Просвітницький тренінг «Він, Вона та Щастя…»

Просвітницький тренінг «Він, Вона та Щастя…»

1. Презентація

2. Вступ.  

Привітання учасників; презентація теми та мети заняття. Ознайомлення учасників з регламентом роботи. Вирішення організаційних питань.

– Сьогодні   ми з вами зібралися, щоб краще пізнати себе, ознайомитись зі стилями сімейного виховання та умовами успішного виховання у сім’ї, виробити єдину лінію у сімейному вихованні. У цьому нам допоможе виконання різних завдань та вправ за програмою «Усвідомлене та відповідальне батьківство», яка затверджена Департаментом освіти, науки та молоді Миколаївської облдержадміністрації, Миколаївським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти. Тема тренінгового заняття «Він, Вона та Щастя…».

– Чому саме таку назву має наше заняття? Які асоціації вона у Вас викликає?

3. Вправа на знайомство „Це я”

Мета: познайомити учасників, сприяти згуртованості групи та створенню комфортної атмосфери для успішної роботи.

Час: 10 хв.

Ресурси: маркери, кольорові стікери.

Хід проведення:

Етап І. Учасники по черзі повідомляють про себе наступну інформацію:

•      Ім’я;
•      Найцікавіший спогад з дитинства.

Тривалість виконання завдання 7 хв.

Етап ІІ. Кожен з учасників на беджі пише своє ім’я та прикріплює до одягу, що сприятиме позитивному налаштуванню на роботу групи.

Запитання для обговорення:

• Які ваші враження від знайомства?
• Як ви думаєте, чуму у вправу «Це я» ми включили питання, що стосувалися відомостей про сім’ю та спогадів з минулого?
• Чи допомогли спогади з дитинства актуалізувати ваш дитячий досвід, як це може нам допомогти у роботі тренінгу?

4. Мозковий штурм «Правила роботи в групі»

Мета: обґрунтувати необхідність вироблення та дотримання в групі певних правил спільної роботи.

Час: 10 хв.

Ресурси: фліпчарт, маркери.

Хід проведення:

Тренер пропонує учасникам на тренінгу створити такі умови, щоб кожен почувався зручно і робота в групі була ефективною. Для цього пропонує прийняти правила, які б у цьому допомагали. Учасники вносять свої пропозиції методом мозкового штурму. Кожна пропозиція обговорюється в групі і, якщо всі згідні, записується на аркуші фліпчарту.

До уваги тренера

Спілкування в умовах просвітницького тренінгу будується на наступних принципах :

• Персоніфікація висловлювань – відмова від знеособлених суджень типу „як правило, ми думаємо”, „деякі тут вважають” і т.п., заміна їх адресними: „я вважаю”, „я думаю”.
• Акцентування мови почуттів – уникання оцінювальних суджень, їх заміна описом власних емоційних станів (не „ти мене образив”, а „я почуваюся ображеним, коли ти...”)
• Активність – включеність в інтенсивну міжособистісну взаємодію кожного члена групи, дослідницька позиція учасників.
• Довірливе спілкування – відвертість, відкрите вираження емоцій і почуттів.
• Пунктуальність – дотримання регламенту, орієнтування в часі тренерів та учасників.
• Добровільність – можливість відмовитися від виконання завдання, якщо воно занадто складне або з якихось причин не приймається учасником.

На основі цих принципів будуються правила роботи у відповідності з особливостями роботи в даній конкретній групі та потребами самих учасників.

5. Очікування.

 На стікерах різної форми учасники пишуть свої очікування від заняття та прикріплюють їх на плакат із зображенням діток у візочках (додаток 3).

6. Міні-лекція „Стилі виховання”.

Мета: ознайомити учасників з різними підходами у сімейному вихованні.

Час: 10 хв.

Ресурси: презентація

МІНІ-ЛЕКЦІЯ „ТРИ ШЛЯХИ У ВИХОВАННІ”

Батьки у всьому світі, виховуючи своїх дітей, можуть іти одним з трьох шляхів: влади, поступливості або діалогу. Ось коротка характеристика цих шляхів.

ВЛАДА

Цей шлях опирається на переконання дорослого, що батьки завжди краще знають і мають рацію, демонструють дитині, хто головний. Дитина повинна підкорятися їхній волі, найкраще без дискусії. Батьки найчастіше виступають у ролі контролера, екзекутора, судді, володаря, поліцейського, а іноді й ката. Такий образ батьків викликає у дитини почуття страху, злості, гніву, жалю, несправедливості, кривди, приниження, сорому. У дитини з’являється переконання, що батьки її не розуміють, можливо, не люблять.

У поведінці дитини може з’явитися опір, брехня, покора, агресія, ворожість, бунт або лицемірство. Дитина може думати: „ніхто не прислухається до моєї думки, а, значить, мої думки дурні та нічого не варті. Я ні на що не здатна, якщо мене треба постійно контролювати, слідкувати за мною, перевіряти. Тільки батьки знають, що добре для мене”

Можливі наслідки для дитини – відсутність бажання змінюватися, залежність від думки та оцінок інших, нездатність творчо мислити, самостійно вирішувати проблеми, занижена самооцінка, відсутність віри у власні можливості. Можливі наслідки для батьків – почуття безсилля, нездатності вплинути на ситуацію, що посилюють незадоволення дитиною та собою як батьками. Наслідки для родини – холодність, неприязнь, емоційна відчуженість, ворожість, конфлікти. Родина перетворюється на поле битви.

ПОСТУПЛИВІСТЬ

На цьому шляху батьки заради „святого спокою” поступаються дитині, хоча це суперечить їхнім відчуттям і потребам. Вони підкоряються волі дитини, щоб уникнути конфронтації. Постать батьків поступлива, але наелектризована злістю, роздратуванням щодо „самолюбивої, сповненої бажань і претензій” дитини.

