РОБОЧИЙ ЗОШИТ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Про матеріал

Наша мета полягає в тому, щоб кожен відкрив у собі неповторність власного «Я». З цією метою вам запропоновано робочий зошит з української літератури, який допоможе зрозуміти зміст творів, що вивчаються, та навчить вас висловлювати власну думку щодо прочитаного. Даний робочий зошит розвине творчі здібності, уміння розв’язувати літературні та моральні проблеми, спонукатиме до самостійного мислення.

Перегляд файлу

РОБОЧИЙ ЗОШИТ

З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Тирасполь

2020

Автор- укладач

О.О. Осадча, вчитель української мови та літератури

Рецензенти:

О.Л. Якимович, зав. кафедри

Н.В. Пазіна

Робочий зошит з української мови та літератури

Частина друга

ЗМІСТ

Передмова ............................................................................................................. 4

Практичне заняття № 18-19. І. Нечуй-Левицький ............................................ 5

Практичне заняття № 20-21. П. Мирний ........................................................... 25

Практичне заняття № 22. І. Карпенко-Карий .................................................. 47

Практичне заняття № 23. І. Франко ................................................................. 71

Практичне заняття № 24. М. Коцюбинський.................................................... 75

Практичне заняття № 25-26. Л. Українка ........................................................ 89

Практичне заняття № 27. П. Тичина ................................................................ 92

Практичне заняття № 28. М. Рильський .......................................................... 94

Практичне заняття № 29. В. Сосюра ................................................................100

Практичне заняття № 30. О. Вишня ................................................................ 103

Практичне заняття № 31. М. Куліш ................................................................ 110

Практичне заняття № 32. О. Довженко ...........................................................112

Практичне заняття № 33. А. Малишко ........................................................... 115

Практичне заняття № 34. В. Симоненко ........................................................ 119

Практичне заняття № 35-36. Л. Костенко ....................................................... 121

Література рідного краю ...................................................................................125

Додатки ...........................................................................................................132

ПЕРЕДМОВА

Сучасній Придністровській державі потрібні освічені, творчі громадяни.

Тебе зустріла рідна земля, подарувала все, чим була багата: красу природи, звичаї, традиції, обряди рідного народу. Серед усіх дарів була і література. Українська література є потужним носієм коду, душі народу. Тому ми повинні дбайливо ставитись до таких культурних цінностей, як література, історія. Саме вони допоможуть нам у самоусвідомленні, самоутвердженні.

Література повинна виховувати відповідальну особистість, яка вміє використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем.

На уроках літератури ви, учні, входите у храм світового мистецтва.

Наша мета полягає в тому, щоб кожен із вас відкрив у собі неповторність власного «Я». З цією метою вам запропоновано робочий зошит з української літератури, який допоможе зрозуміти зміст творів, що вивчаються, та навчить вас висловлювати власну думку щодо прочитаного. Даний робочий зошит розвине ваші творчі здібності, уміння розв’язувати літературні та моральні проблеми, спонукатиме до самостійного мислення.

Практичне заняття № 18 - 19

І. Нечуй – Левицький

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\00c.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Справжнє ім’я – Іван Нечуй - Левицький.

Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищить швидко всі національні різниці.

відеоурок

Домашнє завдання

Кайдашева сім'я

Стислий аналіз твору

! Установи відповідність.

Літературний рід
Жанр
Присвята
Літературний напрям
Тема
Головна ідея
Композиція:
Характерні особливості:
Персонажі:

! У повісті «Кайдашева сім'я» центральною є проблема:

Кайдашева сім'я

Недалеко від містечка Богуслава, біля річки Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках.

Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша, вся в оточенні старих черешен, які створювали приємну прохолоду в жаркі дні.

Одного літнього дня Омелько Кайдаш сидів у повітці [сарай, відкритий з однієї або кількох сторін] й майстрував. "Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з—під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною".

На току два Кайдашеві сини, Карпо та Лаврін, поправляли місця для стіжків, адже незабаром сюди звозитимуть хліб. Карпо був старшим, Лаврін — молодшим. Це "молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті".

"Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові,

тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір".

Лаврін проворно працював, а Карпо ледве совав заступом і морщив лоба, наче сердився. Веселому, жартівливому молодшому братові хотілося поговорити, а старший відповідав знехотя.

" — Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

— То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б посватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, яку баби.

— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє..."

