Презентація "Творчий всесвіт Галини Таран"

ТВОРЧИЙ ВСЕСВІТ ГАЛИНИ ТАРАНПрезентацію підготувалавчитель української мови та літератури. Берестовеньківської філії Красноградського ліцею №4 Трещова Вікторія Вікторівна

ТАРАН Галина Павлівна,письменниця, поетеса, членкиня Національної спілки письменників України

Почесна громадянка міста Краснограда

Редакторка літературно-художнього альманаху «Красноградські етюди»

Сама про себе

Сторінками життя Народилася в місті Краснограді на Харківщині. Навчалася в Красноградській СШ №1 ім. О. Копиленка. З дитинства захоплювалася творчістю. У школі улюбленим предметом була українська література. Особливо любила вірші, які декламувала на різноманітних конкурсах. З часом почала писати власні. Закінчила Красноградське медичне училище. За фахом – медична сестра. Працювала в інфекційному відділенні Красноградської ЦРЛ старшою медсестрою. З 1995 року- пенсіонерка.

Після виходу на пенсію веде активний спосіб життя, бере участь у культурних заходах міста. Керівник літературного кафе «Альтанка» при ГО«Організація ветеранів України Красноградської міської територіальної громади», художній керівник аматорського театру «Веселка» при Красноградському територіальному центрі.

Власні твори починала друкувати в місцевій періодиці. Автор таких поетичних збірок :«Лілова куля» (2013), «Танок рози вітрів» (2015), «Осіння кава для двох» (2016), «Півцарства за любов» (2017), «Тумани з ароматом любистку» (2022), «Екіпаж» (2024) та книги прозових творів «Доторкнутись до зорі» (2020).

Нагороджена почесною відзнакою Красноградської міської ради «За заслуги перед містом Красноградом», пам’ятною медаллю «30 років незалежності України»

Поетична творчість. Галини Таран

Велично із-за лісу Сонце встало – і зашарілись вікові дуби – й рожевим променем розфарбувалоІванівському фортові горби. Дрімають ще руїни бастіонів, Об берег хлюпотить Берестова… Та жайвір вже витьохкує. Й в поклонізігнулась сива ковила-трава. Туман лягає, й наче на поталув фортеці забирає сни сумні,й здається, що стоїть обабіч валуфігура отамана на коні. Вдивляється він пильно в видноколо:в строкатість луків, в золото полів –й душа його співає, бо ніколине бачив кращої країни на землі. «Моя Вітчизно, ненько Україно,твоя і велич, й слава у віках. В біді і в щасті з прадіда до синаз тобою доля й серце козака!»Сховалось в вишняках село,бузком подвір’я поросло.І наче десь бандура грає і струни душ людських торкає. А на Іванівській фортеціненачебто узутий в берцій з шаблюкою наперевісстоїть козак. І чує ліс й Берестова: «Всі супостатинехай загинуть. Сина матинехай до серденька пригорнеі щезне хай нещастя чорне». Тобі вклоняюсь, нене рідна,моя славетна Україно!Клянусь ім’ям священним Бога –за нами буде Перемога!»Скажи, Україно, скажи мені, мила,про що тобі вітер співає пісні?Яких сподівань ти рожеві вітрилаприносиш у жертву з штормами в борні? Коромислом в небі веселка яскрава,в сусальному золоті житні поля,коштовним смарагдом на луках отава,плодами обтяжене яблунь гілля, лелече гніздо, як дитинства колиска,дуети з громами, веселі й сумні,із ягід калини намистечка низка –скажи, Україно, усе це мені? Скажи, Україно, я мушу це знати –чи є правди сіль в кілометрах доріг?Чи є шлях зворотний з мита́рства до хати,де час невблаганний притишує біг? А батьківську землю, яка годувала,а річку, а місто, де виріс і жив,чи зрадити можна? Чи вража навалаздола цей форпост – Україно, скажи! А я тобі ось що скажу без обману,без гасел й піару – чолом тобі б’ю!Нап’юся щедрот твоїх, сильною стану, й з тобою до скону – я слово даю!

Я – УКРАЇНА Я – УКРАЇНА горда й незалежна,у мене воля в генах і в крові. Люблю свої простори я безмежніі батьківський шаную заповіт: ніколи в рабстві не згинати спину,яким би іспит хоч би й був тяжким –я передам його дочці і синуу спадок на роки і на віки. Я – УКРАЇНА: і ліси, і кручі. Я, як молитва і як хліб, проста. Я – Київ, Маріуполь, Харків, Буча. Я – села і нескорені міста. Я – вишиванка, кетяги калини,криниця в спеку, я – в полях жита,лелечий в небі ключ. Я УКРАЇНА –Єдина, Незалежна і Свята!!! БЄЛЬОВСЬКА ФОРТЕЦЯ Лиш сонце першим променем торкнетьсярозлогої плакучої верби,стара фортеця – Краснограда серце –погрітись підставля свої горби. Зітхає. Озирається на місто,перевіряє пульс його життя. Хоч вже не молоде воно, та, звісно,який би вік не був, а все ж – дитя. І панькала, і пестила, й корила –була тверда у матері рука –аби у сина виростали крилаі труднощів аби не уникав. Роки, роки… Вже майже три сторіччявід зим до весен простягнувся строк,змінялися події та обличчя,а наче вчора був Бєльовський полк. Значиме пригадалось… стела, квіти…Хоча пережила і мить лиху. Але сьогодні привід є радіти,бо син стоїть на вірному шляху. Та для цікавості, аби спитати,чого бажала б ще в житті вона?І відповість стара фортеця-мати:всього потроху, тільки б не війна. Краснограде, рідне моє місто,ти стоїш величне на горі,мов у вишиванці у барвистій –в квітниках та у стрічках доріг. Я люблю твоїх світанків свіжістьі заграв настояне вино,й проросла до тебе в серці ніжність,як у полі житньому зерно. Краснограде, лицаре мій любий,ти моя колиска, ти мій дім,бо ім’я твоє шепочуть губив радісні хвилини й у біді. Хай тебе минають хуртовинивоєн, руйнівних пожеж і змов,й до твоїх здобутків щохвилинидодається душ людських любов!

ОСВІДЧЕННЯ  О, рідне місто калинове,які мені знайти слова,щоби освідчитись в любові,коли душа бринить, співа! Люблю твоїх світанків повінь,твої сади, твої пісні,люблю акацій білу сповідьу пишнім цвіті веснянім. Люблю тебе у зимну днинусповите в сніг, як немовля,й коли зірчасту скатертинуніч над тобою розстеля. Люблю старі горби фортеці,люблю фонтан, люблю літак. Твоя краса в моєму серці,як поцілунок на устах. Твою наснагу я у вірші,немов свячену воду ллю. О, Краснограде, ти найліпший!Люблю тебе! Люблю! Люблю!РАНОК НА БЕРЕСТОВІЙ Схід сонця в колір барбарису розфарбував Берестову,і кострубата смуга лісуприм’яла заспану траву. Туман джентльменом на колінау білому костюмі став,і зашарілася калина,соромлячись не без підстав. Старезні берести у темуна вітер цитькають – ні руш,щоб не тривожити тандемуспоріднених і доль, і душ. В канві заграви – вишиванкана тлі рожевого сукна.І жайворонок оду ранкуще тільки-тільки почина. Люблю, коли, мов куля в лузу,Ярило котиться в труді,люблю, як ходять чорногузимоделями по лободі. Люблю, як череда поволііде у спеку через бріді як овець пасе у поліз малим онуком сивий дід. Люблю у затінку помлітина сіннику з пахучих трав,люблю громи у розпал літаі приголомшливість заграв.  Люблю маслини попелясті, і свіжозорану ріллю,і цвіркунів мажорний настрій,і рідний край – люблю, люблю!

