Презентація "Народжений бути вчителем..." ( До 81-річчя від дня народження О.А. Захаренка)

Олександра Антоновича Захаренка До 81-річчя від дня народження вчителя-гуманіста

Олександр Антонович Захаренко народився 2 лютого 1937 року у місті Кам’янка Черкаської області. Він дуже любив своїх батьків – Варвару Вереміївну й Антона Івановича. Вони передали синові щиру любов до простих людей, своєї землі і неба.

Дитинство його минуло в невеличкому містечку, що розкинулося на берегах річки Тясмин. Кам’янка здавна славилася своєю історією. Батьківський заповіт «Люби і знай свій рід і край» став кредом усього життя Олександра Антоновича

Початкову освіту здобув у Кам’янській школі № 3 (тепер там відкрито музей Олександра Антоновича та меморіальну дошку). Ця маленька школа з багатою, більш як сторічною історією, свято береже пам’ять про свого земляка.

Виявляється, Олександр Антонович не мріяв стати вчителем. З дитинства його вабило небо. На леваді недалеко від батьківської хати ще в шкільні роки побудував модель літака і зробив першу спробу її запустити. Тому після закінчення десятирічки вибір був один – військове училище льотчиків-винищувачів. Та глибоких знань і бажання було замало. Лікарі – головні екзаменатори - погасили юнацьку мрію. І, мабуть, саме це захоплення небом окрилювало всі його мрії, думки і вчинки в подальшому житті.

Здібному випускникові запропонували викладати математику, фізику й хімію в школі робітничої молоді в сусідньому селі. А далі було навчання в Черкаському педагогічному інституті імені Богдана Хмельницького на фізико-математичному факультеті.

Отримавши диплом з відзнакою, разом із молодою дружиною приїхав працювати в 1959 році в село Сахнівку. Сахнівка на той час була бригадним селом колгоспу «Маяк», яке загубилося серед бездоріжжя і було віднесене до так званих «неперспективних» сіл, по суті, приречене на вимирання.

З приїздом молодого вчителя розпочалися в селі «сахнівські дива»: то він на побудованому разом з колегою дельтаплані спустився з місцевої гори Пастушка, то зробив спробу на планері перелетіти річку Рось. Потім разом з учнями будував і запускав повітряні кулі, моделі літаків і ракет, які запускали з майданчика із символічною назвою «Сахнівський Байконур».

«Майбутнє Сахнівки – її діти. Отже, треба створювати таку школу, якої ще не було», – так вирішив призначений у грудні 1966 року директором школи Олександр Захаренко. Він поступово змінив і зовнішній вигляд основної шкільної будівлі й інтер’єри школи, і пришкільну ділянку, а основне – ставлення до школи.

У 1964 році в школі силами учнів і вчителів було зроблено клас програмового навчання – прототип сучасного комп’ютерного класу. В 1965 році – створено першу машину Ламарка, яка давала оцінку знань учнів за допомогою тестів.

З 1967 року розпочалося будівництво Музею революційної, бойової та трудової слави. В Сахнівці вчили шанувати батьків і людей старшого віку, пам’ятати тих, хто виніс на собі тягар воєнних років.

Територію школи прикрашає також іменна алея троянд, висаджена на честь 216-ти солдатів-сахнівчан, які захищали рідну Батьківщину від ворогів. Коли закладали алею, у ямки для кущів принесли землю та воду з того двору, звідки воїн пішов захищати рідну Батьківщину. На табличках написані прізвища героїв-сахнівчан.

У 1967 році був відісланий «Лист у майбутнє», який готували учні та учителі цілий рік і який відкриють 2 листопада 2017 року. Відкривши сейф, вони почують слова з минулого і зможуть зрозуміти, якими були учні, учителі, яким був той час. Думки, побажання, осмислення сенсу людського буття вміщуються на чотирьох магнітофонних плівках. Генератори ідеї завбачливо поклали у схованку ще й магнітофон, бо уже зараз важко було б знайти таку раритетну апаратуру.

Біля школи споруджено монумент відважній дівчинці Олі Лисенко, яка рятуючи подругу сама загинула. Дівчинка – випускниця відпочивала з друзями на річці. Коли її подруга почала тонути, не роздумуючи вона кинулася рятувати, хоча сама не вміла плавати. Подругу Оля врятувала, а от сама вибратися з річки не змогла.

У кінці 80-х споруджено «Криницю Совісті» у шкільному дендропарку у пам’ять про 1100 сахнівчан, що загинули у роки Голодомору. Слід відзначити, що це один із перших в Україні пам’ятник жертвам голодомору.

Останні роки свого життя Олександр Антонович часто хворів, але боровся, працював з останніх сил – робота залишалася для нього найкращими ліками. 30 квітня 2002 року – талановитого педагога і просто чудової Людини не стало…