Тут Карпо прикинув таке слівце, що батько, покинувши роботу, став прислухатися. Побачивши, що сини стояли без діла і базікали, старий вибіг до них і почав сваритися. Того дня була п'ятниця, а в цей день богомільний Омелько постився, вірячи, що завдяки такій поведінці ніколи не втоне. Карпо з нього посміявся, бо у Семигорах і втопитися ніде, хіба що у ставку, йдучи з шинку напідпитку. Цей натяк на те, що батько любить часто ходити до корчми, образив старого і він, сплюнувши, пішов, а хлопці продовжили розмову.

"— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи—бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи

маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, яку салу вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

— ...Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кавдіб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде..."

Тут Карпо знову прикинув таке слівце, що батько вибіг з повітки і плюнув спересердя. Він був нервовий і сердитий, бо з ранку не їв. Наговорив хлопцям багато різких слів, не вважаючи на святу п'ятницю і пішов, а ті продовжили розмову.

"— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку [назва посту в період з Першого до Третього Спаса (14—27 серпня)], — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін".

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він уявив собі Мотрю з "темними, маленькими, як терен, очима", лицем "з рум'янцем на всю щоку", з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія "в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем".

"— Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін". Карпо не чув його слів і все дивився туди, де уважалась йому його мрія.

Наставав вечір. З хати вийшла Кайдашиха. "Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів. Вона любили цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся лишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот".

Кайдашиха покликала синів і чоловіка полуднувати, але Омелько суворо дотримувався посту й не пішов, чекаючи вечірні. Почувши перший дзвін, кинув роботу і пішов до церкви. Жінка крикнула йому навздогін, щоб Потім зайшов до панів за грішми за зроблені вози, але не заходив до шинку, бо треба їхати на ярмарок.

Церква у той день була напівпорожня і Кайдаш навіть служив за паламаря.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. "Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток".

Одержавши гроші, Омелько хотів піти додому, але при дорозі стояв шинок. Чоловік подумав, що випити чарчину на голодний шлунок буде не гріх, і зайшов. Там було кілька селян. Кайдаш підсів до кума, випив чарку і став розповідати, як він натомився, бо лагодив вози та осі, що ламалися на горі. Дорога в село проходила коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалася з крутого шпилю, вози котилися й ламалися там дуже часто.

"— То застав синів трохи розкопати шлях, — сказав кум.

— А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

— Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, — обізвався чоловік, — а воно було б добре розкопать возвіз, та ще так трошки навкоси".

Куми стали визначати, як краще розкопати ту кляту гору, що багато лиха наробила — стільки людей попідривалося, підпираючи вози.

Кайдаш пиячив до півночі, поки не пропив половину грошей. Потім пішов додому, загрюкав у двері. Але Кайдашиха не пускала, тільки лаялася. Нарешті Лаврін відчинив батькові. Але п'яний Кайдаш довго не міг знайти двері, думаючи, що його кум украв у нього в шинку очі. Потім таки добрів до лавки, впав і захропів.

Другого дня Кайдаш із жінкою поїхав на ярмарок, а синам велів трохи розкопати дорогу.

Під вечір Карпо пішов на той куток села, де жила Мотря Довбишівка.

Довбиш був багатий чоловік. Його хата — нова, велика, з помальованими віконницями — потонула у вишнях.

Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралася підмазати червоною глиною припічок. Другий горщик з білою глиною стояв біля порога.

Карпо привітався: "Будь здорова, чорноброва!", на що Мотря ущипливо відповіла: "Будь здоров, нечорнобровий!", бо хлопець справді був білявий, навіть рудуватий. Карпо покликав дівчину, ніби щось сказати, але вона гордо відповіла: "Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась".

Мотря була "висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю".

Сьогодні її батьки також поїхали на ярмарок, і Карпо сміливо перескочив через перелаз. Мотря спитала, чого це він через перелази лазить, адже їхні пороги низькі для нього.

"Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим". Парубок хотів привітатися з дівчиною за руку, але Мотря не подала руки, а підставила горщика. Карпо намірився відняти горщика й поставити, але той розвалився у руках, і червона глина полилась по землі. Карпо продовжував жартувати з дівчиною, розпитуючи, хто їй купив такі гарні кісники та намисто, і заважаючи підмазувати призьбу. Мотря пообіцяла обмазати йому голову глиною і навіть замахнулася віхтем [жмут соломи, сіна тощо для мазання глиною, крейдою], оббризкавши при цьому сорочку.

Карпо скочив і перекинув другий горщик, а Мотря ледь не заплакала, що ж тепер їй скаже мати. "Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались". Хлопець пообіцяв найняти на танцях для Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась, а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові справді б обмазала глиною потилицю.

Но ось заторохтів візок і Карпо був вимушений піти. Це приїхали Мотрині батьки і здивувалися, чого це все поперекидане, а робота не зроблена. Дівчина сказала, що це вскочив у двір чийсь кабан і таке наробив.