МОЯ ВУЛИЦЯ У місті вулиць є багато,Але єдина провідна,Що починається від хати,Всього одна, всього одна. Тут все своє, і знають ноги. Де яка грудочка стоїть,Тут, навіть, вибої дороги. Такі свої, такі свої. У нас на двох одні знамена –І холод зим, і спека літ,І стала вулиця для мене. Віконцем в світ, віконцем в світ. Вона не зрадить, не осудитьІ розумітиме завжди,А я по ній ходити буду. Туди-сюди, туди-сюди. І проведуть мене й зустрінуть Тополі, клени, бересткиІ разом з листям долу кинуть. Мої роки, мої роки. Поля… поля… як виткана рогожа,Розстелена аж ген за виднокрай,І днина в ній вилискує погожа –Хоч сяйво сонця в пригорщі збирай. Крокуй по ній, топчи собі на втіху. Зарослу пирієм брову межіІ слухай, як довкілля вільно диха. Під бриючий політ прудких стрижів. Абетку прочитай світобудови,Пізнай, яка її ціна й вага,Віддай Творцю належне, бо відомо,Що ти в цій книзі – ланка ланцюга. Перебори невпевненості вірус,Намітивши такий життєвий курс,Щоб на твоїй дорозі «плюс» і «мінус»Перетворилися на «плюс» і «плюс». Поля… поля…як візерунки долі…На них і нива плідна, і рілля,І реп’яхи – та тільки різні роліУ кожного із них на тих полях. А ти дерзай! Хоч радість, хоч розпука. Птахи витьохкують – і ти співай,Бо вік людський – така коротка штука,Як спалах, проміж «здрастуй» і «прощай». ПОРТРЕТ  Розбрат, революції, майдани,Лиходійства – щоб їм порожньо було!Я душевні лікувати раниЇду потягом у батьківське село. Серця щем – струнких тополів списи,Хата глиняна у парості бузку,Де портрет Шевченка досі висить,Рушниками вбраний у святім кутку. Пожовтів папір під склом від часу,Шашіль рамку поточила нанівець,Тільки образ кобзаря Тараса. Не тьмяніє, наче святості взірець. Він близька і рідна тут людина –Джерело натхнення і снаги.І до столу бабця Василина. Подає гарячі пироги. Точиться розмова. Вже тенета. Ніч накинула, вітри гудуть в трубі. Ми зітхаємо, а із портрета Посміхається Тарас собі. Відшумлять протистояння зливи –І протягне руку брату брат,Й Україна-матінка щасливо. Буде квітнути, як пишний сад.

Прозові твори різного періоду творчості (вибране)

ХЛІБ Коли під’їзд наповнювався ситим хлібним духом, усі знали, що тітка Міля вже прийшла з роботи. Потім він проникав через відчинені двері квартир всередину, створюючи атмосферу достатку, й вивітрювався. Наступного дня все повторювалося. Мешканці під’їзду нарочито відхиляли двері, аби той дух не оминув їхньої оселі. Тітка Міля працювала на пекарні при залізничному вокзалі станції Конград. Пекарня була невеличка, опалювалася дровами та антрацитом і забезпечувала хлібом мешканців привокзальних вулиць. У пекарні поралися всього дві жінки, потім штат розширили, бо попит на хліб зростав. Такого хліба не випікали ніде в окрузі. Він був пишний із хрумкою скоринкою і пахнув так, що навіть перехожі зупинялися, щоб вдихнути того запаху, від якого вдивовижу покращувався настрій, здавалися дріб’язковими життєві негаразди й хотілося робити добрі справи. Хліб продавали в лавці ОРСу, розвозили бричкою (якщо на невеликі відстані) та тепловозом аж до самої Кегичівки. Там працювала своя пекарня, але Красноградський хліб був поза конкуренцією. Робітникам пекарні дозволялося взяти один буханець на день безкоштовно, й тітка Міля віддавала той хліб сусідам, бо їй самій вистачало для їжі не багацько – мешкала одиначкою. Досі пам’ятають люди ту запашну випічку. Й за рахунок хліба виживали незаможні сім’ї. У залізничній їдальні він стояв на столиках, нарізаний товстими скибками, й плату за нього не брали – можна було їсти досхочу, взявши миску горохового супу за одинадцять копійок. Кажуть, хліб – всьому голова. Може, це й так, але він тільки їжа. А яка ціна цій їжі, Міля знала. В хаті не топлено вже другий день – немає сили принести хмизу. Та й дорогу перемело. Дерев’яні речі, що були в хаті й на подвір’ї, давно спалені. Холод і голод чорними провалами зіниць дивиться на дітей, у кволих тільцях яких ще жевріє життя. – Мілько, пам’ятаєш, бабця Харита колись розповідала нам про людоїдів? – шепоче на вухо Емілії сестра Аделаїда. Емілія й Аделаїда – такі чудернацькі імена дала їм матуся. Вона була простою малограмотною жінкою, але в душі мріяла про красиве життя й доньок назвала так, сподіваючись, що вони неодмінно будуть артистками, балеринами або, на крайній випадок, співачками. А в побуті дівчаток називали Мілею та Адою. Крім них у сім’ї було ще двійко хлопчиків: Захар та Степан. «Ці бикам хвости крутитимуть, – казав батько. – А що, все ж краще, ніж крутити хвостом на сцені» Батько підірвався на лісозаготовках і помер. А маму засудили до двох років ув’язнення за те, що вона в кишені кацавейки намагалася пронести через прохідну «Заготзерна», де працювала різноробочою, жменю кукурудзи. Діти залишилися самі. Міля була найстаршою – їй виповнилося тринадцять, а найменшому Стьопці – лише три. – Міль, чуєш, – ворушиться під боком сестра, начебто не нарочито перетягуючи ковдру на свій бік. – Про людоїдів кажу… – У-у-у…, – протягує Міля, не розкриваючи рота, бо розмовляти теж немає сили. – А Стьопка скоро помре, вже почав опухати, – каже Ада й багатозначно дивиться на Мілю. Міля переводить погляд на сестру – та зіщулюється, але очей не відводить. – Тю! Ти про що це? – запитує злякано дівчина. – Ну не зараз, а як помре…

Мілі видно дерев’яну лежанку біля припічка, де калачиком згорнувся Стьопка. На ньому пальто з витертим цигейковим коміром – ще Міліне – та картата мамина хустка, а поверх клаптикової ковдри – батьків кожух. Поруч – кішка Муська. Муська любить Стьопку. Ще коли Степан був немовлям, вона при кожній нагоді намагалася лизнути його своїм жорстким язиком, виявляючи цим материнські почуття. І зараз пригорнулася до хлопчини, наче відчуваючи, що її улюбленець у небезпеці. Мусьці легше, вона ловить мишей – їх сила-силенна й у хаті, й на горищі. Он яка гладка! Нещодавно й Стьопці принесла мишу, й, не знаючи чим ще зарадити біді, яку чує її маленьке серце, муркотить біля нього та гріє своїм теплом. Голод прийнято називати відчуттям, але Міля точно знає, що ніяке то не відчуття, а монстр, подолати якого немає змоги, якщо в хаті немає й крихти хліба. Оце якраз-то саме він і знищує відчуття, почуття та все інше людське й встановлює свої закони – закони виживання. Його влада безмежна! Міля ще довго лежить нерухомо, потім підводиться. В очах темніє від слабкості. Дівчина деякий час сидить, пережидаючи неміч, потім устромлює ноги у важкі кирзові чоботи й підходить до лежанки. Стьопка начебто в напівдрімоті. Він уже перестав просити їсти, як раніш, а тільки дивиться своїми вилиняло-голубими оченятами, погляд яких Міля не може витримувати. Та останнього часу й погляд той вже не такий відчайдушний, а ніби спрямований кудись усередину. Міля тихенько бере Муську до рук, щоб не потривожити Степана, але він розплющується й починає пхикати, бо не хоче, щоб забирали кішку, маючи її за свою власність. Муська зазвичай теж не йде ні до кого – шкрябається й шипить – а цього разу далась покірно. Дівчина рішуче відвертається й виходить із хати... На вечерю – на столі димиться навариста юшка. Міля насипає в миски по одному ополонику рідини й кладе по шматочку м’ясця. Діти миттю проковтують вариво й дивляться на Мілю. Але вона більше не дає – треба розтягнути продукт на якнайдовший строк. З’їдене починає бурчати в животі, й від того їсти хочеться ще більше… А вранці Міля не знаходить у сінях казанка, який зник разом зі вмістом і залишком кошачої тушки. Крадієм міг бути тільки сусідський юнак Володька, приятель Захара, що забігав до хати вже затемна.  Спомини про ті важкі часи 47-го – 48-го років залишаться з Мілею на все життя. Тоді могло все закінчитися фатально, якби випадково до їхньої оселі не завітав колишній товариш батька, будучи проїздом до Харкова. Міля пам’ятає: тоді він поклав на стіл ЦІЛУ ХЛІБИНУ!..  В пекарні працювати нелегко. Від печі – жар, як від пекла, але тітка Міля вже звикла. Її хліб виходить особливим. Усі думають, що вона володіє якимось секретом. Та ні – просто вона робить це з любов’ю, й до хліба в неї особливе ставлення. Ніхто ніколи не запитував, чому вона обрала саме цю професію, а якби хто й запитав, то, мабуть, пояснювати й не стала б, бо хіба поясниш те, про що простими словами не скажеш. Хліб… Чому саме він є символом життя, а, приміром, не соя чи кукурудза? Чому саме про нього складають пісні й легенди? Може, тому, що у людини мимоволі світлішає лице, коли вона доторкується до свіжого хліба. Може, тому, що підступ, каверза й зрада, які, мов гниль, руйнують душу, – безсилі проти сили хліба. А ще, може, тому, що хліб – живий.

