Реферат "«Особливості економічного розвитку Гонконгу, Сінгапуру, Тайвані, Південної Кореї («азіатських драконів»)»

Про матеріал

Реферат з географії на сучасну тему «Особливості економічного розвитку Гонконгу, Сінгапуру, Тайвані, Південної Кореї («азіатських драконів»)», що можна використати для позакласної додаткової роботи. В цій статті ми звернемо увагу на сучасний стан та динаміку розвитку економіку країн Південно-Східного азійського регіону, особливості реформ та подальший зв'язок "азійських тигрів" з Україною

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

РЕФЕРАТ

Тема: «Особливості економічного розвитку Гонконгу, Сінгапуру, Тайвані, Південної Кореї («азіатських драконів»)»

Виконала: вчитель географії

Чупахіна Ганна Рамаївна

Харків – 2024

Економічний вплив розвитку країн АзійськоТихоокеанського регіону з 1980-х років невпинно зростає на систему міжнародних економічних відносин. Особливого значення набувають позитивні закономірності економічного розвитку країн цього регіону. Протягом останніх десятиліть, незважаючи на кон’юнктурні коливання у світовій економічній системі, спостерігається значний економічний розвиток та покращення добробуту населення у більшості країн Азійсько-Тихоокеанського. Також варто відмітити, що центр інноваційного прогресу у світовому господарстві поступово переміщається до країн зазначеного регіону. Важливим є виділення спільних рис, що характеризують розвиток перехідних економік та країн, що розвиваються у Південно-Східній Азії. Основними чинниками ефективного економічного розвитку країн цього регіону стало поєднання розвитку ринкових механізмів та активного державного регулювання в усіх сферах економіки. Важливим є перехід від капітало– та трудомісткого до наукомісткого промислового виробництва, а також державне сприяння притоку іноземного капіталу через створення спеціальних зон експортного виробництва із сприятливим податковим режимом.

До регіону країн Південно-Східної Азії належать Таїланд, Малайзія, Бруней, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни, Лаос, Камбоджа, В’єтнам. Економічний розвиток цих країн неоднорідний, проте є певні спільні тенденції соціально-економічного розвитку. Відмінність розвитку пов’язана з напрямом обраного шляху. Формування теперішньої економічної системи розпочалося в 1950-ті роки після падіння колоніального правління. Країни Азії стали перед вибором обрання соціалістичного або ринково-орієнтованого напряму.

Таїланд, Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни, Бруней обрали ринковий шлях розвитку та досягли суттєвих економічних результатів. У Малайзії та Сінгапурі національним урядам прийшлось вживати інтенсивних заходів для припинення діяльності комуністичних осередків, проте вже в 1960-х роках їх уряди обрали демократичний шлях з ринковими механізмами. Ці країни називають новими індустріальними країнами, що характеризуються високими темпами економічного зростання (близько 4% по регіону за 2008 р.). Для порівняння економічне зростання країн-членів ЄС 0,4% за 2008 р., тоді коли США – 0,7%. Швидкий економічний розвиток країн Південно-Східної Азії зумовлений різними чинниками. Наприклад, Сінгапур – це країна з високим промисловим потенціалом, з вільним портом, тоді коли Бруней – нафтоекспортуюча країна.

В економіко-географічних типологіях держав ми часто зустрічаємо групу під назвою «нові індустріальні країни”: що це таке? Натяки даються вже в самому терміні: це щось пов’язане зі стрімким розвитком (“нові”) промисловості (“індустріальні”) в цих державах. Фактично, так і є.

Отже, нові індустріальні країни — це держави, що зазнали бурхливого економічного розвитку за останні десятиріччя. На сьогодні каталізатором росту економіки все ще залишається промисловість, тому її активний розвиток і сприяв виділенню НІК на фоні інших країн “третього світу”.

ООН визначило критерії, за якими ту чи іншу країну визнають “новою індустріальною”, зокрема, держава має демонструвати високі теми росту ВВП, а в її структурі має бути не менше 20% за промисловими товарами. Також враховується об’єм зовнішніх інвестицій та експорту промислових товарів. Іншими словами, все має вказувати на те, що в цій країні відбувається якісний стрибок в розвитку економіки. Така розмита характеристика НІК призводить до того, що їх переліки можуть значно відрізняються в різних джерелах. Тим не менш, більшість економістів та географів виділяють дві моделі нових індустріальних країн — азійську та латиноамериканську. Різниця між ними полягає у тому, що азійські НІК спрямовані на продаж власної продукції іншим країнам (експортоорієнтованість), а латиноамериканські прагнуть максимально замістити привізні товари на свої (імпортозаміщення).

Не важко було стати багатими таким державам, як США, Британія, Франція, Німеччина, Італія. Вони мали розвинену інфраструктуру й століттями були осередками розвитку науки, технологій та культури. До того ж, на економіку більшості з них століттями працювали колонії та країни, які слугували джерелами дешевої сировини і ринками збуту. Економічний стрибок не став результатом наполегливої праці чи реформ у країнах, в яких була нафта та газ – Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар і частково РФ. Високий рівень життя, гідні зарплати та пенсії їм, фактично, подарувала сама земля і надра, які волею історії опинилися в їх кордонах.

І третій вид країн, які стрімко розбагатіли, – це так звані «азійські» або «далекосхідні тигри» – Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія. Вони за півстоліття з непрохідних джунглів та бамбукових селищ перетворилися на промислові мегаполіси, що виготовляють на експорт комп’ютери, гаджети, автомобілі, літаки та інноваційні технології. Ці країни наслідували економічну модель Японії і за два-три десятиліття вирвалися до числа світових лідерів-експортерів високоточного обладнання. Проте шлях, яким вони йшли до економічного дива, багато українців назвали б неприйнятним.

«Чотири азіатських тигра» — неофіційна назва економік Південної Кореї, Сінгапура, Гонконга і Тайваня, що демонстрували дуже високі темпи економічного розвитку з початку 60-х до финансової кризи 90-х років XX століття.

