Результати дослідницької роботи учнів «Покликання – творити добро»

Про матеріал

70-річному ювілею прекрасної людини, нашої землячки, талановитої поетеси Свищевської Надії Михайлівни присвячується

Перегляд файлу

Результати дослідницької роботи учнів

«Покликання – творити добро»

2018

Пошукова група учнів 3 А класу

Керівник Правник Ніна Петрівна, учитель початкових класів

Учасники- учні 3А класу Орв’яницького НВК

На все є час — на самоту і вірші

В безсонну ніч осінньої сльоти,

На гіркоту безмірних перебільшень

І справедливу жорсткість прямоти.

Ліна Костенко

…Жінка повільно іде непомітною лісовою стежкою, прислухаючись до веселого переспіву пташок, легенького шуму у верховіттях сосен. Це вітер ніби грається з ними - то одну приголубить, то іншу. Торкне невидимими крилами, а вони засміються, зашумлять і знову затихнуть, ніби поступаються птахам, що все голосніше переспівують одна одну. Ось і знову, десь в серці народжуються нові рядки, злітаються до купи, переповнюють сповнену емоціями рідної землі душу. Надія виходить на галявину, а он за тим видолинком- село. ЇЇ душа, її колиска, її батьківщина. Прадавня перлина поліської землі, що купається в величних дубах і соснах, гордо причаїлося збоку Горині, оповите озерцями , що синьооко милуються на сонце. Кураш… Це її натхнення і спокій, легенький сум, за роками, що спливли швидко, за молодістю, світлими спогадами, які щоночі все частіше і частіше накривають. Саме це невелике поліське село викохало Надію, але не відпустило.

….Повний кошик ягід все важчає. Тут і сунички і чорниці. Надія все-одно роздасть на гостинчики родичам і знайомим все що зібрала. Така уже і неї вдача- ділитися усім що має. А собі? Собі вистачить. «Скільки там мені треба!»

Ми зустрічаємо привітну жінку з добрими і розумними очима у яких глибоко зачаївся неспокій.(Додаток 1) Турботи знову не відпускають. Робота, поетична студія, творчі діти, власні онуки, зустрічі - всім треба приділити увагу. Сьогодні вона у рідному селі, де чекає господиню батьківська хата. Радо знайомить нас із селом, натхненно розповідає про старовинну церкву ,її непросту історію. Потім веде сільською дорогою показати місце графського палацу, вплітає в розповідь сучасне і минуле, водночас захоплюючись краєвидами. І, справді, де ще можна побачити таку красу- ошатні будиночки потопають в зелені, і, здається, що це вони ніби гості серед величних дерев, які пам’ятають так багато; бачили і лихоліття воєн, чужинців, важке життя селян, які тяжкою працею торували дорогу в життя.

Непомітно, за такими розмовами, ніби зазирнувши далеко в минуле,Надія Михайлівна охоче ділиться спогадами раннього дитинства.«Не можу не згадати сьогодні своєї першої стежини, яка босоніж вела мене у світ із батьківського подвір'я, де влітку було напрочуд багато сонця, а взимку намітало гори сріблястого снігу; тут самоцвітами переливались, виблискували хвильки нестримної Горині, а на озері, зарослому лататтям, на недосяжній глибині пишалися водяні царівни-лілеї».

Дитинство.

«Мій рід походить з Кураша та Соломіївки. Батькова мамаУліта Савівна родом із села Соломіївка, а заміж вийшла у село Кураш, мамина мама народилася у Кураші й одружилася з соломіївським хлопцем. Родовідне коріння - селянське, хліборобське: щоб вижити, з покоління в покоління працювало, як кажуть, до сьомого поту. Чоловіки обробляли поле, вели домашнє господарство, стельмахували, вміли виготовити бочку і ступу, плели кошики, постоли, коробки, корзини. Дідусь Дмитро по батьковій лінії був старостою в церкві, теслярував - будував хати, бабуся Улита - домогосподарка, зналася на травах, допомагала людям. Обоє були глибоко віруючі люди. (Додаток 2) Виховали п’ятеро дітей, найстарший Михайло - мій батько, на долі якого тяжіло чимало випробувань: змалку пастушив, юність обпалила війна, на зрілість випала колгоспна каторга.(Додаток 3) Дивлячись, як мої рідні люди важко працюють і ледь виживають, старалася якнайкраще вчитися. І не випадково стали дороговказом слова однієї з повстанських пісень, які ввібрала в серце разом з молоком матері:

Хочемо волі, кращої долі,

Хочемо жити, звеселяти світ.