ОСИКА  Скільки Василь себе пам’ятав, стільки й знав цю осику, що росла за двором біля паркану. Ніхто не міг достеменно сказати, хто її посадив – чи дід, чи прадід. Вона була невід’ємною частиною господи. Коли приїжджі запитували в когось із містян, де живе Гордій Загорулько, то їм відповідали: «Ондечки бачите те велике дерево? Ото якраз біля його хати». Гордій Загорулько – дід Василя – був спадкоємним бондарем і славився на всю Низовку. Та хіба тільки на Низовку? На весь Красноградський район, а то й за його межами! Таких бочок, як він, не клепав ніхто в окрузі на десятки верств, й попит на них був немалий. Ну, й що то за диво – бочка , заперечите ви. Бочка та й бочка. Е-е-е, не скажіть! Дубові бочки взагалі унікальні. Якщо заквасити в такій капусту, то вона завжди виходить хрумкою. Так само й огірочки – кусаєш їх: хрум-хрум, аж очі заплющуються від задоволення. У пластмасовій або в скляній тарі такі не виходять. Іноді діжки виготовляють з ялиці чи липи, але для закваски вони не годяться. Липові бочки добрі хіба для меду. А ще – в майстерно склепаній дубовій бочці можна ще й настоювати самогон: виходить точнісінько заморське віскі, тільки краще. Ото, було, почне старий налагоджувати самогонний апарат, а баба тут, як тут – жалібно так заводить: «Ой, за що ж мене доленька покарала – звела з чоловіком питущим та нетямущим. І не візьме ж його трясця та й не скрутить, як того змійовика!...» Дід покручував вуса й спокійно відказував: «Так це ж я не для себе. Це, щоб бочка не розсохлася…». Залізний аргумент! Тож поки господині будуть квасити капусту та огірки, а господарі варити самогон, доти й буде жити бондарське ремесло. От і завертали до Краснонограда подорожні з Муравського шляху на бричках та мажарах по дубові бочки. Сім’я Загорульків була великою й дружною. Жили в саманній хаті, поки не збудували цегляну будівлю з різьбленим ґанком та півником на флюгері. По подвір’ю бігали біляві хлоп’яки та дівчатка з кісками кольору пшеничної соломи – невістчина кров. А восени народився ще й послідок – малий Андрійко. Дід та баба душі за ним не чули, бо був він темно-русим і карооким – загорульківського насіннячка. Що то за насолода – чукикати онуча! А воно – таке опецькувате, пружне, як молоденький грибочок-боровичок – руці до тебе простягає й либиться беззубим ротиком! Набавляться, було, старі з малям та й заколихають у візочку під осикою. Стара осика мліє від задоволення – бо своїх діток-осичок не надбала – й стримує дрижання листя, щоб не потурбувати сон хлопчика. Та вітер-шибайголова гасає невгамовно й хитає осику, а у неї від того скрипить радикулітна спина та кістляві віти. От і взялася нидіти баба до діда: «Спиляй осику! Ніякої з неї немає користі, лиш одна морока: й город затіняє, й листя з неї на дах сиплеться – псує шифер, і мурашня завелася в уже трухлявому стовбурі, й скрипить вона незносно». Дід киває головою, буцім погоджується з бабою, а сам не поспішає спилювати дерево. Жаль його. Стільки років разом, подумати тільки! Й від вітру захищала, й від снігових буревіїв, і від палючого сонця. Осика розуміє, що не придатна вона вже ні для чого, навіть дрова з неї не потрібні, бо в будинку газове опалення. Хіба що на її сучках дід розвішує ободи для бочок – тільки й того. Стоїть осика мовчки, тільки листячко дрібно-дрібно тремтить. А сліз нема. Вони здерев’янілі застрягли в дерев’яному серці. Життя минуло… Час невблаганний і невпинний. Він то плентається подорожнім по битому шляху, то біжить рисаком, викрешуючи іскри з бруківки долі, то летить зі швидкістю кулі, трасуючи між зірок. Його не можна зупинити, він постійно рухається й тягне за собою візок, у якому везе життя людське.

Стара осика любила життя. Вона раділа настанню дня, вилупленню пташенят у своїй кроні, народженню дитяти в хазяйській сім’ї – особливо її улюбленця малого Андрійка. Вже дибуляв він самостійно від хати до осики, під яку Василь тачкою навозив піску. Хлопчик грався й щось лопотів людською мовою, якої осика не розуміла. Вона розуміла мову вітру, мову дощу, мову лісу й сонця, а мову людей – ні. Але ж могла відчувати. Вона відчувала, коли баба в настрої, а коли до неї й на кривій козі не під’їдеш; коли з діда можна линви вити, а коли краще ладком та від гріха подалі. Людські стосунки осику не обходили, але останнім часом щось відбувалося таке, чому вона не знаходила пояснення: тривога кружляла в повітрі, обгортаючи будинок, обійстя, людей. Так само, як і раніше, горлали вдосвіта півні, так само робилися буденні справи, так само чаділи вихлопними газами автівки, але напруга відчувалася в усьому. Життя змінилось, і в лексиконі людей з’явилося слово «війна». Василь почав зникати на тривалий час і одягався в форму, від якої йшов запах розрухи та втрат. Крізь відчинену кватирку чутно було, як голос телевізора вимовляв слова, що пахли смертю: «дрони», «гради», «бомбардування». На вулиці не збиралися сусіди, щоб потеревенити, а сиділи по хатах – тепер усі розуміли, як це – боятися неба. Що відбувається? В кого запитати? Осика хотіла запитати в річки Берестової – а вона хлюпоче собі об бережок і кремезним берестам байки розповідає. Незграбний добряк Млин пережовує жорнами зерно – йому теж не до балачок. У сороки, що розносить новини по всій окрузі, питати марно – наплете побрехеньок і оком не моргне.  Того дня все було, як звичайно: вчасно зійшло сонце, бджоли-трудівниці без запізнення дружно вилетіли на «об’єкти» збирати нектар та пергу, кури несли яйця, собаки гавкали для порядку. Василь удосвіта був уже на ногах. Не спалося. Звечора наносив у діжки води, нагострив косу, прибив похилений козирок на літній кухні, до якого ніяк не доходила черга, а тепер никав по подвір’ю, вишукуючи, чим би зайняти руки й відволіктися від невеселих думок. У хаті на ослоні вже стояв рюкзак, в який було складено нехитре спорядження: шкарпетки, бритва, алюмінієва кварта, складаний ніж, ліхтарик та інше. А в боковій кишеньці – сімейне фото, на якому всі усміхнені та щасливі. Василь відтягував хвилину прощання, штучно вдаючи заклопотаність справами – він ішов на війну. Війна – це щось на зразок небезпечної хвороби, від якої можна померти, як помирають від раку й туберкульозу, від ковіду й малярії, а можна й видужати. І невідомо, що важче: чи на війні бути, чи після війни жити. Існує дві причини для розв’язання війни – влада й гроші. Але є ще одна. Це біологічна війна. Знаєте, як у комах? Вони відчувають чужих. І пожирають. І не важливо, правий ти чи винуватий. Головне, що ти не з їхньої породи… Василь заборонив домочадцям скиглити й голосити з приводу його призову до армії. Він суворо поглядав на матір, яка чимраз частіше прикладала кінчик хустки до вологих очей, гримнув без причини на дітей і виказав батькові за пробиту ще минулого року велосипедну камеру. «Пора», ̶ звернувся до дружини. Та метнулася до хати й вийшла з огрядним пакунком, вщерть набитим провіантом. «Я ж казав…», ̶ почав, було, грізно Василь, але наштовхнувся на німий, розпачливий погляд її очей і покірно взяв торбину. Прощалися під осикою. Того, що далі трапилося – в першу мить ніхто не міг збагнути. Майже одночасно завила сирена й гримнули один за одним два вибухи. Задвиготіла земля, почувся брязкіт вибитих шибок, над нафтобазою здійнявся стовп пилу, крона осики зашуміла, й вона з жахливим тріском упала на землю. Малий Андрійко заплакав, старші діти притислися до дорослих. Деякий час усі оговтувалися від переляку, підраховували збитки від бомбового удару й лише десь під вечір хтось побачив великий уламок металу, що глибоко врізався в тіло осики. Вона лежала довга й випростана з почуттям виконаного обов’язку всього свого життя: захисту родини в буденному житті й порятунку від неминучої загибелі в часи лихоліття. Її листячко вже не тріпотіло, лише сріблом віддзеркалювало світ…