«Азіатськіт тигри» змогли за декілька десятиліть перетворитися із відсталих країн в передові країни Азії. Цьому посприяло кілька факторів, насамперед жорстка економічна політика урядів і допомога розвинутих країн.

Протягом 57 років (від 1960 до 2017 року) економіки Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню та Гонконгу в середньому зростали на 9,5% щорічно. Для порівняння світова економіка у цей період зростала на 4,5% щорічно. Модель та секрет економічного успіху Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Малайзії та Гонконгу полягав у інтеграції до світової економіки та експорті високотехнологічної продукції. Оскільки своїх підприємств не вистачало чи не було, уряди цих країн створювали сприятливі умови для приходу іноземних інвесторів та власників. Цьому сприяла наявна велика кількість робочих рук та бідність населення, яке було готове працювати за невисоку платню. Іноземні корпорації переносили зі США, Франції, Британії чи Німеччини заводи та фабрики, й розміщували їх у країнах, де працівники раді були працювати за 100-200 доларів на місяць, а не за 2000, як у США. Злиденність цих країн стала привабливим інвестиційним кліматом, і завдяки цьому далекий Схід став епіцентром світового промислового буму.

Ще однією важливою умовою приходу іноземних бізнесменів, які створювали робочі місця та привозили валюту, стало максимальне сприяння держави іноземному бізнесу та невтручання у їх економічну політику. На практиці це означало, що корпорації могли без бюрократичних перешкод отримати земельні ділянки, не перейматися проблемами з податковими та контролюючими органами, не залежати від зміни політичної кон’юктури і, що найважливіше, не залежати від державного регулювання процесу виробництва, особливо в галузі трудової політики. Держава не втручалася не лише у такі справи корпорації, як зарплата робітників, але й у такі, як тривалість робочого дня, не сприяла виникненню соціально-орієнтованого трудового кодексу. Цінність робітника для корпорації визначалася тим, скільки з нього можна витиснути максимальної користі за більший трудовий день і за меншу платню.

Сінгапур — парламентська республіка. Виконавча влада належить Кабінету Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, а президент виконує більш представницьку роль. В Сінгапурі на даний момент домінує Партія “Народна дія”, що фактично утворила політичну монополію. Також в країні існують опозиційні партії — Робоча партія та Сінгапурський демократичний альянс. Сінгапур є членом СОТ, ООН, АТЕС, МБРР, МАГАТЕ, Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Азіатської парламентської асамблеї та ніших.

Перш ніж перейти власне до огляду економічних перетворень в Сінгапурі, потрібно пригадати, що на початку XIX століття острів потрапив під сферу впливу британської корони, яка в той час плела свою колоніальну павутину в Ост-Індії. Так, у 1819 році в Сінгапурі висадився експедиційний загін під командуванням Томаса Стемфорда Раффлза, який підписав із Джохорським султанатом, одним із тодішніх малайзійських князівств, що контролював острів, угоду про створення в Сінгапурі британської торгової факторії, так званої, Ост-Індійської компанії. Згодом, у 1824 році, британці здобули повну владу над островом і Сінгапур увійшов до складу колонії Великої Британії у Південно-Східній Азії — Straits Settlements. З часом, у 1832 році, Сінгапур стає адміністративним центром британських колоній в регіоні. Саме за британського колоніального правління Сінгапур процвітає як безмитний торгівельний центр та швидко перетворюється у велике, вільне, портове місто. Сінгапур стає найважливішим місцем на шляху транспортних суден, які сполучають Європу та Азію, а також центром китайсько-індійської торгівлі. Населення острова дуже швидко зростає за рахунок мігрантів з Китаю, Малайзії, Індії та Європи, що і зараз складають більшість населення Сінгапуру, зокрема китайці становлять 77% населення, малайці — 14%, індійці — 8%. Крім заснування великого торгівельного порту британці, згодом, розмістили на острові і потужний флот, кошти на утримання якого складали левову частку економіки Сінгапуру. У 1959 році британська адміністрація пішла з острова і Сінгапур перетворився на самокеровану автономію у складі Сполученого Королівства. Поруч утворилася незалежна держава Малайзія, що з надією поглядала на острів із його портом та транзитним значенням у міжнародній торгівлі. Надії сусіда підживлювало й те, що велика частина мешканців острова були малайцями, які активно прагнули утворити єдину малайзійську державу, в той час як китайці були надто аморфними. Крім того, інтеграція з Малайзією була підкріплена і історичною спорідненістю, бо саме малайзійське князівство контролювало острів до укладення з британцями угоди про заснування торгового порту. Зрештою, у 1963 році Сінгапур таки приєднався до Малайзійської федерації, з якої вийшов вже у 1965 році і проголосив свою повну незалежність як від британської корони, так і від Малайзії. Лідери країни усвідомили, що Малайзія насамперед була зацікавлена використовувати їх лише як морські ворота для збуту власної продукції. Свідченням тому стало те, що за два роки союзу перевалочна потужність порту зросла на 10%, а от на самому острові не збудували жодного великого виробництва. Сінгапур опинився сам на сам з власними проблемами та виживанням його як самодостатнього державного утворення. 10 серпня 1965 року, на наступний день після проголошення незалежності, кореспондент Деніс Уорнер написав у The Sydney Morning Herald: «Незалежний Сінгапур не розглядався в якості життєздатного утворення три роки тому, ніщо в поточній ситуації не припускає, що він більш життєздатний сьогодні». На території невеличкої країни не було ані корисних копалин, ані місця для ефективного сільського господарства. Навіть пісок і деревину для будівництва та питну воду доводилося імпортувати. П’яту частину доходу бюджету приносило обслуговування британської військово-морської бази, яку Лондоном було виведено з Сінгапуру відразу після втрати колонії. 22 серпня 1965 журналіст Річард Х’юз написав в The Sunday Times: «Сінгапурська економіка зруйнується, якщо будуть закриті британські військові бази, на утримання яких щорічно витрачається понад 100 млн. фунтів». Бідна економіка Сінгапуру перейшла під контроль організованої злочинності, так званої «Тріади». Поліція стала надійним дахом для рекету, а корупція поглинула чиновницький апарат. Головним джерелом доходу скарбниці залишався тоді морський порт, однак і він в основному використовувався для реекспорту олов’яної руди, рису, каучуку з Малайзії, Індонезії і Таїланду. Та й ці вантажі в будь-який момент могли піти з старіючої сінгапурської економіки. Крім того, стрімка евакуація англійської адміністрації з регіону викликала там певне напруження. Сусідні країни почали конкурувати за території, а комуністичні рухи розхитували їхню внутрішню стабільність. Тож іще однією причиною виходу Сінгапуру з Малайзійської федерації стало те, що Індонезія та Малайзія перебували на межі воєнного конфлікту за острів Борнео. Малайська меншість несхвально поставилася до проголошення незалежності та вимагала повернутися до Малайзії. Сінгапур був приречений на повну поразку. В 1959 році до влади у Сінгапурі прийшли політики з Партії народної дії на чолі з адвокатом Лі Куан Ю, який, згодом, став прем’єр-міністром держави і перебував на цій посаді аж до 1990 року. Третина населення Сінгапуру, заздрячи СРСР і Китаю, зажадала від нової влади відмовитися від ринкової економіки та побудувати на острові комунізм, тому найпершим завданням нової влади стало наведення ладу у державі. Так, Партія народної дії приборкала виступи профспілок та запровадила монополію на політичну державність. Політичні права та свободи громадян були суттєво урізані, зокрема і свобода слова. Західні газети були змушені закрити свої представництва в Сінгапурі через нестерпні умови роботи. Сінгапур також став синонімом драконівських законів, що регулюють суспільну поведінку. Західні дослідники звинувачували сінгапурський уряд в авторитаризмі та навіть порівнювали його з Радянським Союзом, бо він обмежував громадянські права та сконцентрував робочу силу на найбільш перспективних напрямках.

