив, щоб з айстр плели вінки.

БРАТЧИКИ Турки з яничарами розгулювали Поділлям, вбивали, грабували та забирали в полон красивих подолянок. Серед полонянок була дівчина Боса. Поруч їхав молодий яничар, не спускав з неї очей, а вона теж вирізняла його серед дикої юрби, сама не розуміючи чому. Третього дня орда зупинилася на ночівлю, а яничар заговорив до дівчини її мовою, намовляв втекти та одружитися при поверненні на Україну. Втекли вони, а втомлені дорогою сховалися в густих заростях. Розговорилися, і став хлопець розповідати, як малим його схопили турки, як виглядає його село, хата над потоком, груша під хатою, кузня. Зрозуміла тоді дівчина, що він її старший брат. І виросли з них незнані ще на землі квіти "брат і сестра": кожна квітка цвіте подвійним кольором – фіолетовим і жовтим.

БЕЗСМЕРТНИК Був час на землі, коли поміж квітами почалися незгоди. Запишалися Лілія, Тюльпан, Півонія, Нарцис, Троянда, що тільки вони потрібні людям, бо приносять їм насолоду своєю красою і незрівнянними пахощами. — Нащо засмічувати землю отим сміттям: Любистком, Волошками, Барвінком, Деревієм, Незабудками. Ні вигляду, ні запаху. Вся земля має цвісти нами, — категорично розсудили пишні квіти. Почалася справжня квіткoвa війна, і багато квітy назавжди пропало з лиця землі. Зібралися якось післанці всіx квіткових родів та й пішли до Бога на раду. Кожний доказував Богові свою правоту. Суперечкам не було кінця. Одні брали красою, а інші — лікувальними властивостями. Лише одна безіменна квіточка сиділа мовчки і не обзивалася навіть словом. Вислухав yсіx Бог, А тоді звернувся до тої Квітки: — А ти чого мовчиш? Хіба тобі байдуже до тої суперечки? — Мeні гіpкo слухати оту хвальбу. Раз ми є на землі, значить, має бути на ній місце yсім нам. Ми Твоє творіння, Святий Боже. Бог згідливо хитав головою. — Мене турбує інше, — продовжувала безіменна скромна квіткa. — Ти дав нам, Господи, дуже короткий вік. Дуже короткий час милуємо ми своєю красою людей. Прийде зима, і сумно людям без нас. Продовжи нам вікy, Господи, щоб ми могли служити людям цілий pік. Бог, схвильований такою любов'ю цієї маленької квіточки до людей, спитав: — А як звати тебе, мудра Квіточко? — Нема в мене імeні, Господи. — Імeні немає, а пхаєшся до Бога з порадами, — кричали пишні квітки. — Буде тобі ім'я, — сказав Бог. — Віднині і довіку бути тобі Безсмертником.

ВОЛОШКИ Щоліта, як наставала пора русалок, одна з них весь час переховувалась у житі. А жив тоді у селі заможний парубок Василь – статний, синьоокий, ліпшого ніде не було. Побачила його якось русалка та й закохалася. Сидить було на межі, квіти перебирає, та все в той бік поглядає, звідки Василь міг би появитися. Та от якось парубку довелось неподалік того місця проходити, і тільки він на неї подивився, як вона тут же зачарувала хлопця. Василь навіть не помітив, як кинувся за нею у жито. Повела русалка його житами, полями, і зачарований хлопець ганявся за нею без відпочинку. І ні одної ночі, ні одної миті очей хлопцю стулити не дала русалка, все не могла ним намилуватися, до себе й не підпускала близько. Так минув тиждень. Нарешті, вибився він із сил, впав серед жита і заснув міцно-міцно. Прокинувся — ніде нікого, тільки жита кругом, як стіна зелена. Підхопився парубок і пустився тікати. Біля самої межі русалка наздогнала Василя. Глянула ще раз на коханий блиск синіх очей, а щоб не упустити навіки, дихнула подихом холодним і на тому місці, де стояв Василь, гойднули голівками дві квітки-волошки, ніби двоє його очей.