ТАЄМНИЦІ СТАРОЇ ФОРТЕЦІ  ̶ Ура-а-а! Канікули-и-и! Юрко повернувся додому в піднесеному настрої. Нарешті відлунав останній дзвоник. Воля! Портфель полетів на верх книжкової шафи. Сьогодні треба лягти спати разом із курми, аби скоріше минув час до завтрашнього ранку. А завтра… завтра в село-о-о-о! ̶ Юрчику, йди обідати! ̶ гукнула, входячи до кімнати, мати. ̶ А що це за спорядження? ̶ потягнула з-під столу лямку пузатого наплічника, в якому заторохтіло. Мати підняла брову, що нічого гарного не віщувало, й за мить на підлогу висипались різні коробочки, баночки, якесь залізяччя і на вершині всього цього хлоп’ячого скарбу, мов із роззявленим ротом, вмостилася глиняна макітрочка. ̶ О, ля-ля! ̶ вигукнула мати водночас здивовано й радісно. ̶ А я її вчора шукала! ̶ Вона глянула на Юрка так, що він механічно відступив на два кроки назад, відчуваючи, що робиться нижчим на зріст. Йому взагалі захотілося пройти крізь стіну й опинитися там, у селі, в низькій хаті з вишитими подушками на ліжку, з дерев’яними ослінчиками, що вистругав дідусь, і з запахом узвару, який наповнює кімнати й пробуджує в душі відчуття спокою та захищеності. ̶ Батьку!!! ̶ в голосі матері зазвучали високі нотки. Батько заглянув до кімнати… *** Сьогодні базарний день. Автобус набитий битком. Окрім пасажирів, в салоні повно сумок, пакетів, кошиків, напханих усякою всячиною так, що ручки не сходяться і їх позв’язувано мотузками. На вибоях дороги автобус гуцикає, людей трясе, сумки підстрибують. Нарешті доїжджають до зупинки. Двері, що заблоковані масою спітнілих тіл, відчинятися не хочуть. ̶ Водітєль, відчиніть задні! ̶ кричить огрядна жінка, просуваючись по проходу на кшталт дев’ятого валу в шторм. ̶ Йо-пе-ре-се-те! ̶ обурюється хлопець у дзеркальних окулярах, вчепившись за поручня, як за рятівну жердину. Верещить дівка в спідничці вище сідниць. До виходу, орудуючи ліктями, рішуче пробирається кремезний дядько, наче має намір штурмувати Бастилію. Під прикриттям його широкої спини дріботить бабця з ящичком, у якому пищать курчата. Хтось комусь наступає на любиму мозолю, хтось когось шарпає сумкою, хтось – згадує чиюсь матір. Юрку вдається вибратися з цієї товкотнечі на свіже повітря з мінімальними втратами: всього-на-всього – відірваний ґудзик. Та нічого, бабуся пришиє – в неї їх багато, вони зберігаються в бляшанці на етажерці. Юрко ще малим любив ними гратися, та зараз у нього вже інші забави – подорослішав все-таки, перейшов до шостого класу! Сонце сліпить очі, вітерець лагідно гладить шкіру, горобці цвірінькають, плакучі верби звісили свої гнучкі віти майже до самої землі, мов вітаючись. «Чому верби називають плакучими? ̶ думає Юрко. ̶ Їм для журби немає жодного приводу: ні тобі до школи ходити, ні уроки зубрити, ні вислуховувати виховні прокламації батьків, як йому вчора… І чого мама так переймалася за ту макітрочку? Вона ж уже стара, навіть надщерблена, й у господарстві використовується рідко – лише коли треба розтерти мак для маторжеників. І тато насуплено мовчав, а це ще гірше, ніж мамині моралі. Роздули проблему до розміру глобальної катастрофи! Ех, жаль, що не вийшло з макітрочкою…» Неначе легенька хмаринка набігла на сонце – так затьмарилося чоло хлоп’яка від невеселої думки. Та хіба можна думати про сумне, коли навкруг вирує барвами літо, ґелґочуть свійські гуси, мукають корови, кувікають свині та довбуться на своїх городах жінки. Село! Щороку літні канікули Юрко проводить у дідуся та бабусі в селі Іванівському. Це село, що в Красноградському районі Харківщини, яке зараз називається Іванівське (з 2016 року), менш ніж за 100 років встигло змінити назву чотири рази.