Колишній випускник Кембриджського університету, адвокат Лі Куан Ю, не дивлячись на прагнення великої частини населення будувати комунізм, проголошує зовсім інший економічний курс. Його мета — перетворення держави у фінансовий і торговий центр Азії шляхом лібералізації економіки та боротьбі з корупцією, задля залучення іноземних інвестицій без яких Сінгапур не виживе. На думку професора Інституту Східної Азії Джона Вонга, уряд проігнорував усі ідеологічні дискусії, які на той час точилися в регіоні: «Лі Куан Ю та його послідовники були технократичним урядом, що виніс за дужки будь-яку ідеологію, окрім націоналізму, й тим самим створив безконфліктне суспільство, залучивши до Сінгапуру іноземні кошти на тлі навколишньої нестабільності».

Одним із перших рішень уряду Лі Куан Ю було створити Раду економічного розвитку, яка мала опікуватись інвестиційними проектами, що надходили з-за кордону. Одразу ж було відкрито Банк розвитку Сінгапуру, до компетенції якого належало фінансування спільних із іноземцями проектів. Сінгапур визначив межі втручання транснаціональних корпорацій у свою економіку — якщо іноземна компанія хотіла відкрити в країні виробництво, то в ньому мав брати участь і місцевий капітал. Крім того, уряд залишив за собою право перерозподіляти інвестиції в різні галузі, лише гарантуючи компаніям прибутки. В 1960–1970-х фінансові потоки спрямовували на реформу освіти, житлове будівництво та на розвиток наукомісткого виробництва, що не вимагало значних площ та приносило чималі прибутки. Водночас прийняли понад 200 законів, які спростили процедуру утворення акціонерних товариств із іноземним капіталом. «Ми вітали кожного інвестора, — згадує перші кроки реформ Лі Куан Ю. — Ми просто із шкури пнулися, щоб допомогти йому розпочати виробництво».

Швидкому розвитку Сінгапуру сприяла й ринкова кон’юнктура. Компанії Японії та США в пошуках дешевої кваліфікованої робочої сили намагалися винести виробництва за межі власних країн. І саме таку робочу силу міг їм запропонувати Сінгапур. До того ж 1970 року уряд скасував усі протекціоністські норми в законодавстві, тож національним виробникам, аби втриматися на плаву, довелося на рівних конкурувати з іноземними компаніями. На той час зрощення місцевого та транснаціонального капіталу зайшло так далеко, що хвилюватися про занепад власних підприємств не доводилося. На 1975 рік близько 60% підприємств у країні були спільними. Одночасно уряд законодавчо затвердив підвищення на 40% заробітної плати робітникам і оголосив мораторій на масштабні звільнення. Тому, щоби залишатися прибутковими, компанії мали підвищувати власну наукомісткість.

Наступним кроком Партії народної дії стала освітня реформа, що мала ліквідувати в країні неписьменність та підвищити науковий потенціал. В школах та інститутах запровадили обов’язкове вивчення англійської мови, а зарплату викладачам підвищили одразу в 15 разів. В перший же рік незалежності Сінгапуру, уряд проголосив англійську мову державною. «Ми прийняли рішення зробити англійську загальнонаціональною мовою в нашій країні, і це допомогло зберегти цілісність [багатонаціонального] Сінгапуру, — пояснював Лі Куан Ю. — Якби ми зробили загальнонаціональною китайську, то ми б відкинули Сінгапур в своєму розвитку далеко назад».

