Ю́рій Феодо́сійович Ярмиш -7-10
Леонід Іванович Глібов -11-13
Плато́н Мики́тович Воронько́-23-24
ВЕСНЯНКА
А вже красне сонечко
Припекло, припекло,
Яснощире золото
Розлило, розлило.
На вулиці струмені
Воркотять, воркотять,
Журавлі курликають
Та летять, та летять.
Засиніли проліски
У ліску, у ліску...
Швидко буде земленька
Вся в вінку, вся в вінку.
Ой сонечку-батечку,
Догоди, догоди!
А ти, земле-матінко,
Уроди, уроди!
ВСЕ НАВКОЛО ЗЕЛЕНІЄ...
Все навколо зеленіє,
Річка ллється і шумить.
Тихо, тихо вітер віє
І з травою гомонить.
Як тут всидіти у хаті,
Коли все живе, цвіте,
Скрізь дзвенять
пташки крилаті,
Сяє сонце золоте?..
«Швидше, мамо, —
черевички!
Глянь, як весело в саду!
Ти не бійся — до кринички
Я і сам не підійду».
НАД КОЛИСКОЮ
Спи, мій малесенький, спи, мій синок.
Я розкажу тобі безліч казок.
Пощо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б’ється і стука у наше вікно...
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи.
Ось уже й вітер зовсім занімів...
Мабуть, заснуть під намет полетів...
Холодно зараз в лісах і лугах,
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять.
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,кущик стоїть,—
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки, —
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть за лісок...
Знайдете там ви соломки стіжок, —
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки...
Спи ж, мій малесенький, годі гулять...
Зайчики білі давно уже сплять.
РІДНИЙ НАШ ПРАПОР
Синій, як море, як день, золотий —
З неба і сонця наш прапор ясний.
Рідний наш прапор високо несім!
Хай він, уславлений, квітне усім!
Гляньте, на ньому волошки цвітуть,
Гляньте, жита в ньому золото ллють.
З жита й волошок наш прапор ясний.
З неба і сонця, як день весняний.
Ю́рій Феодо́сійович Ярмиш
(25 травня 1935, Кам'янське — 23 жовтня 2013) — український письменник, майстер авторської казки. Професор кафедри періодичної преси Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук.
МАЛЕСЕНЬКІ ЧУДЕСИНКИ
Збірка казочок для дітей
ДОБРЕ СЕРЦЕ
Небо облягли темні хмари. Не вщухав холодний дощ.
Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця. Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, махав червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спину ніжками-дригульками догори. Коник зацікавлено позирав на Жучка, сміявся... І незабаром видужав. Він скинув із себе торішнє листя, весело підстрибнув і засюрчав жучкові:
— Ти турботливий. Ти веселий. Ти — наше миле сонечко!
Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Але сонечка там не було, його заховали хмари.
І жучок подумав: «Коник сказав — сонечко... А сонечка зараз немає. І всім без нього холодно й незатишно. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, дрижать під лопухами! Бояться замочити крильця».
Жучок чемно попрощався з коником, випурхнув з-під куща й подався до метеликів.
— Не журіться! — гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух.— Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.
І жучок тоненьким, але бадьорим голосочком почав:
— Ой, сховалося за хмари Наше любе сонечко.
Дощ-дощисько йде-прошкуе Через ліс і полечко.
Не страшний нам дощ-дощисько,
Друзі, веселійте! —
Принесу я вам медочку,
Швидше лапки мийте.
Метелики підбадьорилися, стали виставляти з-під лопушка свої лапки й мити їх під дощем. А жучок із червоними крильцями в чорну цяточку полетів до дупла, де жили лісові бджоли, і попрохав у них для метеликів солодкого-пресолодкого медку. І сказали жучкові метелики:
— Ти прихильний до всіх. Ти не жадібний. Ти — наше ласкаве сонечко.
Жучок зніяковів, ще більше почервонів від того, що його так хвалять, і, тріпнувши крильцями, полетів далі.
Під високим крислатим дубом він побачив старенького сивого павучка. Павучок спустився на землю по довгій нитці-павутинці. Нитка-павутинка намокла — і павучок не міг вернутися додому.
— Я вам допоможу,— сказав жучок і підставив старенького павучка до його затишної хатинки.
— Ти добрий,- уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти — наше любе сонечко,— сказав павучок.
— І чому це мене всі називають сонечком? — здивовано запитав жучок, знову ніяковіючи.