Хочемо освіти, хочемо летіти,

Як птах, як птах, як птах у широкий світ!»

Мрія – стати педагогом з’явилася у дівчинки ще у першому класі. У село приїхала її перша вчителька Римма Василівна, яка для Надійки була найкращою вчителькою на землі. Це до неї можна було, пробираючись по снігу, потрапити в невеличку теплу хату, де та квартирувала, тут розв’язати задачу, яка дома не виходить, чи просто поспілкуватися. Ці зустрічі були благословенними, адже вони зародили мрію, якій не можна було зрадити ніколи. Бо ця мрія манила, давала сили, надії, бо ця мрія була самою долею, яка подарувала безкінечні зустрічі з дітьми, стала високим покликанням, самою основою життя.

«Мати усе життя працювала на колгоспному полі, де вона змушена була працювати з ранньої весни до пізньої осені: полола, сапала буряки, картоплю, кукурудзу; прополювала, рвала, стелила, збирала й вантажила льон, восени копала картоплюі рвала буряки. Пам’ятаю її шорсткі, потріскані, мозолясті руки, які вона на ніч змазувала смальцем і перемотувала, щоб хоч трохи зменшити біль. На світанку господарі прокидалися, батько порався по господарству, а ненька затоплювала піч і готувала страву для сім’ї на цілий день. Я чим могла, допомагала батькам, гляділа сестру Женю, молодшу на 6 років, була для неї і матір’ю і вчителькою.

Батькову юність забрала війна. Був сапером, йшов попереду, розміновував дороги й мости. Визволяв Прибалтику, був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю Жукова та іншими нагородами. Чесно і віддано працював у колгоспі до повного виснаження».

Для Надії Михайлівни ці спогади настільки болючі, що вкарбувалися в пам’ять і залишаться там до останньої хвилини життя.... Незважаючи на щоденну, тяжку, підневільну працю, сім’я ледь зводила кінці з кінцями. Кілька карбованців, зароблених за місяць, гнали батька на заробітки у південні області на скиртування соломи під час жнив, на Донбас - на роботу у шахтах.

«Бригадир забирав поле, городи заорювали до самого порога, біля якого засівали льон, караючи таким чином за те, що батько подався десь на заробітки. Вдома постійно не було хліба, допомогти не могли й батьки моїх батьків, бо теж все місцева влада забрала у колгосп: худобу, реманент, хліви, стодоли, землю. Під час жнив мама працювала у полі, разом з жінками згрібали солому. Чоловікам привозили з колгоспу обідати, а жінкам їсти не давали, бо так вирішили на правлінні колгоспу.

Пам’ятаю, хтось з працюючих чоловіків-скиртувальників вділив мені шматок хліба. Це був найсмачніший у світі хліб: не доївши його, я попросила в неньки залишити мені на вечерю, хоч я зараз розумію, як мамі хотілося їсти. Не було і картоплі, бо поля було мало, та й часу обробляти його не залишалося за колгоспною працею. Мама варила вранці і ввечері борщ із щавлі, їла його без хліба і постійно відчувала голод. А я завжди просила, щоб рідна людина залишила мені хлібчик «на завтра».

Впродовж сезонних робіт не було жодного вихідного. У неділю жінки слали й збирали льон, везли у райцентр на льонозавод і там працювали на агрегатах. Коли хтось хотів піти в неділю по ягоди, бригадир перестрівав, топтав чобітьми коробки і повертав сміливців на колгоспну роботу. Коли восени хтось ішов копати свою картоплю, знову ж таки бригадир ламав коші, забирав лопату, проганяв з поля. Принести з колгоспного поля бурячка чи картоплину було заборонено під страхом потрапити у тюрму, чи отримати штраф: знімуть трудодні, на які отримували мізерну плату. Так і просяться на папір слова Павла Грабовського:

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки,

Боже, чи довго тягти?

«Тягли» мої рідні люди до того часу, доки мамі почали відмовляти ноги, перестала бачити на одне око, але, зібравши сили, доглядала паралізованого батька…»

... Про неповторний і чарівний дитячий світ із забавами та піснями напише Надія Михайлівна книгу «Квіти дивосилу» (2005 р.), де читач зможе поринути в неповторний диво - світ поліського краю, чарівної народної пісні. Адже дитинство, незважаючи на важке життя, залишилося світлим острівцем у житті, де всі ще молоді і живі, де так солодко пахне хліб і ніжні руки бабусі, що гладять по маленькій голівці сірооку дівчинку.