Це створило вигідні умови для розвитку науки. Найкращих студентів за державні кошти почали відправляти вчитися в університети Голландії, США та Німеччини. В Осаці, Цюріху, Парижі та Х’юстоні уряд створив окремі центри, які відстежували сучасні наукові тенденції. Крім того, урядом було засновано лізинговий фонд із будівництва житла. До 1980 року більшість сінгапурців уже мали власну квартиру чи будинок. Це дало змогу до 1970 року повністю ліквідувати в країні безробіття та створити прошарок фахівців та власників нерухомого майна, які могли впроваджувати сучасні винаходи в життя та вибачити владі обмеження їхніх політичних прав в обмін на стабільність доходів.

Не менш важливим завданням для уряду стало подолання корупції в державі. Боротися з корупцією вирішили методом репресій та заохочень. Посаду держчиновника перетворили в саму високооплачувану і бажану кар’єрну сходинку. Річна зарплата члена уряду і судді складала $ 1 млн. Платня прем’єр-міністра — $ 2 млн. Це уп’ятеро вище заробітку президента США. Крім того, урядом було створено Агентство боротьби з корупцією, головним завданням якого, крім власне боротьби з корупцією, став також відбір кадрів для державної влади. Відомство вербувало у свої ряди талановиту молодь починаючи від шкільної лави. Далі майбутню еліту вели до університету, відправляли на навчання та стажування за кордон.

Це ж агентство суворо карало чиновника. Міністрів, викритих у хабарництві, відправляли за грати, незважаючи на заслуги перед батьківщиною. Наприклад, міністр охорони навколишнього середовища Ві Тун Бун за сприяння у виділенні земельної ділянки під забудову в якості подяки отримав квитки на літак до Індонезії і банківський переказ на суму $ 600 тис. У результаті чиновник сів на чотири з половиною роки до в’язниці. А ось міністрові національного розвитку Сінгапуру Ті Чінг Вану пощастило менше. Слідство довело, що він за виділення ділянок землі приватним особам отримав хабар у розмірі $ 1 млн. Після того як влада оголосила дату суду, обвинувачений наклав на себе руки.

Такі реформи не забарилися з результатами. У 2010 році в рейтингу сприйняття корупції, який публікує міжнародна організація Transparency International, Сінгапур опинився на третьому місці в числі самих чистих від хабарництва економік. Україна все ще лякає діловий світ своїм 134-м місцем.

Світовий капіталізм швидко відреагував на сінгапурські реформи. У 1968 році в країну пішли перші американські компанії з високими технологіями. У 1970-му General Electric за один рік заснувала тут шість підприємств. У 1972-му вперше в історії Сінгапуру експорт перевищив реекспорт. Крім електроніки країна виробляє і постачає на світові ринки новинки інформаційних технологій, а також фармакологічну продукцію. Сінгапур стає транспортним вузлом світового значення, за вантажообігом займає друге місце у світі після Роттердаму. Сінгапурський порт кожну добу приймає до 150 величезних суден. Щорічно тут перевалюють понад 500 млн. т вантажів. Це в чотири рази більше, ніж всі морські і річкові порти України разом узяті. В сухих доках здійснюється будівництво суден та морських платформ. За обсягами нафтопереробки Сінгапур стоїть поряд з Роттердамом і Х’юстоном. Нафта надходить з Саудівської Аравії та інших нафтовидобувних країн, а нафтопродукти експортуються в країни Південно-Східної і Східної Азії та Австралію.

Крім того, місто стало й одним з найбільших банківських центрів, і його вже встигли прозвати «Азіатським Цюріхом», адже через Сінгапур здійснюють свої операції в Південно-Східній Азії банки, страхові компанії та біржі США, Японії і Західної Європи. За розмірами торгового обігу ця маленька держава-місто поступається лише 16 країнам світу. Її військовий морський флот також серед найкращих в регіоні. Сінгапур має розвинену туристичну індустрію і набув слави «Азії в мініатюрі», або «Азії за одну мить». Щорічно його відвідує понад 5 млн. туристів.

Усього за одне покоління Сінгапур перетворився надзвичайно. ВВП країни зріс в десятки разів. Його населення збільшилася в п’ять разів, досягнувши 5 млн. осіб. За свою працю кожен з них у середньому отримує $ 4 тис. на місяць. Перехрестя вулиць міста оснащені відеокамерами, метро управляється комп’ютерами, рівень злочинності — найнижчий в Азії, рівень медицини — один з найвищих у світі.

Сінгапур — це приклад азійської країни, що досягла успіху, використовуючи принади глобалізації. Вона першою показала іншим країнам Азії шлях до економічного процвітання через залучення західних компаній та технологій управління. Двома визначальними рисами післявоєнного розвитку Сінгапуру стали повна політична стабільність та спрямування промисловості в наукомісткі галузі розвитку. Саме це дозволило маленькому острову стати визнаним технологічним лідером. Стати островом мрії!

Нобелівський лауреат світу, колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер під сильним враженням від економічного дива в Південно-Східній Азії сказав, що на планеті знайдеться мало постколоніальних держав з такою яскравою історією, як у Сінгапурі. «Завдання, які на Заході вирішувалися протягом століть, повинні були бути вирішені в одне-два десятиліття в набагато складніших обставинах, — резюмує Кіссінджер. — Проте історія показує, що ординарні розсудливі розрахунки можуть бути змінені екстраординарними людьми».

У 2000 році Лі Куан Ю, колишній прем’єр-міністр Сінгапуру, автор економічного дива, видав у США свою книгу — «Сінгапурська історія: з третього світу — у перший». У передмові він вказав, що ця праця призначається для молоді, яка сприймає суспільну стабільність, економічне зростання і процвітання як щось само собою зрозуміле: «Я хотів, щоб вони знали, як важко було вижити маленькій країні з територією 640 кв. км, позбавленою будь-яких природних ресурсів».

Як і в Гонконзі, у Сінгапурі бурхливе економічне зростання ознаменувалося розвитком бізнесу. Сьогодні Сінгапур — один із провідних економічних, фінансових і торгових центрів світу. Економісти повідомляють про зниження даних, зокрема на 2023 рік ріст ВВП становить 0,5%. Але це вже не впливає на стратегію підтримки економіки Сінгапура.