З самого початку свого заснування 1731 року село називалось Берестовеньки, і так було до 1933 року. Того року вирішили в черговий раз вшанувати Ворошилова, мало ж було населених пунктів з його ім’ям, то нічого, що цей рік буде чорним в історії України, головне порадувати керманичів. І стало село називатись Ворошилове. 1957 року відмічали 40-річчя революції, ну як же без вшанування. Щось забагато Ворошилову уваги, хай село буде Октябрське. Ну і стало. А 2016 року, коли по Україні пройшлася широкомасштабна хвиля декомунізації, селу повернули його історичну назву – Іванівське. Але невідомо, чи на цьому закінчиться епопея з перейменуванням? Тож поживемо, побачимо. Про це розповідав Юрку дід Максим, він багато дечого знає – ходяча енциклопедія. А онде вже й дідова хата видніється. Біля хвіртки, що трохи скособочена, стоїть дідусь у свитці, яку не знімає ні взимку, ні влітку. Його підборіддя спирається на жилаві руки, складені на ціпку, а засмальцьованого кашкета з широким козирком підпирають сиві брови, з-під яких дивляться кудись у безодню світу світло-сірі, вилинялі очі. Це дід Максим. Він сліпий. Біля його ніг тупцяється старий пес із закрученим бубликом хвостом, що привітно хитається. Через цей хвіст собаку й прозвали – Бубликом. Бублик завжди відчуває приїзд Юрка. Юрко ще бозна де, ще його й не видно, а Бублик уже починає крутитися й радісно підскавулювати на особливий манер – вірна ознака: Юрчик десь тут, близько. І як ото собака так безпомилково вгадує? Хлопчина вже не йде, а біжить і з розгону втикається обличчям у груди дідусеві. Знайомий запах тютюну, козинячої вовни та сільської господи обгортає Юрка. ̶ Дідуню, це я, це я! ̶ кричить він, і в його оченятах блискають вогники. Він заглядає в незрячі очі діда, які зволожуються чи то від вітру, чи то ще від чогось… Від кабиці, що за погрібником, спішить бабуся Уляна. Старі шиті бурки з калошами шкрьобають по стежині, зачіпаючи посіяні рядочком чорнобривці. Старенька поспіхом витирає фартухом руки. Від кабиці йде дух борщу, що булькотить у чавунному казанку, а від бабусі – дух родини. ̶ Юрасику, дитятко моє любе! ̶ голос бабці старечо тремтить. Бублик радісно гавкає, індик Жорка, трясучи коралями, поважно ги́кає, кури сокорять. ̶ Зараз, зараз, ̶ клопочеться старенька. ̶ Зараз всиплю борщику, попоїси гаряченького – бо онде аж ребра повипинались! Але про який «борщик» може йти мова, коли вже з сусіднього двору, відсунувши дошку в паркані, просуває голову друзяка Йван. ̶ Ванько, зникни, кажу тобі, ̶ гримає бабуся. ̶ Допоки не пообідає – не відпущу! Бабусин борщ з пампушками – то особлива страва, а якщо ще й зварений на вишневих дрівцях, так взагалі: їжа богів. Його можна їсти вранці, в обід і ввечері, й ніколи він не приїдається. Тільки слово «їсти» не зовсім відповідає цьому процесу, бо справжній український борщ тьопають – та так, що тільки ложки цокотять. Це вам не якісь там роли чи тофу, що їдять паличками. Одного разу на сімейне свято тато повів маму та Юрка в японський ресторан. Ну, поколупалися тими паличками й прийшли додому голодними. Юрко тьопав борщ і одним вухом прислухався до гомону за хвірткою. Хлоп’ячий телеграф уже роздзвонив, що прибув «отаман», і «військо» по команді «збір» ̶ вже зібралося під двором. Старші перекидалися словами, а малий Гаврик заглядав у дірочку від сучка в дощатому паркані, що була якраз на рівні його очей. Тільки-но показався Юрко, Гаврик врочисто сповістив: «Іде!». Спочатку хлопці розмовляли стримано, поважно, як би показуючи свою значимість, а потім , затарабанили, перебиваючи один одного. Розповідали, хто що за довгий період вимушеного «анабіозу» здобув «для спільної справи». Очі заіскрилися, чуби скуйовдилися, пішли в хід емоційні жестикулювання. ̶ Брейк, пацани! ̶ зупинив словесний колобрід Юрко. ̶ Трофеї на бочку! «Бочка» (в фігуральному сенсі цього слова) була за клунею в маленькому сарайчику, що раніше слугував для зберігання сільськогосподарського інвентарю та дідових інструментів. «Скарби» висипали з мішків та сумок прямо на земляну підлогу. Чого там тільки не було! Малий Гаврик, за відсутністю вагомої здобичі, приніс старий глиняний глечик з відбитою ручкою, яка відпала разом із шматком горловини. Але якраз-то й він виявився найціннішою знахідкою. Юрко пригадав макітрочку – ех, вона підійшла б більше, та глечик – теж непогано.

Все збіжжя (іншою мовою: «трофеї доблесних козаків») було розфасовано по призначенню, і, коли перше збудження від зустрічі трохи вляглось, братія перекочувала до двору під стару розлогу грушу, де в плетеному з лози кріслі зазвичай сидів дід Максим. ̶ Ну, що? ̶ дід постукав чубуком по підлокітнику крісла, вибиваючи попіл з люльки, й дістав кисета, щоб набити нову порцію тютюну. ̶ Нащебеталися, гороб’ята? ̶ крісло під старим заскрипіло, заскрипіла сучкуватим гіллям груша й здалося, що й сам дід заскрипів старими суглобами. ̶ Діду, розкажіть про Хмеля, ̶ підсуваючись ближче, озвавсь Богдан (по-вуличному: Бодька). Він дуже пишався тим, що є тезкою славетного гетьмана війська запорозького Богдана Хмельницького. Дід не поспішав. Він зробив декілька затяжок, випускаючи смердючий дим, звів кудись у простір незрячі очі, які, можливо, бачили те, чого бачити не могли зрячі. Його лице не те, щоб стало світлішим, а якимось осяйним, чи що. І потекла розповідь… Хлопці слухали, затамувавши подих. Часом дід замовкав, і здавалося, що він начебто не тут, а десь там, в Січі, або на полі брані, або в коші святкує чергову перемогу над ляхами. Вже й вечоріти стало. Бабця Уляна вийшла на поріг хати: ̶ Ану, осавули-хорунжі-сотники, марш по домівках! Досить вже! Буде ще час – набалабонитесь. А тобі, ̶ звернулась до чоловіка, ̶ досить плести мандрони. ̶ Хутко мити руки та до вечері, ̶ це вже до Юрка.  Вранішня роса покропила ще ледь остиглі за ніч гарячі груди землі. Туман розлігся над річкою й повзе по луках та городах до битого шляху, по якому, глухо вдаряючи ратицями, йде на пашу череда. Ще сплять у своїх норах ховрахи, ще де-не-де ліниво озветься дворовий пес чи кумкне з лункого супокою жаба, а жайвір вже розпочав свою пісню-присвяту могутньому Ярилу, що виринає з-за сонної діброви. Ранок у селі кардинально відрізняється від ранку міського. Містян будять гуркіт машин, скреготіння механізмів, дратівливе шоркання мітли двірника об шкарубкий, неживий асфальт. А селян – звуки худоби, щебет пташок та рулади цвіркунів в кучерях споришу. Зазвичай у своїй міській квартирі Юрко пробуджується неохоче. Мама іноді вдається до силових прийомів (як те: стягування ковдри або стягування сина з ліжка за ноги), а тут, у селі, Юрко сам підхоплюється й біжить до річки. На вранішній зорі, поки ще не піднялося сонце, особливо в’їдливі комарі. Вони огидно пищать і зльоту впинаються в тіло, але це єдина незручність, яка компенсується зустріччю з давніми друзями Юрка – парою диких качок, що живуть на мілководді в заростях очерету. Вони не бояться людей і дозволяють себе годувати. Першим випливає качур з переливчато-смарагдовою головою й білим нашийничком, за ним – сіренька качечка з виводком. Каченята пливуть вервечкою, вдаючи з себе дорослих, кумедно орудуючи лапками. Сонечко піднімається, розсипаючи золоті дукати на гладінь води… Качечки пливуть по блискучих коштовностях… В душі хлопчини грає сопілка… «Шааак», ̶ подає голос селезень й злітає низько над водою, мабуть, відчувши якусь тривогу. Качечка з каченятами хутко зникає в заростях очерету. Юрко біжить до села, нашвидкуруч снідає, майже не пережовуючи гречану кашу з молоком, і біжить на вулицю, де вже чекає його довгов’язий Дімка Татаренко по прізвиську Татар. Прізвисько це йому зовсім не підходить, бо він рудий ще й мурий – ластовиння вкриває лице, руки й спину, та й характером м’який, добродушний. Поруч з ним стоїть його молодша сестра Машка. Машка шморгає носом – либонь щойно плакала. ̶ Юра, можна, хай Машка сьогодні піде з нами до фортеці? ̶ запитує Дімка, відводячи очі. ̶ З якого переляку? Дівчиську не місце в нашому доблесному війську! ̶ відказує суворо Юрко.