Дитина почувається у виграші - „Я перемогла”. Це породжує змішані почуття: тріумф, почуття провини, невпевненість, викликані відсутністю опору з боку дорослого. Вона може думати: „Всі повинні мені підкорятися”, „Найважливіші мої почуття і потреби”, „Батьки все зроблять заради мене, варто тільки бути впертою”. Свою волю дитина диктує за допомогою крику, плачу, шантажу, тиску. Можливі наслідки для дитини – відсутність почуття безпеки через своєрідну зміну ролей – батьки виявляються „слабкими”, а дитина „сильною”. У дитини може розвинутися імпульсивний спосіб реагування, егоїзм, нездатність підпорядковуватися авторитетові, суспільним та етичним нормам, а також працювати в колективі (виникають проблеми в школі, з ровесниками).Можливі наслідки для батьків – неприязнь до дитини, безсилля, незадоволення собою як батьками, незадоволення з приводу постійних поступок дитині всупереч своїм потребам та почуттям. Наслідки для родини – відчуженість, холодність, неприязнь (батьки не можуть витримувати поведінку своєї дитини, їм не подобається бути з нею).

ДІАЛОГ

На шляху діалогу батьки передають дитині важливі для них цінності, враховуючи почуття та потреби дитини, а в ситуації конфлікту шукають спільне рішення, яке б задовольняло всіх зацікавлених. Батьки поважають почуття, потреби та думки дитини. Допомагають дитині розкривати свої можливості, сприяють ставленню її адекватної самооцінки. Також батьки поважають свої потреби та почуття, можуть твердо сказати „ні”, коли ситуація вимагає цього. Тому дитина може бути задоволена сама собою, відчувати повагу до власної думки та думки батьків (вчителів, інших людей), мати високе почуття власної вартості та відповідальності за свої вчинки. Дитина може думати: „Я можу сама приймати рішення, я можу бути відповідальною, я здатна багато на що і хочу спробувати свої сили, а якщо в мене не вийде, - спробую ще раз”.

Можливі наслідки для дитини – бажання співпрацювати з батьками, їй подобається бути з ними. У дитини розвивається впевненість у собі, повага до потреб і почуттів інших.Можливі наслідки для батьків – задоволення собою як батьками, почуття близькості, радість від перебування разом з дитиною, приязні стосунки з нею. Можливість виразити своє незадоволення (гнів, розчарування, злість), не ображаючи дитину.Наслідки для родини – менше конфліктів, бо вони вирішуються вчасно і за допомогою діалогу. Дитина вчиться самостійності та відповідальності. Розвивається конструктивні діалогічні стосунки між батьками та дітьми, формуються міцні емоційні зв’язки та вміння виявляти взаємну турботу та повагу.

7. Рольова гра „Застосування трьох стилів у вихованні”

Мета: проаналізувати різні виховні підходи батьків стосовно дитини, сприяти розумінню необхідності використання діалогу у сімейному вихованні.

Час: 20 хв.

Ресурси: фігурки з кольорового паперу у відповідності до кількості учасників – зірочки, сонечка, квіточки для об’єднання в групи; картки з написами „Влада”, „Поступливість”, „Діалог”.

Хід проведення

За допомогою кольорових фігурок тренер об’єднує учасників у три групи, кожна з яких вибирає картку з надписом „Влада”, „Поступливість”, „Діалог”.

Завдання: у відповідності з написом на картці (додаток 2) придумати проблемну ситуацію у сім’ї та за допомогою рольової гри продемонструвати її. Час на підготовку – 10 хв.

Кожна група по черзі розігрує проблемну ситуацію в сім’ї, де батьки застосовують певний виховний підхід: „Влада”, „Поступливість”, „Діалог”.

Учасники вгадують, який це був підхід і чому саме вони так вважають. Таким чином, учасники краще усвідомлюють отриману інформацію, розуміють особливості кожного виховного підходу, його недоліки та переваги.

Запитання для коментування:

• Як почувалися учасники в ролі дитини, батьків в кожному окремому випадку?
• Як проявляють батьки свою любов до дитини у кожному з випадків?
• Що важливого у розігруванні стосунків помітили „глядачі”?
• Які важливі висновки Ви для себе зробили, аналізуючи кожен з виховних підходів у сім’ї?

8. Вправа «Серце дитини»

Мета: розвинути співчуття у дітей, сформувати переваги позитивної взаємодії.

Ресурси: велике паперове серце червоного кольору, розповідь про дитину, яку пригнічували батьки та рідні.

Хід проведення: Тренер читає історію вголос. Учень тримає в рукає паперове серце і відриває маленький шматочок, якщо чує образливі слова.

Серце дитини

          Якось уранці в кімнаті Петрика звично продзвонив будильник, але хлопчик не підвівся з ліжка. Хвилин через десять його мама прочинила двері в кімнату. «Ну ж бо, поквапся! – сказала вона. – Знову спізнишся до школи. Ледацюга!»

«Мамо, я захворів», - відповів Петрик.

«І чому ти завжди поводишся як маленький? – відповіла мама. – Тобі завжди погано, коли в розкладі є фізкультура. Вставай і збирайся. Твій брат уже майже готовий».

Петрик швидко вдягнувся і вийшов на кухню. Його старший брат Андрій щойно закінчив снідати. «Я пішов, мамо», - сказав Андрій.

«Зачекай на Петрика», - сказала мама.

«Цей телепень завжди спізнюється, - втрутився батько. – Я не хочу запізнитися на роботу».

Коли батько та сини сіли в авто та виїхали з подвір’я Петрик згадав, що його домашнє завдання залишилося в кімнаті. Петрик запитав у тата, чи не можна зачекати. Поки він збігає по домашнє завдання.

«Ти що, дурний? Це тобі не таксі. Ще й за запізнення одержиш».

День у Петрика минув не найкраще. За невиконане домашнє завдання він отримав двійку. А на уроці фізкультури Петрика не прийняли до гри, бо був найменшим серед хлопців.

Повернувшись додому на Петрика очікувала неприємна розмова з мамою. «Мені телефонував твій класний керівник і повідомив, що ти отримав двійку. Невже ти такий нездара? Зараз обідай, а далі займись прибиранням у своїй та братовій кімнатах».