— А тому,— сказав старенький павучок,— що справжнє сонечко зігріває своїм теплом, а ти — своєю турботою, своїм добрим, щирим серцем.
Леонід Іванович Глібов (21.02.1827-29.10.1893) — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.
(*акровірш — вірш, в якому перші літери рядків утворюють слово або речення)
Що зашкварчить?
Колись давно і десь далеко
Один ледаченький козак
Весь вік прожив, як кажуть, легко,
Бо добре жити так.
Аж і йому поталанило,
Свиня навчила, як робить;
«Клади на сковородку діло:
А потім їж, як зашкварчить».
ВЕСНЯНКА
— Весна прийшла!
Тепло знайшла! —
Кричать дівчатка й хлопчики.
— Цвірінь-цвірінь!
Журбу покинь! —
Клопочуться горобчики.
Приліз дідок,
Зліз на горбок,—
У хаті буть не хочеться.
Тепляк дмухнув,
Крилом махнув,
По бороді лоскочеться.
Все ожило,
Все розцвіло,
І рій дітей привітненьких
На той горбок
Несе вінок
З фіалочок блакитненьких.
ЖУРБА
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Вінграновський Микола Степанович 1936—2004 поет, письменник, актор, режисер і сценарист
ІДЕ КІТ ЧЕРЕЗ ЛІД
Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Коли чує він: зима
Його біла підзива.
— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?
— Бо я чорний,— каже кіт,
Я лишаю чорний слід.
Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.
І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна.
МОЛОДЕНЬКА ХМАРИНКА
Молоденька хмаринка
Шука в небі хатинку -
Та у небі її не знайдеш.
— Молоденька хмаринко,
Нема в небі хатинки,
То ж куди ти, хмаринко, підеш?
Зиму де зимувати,
Літо де літувати,
Та і як тоді жить, як на те?
Молоденька хмаринко,
Йди до нас у хатинку...
Під вікном у нас вишня цвіте.
Цвіте зранку кульбаба,
Цвіте жовта троянда,
І жовтеньким курчатка цвітуть.
Будеш їх поливати,
Будеш їх напувати,
А вони тобі щастя дадуть.
САМА СОБОЮ РІЧКА ЦЯ ТЕЧЕ
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка,
вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра
тихенька синя доня,
Маленька донечка
без імені іще.
Вона тече в городі в нас
під кленом,
І наша хата
пахне їй борщем,
Цвіте над нею небо
здоровенно
Солодкими хмаринами
з дощем.
Ця річечка тече
для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю...
Я річечку оцю в городі в нас
під кленом,
Як тата й маму і як мед,
люблю.
Дмитро́ Васи́льович Павли́чко (нар. 28 вересня 1929, Стопчатів, нині Косівський район) — український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч, Герой України.
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене,
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема.
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?
ЗАЄЦЬ
Заєць має двоє вух:
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається,
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.
Ната́ля Льв́івна Забі́ла (5 березня 1903, Санкт-Петербург — 6 лютого 1985, Київ) — українська письменниця, поетеса.
ПРАБАБИНІ КАЗКИ
(збірка віршів, 1978 р.)
ЗАЙЧАТА І СВИНЯ
Стояла в лісі біла хатка
Поміж дубів та ялівців,
І там жили малі зайчатка —
Аж вісім жвавих стрибунців.
З братів найстарший був Стрибайчик,
Меткий та чималий на зріст.
А наймолодший, втішний зайчик,
Був Побігайко Куций Хвіст.
Такий веселий, дуже милий,
Всіх бавив сміхом голосним,
І всі брати його любили
І піклувалися за ним.
У хатці завжди гарно й чисто —
Зайчата скрізь наводять лад:
І стіл, і лави — все на місці,
Ще й вісім ліжечок у ряд.
ЛІСОВІ ЗАГАДКИ
КЛУБОЧОК
По лісі стежинкою дівчинка йшла
і раптом клубочок на стежці знайшла.
Хотіла торкнутись — ой, що ж то за жах!
Цей сірий клубочок увесь в колючках!
Дівча від клубочка відскочило вбік,
а він ворухнувсь, розгорнувсь та й утік!..
Ну, хто догадається що ж то було?
Який це клубочок дівчатко знайшло?
ТУКИ-ТУК!
Хто на дереві над нами
— туки-туки-тук?
Прибиває щось гвіздками
— туки-туки-тук!
Наполегливо працює
— туки-туки-тук!
Хоч нічого й не майструє,
— туки-туки-тук!