Тим часом Карпо прийшов додому і батько став його питати, чому вони з братом не розкопали гору, як він велів. Карпо сердито зауважив:

"— Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!

— А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько.

— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карпо і пішов у хату.

— І я так само, — обізвався Лаврін..."

Кайдаш махнув рукою, мовляв, не буде ж і він його копать, якщо ні за панщини не розкопали, ні за волості. Наступного дня лагодилися возити снопи. "Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи".

У неділю вранці Мотря Довбишівна збиралася до церкви. "...Подруга—сусідка наділа Мотрі на голову кибалку [луб'яне, мотузяне або полотняне кільце], вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, щоб над лобом було видно пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса".

Мати здивувалася, чого це дочка так прибралася, як на велике свято, а та сказала, що хоче провітрити стрічки та квітки. Насправді ж вона думала про Карпа.

"Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяг-лась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір'я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам".

Кайдаші в цей час з'їжджали возами з крутої гори і Карпо, задивившись на Мотрю, не підтримав воза і той перекинувся, а за ним і другий. Батько лаявся і дорікав синам, що ті не розкопали дороги, але робити було нічого, довелося замість церкви рятувати снопи й вози. Тільки на кінець служби Карпо потрапив до церкви в надії зустрітися з Мотрею. Там вони домовились побачитися після обіду на музиках. Карпо найняв музик, але сам не танцював, бо не любив, і з Мотрею не говорив. Увечері пішов її проводжати і попросив вийти пізніше в садок.

А через два тижні Карпо заслав до Мотрі старостів і вони одержали згоду на заручини.

На свято Семена [14 вересня (1 вересня) — за старим стилем початок осені] старі Кайдаші, вбрані по-святковому, пішли на розглядини до Довбишів. Мотря в цей час терла коноплі, а її батьки, побачивши гостей, заметушилися, стали готуватися і привітно зустріли Кайдашів на порозі.

Довбиші були багаті, і Кайдашисі хотілося показати себе з найкращого боку: вона чепурилася, церемонилась, чекала, поки її кілька разів попросять сісти на почесному місці — на покуті. Господарі заходилися накривати на стіл, а Кайдашиха стала придивлятися до Мотрі та хвалити її за працьовитість. Мотрі одразу не сподобався солодкий медок у її голосі.

Довбиші пригощали сватів та приказували до кожної чарки побажання. Кайдашиха розчванилась і стала розказувати, як її шанували пани та попи, які у неї гарні сини, "неначе два соколи", які слухняні, тихі та роботящі, хоч Карпо зроду не був покірним і слухняним.

Ill

Після другої Пречистої [Різдво Пресвятої Богородиці — 21 вересня] Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні.

Наступного дня після весілля свекруха розбудила Мотрю дуже рано, і почала навчати, як розкладати вогонь у печі та варити борід, ніби та цього не вміла, і задала ще багато іншої роботи, а сама лежала, мовби нездужаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднілося, і знову почала навчати невістку, сама "не беручись ні за холодну воду". Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домі "добру робітницю" та командувати нею. Мотрі це не сподобалось. Спочатку вона терпіла, а потім почала гостро відповідати, що не може надвоє розірватися, щоб усе встигнути. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що "під її солодкими словами ховається гіркий полин". Але Мотря була не з таких, "щоб комусь покорятись".

Другого дня Кайдашиха знову охкала і примусила невістку зробити всю роботу: зварити обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася і відповіла, що їй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невістка не змовчуватиме.

У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нічого не робила, тільки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так комин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері, бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невістка слухала її та приглядалася, бо вона багато чого в панів навчилася.

Через тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і орудувала нею, як наймичкою, ще й кричала та дорікала.

Коли настали довгі пилипівські ночі [час пилипівського (Різдвяного) посту з 28 листопада до 6 січня], жінки піднімалися дуже рано, щоб прясти на полотно. Мотря встала й почала прясти, хлопці теж повставали і м'яли ногами коноплі, а Кайдашиха продовжувала спати. Мотря поставила обід варити, стала прати сорочки. Робота горіла в її руках. А свекруха навіть хати не замела. Мотря ж вирішила, що й вона не буде замітати. До вечора в хаті було повно сміття і це помітили чоловіки. Кайдашиха пожалілася Карпові, що його жінка нічого не робить і не слухає її, навіть кричить. Карпо зробив зауваження Мотрі, але та відповіла, що робить на цілу сім'ю одна, вже й рук та ніг не чує. Кайдашиха зрозуміла, що невістка не буде слухняною та покірною, і сказала синові, щоб не дуже тягнув руку за жінкою, бо вона й ним буде командувати. Карпові було жаль і матір, і жінку.