ГІАЦИНТ Одного разу біля берегів Голландії затонув в шторм генуезький корабель. Уламки його прибило до берега. А через кілька тижнів діти, що гралися на піщаній мілині, помітили майже біля самого краю прибою небачену ніколи квітку: листя її було схоже на листя тюльпана, а стебло було суцільно усіяне безліччю красивих квіточок, схожих на маленькі лілії. Квіти незвично пахли, і ніхто не міг пояснити, звідки тут з'явилося таке дивовижне чудо.

ГОРОХ Горох селяни називають сльозами Адама. Як Господь вигнав Адама з раю, то він мусив взятися за роботу: обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамові звикати до тяжкої праці. І от, як він перший раз взявся обробляти землю, і перший раз ходив за плугом, то дуже плакав. І де падали на землю його сльози, там виріс горох.

ЕДЕЛЬВЕЙС Едельвейс – шовкова косиця. У самому серці Гуцулії жило й цвіло гарне та веселе дівча – Марічка. Кохала вона тільки Олексу, який пас вівці аж на горі Говерлі, а він її. Одне лиш засмучувало дівчину – на ціле літо йшов Олекса в полонину з вівцями. Але кожного ранку, ще до світ сонця, брав молодий вівчар трембіту і розмовляв зі своєю Любкою. Та одного разу не почула трембіти дівчина і побігла на полонину. Не знала вона, що вже ніколи не побачить свого Олекси, що його вбили, а овець вкрали. Шукала скрізь, а не знайшовши, гірко заплакала. Течуть сльози з очей чисті-чисті, а де впаде сльоза Марічки, там виростає едельвейс. Лише чесний і сміливий знайде шовкову косицю. Горе тому, хто шукає квітку з нечесними намірами. Її стережуть дівчата, красуні-мавки, які померли з горя за вбитими на війні коханими: усіх нечесних людей ці красуні скидають у провалля.

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ (ПОЛИН) Євшан-зілля – пахуча степова трава, яка росте по всій Україні, особливо в степах біля Азовського й Чорного морів. Було це за часів правління Володимира Мономаха. В той час на берегах Азовського моря і над річкою Доном жили дикі степовики половці, які нападали на українські села і міста. Князь пригнав їх за річку Дон у далекі степи. А одного разу українці захопили у полон сина половецького хана та привезли його до Києва. Розумний і гарний хлопець сподобався Володимирові, і він лишив його коло себе. З часом хлопець забув рідні степи і в полоні йому жилося добре. Але батько-хан дуже тужив за сином і послав співця, щоб розшукати дитину та повернути додому. Порадив заспівати рідну пісню, а, якщо не допоможе, дати понюхати євшан-зілля. Довго добирався співець, знайшов хлопця і розповів, як сумують батько і мати за ним. Але юнак забув уже і батьків, і батьківщину. Тоді старець заспівав юнакові половецьких пісень, що мати співала хлоп’ятку. Але й пісні не зворушили серце хлопця. І зажурився співець: коли вже материнська пісня не зворушила юнакові серце, то нема надії, що він повернеться до рідного краю. Але раптом він згадав про євшан-зілля і дав понюхати хлопцеві. І сталося диво! Юнак скрикнув: "Краще в ріднім краю милім полягти кістьми, сконати, ніж у землі ворожій у славі і шані пробувати! Приємний, сильний запах трави нагадав юнакові дитинство, життя в рідних степах, пісні вільного народу, його звичаї, рідних людей... І темної ночі юнак вирушив разом із половецьким співцем у рідні степи.

КАРТОПЛЯ Їхали мандрівники дорогою і вирішили заночувати в лісі. У пошуках сухого бур’яну набрели на зелень, а на тій зелені ростуть маленькі квіточки. Вирвали зелень і побачили великі грудки – коріння цієї рослини. Кинули грудки у вогонь, а на ранок зрозуміли, що їх можна їсти. Сподобалась їм картопля і набрали вони її з собою, щоб посадити на батьківщині.

КОНВАЛІЯ Існує чимало легенд про походження конвалії. Українська легенда розповідає про те, що квітка виросла там, де впали сльози дівчини, яка чекала нареченого з далекого походу. В інших легендах розповідається про те, що конвалія постала з розірваного намиста Білосніжки, що це ліхтарики гномів. Давньоруська легенда пов'язує появу конвалії з морською царівною Волховою. Сльози царівни, зажуреної тим, що юнак Садко віддав своє серце земній дівчині Любаві, падали на землю, проросли прекрасною і ніжною квіткою - символом чистоти, любові і смутку.