Машка починає голосно ревіти. ̶ Юр, ну будь ласка… бо вона мамці поскаржиться… ̶ І що? Машка реве з усієї сили, а сама крадькома зиркає на хлопців. ̶ А вона тоді й мене не відпустить. ̶ От же дитячий садок на мою голову! ̶ поважно стає в позу Юрко. ̶ Не можна! Дімка бере сестру за руку й іде геть. Машка реве. Юрко дивиться на опущені плечі й похилену голову товариша, і серце його зм’якшується. ̶ Гаразд, хай іде, буде Марилькою, дружиною Чаплинського. ̶ А хто у нас Чаплинський? ̶ питає Дімка. ̶ Та не знаю ще. Може, Гаврик хай… ̶ Не хочу Марилькою-у-у, ̶ заводить знов своєї Машка. ̶ Цить! Наказ отамана!!! Тим часом уже зібрались хлопці, й «славне козацьке військо» рушило при повному обмундируванні до Іванівської фортеці. Іоаннівська фортеця (Фортеця святого Іоанна) — перша з  фортець. Української оборонної лінії. Розташована поблизу села Іванівське, Красноградського району, Харківської області.. 1731 року, 23 червня при молебному співі й гарматній стрільбі закладена перша фортеця на річці Берестовій, вище гирла річки Берестовеньки по системі Вобана. Імператриця Анна Іоанівна веліла новозбудовану першу фортецю йменувати фортецею Святого Іоанна, в пам’ять про свого батька й царя Иоанна Олексійовича, і була ця фортеця  найпершою спорудою серед інших 16-ти укріплень Української оборонної лінії, що простягнулася на 285 кілометрів у межиріччі Дніпра й Дону. Іванівська фортеця знаходиться на центральній ділянці лінії між Орловською й Бєльовською фортецями. Колись Іванівська фортеця з’єднувалася з Бєльовською валом і ровом, між ними були побудовані редути й редани, а підземні ходи під ними тягнулися на багато кілометрів. Іванівський форт (Фортеця Св. Іоанна) ̶ унікальна, добре збережена до наших днів фортеця. Вона входила в комплекс військових споруд для захисту Київської Русі від варварських кримсько-татарських навал. У ХVIII сторіччі уряд Росії вирішив посилити контроль за своїми територіями. В 1730-му році французькому інженеру генералу фортифікації Петру де Брін доручають будівництво нової оборонної лінії. Вона проходила вздовж русла річки Берестова й захищала територію Ізюмського й Муравського шляху. В охороні складалося двадцять полків земського ополчення в кількості двадцяти двох тисяч чоловік, озброєних двісті десятьма артилерійськими знаряддями. Фортеця була досить потужною. Вона земляна, розташована на височині й має форму правильного квадрата зі стороною майже сто метрів. У кожному її куті розташовані бастіони. Південна й східна стіна додатково обладнані трикутними равелінами (земляними насипами), спрямованими в бік річок Берестова та Берестовеньки й призначеними для укриття захисників. Висота кріпосного валу навколо фортеці – близько десяти метрів. На південному сході від фортеці збереглася ділянка цього валу, а з північного заходу є його сліди. На десятки кілометрів на захід і схід від форту простягнувся земляний насип близько 2-4-х метрів у висоту. Фортеця була оточена сухим ровом, первісна глибина якого становила понад чотири  метри.

У північній куртині розташований в'їзд до фортеці. Площа кріпосного двору була близько півтора гектара. В центрі фортеці зазвичай споруджувалися колодязь, пороховий льох, склад зброї, спорядження та казарми. Залишки колодязя збереглися й до цього часу в центральній частині двору, а по западинах простежується також місцезнаходження будівель. У давнину Іванівський форт був оснащений сторожовими вишками й частоколом з гострих списів. Це воістину значна будова для свого часу, адже необхідна техніка в ХVIII столітті була відсутня, будівництво було повністю виконано вручну за допомогою лопат і мішків для перенесення землі. Також вражає продуманість форту і його чіткі пропорції. Досвідчений фортифікатор де Брін знав, що загарбники будуть обходити фортецю, й збудував систему захисту дуже хитрим чином, розташувавши форт в основі трикутника двох річок Берестової й Берестянки. Тут вал переривався на кілька кілометрів і утворював пастку. Підоспілим козакам залишалося тільки добити ворогів, що потрапили в засідку. І зараз довколишні села називаються Западня й Охоче. Кількість людей, які брали участь у будівництві, була воістину колосальна й становила близько двадцяти двох тисяч солдатів і десяти тисяч селян.   У фортеці розмістився 1-й батальйон одного з 20-ти ландміліційних полків, який був сформований у місті Бєльові, Тульської губернії Білгородським військовим столом, отримавши від назви міста Бєльова назву Бєльовський. Сусідня Десята фортеця, в якій розміщувався 2-й батальйон того ж полку, в 1738 році дістала назву Бєльовської. З поселенням ландміліційних полків на Українській лінії зв’язано виникнення сіл Піщанка й Берестовеньки: перше – неподалік від Бєльовської фортеці, друге – коло фортеці «Святого Иоанна». Важким і безпросвітним було життя людей у цих селах. Окрім роботи в полі та відбування різних повинностей, люди нічого не бачили. На протязі всього часу будівництва фортеці відчувалась необхідність ремонту вже побудованого земляного укріплення, редутів, реданів, поглиблення рову й обкладання його дереном. Роботи ускладнювалися тим, що в цій місцевості ґрунт для земляних укріплень був непридатний. Вивершений насип швидко розмивався дощами й доходив невдовзі до напівзруйнованого стану. Відчувався брак робочих рук, позаяк полковим людям доводилося виконувати ще багато додаткових робіт: копати колодязь, гатити дамбу, прокладати шлях для проходу війська, робити переходи через рів. Тож у фортецю почали залучати кріпосних селян та козаків з Лівобережної та Слобідської України. Брали по одному чоловікові з трьох селянських дворів. Мобілізовані козаки повинні були з’явитися з трьохмісячним провіантом та інструментом – сокирою, заступом, лопатою, мішками. Робота на лінії була найтяжчою повинністю. «Поорали, посіяли, ̶ співалося в народній пісні, ̶ та нікому жати: пішли наші козаченьки лінію копати». В іменних відомостях зазначалось, хто володіє ремісничою професією, «которое кто знает художество». Поселенці не вливались до ландміліційних полків, а осідали поблизу форту й у вільний від робіт час займалися землеробством. І як було не селитися людям на благословенній Господом землі! Тут було все: ліс, в якому можна було вполювати дичину, річка, що кишіла рибою, луки, вкриті чудовими травами , привільний безмежний степ, в якому водились навіть дикі коні. Так козацький люд заселив Дике Поле. Весною він притерпівся до розмитого глейкого степу, а влітку до випаленої серпневою спекою чорної родючої землі та до його морозних безмежних снігів. Перші поселенці селилися групами й будували невеличкі оселі, а точніше – халупки. Назви своїм поселенням вони давали з огляду на те, з якої місцевості вони прибули. Тож поблизу Іванівської фортеці з’явилися Жердівка, Рильська, Масловка, Решетиловка, Свинарівка, Вербівка, Граня, Тиленівка, Карна, Шелюговка та інші. А серед корінних мешканців і досі розповсюджені прізвища Щиголєв, Гісцев, Астапєєв, Самолисов, Лазарєв. Після перемоги Росії в 1774р. в російсько-турецькій війні Українська лінія втратила свою оборонну функцію, так як кордони імперії були відсунуті далеко на південь. Незважаючи на це, розташовані на ній фортеці поселення сприяли освоєнню краю.