Надія підростала і хотілося більшого. Знала, що не зможе здійснити свою мрію, тому середню освіту здобувала у Рафалівській школі-інтернаті.(Додаток 4)Після закінчення дорога занесла Надію на республіканське комсомольське будівництво у м. Рівне. Працювала з такими дівчатами, як сама, а ввечері сідала за книжки. Надія Михайлівна читала й навчалась. Довгими ночами шліфувала своє слово. «Для того, щоб бути гідною своїх українських предків», - каже поетеса.Остаточно вирішила: вона буде учителькою. І через рік стала студенткою філологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Вчилась заочно і працювала учителькою української мови в Острівецькій школі Володимирецького району. Пізніше працювала в Трипутнівській восьмирічній школі.Запропонували працювати на посаді директора школи у рідному селі Кураш. Та доля кликала далі. І Надія Михайлівна йде працювати заступником директора з виховної роботи у Сарненську СШ № 1 ім. Т.Г.Шевченка. Та покликання є покликання, і вчитель віддає перевагу не керуючій посаді, не заступнику директора, а простій вчительській роботі – навчанню рідної мови. Це її фах, це її посада, це її життя.

Понад п’ятдесят років сіє на освітянській ниві зерна знань, любові, прекрасного. Почуття зустрічі з школярами ведуть її щодня життєвим руслом, у якому немає спокою. Захоплюється журналістикою, і навіть не впевнена, що якби була в шкільні роки ознайомлена ближче з цією професією, чи вона стала б її покликанням..

Творчість

Як народжується поезія?Коли прокидається природа, коли дрімає натомлений світ, коли вечоровими росами вмиваються трави, коли при палаючих свічах каштанів роздумують над новими мелодіями птахи, коли зовсім несподівано обпікає щоку пекуча сльоза... Співає душа людська від цієї краси хвалою рідній землі і низьким поклоном батьку-матері за вічну весну життя та молодості.

Провідною темою в творчості Надії Свищевської є патріотизм. Любов до рідної землі, до її людей, звичаїв і традицій Полісся, зібраних авторкою, звучить в поезії поетеси.

Я з того краю, де сади вишневі,

Вінчає цвіт з піснями солов’їв,

Де у світанках чистих і рожевих

Народжується день серед лісів, лугів.

Надія вдячна долі за першу зустріч з головним редактором «Сарненських новин Георгієм Александровичем, прискіпливим критиком, проте, компетентним, мудрим і поміркованим. Саме за сприяння Георгія Борисовича Надія Михайлівна стала членом Національної спілки журналістів України. Бо крім поезій журналістка працювала і в царині прозових творів: невигаданих історій, нотаток, дорожніх записів.

Друзі, близькі, знайомі радили видати твори окремою збіркою, тож наважилась показати поезії Леоніду Кулішу - добре знайомому поету – гумористу, члену НСЖУ. Леонід Зіновійович щиро підтримав поетесу і згодом написав багато хороших слів як рецензент. Після виходу першої збірки «Запитай у берізки» (2002 рік) поет відгукнувся у «Провінційній газеті» під заголовком «Про що розказала берізка», де зокрема пише таке: «До свого первістка – поетичної збірки «Запитай у берізки», педагог із Сарн Надія Свищевська йшла довго. Одна з причин це те, що в не такі вже давні часи були дуже малі шанси потрапити до планів видавництв, по – друге, поетеса тривожилась як її може зустріти читач, чи сприйме вірші, як справжню поезію. Коли я прочитав збірку Надії Свищевської, серйозно подумав: а чи справді були в неї шанси видатись, коли на кожній майже сторінці зустрічав вірші, присвячені Україні з лейтмотивом молитви до України, до рідного краю».

Леонід Куліш щиро і тепло відгукнувся в пресі на вихід її нової збірочки «Конвалії в серці».(Додаток 5) В «Сарненських новинах» від 18 грудня 2003 року виходить замітка поета під назвою «Цвіт конвалії та слова», де зауважив, щ о глибоко переконаний в тому, що маємо поетесу – патріотку, поетесу – лірика.