Робить він корисну справу
— туки-туки-тук!
Ще й одягнений яскраво,
— туки-туки-тук!
Плато́н Мики́тович Воронько́
(18листопада (1грудня) 1913, Чернеччина Україна — 10 серпня 1988, Київ, СРСР) — український поет, письменник, публіцист, драматург. Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань.
НІКОЛИ НЕ ХВАЛИСЬ (Збірка віршів для дітей)
ОБЛІТАВ ЖУРАВЕЛЬ
Облітав журавель
Сто морів, сто земель,
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
— Де найкращая земля?
Журавель відповідає:
— Краще рідної немає!
В ЛІСІ Є ЗЕЛЕНА ХАТА
В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата.
А найменший — вереда —
Сивій мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала, ковбаси!»
«Люлі-люлі, треба спати,—
Над синком шепоче мати,—
Як заснеш — тоді усе
Сон в корзині принесе».
НІКОЛИ НЕ ХВАЛИСЬ
Хвалився кіт,
Що він убрід
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.
І ти ніколи не хвались,
Коли не можеш — не берись.
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25) лютого 1871, Звягель, нині НовоградВолинський 19 липня (1серпня) 1913,
Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка. Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда».
"Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема...
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?" —
В неньки спитала дитина.
«Ні, не кожна,— одказує мати,—
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати,—
Ще зосталась пташина маленька
«Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?»
«Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна».
«Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі,—
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач — розспівалися як!»
«Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати».
«Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
«Спів пташині потіха одна,—
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».
ХОТІЛА Б Я ПІСНЕЮ СТАТИ…
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
(1894)
Марі́я Аваку́мівна Позна́нська (народилася 2 (15) липня 1917, село Петрашівка, Володарського району Київської області — 1995) — українська радянська поетеса. Писала переважно для дітей молодшого віку.
ВИПАВ СНІГ
Ой у лісі лист зів'яв!
Білий сніг у лісі впав
На дубочки молоденькі,
На ялинки зелененькі.
Притрусив сніг доріжки,
Всі горбочки, моріжки.
Біло-біло в лісі стало —
Так багато снігу впало!
Сипнула зима наостанку
Сніжинки свої крижані...
Раніше приходять світанки,
Зробилися довшими дні.
А сонечко дужче пригріло,—
Сніжинки розтанули вмить.
...Надворі уже потепліло.
І зимонька стала тужить:
Прийшла їй пора нас лишати —
Іде вона в інші краї...
Тож будемо весну стрічати,—
Чекати у гості її!
Максим Тадейович Рильський
(1895 — 1964 рр.) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець, академік АН України.
БІЛІ МУХИ
Білі мухи налетіли —
Все подвір'я стало біле.
Не злічити білих мух,
Що летять, неначе пух.
— Галю, Петрику, Кіндрате,
Годі, ледарі, вам спати! —
І побігли до санчат
Галя, Петрик і Кіндрат.
Всі з гори летять щодуху.
Щоб спіймати білу муху,
А санчата їм усім
Змайстрував старий Максим
НОВОРІЧНА ЯЛИНКА
Ой, весела в нас зима,
Веселішої нема,—
Грає срібними зірками,
В’ється синіми димками,
Снігом землю обійма.
Ой, струнка ялинка в нас!
Скільки сяє тут прикрас!
Ми зібралися юрбою,
Разом з піснею новою
Рік Новий зустріти час
Павло́ Григо́рович Тичи́на (11 січня 1891, Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 16 вересня 1967, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.
ДОБРИДЕНЬ ТОБІ, УКРАЇНО МОЯ!
Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!
СЛОВО
А Вкраїни ж мова —
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото блискуче,
Вся і давність і обнова —
Українська мова.
Розквітай же, слово,
І в родині, і у школі,
Й на заводі, і у полі
Пречудесно, пречудово —
Розквітай же, слово!
Хай ізнов калина
Червоніє, достигає,
Всьому світу заявляє:
Я — країна Україна —
На горі калина!
ВИЙШЛИ ВРАНЦІ МИ
Вийшли вранці ми.
Дивне місто проти сонця!
Всі взолочено віконця...
Ні, такої ще зими
Не стрічали ми.
Проти сонця дим,
Проти зимнього патлатий,
Що з труби зверта від хати,
Й понад садом молодим
Тане, тане дим...
Ох, яка ж краса!
Сад увесь убрався в іній,
Проти сонця він - як синій.
Гілля до землі звиса, -
Ох, яка ж краса!..