Презентація "ПЕРШІ ДЕРЖАВИ на території України"

Перші державина території України

Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до н. є. вступили кочові племена Північного Причорномор'я.

З державних утворень саме цих народів слід починати висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (IX—VII ст. до н. е.)Кіммерія займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Кіммерійці були першим народом Східної Європи, самоназва якого, зафіксована в писемних джерелах і дійшла до нашого часу.

Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIII ст. до н.е.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців». Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у пізніші часи.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Чільне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочівників тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями.

На думку відомої української дослідниці нашої минувщини Н. Полонської-Василенко, «кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вийшли з родової і племінної знаті». Зокрема, в писемних джерелах згадуються імена кіммерійських правителів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса), Шандакшатру.

Про наявність царського прошарку в кіммерійському суспільстві свідчать також двоколісні колісниці, які в індоєвропейських народів виступають як атрибут царів і богів. Такі колісниці були знайдені археологами в кіммерійських похованнях, що говорить про царський статус похованих. Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі яка була рабовласницькою.

В числі перших, кіммерійці створили нову грізну військову силу – кінноту, яка була елітною частиною їхнього війська. Численне легке кінне військо, що практично не мало обозу, було надзвичайно рухливим, а велика дальнобійність луків і пробивна сила кіммерійських стріл створювала відчутну перевагу над суперником. Тому невипадково кіммерійці вважалися грізною силою.

Таврика (IX –I ст. до н. е.)Перші писемні відомості про таврів містяться у праці «Історія» давньогрецького історика Геродота, який писав, що таври проживають на півдні Кримського півострова у гірській та передгірській місцевості, що пролягає вздовж Понту (Чорне море) від Керкинітиди (Євпаторія) до Херсонеса Скелястого (Керченський півострів).

Окрім Геродота про таврів розповідають й інші античні автори: Страбон, Пліній Старший, Діодор Сицилійський. Зокрема, «батько географії» Страбон через кілька століть після Геродота наніс на мапу практично ті ж самі володіння таврів. При цьому, він вказав основну базу таврських піратів – Симболон – бухту Символів (Балаклавська бухта біля м. Севастополя).

Таври займалися землеробством, скотарством, а на узбережжі Чорного моря – рибальством і торгівлею з грецькими колоністами. Вони опанували металургію заліза та бронзи, гончарство, ткацтво тощо. Для захисту від ворогів, невеликі гірські поселення таврів, були оточені оборонними спорудами.

Таврика, так само як і Кіммерія, була рабовласницькою державою. Влада у ній належала царям, котрі вийшли з родової аристократії. За словами Геродота, першим легендарним царем таврів був Тоаса. Таврика була завойована готами і гунами, а в середні віки таври були винищені, або частково асимільовані татарами.

Скіфія (VII – IІІ ст. до н. е.)В VII ст. до н. е. з глибини Азії в Північне Причорномор’я вторгнулися численні племена скіфів, які завоювали величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, приєднавши до своїх володінь ще й значну частину Криму.

Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали – сколотів) датовані VII ст. до н.е., містяться в ассірійських клинописах. У цей період скіфи утворили могутній племінний союз.

Відомості про основні племена, які входили до нього, подає грецький історик Геродот, який в V ст. до н. е. побував у м. Ольвія і навів отримані свідчення про скіфів у своїй «Історії». За його словами, Скіфію заселяли кочові і осілі племена. Наймогутнішим і найчисленнішим племенем серед них були царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Вони жили на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також в степовому Криму.

На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи – кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи – землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно – скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташовувалися скіфи – хлібороби (орачі). І хоч до скіфського племінного союзу входили не тільки власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів своїм походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією», або «Великою Скіфією».

Про кількість населення Скіфії свідчить “батько історії” Геродот у своїй розповіді про “перепис населення” царем Аріантом: “... Він наказав для цього всім скитам принести по одному наконечнику стріли і кожному, хто проявить непослух, пригрозив смертю. Тоді скити принесли таку безліч наконечників, що цар вирішив спорудити з них собі пам’ятник: він повелів виготовити з наконечників цю мідну посудину і виставити її в Ексампеї (легендарне місто між Бугом і Дніпром — авт.)...” (IV, 81) У тексті йшлося про велетенський казан, що “вміщав 600 амфор, а товщина його — 6 пальців”.