Надія Михайлівна не зупиняється на досягнутому. Вона бере участь у Всеукраїнському конкурсі на кращий поетичний твір. Коли у Хмільнику Вінницької області у2004 році у видавництві «Пульсар» вийшов колективний збірник «Зоряні роси», то сюди ввійшли і поезії Н. Свищевської «Мандрівка», «Березнева завірюха», «Знайди мене». Ось передмова до збірника: «Збірник складають вірші переможців І –го туру «Пелюстки Золотої троянди». Різні роки написання, різний рівень майстерності, різний вік всіх авторів з різних областей України, та всіх їх об’єднують літературно – мистецький клуб «Золота троянда» і щира віра у вічні людську цінності – Любов, Добро, Красу».

Наступним у видавництві «Роса» вийшла прозова книга Н. Свищевської «Квіти дивосилу» у 2005 р. Ось як коротко написав член НСПУ, поет Петро Велесик: «Особливо трепетне ставлення до світу в усій його багатогранності, осмислення потаємних порухів душі, звернення ліричного героя за допомогою у пошуку життєвих стежин до фольклорної поетики складають канву цієї книжки».Книга автобіографічного характеру читається легко і цікаво. Скарбниця звичаїв, традицій поліщуків, обрядові пісні, які до цього часу не зустрічалися. Вони побутують в одній місцевості, чи в одному селі.

Багато людей, що прочитали збірочку «Квіти дивосилу», захоплені тим надзвичайним розмаїттям та переплетінням народних обрядів й традицій Полісся, зібраних авторкою. Свої історії писала з реальних людей та подій, пригадувала бабусині легенди, що потрапили в душу. Багато автобіографічних нарисів, власних спогадів. Книжечка наділена народними образами, просякнута єством давніх поліських обрядів, особливо купальських. З особливим трепетом Надія Михайлівна відноситься до стрілецьких пісень. Це - історія, невід’ємна частина життя патріотки. Адже саме любов до пісні передала мама , на юність якої припали роки війни та визвольних змагань. Це вона полонила душу донечки патріотичними ідеями незалежної, самостійної України.

Повстанських пісень знає Надія Михайлівна багато. Ось кілька рядків однієї з улюблених повстанських пісень:

Козак перед боєм підтягне попругу,

Поправить козацьке вбрання.

Найперше козак поцілує подругу,

А потім погладить коня.

Гей, гей, гей, а потім погладить коня.

«Якби не існувало рідної мови, кожен народ залишився б без коріння, - каже Надія Михайлівна, - для мене українська мова всюдисуща. Це, насамперед, поезія, котра пробуджує в наших душах національну спадщину.

У 2008 році світ побачили дві книги авторки «Промінчик сонечка» - вірші для дітей та «Мій оберіг» - збірка поезій. Твори Надії Михайлівни про добро і зло, віру і зневіру, любов і роздуми, про несправедливість цього світу, але правда завжди перемагає, тому надія не залишає поетесу, вона проросла в неї в серці, як і поезія.

2012 рікознаменувавсязбіркою повстанських пісень, спогадів ветеранів УПА «За тебе, рідна Україно» у співавторстві з Раїсою Тишкевич. До неї увійшли спогади жителів Кураша, Соломіївки, зокрема Катрушина Олексія Дмитровича, Добринського Дениса Йосиповича, Бакунця Степана Сидоровича, Саковської Надії Ярофіївни. Чуттєво та щиророзповіла у книзі Раїса Тишкевич про Надію Михайлівну «Донька поліського краю».

У 2007 році побачила світ збірочка поетеси «Торкнутись таїни». Глибокий психологізм, закладений у рядках, виболені проблеми сучасності, переживання за майбутнє України пронесуть на дужих крилах кохання через всю книжечку.

Твори Надії Михайлівни з превеликим задоволенням читають як малі, так і дорослі. Поетеса торкнулася вічних тем щастя та любові, відданості рідній землі, гордості за свій народ. Леонід Куліш ще встиг написати рецензію до книги, відмічаючи якісні зміни у поезії. « Надія любить Україну як матір, великою та незрадливою любов’ю. І ця любов вистраждана і вимріяна. Вона довгі роки тоталітаризму берегла в серці любов до України. Про неї вона говорить гарно та ніжно як гарна дочка. Окремою лінією проходить інтимна лірика, яка зворушує серце і спонукає повернутись до юності хоча б у казкових снах.

Торкнутися я хочу таїни,

У вічності насмілюсь запитати

Про обереги рідної землі,

Слова високі – Україна й мати.