КРОКУС (ШАФРАН) Недарма ці квіти називають "дітьми веселки": за однією з легенд, вони з'явилися на світ в той день, коли в небі після холодного весняного дощу зустрілися сонце і веселка, що наповнили пелюстки крокусів силою і забарвлення їх в яскраві кольори. За давньогрецькою легендою, виникнення шафрану відбулося наступним чином. Юнак на ім'я Крок вправлявся з вісником Олімпійських богів Гермесом в метанні диска. Під час змагання диск випадково влучив у Крока, і юнак загинув. З його крові, що пролилася на землю, виросла квітка крокус (шафран). Згідно з іншою версією, Крокус був закоханий в німфу і вони ніколи не розлучалися. Коли богам набридло спостерігати за ними, вони перетворили німфу в кущ, а юнака - в прекрасну рослину, яка згодом стало називатися шафраном.

КУЛЬБАБА Кульбаба - символ весняного тепла. Квітка кульбаби народилася на світ цікавою й допитливою. Вона прокинулася навесні, подивилася навколо й помітила вгорі прекрасне, велике та яскраве сонце. Сонце глянуло на неї, залоскотало своїми тендітними, теплими промінчиками - і квітка враз стала жовтою. Кульбаба так полюбила сонечко, що вже не могла відвести від нього палкого погляду. І відтоді, тільки-но зійде сонце на сході, кульбаба дивиться на схід, підніметься сонце вгору - і кульбаба піднімає голівку, сонце сідає на заході - й очі кульбаби дивляться на захід. І так протягом усього життя, доки не постаріє кульбаба та не стане сивою. За кульбабою можна визначати час. У сонячну погоду кошики кульбаби відкриваються о 6 годині ранку і закриваються о 3 годині дня. У негоду квітки не розкриваються зовсім.

ЛІЛІЇ Було це давно, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжально рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, а молодих гнали у полон. В одному селі росли і розцвітали красиві вродою, ставні, чорноокі красуні ніжні, як білий цвіт лілії. Одного разу напали на село татари. Дівчати не хотіли попасти в полон і від розпуки потопилися у бистрій і глибокій річці. Де темна вода сховала красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки. Здавалося, то ніжні руки дівчат тягнулися до сонця. А ввечері, з заходом сонця, - ховаються від чорної ночі. з того часу лілії прокидаються із сонцем і засинають з його заходом.

МАК Коли половці напали на Київську Русь, то взяли в полон багато вродливих дівчат, серед яких була княжа дочка. Вона дуже славилася своєю красою. Ворожий вожак хотів залишити її для себе, дружиною, але вона плакала і не погоджувалась. І ось одного разу до неї в шатер прийшла стара жінка, яка розповіла про свою важку долю. Коли вона була молодою, її теж хотів взяти собі за дружину ворожий ватажок, але потім покинув дівчину. Тепер вона хоче допомогти полонянкам. Стара жінка наварила маківок і підлила цей напій у чай ворогам. Вони заснули міцним, непробудним сном, а красуня – дівчина і всі полонянки встигли втекти. Так мак врятував від ганьби та полону українських красунь.

МАЛЬВА Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні. Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її. Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів. Біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.

МАРГАРИТКИ Маргаритки - материнські сльози - лише сніг зійде, над стежками з’являються маленькі білі квіточки. Колись, дуже давно, нападали на нашу землю татари. Було в одної вдови троє синів-козаків. Думала поприводять в дім невісток. але довелося всім на татарву йти. Попросили у матері благословення, вклонилися громаді, осідлали коней та поїхали на рать. Люта січ була, та сили нерівні. На одного козака по п’ять зайд сунуло. Однак відступили бусурмани, бо багато їх голів лишилося над Дністром. Поверталися з перемогою побратими по білому снігу, що випав після битви, та привезли сумну звістку для вдови: два сини впали і лютій січі, а третього – порубаного – забрали татари. Боса і простоволоса бігла мати по снігу за третім сином та тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг і розквітали маленькі квіточки – маргаритки.