Цю стратегію дозволили реалізувати два механізми. Перший — сувора політика уряду і ефективне управління бюджетними коштами. Другий — уряд зобов'язав працівників і роботодавців формувати заощадження, відсоток від яких направляти в Центральний резервний фонд (Central Providence Fund).

Знайомство з Гонконгом почнемо з політичної системи. Згідно з конституцією Гонконгу, місцева влада зберігає суверенітет над усіма питаннями та справами території, оскільки Гонконг на даний момент є спеціальним адміністративним районом Китаю. Гонконгом керує Головний міністр Адміністрації Гонконгу. Його вибирає Комітет з виборів Головного міністра Адміністрації Гонконгу, що складається з 800 чоловік, що представляють еліту Гонконгу. Всі інші чиновники вибираються Головним міністром, або обираються народом. Для прийняття закону необхідна згода Головного міністра і більшості з 60 депутатів Законодавчого зібрання країни. Половина депутатів обирається народним голосуванням, інша обирається з елітарних груп. Також в країні діють багато політичних партій, серед яких: Об’єднання за демократію, Партія громадян, Партія нових перспектив.

У 50-х роках ХХ ст. Гонконг став першою країною Східної Азії, яка залучила іноземний капітал за рахунок дешевої робочої сили і сприятливої податкової політики — відсутністю ПДВ, митних зборів, податку на дивіденди й соціальних внесків, низьким податком на прибуток.

У 1970—1980-і роки почався будівельний бум: транспортна інфраструктура, залізниці, хмарочоси, житлові будинки. У період з 1961 по 1997 рік ВВП Гонконгу збільшився в 180 разів, і країна стала однією з найбагатших у світі.

Основні особливості економічної моделі Гонконгу:

1. Сильна політична влада

Держава із сильною владою бере на себе роль послідовного провідника ринкової політики. Функції держави щодо бізнес-сектору: громадський порядок; мінімальне втручання в приватні справи; створення правового середовища, яке сприяє підприємницькій діяльності;

2. Державне невтручання в економіку

Гонконг посідає першу позицію в рейтингу економічної свободи, що забезпечено невтручанням держави в ринкові процеси, за винятком таких ситуацій: тенденція до монополізації галузі; утворення природних монополій; створення суспільних благ;

3. Експортоорієнтованість

Експортоорієнтованість Гонконгу була досягнута шляхом залучення іноземного капіталу та прискореної індустріалізації. Поява іноземних дочірніх компаній і філій відкрила доступ до інвестиційного ресурсу, а також стимулювала гонконгських виробників впроваджувати міжнародні стандарти. Це уможливило завойовування міжнародних ринків. Експортну стратегію Гонконгу характеризують такі аспекти: спочатку освоєння ринків свого регіону, а потім вихід на ринки промислово розвинених країн.

Існує декілька ключових факторів, які сприяли економічному успіху Гонконгу:

Вільна ринкова економіка – Гонконг має одну з найбільш відкритих і вільних економік у світі. Низькі податки та мінімальне державне втручання сприяють підприємництву.
Верховенство права – Сильна правова система захищає права власності та інвесторів. Це створює сприятливий бізнес-клімат.
Розвинена інфраструктура – Високорозвинена транспортна мережа, порти, аеропорти забезпечують зручний доступ до регіональних і глобальних ринків.
Освічена робоча сила – Високоосвічені працівники Гонконгу підтримують розвиток фінансового та інших високотехнологічних секторів економіки.
Географічне розташування – Близькість до материкового Китаю дозволяє Гонконгу бути “воротами” в китайську економіку.

Гонконг демонструє, як відкрита економіка, верховенство закону, низькі податки і мінімальне регулювання можуть сприяти економічному зростанню і процвітанню. Досвід Гонконгу є хорошим прикладом для інших країн, що прагнуть розвивати свою економіку.

Динаміка розвитку Гонконгу, як окремої економічної одиниці починається після формування КНР і виникнення нових точок економічної взаємодії між материком і півостровом. Одним з головних факторів, що сприяли економічному зростанню Гонконгу є приплив біженців з території Китаю протягом громадянської війни і в період після неї. Аналізуючи динаміку економічного розвитку Гонконгу у 2020 р., можна відмітити, що він залишається важливим компонентом зовнішньоторговельної стратегії Китаю, залишаючись 2-им торговим партнером КНР з експорту (після США): на Гонконг в 2020 р. припадало 12,2% від експорту КНР, а також 4-м партнером по всьому товарообігу з часткою в 6,7%. Зараз спостерігається певна закономірність, згідно якої ще в 2019 р. з 496,91 млрд дол. США всього обсягу товарного експорту на реекспорт припадало близько 491,34 млрд дол. США, тобто 98,88%. При цьому, згідно з даними 2018 р., обсяг продукції, реекспортованої через Гонконг в КНР або навпаки, з КНР, склав 89,1% (467,6 млрд дол. США) всього реекспорту Гонконгу. У 2018 р. близько 26,6% (77,8 млрд дол. США) всього гонконгського товарного експорту в Китай (перш за все, міст Гуанчжоу і Шеньчжень провінції Гуандун) прямувало для подальшої обробки, у той час як 38,9% (108,3 млрд дол. США) також йшло на наступну фазу обробки, але у напрямку з Китаю до Гонконгу. Завдяки своєму м’якому податковому режиму і розвиненій банківській системі, Гонконг приваблює значну кількість як китайських, так і західних компаній, що сприяє збільшенню обсягу капіталу в економіці. При цьому Гонконг є другою в світі офшорною зоною (після Швейцарії) із загальною сумою вкладів на 1,3 трлн дол. США, згідно з даними BCG. Тим не менш, Гонконг офіційно не визнає себе в якості офшору, проте свої підозри висловлюють деякі країни і організації. Активна залученість Гонконгу в міжнародну торгівлю послугами підтверджує існуючу динаміку розвитку в даному напрямку, що стала однією з галузей спеціалізації в глобальному масштабі. Тому закономірним є зростання обсягу всіх операцій з послугами в 2020 р. до 181,5 млрд дол. США, тобто більше 53% від усього ВВП Гонконгу в 2019 р., або 1,7% від усієї світової торгівлі послугами, враховуючи, що економіка Гонконгу складає всього 0,42% від світового ВВП. При цьому експорт послуг склав у тому ж році понад 104,23 млрд дол. США – 30,5% від ВВП країни (один з найбільших показників у світі), або 2% від усього світового експорту послуг – 15-те місце у світі серед найбільших експортерів послуг. З 2017 по 2021 рр. зростання обсягів експорту послуг склав майже 62%, а сальдо торгового балансу піднялося з -4,23 млрд дол. США до 26,59 млрд дол. США. Основними партнерами Гонконгу в торгівлі послугами в 2017 р. були: КНР (39,2%), США (12,9%), Великобританія (7,2%), Японія (6,1%), Сінгапур (4,2%). Таким чином, завдяки тривалому перебуванню у складі Великобританії, Гонконг отримав значний обсяг часу на створення досконалої капіталістичної економіки за західним зразком, завдяки чому після 1997 р. йому вдалося зберегти вже традиційні для нього модель економіки та правову систему. Саме ці державні інститути, побудовані за європейським типом, дозволили Гонконгу перейти від статусу морського порту до статусу одного з найбільших світових фінансових центрів, в якому зосереджена найбільша кількість регіональних штабів міжнародних компаній. У зв’язку з цим, можна зробити висновок, що роль Гонконгу в розвитку торгівлі в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні полягає не в транспортно-логістичній функції, як це було протягом другої половини XX ст., а в акумулюванні та розподілі фінансових потоків регіону для вже подальшого розвитку торгівлі.