Поки Мотря прала білизну на ставку, мати наварила вечері. Мотря хотіла допомогти накрити на стіл, але Кайдашиха відігнала її, грубо вилаяла. Мотря не сіла вечеряти зовсім. Вона почувала себе сиротою в чужій сім'ї.

Наступного дня Мотря, вимітаючи сіни, почула, як Кайдашиха говорила з кумою, та все про неї. І посаг [придане] у неї малий, і скриня порожня, і сама роботяща тільки за обідом, не вміє нічого робити, довелося всього учити. І вранці не добудишся, спить, здорова, як кобила... Невістка не витримала й крикнула: "Од кобили чую! Ще й однієї сорочки не справили мені, а вже судите на все село!" Кайдашиха від сорому не знала де дітись.

Мотря вирішила, що тепер вона покаже свекрусі, і вранці не стала вставати, кажучи, як і Кайдашиха колись, що нездужає. Маруся побачила, що Мотря дражнить її, розсердилась. Звернулася до свого чоловіка, але той звечора прийшов напідпитку і спав як убитий, а тоді став кричати зі сну як різаний, бо йому приснилося щось страшне.

Свекруха з невісткою припинили сварку, але обід стояв недоварений, а хата неметена. Жінки посідали кожна собі латати сорочки. Кайдашиха лаялася й погрожувала, Мотря не змовчала і сказала, що вони повинні усе робити порівну.

Кайдашиха поскаржилася старому Кайдашеві, той розсердився, хотів навіть ударити невістку, але Карпо сказав, щоб батько не чіпав Мотрі, бо в неї є чоловік. Омелько ще дужче розсердився і став погрожувати, що й Карпові дасть. Син гостро відповів, що не дасть, бо він уже не маленький. Кайдаш зрозумів, що Карпо не жартує, сплюнув і вийшов, грюкнувши дверима. Хату замітав Лаврін, а жінки сіли вишивати, і "од злості" такого наплутали, що потім довго довелося розплутувати та випорювати.

З того часу вони не мирилися. Кайдашиха кричала на Мотрю, а та огризалася. До Різдва Мотря ждала, що свекруха подарує їй якусь одежину, але та відрізала тільки полотна на запаску. Гарне тонке полотно й рушники вона сховала собі в скриню, ще й замком замкнула, хоч пряли вони разом з Мотрею. Мотря пожалілася Карпові, що їй нічого мати не справляє, і вона ходить, як старчиха.

Після того Кайдашиха привезла невістці хустку і матерію на спідницю, але вони були такі чорні та убогі, що Мотря тільки зітхнула й відкинула обновки геть.

Настало літо. Тепер усі менше часу проводили в хаті і колотнеча стихла. Кайдаші вижали свій хліб і пішли до пана заробляти снопи. Карпо з Мотрею жали швидко і нажали більше кіп, ніж батьки.

А восени Мотря народила сина. Карпо ніби виріс у своїх власних очах, став вважати себе за хазяїна, рівного батькові. Кайдаш був радий онукові і обіцяв справити молодій родині хату через сіни. Дитина трохи помирила невістку зі свекрухою, яка купала й сповивала, колихала онука.

Карпо й Мотря, заробивши улітку більше хліба, знали, що тепер їдять свій, а не батьківський. І полотна Мотря напряла більше, але Кайдашиха усе сховала в свою скриню.

Коли стали шити сорочки, Маруся всім покроїла з товстого полотна, а собі з тонкого. Мотря спитала, чому ж вона і їй не відрізала такого. Кайдашиха відповіла, що їй грубе полотно ріже тіло, крім того, вона ж до панів ходить, їй не можна в простому.

Мотрі здалося, що вона аж постаріла в новій грубій, погано вибіленій сорочці. З того часу молода жінка стала прясти собі окремо і ховати у власну скриню. Кайдашиха це помітила і стурбувалася, адже вона пряла ліниво, і невістка могла все прядиво швидко випрясти. Ось і сказала Мотрі, що це її прядиво. А невістка відрізала: "Прядиво таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні, не терла на терниці, може, більш од вас?"

Кайдашиха замовкла і вирішила, що Мотря мститься їй за товсті сорочки.