Петрику було дуже прикро і він почував себе засмученим і замість прибирання вирішив трохи погратися.

За грою його побачив тато і промовив: «Ти що, глухий? Не чув, що тобі мама сказала зробити? Чи мені треба ремінець шукати?»

Хлопчик був змушений зайнятися прибиранням, а потім виконанням домашнього завдання.

За вечерею Петрик вирішив допомогти мамі і випадково розбив тарілку. «Що ж ти за нездара? Постійно путаєшся під ногами».

Запитання для обговорення:

• Як зараз почувається Петрик?
• Яким чином на нього могло б вплинути таке ставлення день у день?
• Як можна підбадьорити хлопчика?

9.  Робота в групах «Як конструктивно спілкуватися з дитиною? »

Мета: опрацювати концепцію спілкування з дитиною Ю.Б.Гіппенрейтер, використовуючи можливість роботи в малих групах.

Час: 60 хв.

Ресурси: аркуші формату А4 з віддрукованими на них логічно завершеними частинами тексту „уроками” із книги Ю.Б. Гіппенрейтер „Спілкуватися з дитиною. Як?” Кількість примірників, розбитого на частини тексту, відповідає кількості груп. Ручки, папір, ватмани, маркери.

Хід проведення

Тренер об’єднує учасників у декілька малих груп по 3-4 осіби у кожній. Далі тренер пропонує кожній групі розрахуватися на „перший-шостий”, тобто кожний член групи отримує власний номер: від одного до шести. На наступному етапі тренер просить окремо зібратися всі 1-і, 2-і, 3-і, 4-і, 5-і, 6-і номери.

Тренер ставить завдання: „Зараз я запропоную кожній з шести груп уривок з великого тексту. Ваша мета прочитати його, запам’ятати та, повернувшись у свої первинні групи, відтворити усім іншим її членам. Кожен з вас буде „експертом” лише у певній частині великого тексту. Спробуйте максимально точно передати інформацію, яку отримали. У первинних групах починайте працювати таким чином: від першого номеру до шостого. Вам дається 10 хвилин для вивчення матеріалу та 10 хвилин для його трансляції у первинних групах”.

Після обговорення мала група на основі почутої інформації створює короткий її опис на великих аркушах для презентації, після чого один представник від малої групи представляє напрацювання.

Запитання для обговорення:

• Чи дізналися ви для себе щось нове, самостійно працюючи з матеріалом?
• Чи зустрічалися ви з труднощами і якими, виконуючи в групі спільне завдання?
• Чи можна метод „Мозаїка” вважати ефективним при вивченні великого об’єму інформації?

 УРОК 1

Безумовно приймати дитину – значить любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, відмінниця, помічниця, а просто так, за те, що вона є! Нерідко можна чути від батьків таке звернення до сина чи доньки: „Якщо ти будеш хорошим хлопчиком (дівчинкою), то я буду тебе любити”. Чи: „Не чекай від мене доброго, поки ти не перестанеш...(лінуватися, битися, сваритися), не почнеш...(добре вчитися, допомагати по дому, слухатися)”. Прислухаємося: в цих фразах дитині прямо повідомляють, що її приймають умовно, що її люблять (чи будуть любити), „тільки якщо”. Умовне, оціню-вальне ставлення до людини взагалі характерне для нашої культури. Таке ставлення входить і у свідомість дітей.

Причина широко розповсюдженого оцінювального ставлення до дітей криється в твердій вірі, що нагороди і покарання – головні виховні засоби. Похвалиш дитину – у вона укріпиться в добрі, покараєш – і зло відступить. Але ось біда: вони не завжди безвідмовні, ці засоби. Хто не знає і таку закономірність: чим більше дитину сварять, тим гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини – це зовсім не дресирування. Батьки існують не для того, щоб виробляти в дітей умовні рефлекси.

Психологами доведено, що потреба в любові, в належності, тобто потрібності іншому, - одна з фундаментальних людських потреб. Її задоволення – необхідна умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли ви повідомляєте дитині, що вона вам дорога, потрібна, важлива, що вона просто хороша. Такі повідомлення проявляються у привітних поглядах, лагідних дотиках, прямих словах: „Як добре, що ти в нас народився”, „Я рада тебе бачити”, „Ти мені подобаєшся”, „Я люблю, коли ти вдома”, „Мені добре, коли ми разом...”.

Відомий сімейний терапевт Вірджинія Сатір рекомендувала обнімати дитину декілька разів на день, говорячи, що чотири обійми абсолютно необхідні кожному просто для виживання, а для хорошого самопочуття потрібно не менше восьми обіймів у день! І, між іншим, не тільки дитині, але і дорослому.

Звичайно, дитині такі знаки безумовного прийняття особливо потрібні, як їжа для підростаючого організму. Вони її живлять емоційно, допомагаючи психологічно розвиватися. Якщо ж вона не отримує таких знаків, то з’являються емоційні проблеми, відхилення в поведінці, або й нервово-психічні захворювання.

Чим частіше батьки роздратовуються на дитину, критикують її, тим скоріше вона приходить до узагальнення „Мене не люблять”. Доведення батьків типу: „Я ж про тебе турбуюся” чи „Заради твоєї ж користі” діти не чують. Точніше, вони можуть почути слова, але не їх зміст. В них своя, емоційна бухгалтерія. Інтонація важливіша за слова, і якщо вона різка, сердита, чи просто строга, то висновок завжди однозначний: „Мене не люблять, не приймають”. Іноді це оформляється для дитини не стільки в слова, скільки у сприймання себе поганою, „не такою”, нещасною.

В батьків інколи не менше образ: „Не життя а одні муки...”, „Іду додому, як на поле битви”, „Ночами перестала спати – все плачу...”.

Навіть якщо справа дійшла до таких крайнощів, крайнощів для обох сторін, ще не все втрачено: батьки можуть повернути мир в сім’ю. Але для цього потрібно починати із себе. Чому із себе? Тому що в дорослих більше знань, здібності контролювати себе, більше життєвого досвіду.