У 1989 році письменник Іван Білик разом з науковцями проналізував вищенаведену інформацію і виявив, що діаметр гігантської посудини мав би становити близько 8-ми метрів, вага — 122 тони, а товщина стінок — майже 12 см. Обрахунки показали, що, згідно з умовами задачі, лише чоловіче населення тодішньої Скіфії налічувало 12.225.000 осіб, а з жінками — може й усі 30 мільйонів!

Були у скіфів і раби, добуті під час численних воєн. Але їх частка у Скіфії була мізерною. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах. Значним впливом користувалися ради старійшин, і, перш за все, союзна рада. Але, безперечно, головну роль у керівництві союзом відігравали військові вожді —«царі», які очолювали скіфське військо під час походів.

Цар був військовим начальником та верховним суддею, котрий мав право винесення смертного вироку. Влада царя вважалася божественною за своїм походженням. Скіфське царство складалося з округів (номів), якими керували номархи. Апарат державного управління складався, зазвичай, з найближчих родичів царя та представників аристократії.

Старійшини та вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади. У скіфському суспільстві за часів Геродота існував і демократичний орган – військові збори, які приймали рішення від імені усіх скіфів. На зборах розглядалися найбільш важливі питання суспільного жииття, затверджувалася кандидатура царя та його можливих наступників.

На початку V ст. до н.е. у Скіфії до влади приходить правляча династія, започаткована царем Арготом. Наступні скіфські царі значно зміцнили свою державу. В середині IV ст. до н.е. за царя Атея вона перетворюється на централізовану. Йому вдалося об'єднати під своєю владою майже всю країну – від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство, центр якого знаходився в м. Амадока на Дніпрі (Кам'янське городище поблизу Нікополя).

В союзі із македонським царем Філіппом ІІ – батьком Олександра Македонського, Атей розгромив Фракію. Проте, у 339 р. до н.е. під час війни з македонцями Атей загинув, а Скіфія зазнала поразки. У 331 р. до н.е. скіфи розгромили військо полководця Олександра Македонського Зопіріона. Однак це була остання їхня перемога. Після загибелі Атея Скіфське царство значно зменшилося і втратило свою колишню могутність.

У ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія розпадається під тиском сарматів зі сходу, гетів і кельтів із заходу. Скіфи в межах кількох політичних об'єднань продовжують проживати вздовж Нижнього Дніпра, у Західному і Центральному Криму, Нижньому Подунав'ї. Колишня Велика Скіфія з цього часу отримує назву Мала Скіфія із столицею в місті Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя).

Мала Скіфія проіснувала до ІІІ ст. н.е. аж доки не була підкорена Боспорськими царями. Тоді ж зазнала руйнування її столиця - Неаполь-Скіфський. 16 кам’яних скіфських фортець у пониззі Дніпра припинили своє існування внаслідок ударів готів і гунів у IV ст. н.е.

Сарматія (ІІI ст. до н. е. – IІІ ст. до н. е.)Сармати панували в Причорномор'ї протягом наступних після скіфів 600 років. Їхня мова, як і скіфська, на думку вчених, належала до північно-східної групи іранських мов, побут і звичаї обох народів були також дуже близькими.

Перші згадки про окремі сарматські племена знаходимо в працях Страбона. Він, зокрема, називає язигів, роксоланів, сіраків, аорсів, а завойовані ними землі — Сарматією. Згодом у працях інших авторів з'являються повідомлення про ще одне сарматське угруповання — аланів. Уже в II—І ст до н. є. племена сарматів розселилися на величезних просторах від Дону до Дніпра.

На території сучасної України спочатку жили роксолани, дещо пізніше —аорси й алани. Внаслідок значної спорідненості сарматів зі скіфами вони фактично уживаються в одній спільній державі Сарматії (III ст. до н. е. — III ст. н. е.), головним політичним центром якої було м. Танаїс, розташоване у гирлі Дону.

Як і Скіфія, Сарматія була державою рабовласницькою. Очолювали її царі (в давніх джерелах згадуються Медоссак, Тасій, Фарзой, Інісмей та ін.), які мали необмежену владу. Вони спиралися на верхівку племен. Все управління Сарматією спрямовувалося на створення і утримання сильної армії.