Та коли невістка дістала зі скрині десять товстих починків [нитки, намотані на веретені] і стала мотати їх на мотовило, свекруха зрозуміла, що то вже не жарти, і схопилася за мотовило, кажучи, що воно її. Жінки підняли такий страшенний крик, сіпаючи мотовило кожна до себе, що чоловіки позбігалися до хати і дивувалися, через що сварка, а старий Кайдаш аж кочергою замірився. Потім вихопив мотовило, побив його на шматки і став лаяти Мотрю, що через неї така буча в хаті, хотів навіть ударити, але Карпо заступився. Батько накинувся на сина, той просив не робити цього, відступитися. Кайдаш розлютився, знову кинувся у бійку, але Карпо так його штовхнув, що той упав навзнак і ноги задер. Мати з Лавріном кинулись обороняти Кайдаша.

Коли трохи втихомирилось, Кайдаш сказав, що відділить Карпа, а Мотря підказала, що хай спершу зробить для них з матір'ю два мотовила.

Ображений поведінкою сина, Омелько пішов у шинок запивати свій сором.

Наступного дня старий Кайдаш вніс у хату два мотовила, і Мотря радісно стала мотати починки й ховати у скриню. Свекруху брала злість. Через день Мотря позамочувала тільки свої з Карпом сорочки, а Кайдашисі довелося мовчки самій прати свої, бо вона боялася нової колотнечі.

Одного разу Мотря спекла невдалий хліб, ще й борщ вийшов недобрий. Усі стали висловлювати своє невдоволення, а Лаврін ще й коника зліпив з хліба. Цього вже Мотря не знесла, кинула ложкою об стіл: "Лаяли, били, а це вже знущаєтеся наді мною?"

З того дня невістка вирішила варити окремо на свою сім'ю. Поставила два маленьких горщики в піч, а свекруха вилежувалась, думаючи, що обід вариться на всіх. Коли вона встала й побачила, що це не так, зчинила крик. Позбігалися чоловіки. Кайдашиха стала тикати всім у вічі малим горщиком з кашею, а потім викинула його в помийницю. Мотря ж схопила та кинула свекрусі під ноги миску з борщем.

Чоловіки плюнули та повиходили, а хазяйки мовчали, тільки сало в печі шкварчало сердито та голосно.

Мотря підмела в хаті черепки і побігла жалітися своїй матері.

Сварки в Кайдашевій хаті не переставали. Свекруха з невісткою не розмовляли по три дні. Мотря не давала бавити онука Кайдашисі, хоч та його дуже любила, тому Маруся була вимушена підходити до свого улюбленця лише вночі.

Кайдаш побачив, що треба справді відрізнити синову сім'ю. Він боявся Карпа. Докупили дерева; Мотря посіяла пшеницю на місці нової хати, вона добре зійшла, а це значило, що тут чисто.

Влітку хату освятили і молоді пішли туди жити. Мотря вимазала хату і половину сіней, при цьому голосно співаючи на злість свекрусі. Карпо забажав відділитися і з худобою та полем, щоб бути справжнім господарем. Батько, хоч і застерігав його, мусив наділити сина хазяйством.

Перед зеленими святами [День Святої Трійці і День Святого Духу, святкуються у травні—червні] Кайдаш послав Лавріна до млина. Хлопець їхав понад Россю і милувався навколишньою природою. Надвечір борошно змололи, і коли Лаврін став збиратися додому, ненароком побачив дівчину, яка була схожа на велику червону квітку. Він задивився на її вроду. "Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина".

Замість того, щоб їхати дорогою додому, Лаврін повернув на пригірок за дівчиною. Догнав її, спитав, з якого вона села, але та жартома відповіла, що старий буде, коли багато знатиме, проте й сама задивилася на молодого веселого хлопця. Вони стали розмовляти, і дівчина сказала, що звуть її Мелашкою, а батька — Охрім Балаш, вона полола панські буряки. Лаврін забув про все і дивився лише на дівчину, думаючи, що такої гарної немає у всіх Семигорах. Лаврін поїхав аж до самих Бієвців, села, де вона жила, і Мелашка показала йому свою хату: малу й стару. Видно було, що сім'я жила убого.

Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення до млина, а він прийде обов'язково, хоч би батько його й прив'язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, і Кайдаш розсердився на нього.

Після цієї зустрічі Мелашка була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і їй хотілося співати.

Другого дня, в неділю, Лаврін ледве дочекався вечора. Взяв сопілку і полетів, як на крилах, до млина. Мелашка сиділа на камені, засмутившись, що хлопця довго немає. Вони стали любо розмовляти, розказувати одне одному про себе, про сім'ю. В їхніх серцях розгорялася любов. Закохані домовилися зустрітися на вулиці, де збираються хлопці та дівчата.

Місцеві парубки одразу помітили чужого і стали вимагати могорича, або вони прогонять його киями. Лаврін знав цей парубоцький звичай і повів хлопців у шинок, а потім у згоді з ними вернувся на вулицю.

Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та милуванні вони достояли до світанку.

Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що він десь бродить, потім на роботі спить на ходу й після обіду завалюється спати десь у клуні. Батьки вирішили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невістку.

Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бієвцях, ходить туди на вулицю і хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а вони з батьком поїдуть на розглядини.

Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пішов. Батько Мелашки спочатку не погоджувався, бо дівчина ще молода, крім того, наставали жнива і потрібна була робітниця. Потім, побачивши сльози дочки і згадавши, що вона пізно поверталася з вулиці, погодився.

У неділю старі Кайдаші, причепурившись, зібралися їхати на оглядини. Мати все розпитувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Балашів, чи добрі вони хазяї. Хлопець відповідав, що кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому справді так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, веліла намостити повище сіна і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами—сап'янцями.

Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кінці села, що називався Западинці, і де не видно жодного пристойного дому. Дорога пішла то яром, то горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб злізла з воза, бо далі була крута гора. Воли понеслися, віз перекинувся і з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сіні, пилові й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть.

Балаші були бідно вдягнені, але гостей зустріли привітно, запросили до хати. Двері були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо підняти голову, сильно вдарилася об одвірок і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже невисокою, з темними віконцями, увігнутою і підпертою стовпом стелею. Кайдашиха, не церемонячись, сіла на покуті. Потім, побачивши малих Мелащиних братиків та сестричок, пом'якшала: вона любила дітей. Тоді забідкалася, що не взяла малим гостинця і дала їм по монеті. Діти грошей ніколи не бачили, і не знали, що з ними робити, навіть пробували надкусити. Балашиха випровадила їх надвір і стала думати, чим пригощати сватів. Мелашка порадила зварити вареників із суницями, що вона принесла з лісу, та полуницями. Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дівчини і думала, що невелика з неї буде вдомі поміч. Вареники вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла тільки полуниці, а тісто покинула в мисці. Потім не втрималася і "розпустила на всю хату мед своїм язиком.

— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля!"

Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати сказала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у такої гордої свекрухи.

Через тиждень після оглядин Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.

Мелашка тиждень жила, як у раю, не помічаючи п'яного свекра і неласкавих поглядів свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою.

Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків, бо як тільки бралася за голову, згадувала ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була молода і негожа до важкої роботи, а Кайдашисі дуже хотілося на старості полежать та відпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далі стала лаяти і глузувати з невістки.

Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці замісити діжку з тістом, але та була така велика, що молодичка не діставала дна. Кайдашиха стала глузувати з неї, примушуючи Лавріна то стільчик підставити, то витерти лоб від поту, то втерти носа своїй жінці. Увійшов голодний Кайдаш, побачив, що обід ще не готовий, і став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невісток незугарних. І кинулася сама місити тісто. Мелашка вимішувала лемішку [кашеподібна мучна страва, найчастіше з гречаного борошна] і зламала, поспішаючи, копистку [мішалку]. Свекруха знову зі злістю її вилаяла. А тут другий раз увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що вони й досі не впоралися з обідом, і послав до Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не сміла цього робити, бо ноги поперебиває — у Мотрі й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула через відчинені двері й собі зарепетувала, щоб ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги поперебиває. Хліба довелось позичати у сусідів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все навколо для неї неначе пов'яло. А як йшла назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласкавими словами — все знов ніби розцвіло.

Знову почалася в Кайдашевій хаті колотнеча. Кайдашиха стала ще більш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її недолюбливала, бо молодша невістка жила разом із свекрухою.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бієвцями, за своєю доброю матір'ю. Просилася в гості, але свекруха не пускала. Лаврін помітив, що Мелашка журиться за домівкою і пообіцяв відпроситися в батька.

Нарешті Кайдашиха пустила невістку до родини, дала на гостинець пухку паляницю, приказуючи, що там такої і не бачили, а Мелашці вона здалася важкою, як камінь.

Ступивши на батьківський поріг, Мелашка залилася дрібними сльозами, і мати зрозуміла, як важко живеться її дитині, але нічого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок, і Мелашка виплакала там усі свої сльози, розповідаючи, що скубуть і клюють її, як лихі шуліки голубку.

Мати порадила не потурати свекрусі, не мовчати, як це робить Мотря.

Другого дня Мелашка вирішила вимести тільки половину сіней і не виносити Мотрине сміття, як це робила раніше. Таким чином здобула собі ще одного ворога.

Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче, бо свекруха скидала усю важку роботу на неї, п'яний свекор зганяв на ній злість, а через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й втомився за неї заступатися.