На важливий політичний центр острів Тайвань перетворився унаслідок громадянської війни, що спалахнула в Китаї після Другої світової. Під натиском комуністів офіційний уряд панівної у всій Піднебесній партії Гоміньдан мусив відступати і отаборився на Тайвані та прилеглих островах. На цій території фактично залишилася визнана на той час світом Китайська республіка. Червоні ж захопили всю материкову територію країни і проголосили там Китайську Народну республіку. І офіційно вважають Тайвань її частиною.

На Тайвані одночасно функціонують урядові структури двох рівнів. Згідно з Конституцією, президент призначає прем’єр-міністра, що є главою Виконавчого юаню (Кабінету міністрів), що відповідає за виконанням законів, що прийняті Законодавчим юанем (Парламентом). Інші урядові органи — Судовий юань (Верховний суд), і Контрольний юань, що контролює роботу урядових органів. Тайвань є членом таких міжнародних організацій: Азіатський банк розвитку, СОТ, АПЕК (Азійсько-тихоокеанське економічне співробітництво).

Тайвань процвітав упродовж 40 років, попри складні відносини з материковим Китаєм. Серед азійських тигрів Тайвань не найбагатший, але він показав суттєві темпи зростання економіки.

Перевтілення Тайваню з аграрної країни на інноваційну відбувалося поступово. Перша реформа, яка дала поштовх розвитку малого бізнесу, — земельна. Поява ринку землі сприяло появі малих приватних фермерських господарств, а капітал, залучений у результаті купівлі/продажу землі, інвестувався в промисловість і торгівлю.

Наступним кроком був розвиток середньо- і високотехнологічної промисловості. Для цього було створено спеціальні економічні, індустріальні зони, де сьогодні зосереджені великі корпорації.

Відмінними рисами економічної модернізації були поступовість, ненасильницький характер конкретних заходів, урахування національних традицій. Чинниками тайванського економічного дива стали: економічна стратегія і пріоритети розвитку, домінування малого й середнього бізнесу, професійна підготовка населення, сприятливий бізнес-клімат.

Тайвань несподівано став найбільшою економікою Азії і вперше за 30 років обігнав Китай. Як повідомляє CNBC, це сталося через те, що високий світовий попит на технологічний експорт острова переважив удар від пандемії COVID-19.

За попередніми оцінками статистичного управління, економіка Тайваню зросла на 2,98% у 2020 році в порівнянні з минулим роком. Цей показник перевершив прогноз центрального банку у 2,58% і обігнав зростання В'єтнаму на 2,9%. Деякі економісти передбачали, що В'єтнам стане найбільш швидкозростаючою економікою Азії у 2020 році. Зростання Тайваню у 2020 році перевищило зростання Китаю у 2020 році на 2,3%. Востаннє Тайвань переганяв свого гігантського сусіда в 1990 році, коли його зростання на 5,5% перевищило 3,9% Китаю. Тайвань також домігся відносного успіху в стримуванні поширення COVID-19, що дозволило його економіці уникнути суворої ізоляції, з якою стикаються інші країни у всьому світі. Тайвань є центром виробництва напівпровідників, які є важливими компонентами для продуктів від автомобілів до комп'ютерів і мобільних телефонів.

Главою держави в Південній Кореї є президент, отже це президентська республіка. Парламент республіки — однопалатне Національне зібрання (299 депутатів). 245 депутатів обираються по мажоритарній системі, 54 — за національними партійними списками. Найбільші партії країни, що представлені в Парламенті — Ханнара, Об’єднана демократична партія, Коаліція Пак Гинхе, Ліберально-передова партія.