Сарматські царі вели постійні завойовницькі війни і тримали в покорі сусідні племена (в т. ч. деякі племена зарубинецької культури Середнього Подніпров'я, яка вважається найдавнішою слов'янською культурою). Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), озброєної довгими списами та мечами, що атакувала супротивника зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.

Обкладання даниною поневолених народів, контролювання та посередництво в торгівлі, постійні здирства у вигляді так званих «дарунків», відкриті воєнні пограбування — головні засоби зовнішньої діяльності царів Сарматії. Війну і грабіжництво вони вважали не тільки звичайною, а й почесною, престижною справою.

Античні автори, характеризуючи сарматів, говорили про них, як про керований жінками народ. В цьому зв’язку вони згадують сарматських цариць – Томірис, Амагу та ін. Зокрема, легендарна цариця Амага, в той час як її чоловік цар Медоссак, поринувши у пияцтво, тимчасово відійшов від державних справ, була змушена організувати оборону країни від нападів ворогів і допомагати сусіднім племенам, з якими сармати мали дружні стосунки.

Загалом, сарматські жінки відрізнялися войовничим характером, їздили верхи на конях, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали у шлюб доки не вб’ють першого ворога. Своєю поведінкою і способом життя вони нагадували міфічних амазонок.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в III ст. н. є. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повторилася: спершу нищівного удару їм завдали готи, а в другій половині IV ст. н. є. справу завершили племена гунів, названі середньовічними хроністами «карою божою».

Боспорське царство  (V ст. до н. е. – IІІ ст. н. е.)Близько 480 р. до н. е. завдяки об'єднанню кількох грецьких міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

За першого царя Археанакса на Боспорі формується правляча династія Археанактидів. За часів її правління до складу Боспорського царства увійшли великі міста-держави (Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса), невеликі міські центри (Мірмекій, Тірітака, Кіммерік та ін.), які зберегли значну долю самостійності, а окремі з них навіть внутрішній демократичний устрій.

Столицею Боспорської держави стало місто Пантікапей (нинішня Керч), яке займало вигідне положення як в економічному, так і у воєнному відношеннях. У 438 р. до н.е. владу в Боспорському царстві захопила династія Спартокидів, яка правила до 115 р. до н.е. На період правління цієї династії припадає розквіт Боспорського царства, що відбувався в IV-III ст. до н.е. Саме в цей час Боспор робить спробу поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря.

Особливо вирізнявся цар Левкон, котрий приєднав до Боспору Феодосію та зумів розгромити десант гераклейців. Формально Левкон вважався лише архонтом Пантікапея і союзних з ним міст, але коли територія підлеглих його владі володінь поширилася на Тамань, Прикубання та Приазов’я, він отримав титул «Архонта Боспору та Феодосії, царя синдів, таретів і дандаріїв».

Цар Боспору був необмеженим главою держави, розпоряджався всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. Вища законодавча, виконавча і судова влада належала царю. Цар був верховним власником і розпорядником земель, призначав на посаду державних службовців, керував судовими органами, командував військом й навіть виконував жрецькі функції.

Виконавчу владу здійснювали придворні чиновники: міністр палацу, особистий секретар царя, начальник фінансів, охоронець царської скарбниці, керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Відносини із місцевими племенами та сусідніми державами здійснювалися спеціальним штатом, який очолював перекладач.

На початку І ст. до н.е. Мітрідат об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я. Але після його трагічної загибелі Боспор опинився під владою римлян. Згодом був захоплений готами. Завершального удару Боспорському царству завдали гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє існування.

Гетика (III – ІV ст. до н. е.)В III ст. н. е. в Північне Причорномор'я і на сусідні з ним території з півночі вторгнулися войовничі германські племена готів. До вторгнення готи жили на острові Скандза (південь сучасної Швеції). Згодом, вони оселились у гирлі р. Вісла, звідки близько 155 р. н.е. почали свою експансію в південному та південно-східному напрямках.

На захопленій готами території виникає нове велике державне об'єднання — Готське королівство, або Гетика (Рейхготланд). Столицею держави готів було м. Данпарстад («Дніпрове місто»), яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію.