Звичайно, і батьки потребують допомоги. Я надіюсь, що цю допомогу ви будете отримувати в ході всіх наших занять. А зараз давайте спробуємо зрозуміти, які причини заважають батькам безумовно приймати дитину і показати їй це.

Часто батьки запитують: „Якщо я приймаю дитину, це значить, що я повинна ніколи на неї не гніватися?”

Відповідаю. Ні, не значить. Приховувати і тим більше накопичувати свої негативні почуття ні в якому разі не можна. Їх потрібно виражати, але виражати особливим чином. І про це ми будемо говорити пізніше. А поки звертаю вашу увагу на наступні правила:

•       Можна виражати своє незадоволення окремими діями дитини, але не дитиною в цілому.
•       Можна осуджувати дії дитини, якими б небажаними, „недозволеними” вони не були. Раз вони в неї виникли, значить для цього є причини.
•       Незадоволення діями дитини не повинно бути систематичним, інакше воно переросте в неприйняття дитини.

Ось типова репліка однієї мами: „Як же я буду його обіймати, якщо він ще не вивчив уроки? Спочатку дисципліна, а потім вже добрі стосунки. Інакше я його зіпсую”. І мама стає на шлях критичних зауважень, нагадувань, вимог. Кому з нас не відомо, що вірогідніше за все син відреагує відмовками, відтягуванням, а якщо приготування уроків – стара проблема, то і відкритим супротивом. Мама із, здавалося б резонних „педагогічних міркувань” потрапляє в зачароване коло, коло взаємного незадоволення, зростаючої напруги, частих конфліктів.

Де ж помилка? Помилка була вже з самого початку: дисципліна не до, а після встановлення добрих стосунків, і тільки на базі них.

УРОК 2.

Ми говорили про те, як важливо постійно повідомляти дитині, що вона нам потрібна і важлива, що її існування для нас – радість.

Зразу виникає запитання-заперечення: легко дотримуватися цієї поради в спокійні моменти, чи коли все йде добре. А якщо дитина робить „не те”, „не слухається”, дратує? Як бути в таких випадках?

Уявіть собі картину: малюк захоплено грається з мозаїкою. Виходить в нього не все як потрібно: мозаїки розлітаються, перемішуються, не зразу вставляються, та й квіточка виходить „не такою”. Вам хочеться втрутитися, навчити, показати. І ось ви не витримуєте: „Почекай, - кажете ви, - потрібно не так, а ось так”. Але малюк незадоволено відповідає: „Не потрібно, я сам”.

Одного разу мати зауважила вже достатньо дорослому сину: „Ой, як в тебе незграбно виходить, ти б спочатку навчився...”. Це був день народження сина, і він у хорошому настрої азартно танцював зі всіма – як вмів. Після цих слів він сів на стілець і похмуро просидів весь залишок вечора, мати ж образилася на його образу. День народження був зіпсований.

Взагалі різні діти по-різному реагують на батьківські „не так”: одні засмучуються і губляться, інші ображаються, треті бунтують: „Якщо погано, не буду взагалі!”. Ніби реакції різні, але всі вони вказують, що дітям не подобається таке звернення. Чому?

Щоб краще це зрозуміти, давайте пригадаємо себе дітьми.

Як довго в нас самих не виходило написати букву, чисто підмести підлогу, чи спритно забити цвях? Тепер ці справи нам здаються простими. Так ось, коли ми показуємо і нав’язуємо цю „простоту” дитині, якій насправді важко, то чинимо несправедливо. Дитина вправі на нас ображатися!

Подивимося на однорічного малюка, який вчиться ходити. Ось він відчепився від вашого пальця і робить перші невпевнені кроки. При кожному кроці ледь втримує рівновагу, похитується, напружено рухає ручками. Але вів задоволений і гордий! Мало кому з батьків прийде в голову повчати: „Хіба так ходять? Дивись, як потрібно!”. Чи „Ну що ти все хитаєшся? Скільки разів я тобі говорила, не махай руками! Пройди ще раз, і щоб все було правильно”.

Комічно? Безглуздо? Але такими ж безглуздими з психоло-гічної точки зору будь-які критичні зауваження, звернені до людини (дитини, чи дорослого), яка вчиться будь-що робити сама.

Передбачаю запитання: як же навчити, якщо не вказувати на помилки?

Так, знання помилок корисне і часто необхідне, але вказувати на них потрібно з особливою обережністю. По-перше, не варто помічати кожну помилку, по-друге, помилку краще обговорити потім, в спокійній обстановці, а не в той момент, коли дитина захоплена справою; нарешті, зауваження завжди потрібно робити на фоні загального схвалення.

І цьому мистецтву нам варто повчитися в самих дітей. Спитаємо себе: чи знає інколи дитина про свої помилки? Погодьтеся, часто знає – так само, як відчуває нетвердість кроків однорічна дитина. А як вона до цих помилок ставиться? Виявляється, більш терпимо, ніж дорослі. Чому? А вона задоволена вже тим, що в неї щось виходить, адже вона вже „йде”, хай поки не зовсім впевнено. До того ж, вона здогадується: завтра вийде краще! Ми, батьки, зауваженнями хочемо скоріше досягти кращих результатів. А виходить часто зовсім навпаки. Надіюсь, тепер ви готові прийняти правило, яким варто керуватися в тих випадках, коли дитина чимось зайнята самостійно.

Назвемо його першим правилом.

Не втручайтеся в справу, якою зайнята дитина, якщо вона не просить про допомогу. Своїм невтручанням ви будете повідомляти їй: „З тобою все в порядку! Ти, звичайно, справишся!”

ЧОТИРИ РЕЗУЛЬТАТИ УЧІННЯ

Ваша дитина чомусь навчається. Загальний підсумок буде складатися з декількох окремих результатів. Назвемо чотири з них.

Перший, самий очевидний – це знання, яке вона отримає чи вміння, яке засвоїть.

Другий результат менш очевидний: це тренування загальної здібності вчитися, тобто вчити самого себе.

Третій результат – емоційний слід від заняття: задоволення чи розчарування, впевненість чи невпевненість в своїх силах.