Її твори друкуються у районній, обласній, регіональній та всеукраїнській пресі: («Слово Просвіти», «Журналіст України»). Співавтор всеукраїнського колективного збірника «Зоряні роси», збірки літературних творів Рівненської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України «Струни серця», літературних альманахів Сарненщини «Пролісок – 2009» та «Пролісок-2» (2014), літературного альманаху Дубровиччини «Бурштиновий край». Надія Михайлівна співавтор книги «Просвітянське століття Рівненщини» (2018 р.), лауреат літературної премії «Лісова пісня» та літературної премії імені Петра Красюка, переможець творчого конкурсу засобів масової інформації Рівненщини в номінації «Громадський кореспондент 2018 року». Переможець Дубровицького районного фестивалю-конкурсу гумору 2018 року.

У цьому році готується до друку її нова книга про родину,

Нагороди

Надія Михайлівна - член Національної спілки журналістів України, очолює Сарненське районне об'єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.(Додаток 6)

Переглядаємо численні нагороди, серед них - грамота Управління освіти й науки Рівненської облдержадміністрації, обласної організації НСПУ, обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, почесна грамота за підписом голови ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павла Мовчана, почесна ювілейна відзнака до 70-річчя створення УПА та ювілейна медаль, присвячена 100-річчю Рівненської «Просвіти» та багато інших.(Додаток 7) Нагороджена грамотою відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації за активну участь у роботі методичних структур району, упровадження сучасних методів навчання і виховання молоді, а також грамотою за активну участь у V-му районному конкурсі – ярмарку педагогічної творчості у номінації «Естетична культура». Грамотою Дубровицької районної адміністрації «За активну участь у житті Дубровиччини». А також дипломи за перемоги у мистецьких конкурсах. За кожною з нагород - високий професіоналізм, неоціненний вклад у розвиток української мови та літератури, особливий внесок у виховання творчої молоді в найкращих традиціях українського народу, відданість ідеалам незалежності української держави, багаторічна плідна громадська діяльність.(Додаток 8)

Свищевська Надія Михайлівна працює у Сарненському колегіумі. Учитель вищої категорії, «Старший учитель». Понад п’ятдесят років віддала педагогічній роботі . Саме тут привчає до поетичного слова і своїх учнів. Вміє зацікавити, підтримати, навчити своїм прикладом великої любові до батьків, свого краю, рідної землі, до України.(Додаток 9) При НВК «Школа - колегіум» щорічно видаються дитячі поетичні збірочки під романтичною назвою «Мелодія «Джерельця»», а також окремі перші книжечки учнів – членів літературної студії «Джерельце». ЇЇ гуртківців можна часто зустріти в студії районного радіо, де вони готують і проводять радіопередачі до знаменних подій та свят. Активна життєва позиція педагога, поетеси, особистості на цьому не вичерпана. Вона незмінна учасниця клубу «Надвечір’я», що діє у клубі «Залізничник», під керівництвом Марії Біжнюк. (Додаток 10) З початку створення клубу Надія Михайлівна разом із «Надвечір’ям». Скільки проведено цікавих зустрічей, переспівано пісень, скільки спогадів і задумів. Вона – учасниця однойменного ансамблю і вже на її слова співає ансамбль гімн клубу - «Надвечір’я», «Христос воскрес». Надія Михайлівна частий гість усіхлітературно- мистецьких заходів краю Сарненщини та Дубровиччини. Із задоволенням виступає перед односельцями, бере участь у зустрічах із школярами, член літературно- мистецького об’єднання «Журавлина», активно підтримує молодих поетів.

Родина

Вже дорослі троє синів.(Додаток 11) Так склалися обставини, що діти виховувалися без батька. Олег і Саша опанували технічну освіту, молодший Сергій закінчив вищу освіту за спеціальністю комп’ютерний еколого - економічний моніторинг.

Всі троє хлопців одружені. У старшого Олега двійко дітей: донька Ольга і син Діма. У середульшого сина Саші теж дві доньки, Софія і молодша Анна. (Додаток 12) У найменшого Сергія донька Вікторія.(Додаток 13) Дуже тішиться Надія Михайлівна, що Софійка має письменницький хист. З нею писали наукові роботи в Малій академії наук, вона - переможець різних конкурсів, член районної Асоціації вільних журналістів. Має надію, що і Анна захоче долучитися до творчості. Гордиться самою старшою Олею. У дівчини активна життєва позиція, бере участь у різних конкурсах. В одному з них перемогла, тому пережила відчуття радості і піднесення, адже змогла подорожувати світом, демонструючи у Франції, на підмостках подіуму, - красу, витонченість і оригінальність сучасної моди.Ольга взяла участь у чемпіонаті з перукарської справи «Кубок Лева» у місті Львові. Інтелігентна, толерантна, комунікабельна, вона почуває себе на подіумі, як-то кажуть, як риба у воді. Виборола перше місце у номінації «Весільна зачіска». І ось уже підмостки подіуму в Польщі, де серед конкурсанток із двадцяти країн виборола перше місце.