За селом – трава по пояс. Білі суцвіття дикої моркви височіють над різнотрав’ям, мов парашути , а стріли кінського щавлю схожі на списи захисників цієї первозданної краси українського степу. Проміж ними – молочай, величезні м’ясисті лопухи, різьблений деревій та срібні нитки ковили, що схожа на ранню сивину, яка надає вишуканості усій цій мішанині травостою. Десь зліва у плавнях плаче чибіс, і ніхто не знає, чого він плаче й що йому треба. Коники стрибають з бадилини на бадилину, як справжні коні. Там-сям вигляне з нори ховрах, там-сям шугне над самою землею кібець та інде зиркне синім оком волошка…  Туманів та марева зграї, суріпки й коноплі чуби – на Дикому Полі безкраї лежать українські степи: горбами курганів укриті – без ліку, без назв, без наймень – дощами та росами вмиті й окутані сумом пісень.  Дике Поле – історична назва степів між Доном, Дністром, Сіверським Дінцем аж до Чорного й Азовського морів та Криму. В межах Дикого Поля зараз знаходяться Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Кропивницька, Полтавська, Миколаївська, Одеська, Харківська та Херсонська області України. Назви містечок того часу (Суми, Охтирка, Харків, Вовчанськ, Золочів, Балаклея, Ізюм, Чугуїв, Донець, Білопілля) та річок (Харків, Лопань, Уди) збереглися до наших днів. Своїм заселенням ці землі зобов’язані козакам. За сухими статистичними даними про період освоєння території Дикого Поля стоїть ціла епоха живої історії рідної для нас землі й доль наших предків, що пройшли крізь горнило татарських набігів, міжусобиць, мору й вогню. Пробиратися до серця фортеці хлопцям доводиться орудуючи шаблюками та палицями. З особливою жорстокістю ведеться боротьба з кропивою та будяками. Залишки фортеці з виглядом особистої гідності розляглися на височині й дух старовини витає над ними, спонукаючи прийдешніх шанобливо понижувати голос і стишувати ходу. ̶ Привал! ̶ командує Юрко. Всі кладуть на землю поклажу й озираються навсібіч. З вершини насипу видно смугу Полтавського лісу, луки, поле, мов іграшкові, будинки поселень й над цим усим – блакитний купол неба. Небо тут не таке, як у місті чи в селі – воно величезне, і в його величі прихована розгадка світобудови. Хлопці по традиції на найвищому місці фортеці дають клятву-присягу славного козацького товариства на вірність і солідарність у козацькому поході. Для цього вони кладуть на голову купку землі зі шматочком дерену, стають у коло, беруться за руки й промовляють слова: «Козаку найвище – воля, козаку найперше – честь”. ̶ Ім’ям матері й батька, всім найсвятішим і найдорожчим, святою землею нашою українською клянуся…, ̶ урочисто говорить отаман, і всі, крім Машки, повторюють за ним. ̶ …Скарай мене, Боже, тепер і потім, якщо я покину в біді товариша й кинуся до втечі, щоб урятувати власну душу… присягаю до останнього подиху життя й останньої краплини крові…, ̶ Здається, що природа замовкає, лиш вітер відносить клятву в далеч. ̶ … а якщо порушу клятву, то нехай свята земля не прийме моє тіло й буду я проклятий родом, і нехай покарають мене мої побратими. При цих словах Машка починає тихенько скиглити. Дімка смикає її за руку, щоб вона замовкла.

Для проведення наступного ритуалу – необхідний череп. Серед козаків існувало таке повір’я, що воїн набуває сили ворога, якщо нап’ється з його черепа. Але черепа немає. Замість нього Юрко хотів пристосувати ту багатостраждальну макітрочку, та з нею не вийшло, тому доводиться пити вишневий компот, який наварила баба Уляна, з надбитого глечика, що роздобув Гаврик. Усе це дійство проходить в атмосфері врочистості, але її порушує шерех чи то паперу, чи то целофану. Всі озираються в бік надходження звуку: це Мишко Ракосій колупається в своїй сумці, звідки вивуджує на світ божий кусман хліба, шматок сала й огірок. У Мишка прізвисько Диванчик, бо любить попоїсти та полежати, й статурою він відповідний – товстенький, м’якенький, неповоріткий. ̶ Шо? ̶ витріщує й без того лупаті очі Мишко, помітивши, що всі дивляться на нього. ̶ Треба підкріпитись. Не ївши, й блоха не стрибне. ̶ Ага, ̶ каже Юрко, ̶ якраз зараз і подивимось, як ти стрибати вмієш. ̶ Оголошую танець! Німа тиша. У декого відвисла щелепа, дехто остовпів, хтось від здивування видав невиразний звук «У-у-у-и-и…», а Женька Мерзлікін (по-вуличному Мерзляк) присвиснув. ̶ Оце поворот! ̶ знайшовся нарешті Татар. ̶ Так ми січові козаки чи пансіон благородних дівиць? Марилька, ̶ став він у позу перед Машкою, ̶ запрошую на перший тур мерлезонського балєту. Машка показала Татару язика й ріжки. ̶ Відставити кривляння! ̶ гримнув Юрко. ̶ Я серйозно! Не даремно ж говорять: «Як козак затанцює гопака, то ворог дасть драпака!». Зараз будемо відпрацьовувати рухи бойового мистецтва, а спершу послухайте, що мені розповів учитель танців. Бойовий гопак - це унікальна бойова система духовного й фізичного вишколу, відтворена на основі елементів традиційного козацького бою та рухів, що збереглися в народних танцях (гопак, аркан, козачок, метелиця). Бойовий гопак – це лицарське мистецтво українсь¬кого народу, яке достойно конкурує з японським карате, китайським кунг-фу, грецьким панкратіоном, французьким саватом, американським кік-боксінгом, бразильським капу-ейро, тощо. Слово "гопак" походить від вигуку “гоп”, що позначає стрибок, притупування в танці. Гоп, гопа, гопашеньки – вигуки; гопати, гопкати, гопцювати – танцювати; гопи і гопки – стрибки в танці; вдарити в гопи – затанцювати. Існує твердження про те, що слово гопак поряд із українським “гоп” походить від готського hopp, hops, пов’язане з hupfen – “стрибати”. Коли козак потрапляв на Січ, його одразу скеровували на навчання – читати-писати, грати на музичних інструментах і – танцювати. В наш час останній пункт здається трохи дивним. Однак, лише на перший погляд. Насправді, під час танцю козаки відпрацьовували основні бойові елементи – блискавичну швидкість, потужні удари рук і ніг, сталеву стійку й тактику, характер і емоційний заряд. Це був імпровізаційний танець для відображення благородного двобою – один чоловік приймав виклик іншого, і вони починали “вистрибувати”, “робити вихиляси”, “витинати голубці”, “забивати гопака” та “сідати гайдука” – хто кого перетанцює. Декілька років таких танців – і хлопчина перетворювався на справжнього воїна, бо виконувати такі рухи без натренованого тіла просто неможливо. Досвідчені козаки знали логіку танцю: вони починали рухатися повільно, відкриваючи танець простими кроками і закінчуючи наскоками й карколомними стрибками. Це мистецтво призначалось виключно для чоловіків, і вміння передавались від батька до сина. Гопак – це не тільки мистецтво бою, мистецтво танцю, а ще й гармонійна система виховання особистості й духовного розвитку. Гопак передбачає, окрім спортивної підготовки, ще й володіння традиційною зброєю, обов’язково спів, гру на музичних інструментах, ораторське мистецтво, написання віршів, вивчення мов. Особливу увагу приділено розвитку розумових та духовних якостей/здібностей людини.