МАТЕРИНКА Жили на світі хлопчик і дівчинка. Життя їх було веселе і безтурботне, бо зігрівала його любов і ласка доброї і ніжної матусі. та несподівано сталося горе: занедужала і померла матінка. Засипали неньку сирою землею, і зосталися діти сиротами. Щоденно ходили вони на могилу, плакали, благали матір повернутися, бо важко живеться сиротам. Одного разу помітили вони на могилі ніжну запашну квітку. Повірили вони, що то з’явилася до них в образі квітки мати, і назвали її материнкою.

МАТИ – Й – МАЧУХА З появою на землі цієї квітки пов'язана легенда, не обійшлося тут без любові і ревнощів. Одна зла жінка задумала погубити доньку свого чоловіка, бо не хотіла, щоб він ходив зустрічатися з нею і своєю колишньою дружиною. Заманила вона її до обриву і зіштовхнула з нього. Тим часом мати, виявивши пропажу дівчинки, кинулася її шукати, але спізнилася, була дівчинка вже без душі. Кинулася вона на мачуху і, зчепившись, полетіли вони на дно яру. А на наступний день покрило схили його рослина, листя якого з одного боку були м'які, а з іншого боку жорсткі, і височіли над ними маленькі жовті квіти, що нагадували світле волосся дівчинки.

МЕДУНКА Давня слов'янська легенда говорить: "... Якщо отоп’єшь нектар з двадцяти рожевих і двадцяти фіолетових квіток медунки, то серце твоє стане здоровим і добрим, а помисли - чистими ..."

НАРЦИС Прекрасний юнак відклонив любов німфи Ехо. За це він був покараний: побачивши у воді власне відображення, закохався в нього. Охоплений невгамовною закоханістю до себе, він помер, а на згадку про нього залишилася гарна, запашна квітка, віночок якого так і хилиться донизу, як би бажаючи ще раз помилуватися собою в воді.

ПІДСНІЖНИК Легенда стверджує, що одного разу стара Зима зі своїми супутниками Морозом і Вітром вирішила не пускати на землю Весну. Але сміливий Пролісок випростався, розправив пелюстки і попросив захисту у Сонця. Сонце помітило Пролісок, зігріло землю і відкрило дорогу Весні. А ще одна легенда розповідає, що плакала Снігуронька, проводжала матінку Зиму. Йшла сумна, за нею стали всі тужити. Там, де йшла і плакала, торкаючи лози, виросли підсніжники - снігуроньки сльози. Землю промінь зігріва, Тане сніг, струмок співа, І краси чудові діти, Зір наш ваблять дивні квіти. Ось, підсніжники, дивись, Поміж снігу розбрелись. Вже їм холод не страшний, Ні хуга, ні вітровій. Їх уже не налякати - Вже спішить весна крилата

ПРИМУЛА (ПЕРВОЦВІТ) Одна легенда про походження примули розповідає. На одному з прекрасних лугів жила білява принцеса - ельф, яка закохалася в гарного хлопця, а він її чомусь не помічав. У відчаї принцеса попросила чарівницю, щоб вона допомогла їй зробити так, щоб молодий хлопець відповів їй взаємністю. І чарівниця перетворила принцесу в примулу - квітку, яка першою розпускається навесні, і пройти повз неї абсолютно неможливо. З тієї пори сільська молодь ходить милуватися на ці квіти ледь зійде сніг. Стародавні слов'яни вважали, що лісова примула - це ключі, якими природа відкриває повесні дорогу всьому зеленому царству.