До 1945 року Корея була окупована Японією, по суті, її колонією. Три роки, до 1953-го, на території країни тривала запекла громадянська війна. Вона завершилася розподілом країни на дві частини – КНДР, що на півночі півострова, та Республіку Корея, що на півдні. Перехід від колоніального минулого та наслідків трирічної війни до демократії відбувався непросто. Ситуацію ускладнювали не лише кількість загиблих і післявоєнна розруха. Фактично, вся промисловість або була зруйнована, або ж залишилася на півночі країни в КНДР. Натомість Південна Корея – чи не єдина економічно розвинена країна у світі, яка практично не має природних корисних копалин, зокрема газу та нафти. А суходольний кордон має лише з Північною Кореєю. З власних продуктів харчування – переважно рис, овочі й дари моря, решту – понад 70% – продуктів імпортує з інших куточків світу. Це пов’язано з тим, що територія Південної Кореї бідна на родючі ґрунти, тут переважно кам’яниста та гориста місцевість і за ландшафтом нагадує українське Прикарпаття. Її територія майже у 6 разів менша за Україну (хоч населення дещо більше, ніж в Україні – майже 50 мільйонів осіб).

Протягом 1960-х років ВВП на душу населення Південної Кореї був подібний до найбідніших країн Африки й Азії. Однак у наступні десятиліття Південна Корея почала переходити від аграрної економіки до індустріальної та інноваційної, включаючи розвиток робототехніки та інформаційно-комп'ютерних технологій. У період з 1962 по 1995 рік економіка Південної Кореї зростала в середньому на 10% щорічно, що дозволило їй стати азійським тигром.

У 1961 році до влади прийшов Пак Чон Хі і став «батьком» південнокорейського «економічного дива». За його правління було введено планову економіку. Метою першої п'ятирічки стали побудова ефективної промислової системи, а також розвиток електроенергетики, хімічної, нафтохімічної та цементної промисловості.

Успіх корейських реформ полягає в залученні іноземного капіталу, в основному - безповоротної допомоги США та Японії.

Головними особливостями реформ Пак Чон Хі були:

1. Диктатура і планова економіка. Держава здійснювала жорстке втручання в економіку і підприємницьку діяльність.

2. Масштабна націоналізація. Зокрема вся банківська система перейшла під контроль держави. Також зберігався контроль над транспортною інфраструктурою, енергетикою та водопостачанням.

3. Стимулювання малого й середнього бізнесу, об'єднання малих підприємств у великі промислові групи (чеболі). Виробники готової продукції отримували від держави субсидії й замовлення, податки для бізнесу знижувалися. Преференції надавалися тільки найуспішнішим підприємствам — таким чином у Кореї стимулювали конкуренцію. Так виникали промислові об'єднання і групи — чеболі. Наприклад, Samsung, LG, Hyundai, Daewoo.

4. Експортоорієнтованість. Кредитування і субсидування корейських експортерів. Кредитували експортерів як держава, так і іноземні банки під державні гарантії.

Південна Корея стала промислово розвиненою державою на умовах, на які б ніколи не погодився жоден український патріот. Південна Корея стала ринком дешевої робочої сили для модернізованої Японії, яка оговтувалася після наслідків Другої світової війни. Беручи замовлення для американських підприємств, японські компанії знаходили ще дешевшу робочу силу в одній зі своїх колишніх колоній – Кореї. Відносини Кореї та Японії дуже подібні на відносини України та Росії: століття тривалого колоніалізму, безжальна експлуатація метрополією колонії, нищення національної мови, традицій та геноцид, який супроводжувався жорстокими етнічними чистками з боку японців. Так, одразу після війни корейці почали за низьку платню працювати на японські компанії, виготовляти товари на експорт, а з часом створили власні корпорації – такі як «Samsung», «LG», «Нyndai» та інші, які ввійшли до числа світових лідерів технологій.

Південна Корея поставила чітке завдання перед маркетологами, які просувають бренд країни: словосполучення «Made in Korea» повинно додавати вартості товару мінімум 5%. Президент країни діяв як менеджер з маркетингу. Здійснюючи державні візити, він брав із собою літак бізнесменів. Переговори з іноземними керівниками фокусувалися на питанні «чим корейські підприємства можуть бути корисні для вашої країни?». Стратегія формування позитивного іміджу країни розроблена таким чином, що цьому сприяє навіть місцева поп-культура. Дослідження Financial Times, доводять: ті, хто слухають корейську поп-музику (прикладом може слугувати всесвітньо відомий хіт «Gangnam Style» репера PSY), схильні купувати корейські товари.

Південна Корея проводить активну зовнішньоторговельну політику, спрямовану на збільшення обсягу експорту шляхом відкриття ринків із країнами-партнерами в галузі промислового виробництва, сільського господарства, сфери послуг, а також у сировинному та енергетичному секторах. Незважаючи на те що стратегія зростання південнокорейської економіки ґрунтується на експорті в розвинені країни (США, Японія та ЄС), останнім часом країна докладає зусиль для встановлення багатостороннього економічного співробітництва і розширення торговельних відносин із країнами АСЕАН і БРІКС. Південна Корея є членом таких організацій, як АТЕС, СОТ, МВФ, ООН, МБРР, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, Всесвітня організація інтелектуальної власності, Азіатська парламентська асамблея, Азіатсько-тихоокеанський парламентський форум, та багато інших.

Також КНДР активно торгує зброєю. У Сомалі, Ефіопії, Еритреї дуже популярні боєприпаси й амуніція північнокорейського виробництва. КНДР продає зброю і Ірану – їхні угоди ні для кого вже не секрет з 80-х років. Серед поставок Тегерану свого часу були не тільки балістичні ракети, а й мінісубмарини та підводні апарати спеціального призначення.

Станом на 2017 р. Південна Корея посідає п’яте місце за легкістю ведення бізнесу, згідно з рейтингом Світового банку Doing Business. Іншим чинником, який сприяв розвитку Південної Кореї, є інноваційний складник. Інновації та технології лежать в основі конкурентоспроможності південнокорейського експорту. За рейтингом глобального індексу інновацій у 2015 р. Південна Корея займає 14-е місце; за даними 2016 р., згідно з Bloomberg Innovation Index, країна посідає перше місце у світі як найбільш інноваційна економіка. Країна випередила Німеччину, Швецію, Японію і Швейцарію. Індекс складається з шести різних категорій: наукові дослідження і розробки, високотехнологічні компанії, виробництво, наукові кадри, патенти й освіта. Основну ставку південнокорейські компанії роблять на інновації, оскільки вони стикаються з усе жорсткішою конкуренцією на світових ринках.