Живе Надія з сином Сергієм та з невісткою Катериною. Дуже любить найменшу онучку, тішиться , багато розповідає за її маленькі успіхи.

На радість підростають п’ятеро онуків. Тому й не відчуває ніколи самотності ця незвичайна особистість .«Ось так коротенько про свою найближчу родину, - говорить Надія, - про свою радість і неспокій матері і бабусі, де на життєвій ниві підстерігають нелегкі випробування, але впевнена, що гідно проживе той, хто вміє прощати і любити, які б ситуації не виникали, які б проблеми не створювалися.Що стосується мене особисто, то ні на кого зла не тримаю, вчу добру і людяності, і ніхто ні за кого життя не проживе, цей тернистий шлях у кожного свій.Але хотілося б, щоб і вони, мої діти і онуки, поверталися завжди до батьківського порогу навіть тоді, коли батьків не стане, звіряли свої життєві кроки за найкращими християнськими цінностями. Адже нічим не заповнити того відчуття любові, коли стаєш на поріг отчого дому, де навіть стіни випромінюють тепло, звідки повела стежина у широкий світ:

Село ти моє, ти дитинство далеке,

Іду я до тебе з тремтінням в душі.

Стрічають мене в піднебессі лелеки,

Все рідне й близьке у моїм Кураші...»

Робити добро для людей - призначення Надії Михайлівни.(Додаток 14) Пише про людей, у кожному бачить кращі сторони, незвичайні особливості характеру.ЇЇ творчість допомагає зазирнути глибоку в душу, осягнути прекрасне і вічне, доторкнутись до таїнств природи, історії рідної землі.

В ошатному будиночку багато вишитих речей, є реліквії сім’ї- мамині вишиванки. У вільну хвилину плете і сама для друзів і знайомих орнаментові доріжки, якими завжди приємно дивує. Має багато друзів і здається, що цій енергійній і життєлюбній жінці час не підвладний. Позаду - прожиті роки. Хто зна якими вони були- це тільки у неї в серці розділилася доля на біль і любов. Хай усі наступні будуть творчими і щасливими, радують успіхами онуки, поважають люди, виходять нові збірки поезії, не підводить здоров’я.

Ми прощаємося з Надіє Михайлівною, вона проводжає за село і повертається до батьківського гнізда, де знову стільки спогадів чекає, стільки ще не викладених на папір думок і сповідей.

Я не смію нічим дорікнути життя,

Бо прекрасне воно й незбагненне.

Як на внуків дивлюся- таке відчуття,

Що усе почалося для мене.

(«Конвалїї в серці»)

Список використаних джерел:

1.Повстанські пісні / упорядники Свищевська Н. Тишкевич. – Рівне : Овід, 2012. – 148 с.

2. Поезія та доля Надії Свищевської : біобібліографічний нарис до 65-річчя від дня народження Надії Михайлівни Свищевської / Сарненська центральна районна бібліотека; відділ інформаційних технологій та електронних ресурсів; відділ обслуговування; сектор інформаційно-бібліографічної роботи та електронних каталогів методично-бібліографічного відділу. — Сарни, 2013.— 1-15 с.— (Гордість краю).

3.Свищевська Н. Квіти дивосилу.—Костопіль:Роса, 2005.—38 с.

4.Свищевська , Н. Конвалії в серці :лірика - Костопіль : ПРВП "Роса", 2003. с. 5.Свищевська Н. Мій оберіг. – Рівне : Овід, 2008. – с.4

6.Свищевська Н.Серце сповнене любові . Автобіографічний нарис , 2015. с. 2-5

7.Свищевська Н., Тишкевич Р. За тебе, рідна Україно : спогади ветеранів УПА.Повстанські пісні / упорядники Свищевська Н. Тишкевич. – Рівне : Овід, 2012. – 148 с.

8.Свищевська Н. Торкнутись таїни.—Сарни:СловоСвіт, 2007.— с.3-4

9. Тишкевич Р. Бібліографічний нарис / упорядники Свищевська Н. Тишкевич. – Рівне : Овід, 2012. – с.70-82