ПРОЛІСОК За українською легендою, синьооку дівчину Катерину татари везли на чужину, і там, де сльози красуні падали на землю, виросли квіти Проліски, такі ж сині, як її очі. Так з'явилася квітка Пролісок. Ця історія сталася зимою. Жила собі дуже красива пані на ім’я Сніжинка і була в неї дочка - Квітка. Мати дуже її любила. І мати з дочкою ніколи не зустрічалися, бо Сніжинка одразу ж після зими летіла на Північ, додому, а її донька там могла замерзнути. Тому донечка цвіла весною і красувалася влітку. І не могли вони жити разом, бо мати б розтанула від сонячного тепла. Вони досі не бачилися. Навесні та влітку всі втішали маленьку квіточку – і звірі, і інші квітки. У Сніжинки було не менше горе, її теж втішали інші сніжинки. Так і спливав час: сумували і Сніжинка, і Квіточка. Якось до землі, де жила Квіточка, прилетіла добра Чарівниця. Побачила вона Квіточку і запитала, чому та сумує. Квіточка розповіла своє горе. Чарівниця подумала і каже: «Он воно як! Але я можу зменшити твоє горе. Ти станеш квіткою-проліском і цвісти будеш тільки-но прийде весна. Тоді буде зима уходити, і твоя мати також. Я точно знаю, що вона буде тут. Ви будете зустрічатися раз на рік», - посміхнулася Чарівниця.

РЯСТ Українська наукова назва рясту - проліска дволиста: це дволиста рослина з шестипелюстковими блакитними квітками, зібраними у китички. В корені ряст має цибулинку. За давнім звичаєм українців, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть", або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!» Це означає просити в Бога життя і здоров’я.

СОНЯШНИК Коли нас ще не було на світі, Сонце сходило на землю разом зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері поверталися на небо. Одного разу молодша дочка забула на землі свій вінок. Вона повернулася назад, але вінка вже не було, його забрав парубок. Дочка Сонця і парубок палко покохали один одного. Він обіцяв її кохати все життя так, що їй буде краще, ніж у рідного батька. Юна красуня вирішила залишитися з ним на землі, де тьохкають солов’ї, цвіте черемха, існує любов. Та юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді й зовсім забував про неї. А на докори, що він її не любить казав, що земні люди бачать щастя в любові, що поєднується з радістю у праці. вона просила навчити її теж працювати, але чоловік змовчав. І красуня ще більше засумувала за батьком Сонцем, за сестрами – зірками. Та Сонце вже не могло забрати її на небо, бо вона вже вросла в землю. Воно лише скропило дочку своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за батьком повертається голівкою до Сонця. Її й назвали соняшником.

ТАТАРНИК Татарське зілля. Жили в одному селі брат і сестра. Батьки їх повмирали, а вони хазяйнували самі. Одного разу, як брат орав у полі, татари напали на село і забрали сестру в полон. кинувся він їх здоганяти та сам попався в руки ворогів. Головний вирішив влаштувати бій парубка з їх силачем, якщо переможе хлопець, то відпустить їх із сестрою додому. Зразу татарин ніби перемагав, але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки він убив татарина. Головний відпустив і сестру і брата, як і обіцяв. А на місці, де був убитий татарин, виросло зілля, яке називають татарським.

ТРОЯНДА Коли з морської піни біля берегів Кіпру виникла прекрасна богиня Афродіта, Земля дуже розсердилася і вирішила створити щось не менше красиве, і створила троянду. Інша легенда твердить, що білі троянди виникли на місці крапель божественного нектару, який впав на землю з Олімпу. Троянди стали улюбленими квітами богині кохання і краси. Якось вона необережно проколола собі палець шипами троянди і кілька крапель крові забарвили квітки у яскраво-червоний колір. Так виникли червоні троянди. Крім того, троянда, завдяки кулястій формі бутона, у греків була ще й символом безкінечності.

ТЮЛЬПАН Довгий час існувало повір'я про те, що бутон жовтого тюльпана містить в собі сильну енергію і той, хто зможе відкрити його стане щасливим. Однак, не було такої людини, яка б виявилася здатною відкрити цей ніжний бутон, що тримався на тонкій зеленій ніжці і обдувався вітрами гірського схилу. Але одного разу на цей схил прийшла погуляти мати з маленьким сином. Хлопчик вперше побачив красиву квітку і побіг до неї, бажаючи розгледіти дивовижну і прекрасну рослину ближче. Коли хлопчик підійшов до тюльпану, його обличчя осяяла посмішка, а по схилу рознеслася луна, яка повторювала дзвінкий дитячий сміх. Тюльпан розкрився назустріч щирій посмішці, дитячий сміх зробив те, чого не могла зробити ніяка земна сила.