В бойовому гопаку діють 7 рівнів майстерності, три з яких дають право бути виховником. Перші три рівні – учнівські: Жовтяк, Сокіл, Яструб. Проміжний, що відповідає кандидату в майстри спорту – Джура. Мистецькі – Козак, Характерник. Волхв – є найвищим ступенем, де йде перехід від чистої фізичної роботи в площину духовну та енергетичну.  Починати займатися бойовим гопаком можна з 3-х років – такий наймолодший вік деяких спортсменів. Верхня вікова межа не обмежена.   Костюм, одяг гопаківця – червоні шаровари, кольоровий пояс, вишита сорочка, загострені чоботи. По своїй суті вони повністю повторюють форму військових козацьких часів. У шароварах не парко й зручно розтягуватися, вишиванка, на відміну від кімоно, ніколи не розхристується. Пояс захищає живіт, поясницю й наднирники.  Гопаківець − це новітній лицар України, гідний слави своїх далеких предків, шлях якого лежить через жертовне служіння своєму народові. Ким би він не став у житті, завжди і всюди його призначення − прославляти й захищати своє рідне. Бойовий гопак – не єдина система козацького бойового звичаю. Поряд існують й інші, такі як: СПАС, ХОРТИНГ. Усі вони визнані офіційно українськими видами спорту.   ̶ Спочатку я покажу, які рухи треба виконувати, ̶ каже Юрко, ̶ а потім розіб’ємося на пари й будемо гопцювати. І тут почалося! Той танець на класичного гопака був схожий, як свиня на коня, але ж запалом не відрізнявся або був ще більш енергійним, більш емоційним і по-своєму артистичним, хоча сторонній спостерігач помітив би в ньому багато кумедного. ̶ Досить! ̶ командує отаман, коли вже спітнілі козаки доходять до ражу. ̶ Відпочинок. Розпашілі й збуджені хлопці падають у високу траву, переводячи подих. Деякий час чути тільки сопіння, а потім до слуху доходить уже знайомий шерхіт. Хлоп’яки, як ховрахи з нір, висовують голови з високого травостою й бачать, що це Мишко знов колупається в своїй торбинці: ̶ Сонечко на їли, а ми ще не їли, ̶ бурмоче він собі під ніс. В Мишка – стратегічний запас приказок щодо вживання їжі. Зі словами: «Добра паска, коли є ковбаска», він розгортає целофан, в який загорнуто дві котлети величиною з долоню кожна. «Військо запорозьке» пожвавлюється, й кожен підтягує до себе свою сумочку з провіантом, очікуючи дозволу отамана – все-таки дисципліна є дисципліна. Юрко теж заглядає в свій рюкзак: там свіжоспечений хліб, який бабця впхнула йому перед виходом у похід. Цей хліб пахнув увесь час так, що доводилося збирати в кулак усю свою силу волі, аби не відкусити хоча б краєчок скоринки. Тож трапеза почалася. Повиринали з шаньок на світ божий крашанки, сало, цибуля, картопля, вареники, пиріжки та інший харч. Котиться сонце по небу, як яєчний жовток по тарілі – вже й сягнуло зеніту, повертаючи до заходу, а у нашого славетного козацтва ще купа справ: і від бур’яну майданчик розчистити, і старий курінь полагодити, й муштру пройти, бо серйозні на Січі козаки! Під вечір, коли череда вже йде з паші додому, йде й «військо запорозьке» через усе село з шаблюками наперевіс до своїх домівок – заморені, замурзані, але з вогником в очах. А коли небо розквітає ромашками, айстрами та жоржинами, збираються знову на подвір’ї діда Максима, щоб послухати розповідь про часи бойових походів, про подвиги українського козацтва в борні за народну свободу. ̶ Діду, розкажіть про Січ, ̶ підсідає ближче до старого Бодька. ̶ Ні, про чумаків, ̶ визирає з-за його спини малий Гаврик. ̶ Краще про химородників, ̶ озивається Ванько. ̶ Про Іванівську! Про нашу Іванівську фортецю!

̶ Багато чого знаю я про неї, а багато чого й ні, бо надійно схоронені її таємниці! ̶ каже задумливо дід. ̶ Але сьогодні розкажу вам про меч Арея, адже зброя в бою – не менш важлива за спритність і силу самого козака. Як кажуть, береженого – Бог береже, а козака шабля стереже. Дід набиває тютюном люльку. Затягується. Минає хвилина… друга… Очі сліпого спрямовані туди, де неозорий степ пахне чебрецем, рутою й гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах і в долинах хвилі білої ковили, стелеться під колеса возів і гарб, які котяться вибитою дорогою за далекий обрій, де вночі накидається на небо зоряний намет з Чумацьким шляхом, а далі ... чи то по степовій дорозі, чи то небом тягнуться чумацькі валки… Голос діда старечо тремтить, слова іноді збиваються, але ніхто з хлоп’яків не видає навіть звуку – всі слухають поштиво. ̶ Є така повідка, що, в часі збурення Запорозької Січі, характерник отаман Дженджелій не захотів піддатись москалям і рівно ж не хотів іти під Турка за Дунай. Він зібрав 300 запорожців і пішов з ними світ за очі. Коли запорожці прийшли до гори, прощаючись навіки з Рідним Краєм, їм вийшов якийсь дід назустріч і запитав: «Чого прийшли сюди ви, діти?» «Січ нашу москалі спалили, зруйнували, волю задушили й Козацьку Мати-Україну в кайдани закували. Тож нема де нам подітись. З москалями нам не жити й до бусурменів іти в прийми серце не лежить. Нехай камінням краще станем!» ̶ Так відповів за козаків отаман Дженджелій. Кремезна постать діда розігнулась, його вже згаслі очі заіскрилися вогнем, зітхнув старий та й каже: «Скидайте, діти, ваші шаблі та всі до одного» І здіймали мовчки запорожці дамаські шаблі, що тисячі голів ворожих постинали й на купу перед дідом їх зложили. Поглянув дід навколо, очі вгору зніс – і полумінь велика спалахнула. Стопилися шаблі в огні, неначе б то не криця була, лишень віск. От розгорнув дід попіл і вздріли всі великий меч, з обидвох боків гострий та блискучий, але тяжкий, тяжкий.  «Попробуйте-но, діти, хто з вас цей меч здолає нідіймити!» ̶ озвався стиха дід. І пробували всі та силкувалися, але для кожного він був тяжкий. «А нумо, пішліть гінців за річку, за Дунай, чи не знайдеться козарлюга, що зможе зрушити цього меча» Гінці, як вітер, полетіли, і ось на конях швидкокрилих Братерство Січове прийшло з-за Тихого Дунаю. «То шліть гінців на Кубань, бо й туди пішла козацька запорозька сила» Соколами полинули гінці, й на братній голос озвалося й присунуло Козацьке Товариство з-над Кубані. «Ну, що ж? Пробуйте і ви цього меча зрухнути!» ̶ озвався знову стиха дід. І пробували всі та силкувалася, але для кожного був він тяжкий. «Ой, бачу, дітки, що нема такого межи вами, хто б подолав цей меч один підіймити!» ̶ промовив сумно дід. «Повідь, дідусю, нам, а хто ж його підійме і хто з ним зможе воювати?» ̶ спитав отаман Дженджелій. «То буде, сину, козак з козаків, якого ще не бачив світ!» «А як же буде зватись він?» ̶ спитав ізнову отаман Дженджелій. «То буде, сину, з поміж лицарів могутній лицар, ще незнаний. Цей меч в його руках пером легеньким стане. Ним волю він здобуде, і лише тоді всміхнеться радісно стара Козацька Мати-Україна. «А як же буде зватись він?» ̶ отаман знову запитав. «ЄДНІСТЬ буде йому ймення. Коли у боротьбі з'єднається брат з братом, коли серця в одно зіллються, коли запроданці й зрадники переведуться!» ̶  прорік востаннє сивий дід і крізь землю провалився.

А навкруги все зашуміло, загуло: «ЄДНІСТЬ!!!» «ЄДНІСТЬ!» Як грім, в степу Дніпровім покотилося, відбилося луною об Кавказ і за Карпатами озвалось: «КОЗАЦЬКА ЄДНІСТЬ!!!» Дід Максим замовкає. Хмаринки сизого димку піднімаються від люльки, перетікаючи з сьогодення в далеке минуле. Ніхто зі слухачів не ворухнеться. Ніхто не наважиться заговорити першим. Юрко дивиться на обличчя своїх дружбанів. Ось Андрюха, друг нерозлучний – з ним минулого літа ходили в нічне й потай гасали верхи на конях за селом. З ним – хоч у вогонь, хоч у воду. А ось Дімка – цей потеревенити мастак, але воєнну таємницю не видасть, хоч ножем його ріж – надійний пацан. А це Іван – широкої душі хлопець – зі спраглим поділиться останньою краплею води, з голодним – останньою крихтою хліба. Гаврик – ще малий, але за кожну несправедливість кидається на кого б там не було, як молодий півник – правдолюбцем буде. Може, імена цих хлопців ще прозвучать, як імена Сагайдачного, Дорошенка, Сірка, Наливайка та інших козаків, що були гідними синами України. Може, їх чекає слава Хмельницького, Мазепи, Скоропадського, Орлика. Хто знає, може, колись Юрко розповідатиме своїм онукам про блискучі перемоги сьогоднішніх одноліток над ворожбитами . Хто зна, хто зна…

Кожне слово Галини Таран, кожен її рядок – це крок у невідому глибину людської душі. Своєю творчістю вона дарує нам сміливість думати й відчуватипо – новому. Нехай її твори стануть дороговказом для майбутніх поколінь. Цінуймо тих, хто вміє створювати красу зі слів.