Реферат на тему «Традиційний поліський спів»

Традиційний поліський спів

     Полісся — регіон, вкритий лісами і болотами. Через відносну ізольованість протягом багатьох століть поліщуки мало взаємодіяли з мешканцями інших регіонів країни. Вони не мали потреби виїжджати за межі найближчих сіл, а чужинці заходили сюди рідко.

    Традиційна музика, тобто музика, яку грають і співають у селах, протягом дуже тривалого часу лишалася майже незмінною і неквапливо розвивалася за своїми принципами. Радянський період і урбанізація, яку він приніс, сильно вплинули на повсякденне життя селян. Молоді люди їхали вчитися, а то й зовсім переїжджали в міста, а заразом, навідуючись, або повертаючись із роботи чи навчання, привозили з собою до сіл міську моду, зокрема й на пісні, і таким чином змінювали (і найчастіше — спрощували) автентичні пісенні традиції, які формувалися у селах століттями. Проте, на Поліссі за радянський час не було побудовано великої кількості фабрик чи заводів, інфраструктура була розвинена порівняно слабко, люди мало подорожували, і міські тенденції та устрій життя протягом дуже тривалого часу не досягали поліських сіл.

      Міська мода, зокрема й на музику, повільніше проникала у віддалені, заховані серед лісів села, тому поліщукам вдалося протягом значного часу зберігати свої пісні в архаїчному, первозданному вигляді.

   Поліська музика — дика і ні на що не схожа. Тут збереглися не лише пісні, унікальні за змістом — на Поліссі ще досі можна знайти співачок, що володіють складними старовинними техніками співу, з великою кількістю оздоб і специфічних переключень голосу, що вирізняють поліські пісні серед усіх інших.Тут співають переважно на два чи три голоси: основний, бас, і «вивід» — високий голос, який, як і всюди по Україні, співає завжди лише одна людина. Поліські виводи — пронизливі та високі. Коли чуєш поліський спів вперше — кров холоне в жилах. Пронизливі звуки наче розрізають повітря, вони гострі, і ніби створені для того, щоби пробитися через ліси й болота до вух іншої людини.

   Ще років 70 тому спів був базовим вмінням майже кожної людини. Наприклад, на весіллях співали не лише «співачки» — співали всі незаміжні дівчата з родини, бо без їхньої участі обряд би не міг відбутися. Але, звісно, були й виняткові співаки та співачки, яких особливо часто запрошували на весілля.

Спів і музика були найулюбленішим способом проводити час разом під час святкувань. Співати вчилися так просто і мимохідь, як вчилися говорити,   готувати їсти, чи доглядати худобу.

    В силу історичних і географічних обставин репертуар, мелодика і фактура співу в різних регіонах дуже різняться. Полісся — для багатьох містичної місцевості, де збереглися найархаїчніші пісні та обряди. На Поліссі ще досі пам’ятають пісні, які не поширені в інших регіонах. Це так звані «кустові» пісні, які співають під час обряду водіння куста. Цей обряд проводили на Трійцю — молоду дівчину вбирали у зілля так, щоби її неможливо було впізнати і, водячи по селу, заходили у кожен двір, співаючи пісень.

    В інших частинах Полісся були свої унікальні — «русальні» пісні. Деякі місцеві літні люди й досі вірять, що потопельники та ті, хто помер у троїцький тиждень, незалежно від статі, стають русалками — молодими дівчатами із розпущеним волоссям, у довгому білому одязі. Щороку ці люди приходять у село «провідують» своїх родичів, а наприкінці русального тижня їх випроводжають зі спеціальними піснями і обрядами за село, до кладовища. Збереглися й інші обрядові а отже, — й архаїчні пісні — весільні, веснянки, купальські, «літні» жнивні і борові пісні, колядки. Їх співали майже винятково жінки: дівчатка — веснянки, юначки і молодиці — весільні, купальські, кустові і русальні.

   Пісні літнього циклу співали переважно заміжні жінки. Мелодії обрядових пісень прості, але кожна вправна співачка щедро прикрашає їх імпровізаційними оздобами-мелізмами, від чого пісня звучить багатше і кучерявіше. На старовинні обрядові пісні все складніше натрапити в селах, де не знайшлося активних і талановитих людей, які знали б і співали так багато.

   Домініка Чекун  –  одна з останніх носіїв автентичних пісень північного Полісся, вона пам'ятає і співає більше 150 старовинних пісень. Володіє складною давньою технікою співу  –   один голосний звук дрібнить на кілька нот, тому її голос наче вібрує. Народилася і живе в селі Старі Коні Зарічненського району Рівненської області. Працювала дояркою, у неї двоє дорослих дітей, троє внуків та троє правнуків.

      Домініка Никифорівна – справжня поліська зірка. Вже за незалежності стала заслуженою працівницею культури. Її запрошують на усі місцеві свята, вона виступає за кордоном –  у Польщі, Угорщині, Росії, Білорусії. Щотижня вона приймає у своїй хаті гостей із різних країн. Найчастіше приїжджають етнографи з України, Польщі, Німеччини, Канади. Записують пісні і намагаються перейняти манеру співу.

    Коли чуєш її спів – немов переносишся на сотню років тому, у містичний, далекий поліський край, де розмовляють дивною говіркою прикордоння – сумішшю української, білоруської і російської, де співають про життєві драми і радості. Про котка, «мак, що заріс лєбєдою», нещасливу Катерину і добру Марину, про сирітську долю і вдовину печаль. Старенька бабуся чистим, молодим голосом, який розбивається на вібрації і проймає до глибини душі, співає пісні, які співала ще її бабуся.

     Отже , територія Полісся досі зачаровує  багатьох дослідників і дослідниць, співаків та співачок своєю незвичайною, «дикою» манерою виконання. Протягом багатьох століть поліщуки, захищені від світу лісами й болотами, не ставали жертвами набігів та воєн і мало перетиналися з людьми з інших країв. Тому їхня культура і музика тривалий час лишалися у своєму первозданному вигляді. Ще й зараз на Поліссі можна записати унікальні стародавні пісні.