Нарешті, четвертий результат – слід на ваших взаємостосунках з нею, якщо ви приймали участь у заняттях. Тут підсумок також може бути або позитивним (залишилися задоволені один одним), або негативним (збільшилися взаємні незадоволення).

Запам’ятайте, батьків підстерігає небезпека орієнтуватися тільки на перший результат (вивчився? навчився?). Ні в якому випадку не забувайте про інші три. Вони набагато важливіші! Так що, коли ваша дитина будує з кубиків дивний „палац”, ліпить собачку, схожу на ящірку, пише кривим почерком, чи не дуже складно розповідає про фільм, але при цьому захоплена чи зосереджена – не критикуйте, не справляйте її. А якщо ви ще і проявите щирий інтерес до її справи, то відчуєте, як посилиться взаємна повага і прийняття один одного, так необхідні і вам і їй.

УРОК 3.

Наше Правило 2 – не просто добра порада. Вона спирається на психологічний закон, відкритий видатним психологом Львом Семеновичем Виготським. Він назвав його „зоною найближчого розвитку дитини”. Глибоко переконана, що кожен батько повинен обов’язково знати про цей закон. Розповім про нього коротко.

Відомо, що в кожному віці для кожної дитини існує обмежене коло справ, з якими вона може впоратися сама. За межами цього кола – справи, доступні для неї тільки при участі дорослого чи ж недоступні взагалі.

Наприклад, дошкільник вже може сам застібнути ґудзики, вимити руки, прибрати іграшки, але він сам не може добре організувати свої справи протягом дня. Ось чому в сім’ї дошкільника так часто звучать батьківські слова „Пора”, „Тепер ми будемо”, „Спочатку поїмо, потім...”.

Давайте намалюємо просту схему: одне коло всередині іншого. Маленьке коло буде означати всі справи, з якими дитина справляється сама, а зона між границями малого і великого кола – справи, які дитина робить тільки разом з дорослим. За межами більшого кола виявляться завдання, які зараз не під силу ні їй самій, ні разом з дорослими.

Ось тепер можна пояснити, що відкрив Л.С.Виготський. Він показав, що по мірі розвитку дитини коло справ, які вона починає виконувати самостійно, збільшується за рахунок тих справ, які вона раніше виконувала разом з дорослим, а не тих, які лежать за межами наших кіл. Іншими словами, завтра дитина буде робити сама те, що сьогодні вона робила з мамою, і саме завдяки тому, що це було „з мамою”. Зона справ разом – це золотий запас дитини, її потенціал на найближче майбутнє. Ось чому її назвали зоною найближчого розвитку. Уявимо собі, що в однієї дитини ця зона широка, тобто батьки з нею багато займаються, а в іншої вузька, так як батьки не приділяють достатньої уваги. Перша дитина буде розвиватися скоріше, почувати себе більш впевнено, успішно.

Тепер, я надіюсь, вам стане більш зрозуміло, чому залишати „з педагогічних міркувань” дитину одну там, там де їй важко – груба помилка. Це значить не враховувати основний психологічний закон розвитку!

Потрібно зауважити, що діти добре відчувають і знають, в чому вони зараз потребують. Як часто вони просять: „Пограй зі мною”, „Пішли погуляємо”, „Візьми мене з собою”, „А можна я також буду...” і якщо у вас немає дійсно серйозних причин для відмови, відповідь нехай буде тільки одна: „Так!”

Є більш надійний спосіб, який відкрили і постійно ще відкривають батьки: читати разом з дитиною. В багатьох сім’ях читають вголос дошкільнику, ще не знайомому з літерами. Але деякі батьки продовжують це робити і потім, коли їх син чи донька вже ходять у школу. Зразу зауважу, що на запитання „Як довго потрібно читати разом з дитиною, яка вже навчилася складати букви у слова?” – однозначно відповісти не можна. Справа у тому, що швидкість автоматизації читання у всіх дітей різна (це пов’язано з індивідуальними особливостями їх головного мозку). Тому важливо у важкий період засвоєння читання допомогти дитині захопитися змістом книги.

Ми підійшли до того, щоб записати Правило 2 цілком.

Якщо дитині важко, і вона готова прийняти вашу допомогу, обов’язково допоможіть. При цьому:

1.   Візьміть на себе тільки те, що вона не може виконати сама, інше дозвольте робити їй самій.
2.   В міру засвоєння дитиною нових дій поступово передавайте їх їй.

Якщо придивитися до будь-якої нової справи, яку діти засвоюють з вашою допомогою, багато виявиться схожим. Як правило, діти активні, і вони постійно прагнуть взяти на себе те, що робите ви.

Ми підійшли, напевно, до найтоншого моменту: як вберегти природну активність дитини? Як не забути, не загальмувати її?

Виявляється, батьків підстерігає тут подвійна небезпека.

Небезпека перша – надто рано перекласти свою частину на дитину. Наприклад, навчаючи дитину їздити на велосипеді – вже через п’ять хвилин відпустити і кермо, і сідло. Неминуче в таких випадках падіння може призвести до того, що в дитини пропаде бажання сідати на велосипед.

Друга небезпека – навпаки, надто довга і наполеглива участь батька, так сказати, набридливе керівництво, у спільній справі. Уявіть собі: батько, тримаючи велосипед за кермо і за сідло, бігає поруч з дитиною день, другий, третій, тиждень... Чи навчиться вона їздити самостійно? Навряд чи. Скоріш за все, їй взагалі набридне це беззмістовне заняття. А вже присутність дорослого – обов’язково!

УРОК 4.

Спільні заняття – настільки важлива тема, що їй ми присвячуємо ще один урок. Спочатку поговоримо про труднощі та конфлікти взаємодії і про те, як їх уникати.