Сьогодні Південна Корея – високорозвинена країна, член “Великої двадцятки”; посідає 12-те місце в рейтингу економік світу; п’яте місце у світі за експортом високотехнологічної продукції, поступається лише Китаю, Німеччині, США та Сінгапуру. Корейські суднобудівні компанії контролюють 40% світових замовлень на будівництво морських суден. За легкістю ведення бізнесу країна посідає п’яте місце у світі (згідно з рейтингом Doing Business). А у рейтингу Глобального індексу інновацій країна на 14-му місці. У країні практично всі працюють. Рівень безробіття становить 3,5%, що є дуже низьким показником. Скажімо, в Україні такий показник – понад 9%.

Азіатські тигри — це високорозвинені постіндустріальні країни, що мають високий рівень економічного розвитку. Кожна з цих країн належить до першої хвилі Нових індустріальних країн, оскільки темпами свого економічного розвитку вони виділились з групи країн, що розвиваються.

Рівень доходів у цих країнах високий. Так, станом на 2023 рік, згідно за даними МВФ, найвищий рівень доходу на душу населення з цієї групи країн утримує Сінгапур з річним рівнем доходу 67360 $. Далі йде Гонконг з показником 43370 доларів. Показник Кореї — 34800 долара. Згідно з рейтингу МВФ, рівень доходу Тайваню складає 34050 долара на особу.

Частка регіону в світовому господарстві є великою. Сумарне ВВП регіону за 2011 рік склало 2035139 мільйонів доларів США, що дорівнює 2,96% ВВП світу. Обсяг торгівельного обороту цих країн з іншими країнами світу складає 3,84 трлн доларів, що сягає 10,7% торгівельного обороту світу.

Обсяг експорту даної групи країн —1,99 трильйонів доларів, у світовому експорті — 11,2%, і кожна з цих країн входить в двадцятку найбільших експортерів світу. Сумарний обсяг імпорту даної групи країн — 1,84 трильйонів доларів, що сягає 10,2% світового імпорту товарів і послуг.

Населення регіону складає 85483786 чоловік, що дорівнює близько 1,2% від населення світу.

Найбільші темпи зростання ВВП з 1990 по 2011 роки спостерігаються у Сінгапуру. За цей період кожного десятиліття валовий внутрішній продукт збільшувався вдвічі, тобто на 100%. Але найбільше зростання з 1980 по 1990, а саме 390%, продемонструвала Південна Корея.

Показники безробіття у даної групи країн порівняно низькі. Так, показник рівня безробіття Сінгапуру станом на 2023 рік зупинився на позначці 1,9%. Стійку тенденцію до зростання рівня безробіття демонструє Тайвань, рівень безробіття якого становить на 2023 рік 3,42%.

Рівень інфляції у даних країнах також порівняно невеликий. Так, у Тайваню спостерігається стала динаміка поступового падіння рівня інфляції — з 4,1% у 1990 році до 2,93% у 2023 році. Найвищі показники інфляції станом на 2023 рік демонструє Сінгапур — 4%.

За показником експорту всі країни даного регіону демонструють зростання. Так, Сінгапур продемонстрував зростання показника свого експорту у дев’ять разів, Південна Корея — у вісім разів, а Гонконг — у 5,5 разів. Найбільше зростання показника обсягу експорту ці країни продемонстрували в період з 2000 по 2011 рік.

Що стосується об’ємів імпорту, то тут найвищі темпи зростання демонструє Південна Корея. За період з 1990 по 2011 рік обсяг імпорту товарів і послуг в цю країну зріс приблизно у 8 разів. Далі за темпами зростання обсягу імпорту йде Гонконг — зростання у майже 8 разів, і Сінгапур — 7 разів.

Безумовно, Маркс би плакав, але корпорації зацікавленні саме у тих країнах, в яких вони зможуть на найдешевших умовах отримувати найбільші прибутки. І саме завдяки їм ці держави стають індустріальними лідерами. Саме завдяки низькій оплаті праці, довшому робочому дню, меншій кількості вихідних та меншим відпусткам для своїх працівників країни-дракони стали світовими лідерами експорту продукції. Ті, хто захоплюється їх економічним успіхом, мають розуміти, що уряди цих країн де-факто надали пільгові умови для іноземних корпорацій, які експлуатують місцевих робітників так, як їм ніколи б не дозволили поводитися з американським чи британським робітником. Саме це у поєднанні з низькими зарплатами місцевого населення стало умовою економічного дива «азійських тигрів».

Спільні риси усіх країн: значний приплив американського капіталу (у вигляді інвестицій, безповоротної допомоги); створення сприятливого бізнес-клімату для резидентів і нерезидентів; інвестиції та експорт, які стали основною базою економічного зростання. Підбиваючи підсумки досвіду країн — азійських тигрів, важливо зазначити, що на відміну від Гонконгу в Сінгапурі та Південній Кореї здійснювалося жорстке державне втручання в економіку.

Отже, швидкий економічний розвиток досліджуваних азійських країн пов’язаний із гнучкістю державної політики щодо структурної перебудови економіки на високотехнологічній основі, розвитком зовнішньої торгівлі, заснованому на експортно-орієнтованій економіці, а також створенні сприятливого клімату для іноземних інвестицій та розвитку фінансового сектору економіки, а також формування достатніх заощаджень, які за сприятливого інституційного середовища трансформуються в інвестиції, сприяючи подальшому економічному росту. Перспективи подальших досліджень полягають у дослідженні перспектив застосування досвіду економічного зростання азійських країн в Україні.