Найбільшої могутності політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332—375 pp.). Як зазначає готський історик Йордан у своїй праці «Про походження та діяння готів» (551 p.), саме цьому володареві вдалося підкорити, а згодом приєднати до Гетики деякі сусідні племена — естів, мері, мордви і навіть венетів. Тому населення готської держави за своїм складом було досить строкатим і неоднорідним.

Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. У першій битві з антами він зазнав поразки. Але у 375 р. Вінітарій під час переговорів підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами.

У відповідь на ці дії, у 376 р. готи були розгромлені племенами гунів, які під проводом Баламбера підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша — залишилася на території Кримського півострова.

Держава гунів (158-459 рр. )Держава гунів, яку вчені цілком справедливо називали першою «імперією» кочовиків-скотарів, була одним із наймогутніших державних утворень в історії людства. Питання про етнічну приналежність гунів залишається дискусійним. Переважна більшість вчених вважає гунів вихідцями із Центральної Азії, нащадками племен хунну, що мешкали на території сучасної Монголії.

Після перемоги над готами, гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Північному Причорномор'ї. Безупинно просуваючись на захід, кочовики підкорили племена готів, аланів, слов'ян.

За правління Аттіли (середина V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) від об’єднаного війська, очолюваного римським полководцем Аецієм та готським королем Теодоріхом, гуни нарешті були зупинені.

Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. У 453 р. помер Аттіла, і, як це часто траплялося із сильними, але не міцними військово-політичними угрупованнями кочовиків, держава гунів почала швидко занепадати. Вже наступного року гунам завдали поразки в Подунав’ї племена гепідів. У 469 р. візантійське військо вщент розбило гунів, які переправлялися через Дунай на територію Візантійської імперії.

Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів на території України Борисфеніда з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань, поблизу гирла Дніпро-Бузького лиману. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст-держав припадає на V—IV ст. до и. е., після чого починається їх поступовий занепад.

Державний лад грецьких міст Причорномор'я ґрунтувався на тих же засадах, що й політичний устрій античних держав-полісів Греції. За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Причому, якщо в V—II ст. до н. є. тут переважав демократичний елемент і вирішальну роль у політичному житті відігравав демос, то, починаючи з І ст. до н. е., основні важелі управління фактично опиняються в руках невеликої групи аристократичних сімей.

Влада зосереджується в руках нової рабовласницької аристократії, демократична республіка змінюється аристократичною. Вищим органом державної влади у грецьких містах-колоніях була еклесія – народні збори («демос», «народ»), в яких брали участь тільки повноправні громадяни, яким виповнилося 25 років. Раби, чужоземці, жінки позбавлялися можливості брати участь в управлінні. Іноземцям за великі заслуги перед містом могли надати такі права.

Народні збори, наділені законодавчими функціями, приймали декрети і постанови, вирішували всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. До компетенції народних зборів входили також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю. Окрім цього, збори надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували почесних громадян міста.

Значну роль в управлінні грецькими містами-полісами відігравала також Рада міста (буле), яка щорічно обиралася народними зборами і була постійно діючим виконавчим органом влади. Раду міста очолював голова, обирався секретар. Вона готувала проекти рішень народних зборів, підбирала кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність обраних посадових осіб.

Третьою важливою ланкою управління грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я були виборні колегії – магістратури, або окремі посадові особи — магістрати, обрані народними зборами на 1 рік. Вони, як правило, опікувалися фінансами, роботою судових установ, військовими справами. Найбільш впливовою серед міських магістратур була колегія архонтів, яка керувала іншими колегіями, наглядала за фінансами, контролювала грошову емісію, відповідала за дипломатичні відносини і в разі потреби могла скликати надзвичайні народні збори.

В грецьких містах-колоніях існували також і суди. Вони мали кілька відділів, кожен з яких розглядав певне коло питань. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер – позивачі й обвинувачені самі себе захищали, наводили докази, виставляли свідків. Кожна зі сторін після розгляду справи пропонувала справедливу, на її думку, міру покарання. Вирок суду був остаточним, оскільки в містах-полісах не існувало системи апеляції.

Висновок. Рабовласницькі держави Кіммерія, Таврика, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави, Боспорське царство, а також феодальна Гетика були першими державними утвореннями, що виникли на території України. Звичайно, вони не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.

Дякую за увагу!Світлана ІЛЬЧЕНКО