Почнемо з типової проблеми батьків: багато обов’язкових справ дитина освоїла, їй вже нічого не варто зібрати в ящик розкидані іграшки, застелити постіль чи покласти підручники в портфель з вечора. Але все це вона не робить! „Як бути в таких випадках? - запитують батьки. - Знову робити все разом з нею?”. Може й ні, а може й так. Все залежить від причин „неслухняності” вашої дитини. Можливо, ви ще не пройшли з нею весь необхідний шлях. Адже це вам здається, що їй одній легко розкласти всі іграшки на місця. Напевно, якщо вона просить „давай разом”, то це не випадково: можливо, їй ще важко організувати себе, а може, їй потрібно просто ваша участь, моральна підтримка.

Пригадаємо: і при навчанні їзді на двоколісному велосипеді є така фаза, коли ви вже не підтримуєте рукою сідло, але все одно біжите поруч. І це надає сили вашій дитині! Помітимо, як мудро наша мова відобразила цей психологічний момент, - участь в значенні „моральна підтримка” передається тим же словом, що і участь в справі.

Але частіше корінь негативної впертості та відмов лежить в негативних переживаннях. Це може бути проблема самої дитини, але частіше вона виникає між вами і дитиною, у ваших взаємостосунках з нею.

Якщо ваші стосунки з дитиною вже давно зіпсувалися, не варто думати, ніби достатньо застосувати якийсь спосіб – і все зразу піде на лад. „Способи”, звичайно, застосовувати потрібно. Але без дружелюбного, теплого тону вони нічого не дадуть. Такий тон – найголовніша умова успіху, і якщо ваша участь в заняттях дитини не допомагає, більше того, якщо вона відмовилася від вашої допомоги, зупиніться і прислухайтеся до того, як ви спілкуєтеся з нею.

„Керівні вказівки”, напевне, інколи потрібні, але не в спільних заняттях з дитиною. Як тільки вони з’являються, припиняється робота разом. Адже разом, - значить на рівних. Не варто займати позицію над дитиною; діти до неї дуже чутливі, і проти неї повстають всі живі сили їх душі. Тоді-то вони і починають протидіяти „необхідному”, не погоджуються з „очевидним”.

Зберегти позицію на рівних не так то й легко: іноді необхідна немала психологічна та житейська винахідливість. Розповім ще про дуже цінний спосіб, який допомагає позбавити дитину і самих себе від „керівних вказівок”. Цей спосіб пов’язаний із ще одним відкриттям Л.С.Виготського, і багато разів був підтверджений науковими і практичними дослідженнями.

Виготський дослідив, що дитина легше і скоріше вчиться організовувати себе і свої справи, якщо на певному етапі їй допомогти деякими зовнішніми засобами. Ними можуть бути картинки для нагадування, список справ, записки, схеми чи написані інструкції. Помітьте, подібні засоби – це вже не слова дорослого, це їх заміна. Дитина може користуватися ними самостійно, і тоді вона виявиться на півшляху до того, щоб справитися зі справою самій.

Розглянемо наступну найчастішу причину конфліктів при спробі співробітничати з дитиною. Буває, батько готовий вчити чи допомагати стільки завгодно і за тоном своїм слідкує – не гнівається, не наказує, не критикує, а справа не йде. Таке трапляється із занадто турботливими батьками, які хочуть для своїх дітей більше, ніж самі діти.

Обережніше поводьтеся із зовнішніми спонуканнями, підкріпленнями, стимулюванням дітей. Вони можуть принести велику шкоду, зруйнувавши тонку тканину власної внутрішньої активності дітей.

Як уникнути ситуацій і конфліктів примушування? Перш за все варто придивитися, чим більш за все захоплюється ваша дитина. Це може бути гра в ляльки, в машинки, спілкування з друзями. Збирання моделей, грі у футбол, сучасна музика... Деякі з цих занять можуть здатися вам пустими, навіть шкідливими. Але пам’ятайте: для неї вони важливі і цікаві, і до них варто віднестися з повагою. Добре, якщо ваша дитина розповість вам, що саме в цих справах цікаве і важливе для неї, і ви зможете подивитися на них її очима, ніби зсередини її життя, уникаючи порад і оцінок. Дуже добре. Якщо ви зможете взяти участь в цих заняттях дитини, розділити з нею її захоплення. Діти в таких випадках бувають дуже вдячними батькам. Буде і інший результат такої участі: на хвилі інтересу вашої дитини ви зможете почати передавати їй те, що вважаєте корисним: і додаткові знання, і життєвий досвід, і свій погляд на речі, і навіть інтерес до читання, особливо, якщо почати з книг чи заміток про предмет, який цікавить.

Тут я передбачаю протест батьків: не можна ж керуватися одним інтересом; потрібна дисципліна, є обов’язки, в тому числі нецікаві! Не можу не погодитися. Нагадаю, що ми обговорюємо конфлікти примушування, тобто такі випадки, коли вам доводиться наполягати і навіть вимагати, щоб син чи донька виконували те, що „потрібно”, і це псує настрій обом.

Зверніть особливу увагу на наступне Правило... Поступово знімайте з себе турботу і відповідальність за особисті справи вашої дитини та передавайте їх їй самій. Мова йде про зменшення дріб’язкової турботи, затягнутої опіки, яка просто заважає вашому сину чи доньці дорослішати. Передача їм відповідальності за свої справи, вчинки, а потім і майбутнє життя – найбільша турбота, яку ви можете проявити по відношенню до них. Ця турбота мудра: вона робить дитину більш сильною і впевненою в собі, а ваші стосунки – більш спокійними і радісними. Як це не парадоксально звучить, але ваша дитина потребує негативного досвіду, звичайно, якщо той не загрожує її життю та здоров’ю.

Дозволяйте вашій дитині зустрічатися з негативними наслідками своїх дій (чи своєї бездіяльності). Тільки тоді вона буде дорослішати і ставати „свідомою”.

Це правило говорить про те ж, що й відоме прислів’я „на помилках вчаться”. Нам доводиться набиратися мужності і свідомо давати дітям робити помилки, щоб вони навчилися бути самостійними.

УРОК 5

Причини труднощів дитини часто бувають приховані в сфері її почуттів. Тоді практичними діями – показати, навчити, спрямувати – їй не допоможеш. У таких випадках краще за все...її послухати. Правда, по-іншому, ніж ми звикли. Психологи знайшли і дуже детально описали спосіб „допоміжного слухання”, по-іншому його називають „активним слуханням”.

Що ж це значить – активно слухати дитину?

Активно слухати дитину – значить „повертати” їй в бесіді те, що вона вам сказала, при цьому окресливши її почуття.

Важливо звернути увагу на деякі важливі особливості та додаткові правила бесіди через спосіб активного слухання.

По-перше, якщо ви хочете слухати дитину, обов’язково поверніться до неї обличчям. Дуже важливо також, щоб її та ваші очі знаходилися на одному рівні. Якщо дитина маленька, присядьте коло неї, візьміть її на руки чи на коліна; можна злегка притягнути дитину до себе, підійти чи присунути свій стілець до неї поближче.

Уникайте спілкування з дитиною, коли знаходитеся в іншій кімнаті, повернуті обличчям до плити, чи до раковини з посудом; коли дивитеся телевізор, читаючи газету; сидячи, відкинувшись на спинку крісла, чи лежачи на дивані. Ваше положення по відношенню до неї та ваша поза – перші і найсильніші сигнали про те, наскільки ви готові її слухати і почути. Будьте дуже уважні до цих сигналів, які добре „читає” дитина будь-якого віку, навіть не усвідомлюючи цього.

По-друге, якщо ви бесідуєте із засмученою дитиною, не варто задавати їй питання. Бажано, щоб ваші відповіді звучали в ствердній формі.

Здавалося б, відмінність між ствердним і запитальним реченням дуже незначна, іноді це всього лише тонка інтонація, а реакція на них буває дуже різна. Часто на запитання: „Що трапилося?” засмучена дитина відповідає „Нічого!”, а якщо ви скажете: „Щось трапилось...”, то дитині буває легше почати розповідати про те, що трапилося.

По-третє, дуже важливо в бесіді „тримати паузу”. Після кожної вашої репліки краще за все промовчати. Зрозумійте, що цей час належить дитині; не завантажуйте його своїми міркуваннями і зауваженнями. Пауза допомагає дитині розібратися в своєму переживанні і одночасно повніше відчути, що ви поруч. Помовчати добре і після відповіді дитини – може бути, вона щось додасть. Взнати про те, що дитина ще не готова почути вашу репліку, можна по її зовнішньому вигляду. Якщо її очі дивляться не на вас, а в сторону, „всередину” чи вдалину, то продовжуйте мовчати: в ній відбувається зараз дуже важлива і потрібна внутрішня робота.

По-четверте, у вашій відповіді також інколи корисно повторити те, як ви зрозуміли, що трапилося з дитиною, а потім окреслити її почуття.

Хочу знову відмітити, що бесіда про спосіб активного слухання дуже незвичний для нашої культури, і ним оволодіти непросто. Але цей спосіб швидко завоює ваші симпатії, як тільки ви побачите результати, які він дає. Їх принаймні три. Вони також можуть служити ознаками того, що вам вдається правильно слухати дитину. Перелічу їх.

1.   Зникає чи, по крайній мірі сильно ослаблюється негативне переживання дитини. Тут дається взнаки чудова закономірність: розділена радість подвоюється, розділене горе зменшується вдвічі.
2.   Дитина, переконавшись, що дорослий готовий її слухати, починає розповідати про себе все більше: тема розповіді (скарги) змінюється, розвивається. Іноді в одній бесіді несподівано розкручується цілий клубок проблем.
3.   Дитина сама просувається у вирішенні своєї проблеми.

Батьки також поступово починають помічати зміни стосовно самих себе і стосунків з дитиною.

Перше: батьки повідомляють, як про чудо, що діти самі досить швидко починають активно слухати їх.

Друга зміна стосується самих батьків. Вони відчувають, що стають більш чутливими до потреб і негараздів дитини, легше приймають її „негативні” почуття. Батьки говорять, що з часом вони починають знаходити в собі більше терпіння, менше гніватися на дитину, краще бачити, як і від чого їй буває погано.

УРОК 6

В останні два десятиліття психологи проробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань – справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини. Давайте ж познайомимося з цими типами автоматичних відповідей батьків, а також з тим, що чують в них діти.

1.   Накази, команди: „Негайно перестань!” „Прибери!”, „Винеси відро!”, „Швидко у ліжко!”, „Щоб більше я цього не чув!”, „Замовчи!”.

В цих категоричних фразах дитина чує небажання батьків вникнути в її проблему, почуває неповагу до її самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я, а то й почуття відчуженості. У відповідь діти, як правило, протистоять, ображаються, упираються.

2.   Попередження, погрози: „Якщо ти не перестанеш плакати, я піду!”, „Дивись, щоб не було гірше”, „Ще раз таке повториться, і я візьмусь за ремінь”, „Не прийдеш вчасно, - побачиш, що буде!”

Погрози не мають змісту, якщо в дитини зараз неприємне переживання. Вони лише заганяють її в ще глухіший кут. Погрози і попередження погані ще тим, що при частому повторенні діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: капризного малюка залишають одного на вулиці, двері закривають на ключ, рука дорослого тягнеться до ременя...

3.   Моралізування, проповіді: „Ти зобов’язаний поводити себе, як потрібно”, „Кожна людина зобов’язана працювати”, „Ти повинен поважати дорослих”.

Як правило, діти з таких фраз не взнають нічого нового. Нічого не змінюється від того, що вони чують це в „сто перший раз”. Вони відчувають тиск зовнішнього авторитета, іноді провину, іноді нудьгу, а частіше за все - все разом взяте.

Справа в тому, що моральні засади і моральна поведінка виховуються в дітях не стільки словами, скільки атмосферою в домі, через наслідування поведінки дорослих, перш за все батьків. Якщо в сім’ї всі трудяться, утримуються від нецензурних слів, не обманюють, ділять домашню роботу, - будьте впевнені, дитина знає, як потрібно себе правильно поводити.

4.   Поради, готові рішення: „А ти візьми і скажи...”, „Чому б тобі не спробувати...”, „По-моєму, потрібно піти і вибачитися”, „Я б на твоєму місці дав здачі”.

Як правило, ми часто роздаємо схожі поради. Часто приводимо у приклад себе: „Коли я був у твоєму віці...”. Але діти не схильні прислухатися до наших порад. А іноді вони відкрито протестують: „Ти так думаєш, я по-іншому”, „Тобі легко говорити”, „Без тебе знаю!”. Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, приймати рішення самій. Адже вам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чутливіші за нас. Кожного разу, коли радимо щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала і недосвідчена, а ми розумніші за неї, наперед все знаємо. Така позиція батьків – позиція „зверху” – дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповісти більше про свою проблему.

5.   Критика, докори, звинувачення: „На що це схоже!”, „Знову все зробила не так!”, „Все через тебе!”, „Дарма я на тебе понадіялася” „Знову ти!..”

Ви, напевне, вже готові погодитися з тим, що ніякої виховної ролі такі вирази відіграти не можуть. Вони викликають в дітей або активний захист: напад у відповідь, заперечення, озлоблення; або пригніченість, розчарування в собі і у своїх стосунках з батьками. В цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; вона починає думати, що вона насправді погана, ненадійна, невдаха. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

6.   Ображання, висміювання: „Плакса-вакса”, „Ти ж такий лінивий!”

Все це – кращий спосіб відштовхнути дитину і „допомогти” їй розчаруватися в собі. Як правило, в таких випадках діти ображаються і захищаються: „А сама яка?”, „Ну і буду таким!”.

7.   Здогадування, інтерпретації: „Я знаю, це все через те, що ти...”, „Напевне знову побився...”, „Я все одно бачу, що ти мене обманюєш...”.

Після таких слів в дитини може проявлятися лише захисна реакція, бажання втекти від контакту.

10. Історія-метафора „Золото”

Мета: сприяти розвитку ціннісно-смислового ставлення до батьківства, усвідомленню найістотніших аспектів сімейного виховання.

Час: 5 хв.

Хід проведення:

Тренер розповідає історію-метафору „Золото”.

Уявіть собі золотошукача. Це людина, яка без сну та відпочинку, в холод і спеку, зранку до вечора важко працює, добуваючи золото. Він може місяцями і роками працювати намарно, перебираючи пісок, але, яка ж неймовірна сила допомагає йому не розчаровуватися, а шукати золото. Ця сила – віра в те, що золото лежить у цій землі, треба його тільки знайти.

Образ шукача золота ми можемо порівняти з образом батька, який, незважаючи на невдачі, втому, а інколи розпач, вірить, що ті зусилля, які він вкладає в дитину дадуть свій результат, можливо не відразу, згодом, але це обов’язково відбудеться.

Що робить золотошукач, коли тривалий час не знаходить золото? Він сідає, витягає з кишені ті золоті зернинки, які знайшов раніше і милується ними.

Батько також має що згадати. У найскладніші миті свого життя, коли зневіра закрадається в душу, він сідає та пригадує ті перемоги та успіхи своєї дитини, якими він колись гордився. Пам’ять про минулі успіхи може давати наснагу на перемоги в майбутньому.

І ось одного дня золотошукачу неймовірно пощастило, він знаходить величезний діамант! Але що таке діамант без спеціальної обробки, - звичайний камінь. Для того, щоб він почав виблискувати на сонці та вигравати всіма гранями, його потрібно відшліфувати, обробити за допомогою спеціальних технологій.

Звичайно, людина, яка хоче швидко отримати відшліфований камінь - діамант, або не знайома з цими технологіями, може взяти сокиру і знищити його. Так і вихователь, поспішаючи отримати миттєвий результат виховання, може використовувати методи виховання, що дають швидкий, але шкідливий для дитини результат. Виховання, як і обробка діаманту вимагає делікатної, тривалої роботи. Адже ми шліфуємо душу дитини. Коли дитина робить щось погане, втручання батьків необхідне, але таке втручання, яке б не зламало дитячу душу. Тому потрібно вчитися не обрубувати, не шкодити, а уважно, майстерно шліфувати грані дитячої душі.

Працюючи золотошукач починає все частіше натрапляти на груди багнюки. Він її відкладає вбік, і знову береться до роботи. Згодом у нього з’являється страх, що ця багнюка може нашкодити золоту, забруднивши його. Тому золотошукач все активніше починає перебирати ці груди багнюки, поступово перетворюючись не на спеціаліста-золотошукача, а на фахівця з пошуку багна!

Так і у вихованні. Батько, керуючись, на його думку, найкращими намірами, щоразу звертає увагу на дитячі недоліки, невдачі, критикуючи дитину. Так поступово він перестає помічати у ній те „золото”, яке є, тому що акцентує увагу тільки та тому „багні”, яке робить дитину не такою успішною, привабливою, хорошою, як би йому хотілося...

Позитивне мислення допомагає батькам не зосереджувати свою увагу тільки на дитячих недоліках та помилках, а помічати найменші золоті зернята навіть там, де ніхто інший би й не помітив.

11. Заповіді дітей (додаток 1).

12. Очікування.

13. Рефлексія.

Додаток 1

Додаток 2

Стиль виховання – ВЛАДА

Завдання: Розіграйте ситуацію у відповідності до стилю виховання.

У розмові з батьками дочка повідомляє, що після випускних екзаменів у школі, не буде продовжувати навчання, а відразу влаштується на роботу до супермаркету касиром.

Стиль виховання – ПОСТУПЛИВІСТЬ

Завдання: Розіграйте ситуацію у відповідності до стилю виховання.

У розмові з батьками дочка повідомляє, що після випускних екзаменів у школі, не буде продовжувати навчання, а відразу влаштується на роботу до супермаркету касиром.

Стиль виховання – ДІАЛОГ

Завдання: Розіграйте ситуацію у відповідності до стилю виховання.

У розмові з батьками дочка повідомляє, що після випускних екзаменів у школі,  не буде продовжувати навчання, а відразу влаштується на роботу до супермаркету касиром.