Настав страсний тиждень. У великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомільна і щороку їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселіше і безпечніше, вирішила зібрати собі попутників. Сподівалася умовити Кайдаша.

Палажка розповідала про рай для тих, хто їсть щороку в Києві паску, про благословіння на ту сім'ю, звідки вийшов прочанин [богомолець]. Мелашка слухала, широко розплющивши очі. Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та відпустила ЇЇ з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було багато роботи. Але її просила і Палажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащине прохання.

Отже, наступного дня Мелашка, кланяючись і прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та іншим харчем, вирушила в дорогу разом з іншими молодицями. Вона почувала себе вільною і щасливою.

Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опівдні піднялися на гору з могилою, звідки був видний Київ з церквами та дзвіницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква. Надвечір прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола і Лавра і вмовляла прочан іти саме в їхній монастир. Баба Палажка гордо відмовилася і повела односельців у Лавру. Мелашка була вражена розмірами і красою дзвіниці, яка, здавалось, впаде і розчавить її. У церкві було море вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали за душу і викликали сльози. Мелашці здалося, що вони оплакують і її власне горе.

На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До них пристали ще й інші, і йшли, наче сліпці за поводирем. Обходили безліч церков. Прикладалися до святих мощей та давали гроші черницям. У велику п'ятницю Палажка повела прочан на Поділ до Братського монастиря, там і заночували. Мелашку помітив якийсь чернець і слідкував за нею. Вночі хотів ЇЇ знайти, але помилився й натрапив на бабу Палажку, став її обнімати й цілувати. Бабі здалося, що це чорт її спокушає, вона перелякалася і закричала. Чернець втік. А баба сокрушалася, що знову грішна і доведеться ще раз сповідуватись. Тепер вона боялася ночувати надворі і повела прочан туди, де є комори для нічлігу. Поки Палажка сповідувалася,

Мелашка сиділа на церковних східцях поряд з проскурницею [жінка, що випікає проскури] і важко зітхала. Вона здумала, що треба повертатися додому, в пекло. Проскурниці сподобалась молодичка, і вона стала розпитувати. Мелашка розказала їй про своє горе і раптом вирішила, що може тут зостатися. Попросила стару жінку взяти її за наймичку. Та погодилась і відвела молодичку додому. Мелашка приступила до роботи: викачувати тісто для проскур [білі хлібці, що використовуються у церковних обрядах] у цій гарній, затишній оселі.

Тим часом Палажка вистояла службу, хотіла вести прочан у печери, але раптом помітила, що немає Мелашки. Стали її шукати й чекати, потім вирішили, що вона пішла з другими людьми, й поспішили в печери, а після й у Лавру. Кілька разів поверталися на Поділ, але Мелашку так і не знайшли. Пошукали, почекали, попитали в людей та так і повернулися додому без неї.

Баба Палажка боялася сказати про те, що сталося, Кайдашам та й сиділа тихо вдома, але чутка вже пішла селом. Її донесла до Кайдашів баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог. Параска намовляла Кайдашиху піти у волость скаржитися та набити Палажці морду, щоб не бралася водити молодиць, бо тепер усі знають, яка вона свята, і розказала про комедію з обніманням та цілуванням тієї ночі, мабуть, із самим чортом.

Лаврін обімлів і сказав матері, що це через неї Мелашка їх покинула, і коли щось трапиться, то він їй цього не подарує.

Кайдаші пішли до Палажки і стали допитуватися, де вона поділа Мелашку. Баба Палажка відгризалася, що та не мала дитина, нікого вона не заводила нікуди. Зчинилася сварка. Лаврін лаявся та допитувався, а Параска підтакувала та раділа, що так дісталося її суперниці. Закінчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила і заплакала, кажучи Кайдашисі, що саме через неї Мелашка покинула дім. Баби почали битися, тикати одна одній дулі та обзиватися, поки старий Кайдаш їх не розійняв. Зчинився великий крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у голові.

Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не верталася. А прочани наганяли страху, розказуючи про різні нещасні випадки, що трапляються з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Балаші прибігли, ридаючи, до сватів. Навіть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчувала свою провину і жалкувала, що так поводилася. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку.

А вона тим часом служила в проскурниці і жила, як у Бога за пазухою. Робота неважка, харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тільки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона так залилася слізьми, що проскурниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матір'ю чи за чоловіком, і порадила повернутися. Але молодичка згадала про свекра та свекруху і сказала, що не повернеться. Вийшла надвір, розгледілась і побачила семигорських молодиць, хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душі лежав камінь, Мелашка думала, що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що їй робити.

Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обходили усі церкви і розпитували про Мелашку. Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила Мелашка. Проскурниця на східцях продавала проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хотіла щось спитати хазяйку. І раптом побачила Лавріна — блідого та смутного. Потім свою матір і... свекруху. Її як крижаною водою облили. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице і не витримала, кинулася до нього і заридала, як мала дитина. Люди їх обступили навкруги.

Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкувала, що піде від неї така добра й робоча наймичка. Кайдашиха пообіцяла не казати жодного лихого слова, аби тільки невістка повернулася.

І дотримувала його: обсипала Мелашку медовими словами, купила обновки.

А незабаром молодичка народила сина.

VII

У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха помирилась із невісткою. Зате надворі, між батьком та Лавріном, почався нелад. Лаврін перестав слухати батька, йому самому хотілося господарювати. Окрім того, старий Омелько пропивав у шинку всі гроші, зароблені разом із сином, і тому все важче було покорятися лайливому батькові.

Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврінові косити ячмінь, а той вирішив їхати до млина. Наступного дня пішов на поле, не питаючи батька. Той образився і подумав, що синки швидко заженуть його на піч.

З того часу Лаврін забрав господарство у свої руки. Батько майстрував, заробляв гроші і щовечора вертався з шинку п'яний.

Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що заспівали разом з дяком ангели і всі образи заворушилися, заспівали. Ожила й картина страшного суду. А на вулиці його ніби покликав за собою якийсь чоловік з туману, і Кайдаш пішов за ним. Дійшов до греблі і лише тоді спам'ятався і здивувався, навіщо він сюди прийшов. Повернувся додому зляканий і задуманий. У понеділок знову випив, і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на подвір'ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кайдаш став косити кропиву, бо там було повно чортів, а сини й невістки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися.

Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого він бачив у молодості, і покійний батько. Став з ними розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже було не до сміху. Покликали сусідів і ті умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побігла за знахаркою бабою Палажкою, про сварку з якою вже й забули.

Баба Палажка прийшла і почала нашіптувати та примовляти, виконуючи при цьому різні магічні дії. Але вони нічого не змінили. Кайдашиха послала чоловіка до священика. Кайдаш розповів йому усе, замовив молебень, говів. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потім Кайдаш знову не витерпів і почав заходити в шинок.

Однієї місячної ночі Кайдашеві знову привидівся чумак. Старий почав з ним говорити і пішов за ним на вулицю, через село і греблю, потім зайшов у ліс. Там йому ввижалися вогняні квіти і зайчики. Кайдаш підняв голову, стукнувся та й... прокинувся. Він стояв в одній сорочці серед густого незнайомого лісу. Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жінка думала, що він знову п'яний десь волочився і почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чортів на печі, схопив макогона і став лупити ним, аж шматки глини посипалися. Родичі поперелякувалися, вивели батька надвір, як він просив, покропили хату свяченою водою, запалили свічки перед образами. Насилу Кайдаш заспокоївся. Хотів лягти, але у ліжку йому скрізь ввижалися павуки.

Через тиждень привид—чумак завів Кайдаша на греблю, а вранці того знайшли утопленим.

VIII

Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити його порівну. Вирішили не йти у волость, а зробити це самим.

Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка більша. Вона скинула пояс і стала переміряти. Лаврінів город справді виявився, за її міркою, на один пояс вздовж і на два пояси впоперек більшим. Мотря здійняла крик, репетуючи, що це так свекрушище їм наміряла. Почали переміряти. Мотря, як міряла у себе, то пояс натягувала, аж тріщав, а коли в сусідів — то стягувала. Город переміряли Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну.

Мотря була сердита, що не на її вийшло. Вона причепилася за пасіку, потім за садок, бо у Лавріновій частці було більше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай їх розсудять там.

Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха нагадала, що і їй належить якась частка, а крім того, припомнила, як Карпо бив батька кулаками в груди.

Пішли у волость, а там присудили Лаврінові усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася.

Від того часу не стало миру між Кайдашенками і їхніми жінками. Достатньо було іскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою.

Одного разу Мелашка підмела сіни, намела купу сміття і пішла за рядниною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря і стала кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона їй не свекруха і хай не вказує. Схопила деркача і ним розкидала сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Вибігла ще й Кайдашиха. Жінки вчепилися за мітлу, поки та не розлетілася на шматки. Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборонили та порозганяли молодиць. Мотря репетувала, щоб Карпо "одривав" хату, бо вона не може так жити. Взяла з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін "одривав" хату і побігла жалітися у волость. За нею прибігла Мотря і теж скаржилася. Волосний слухав—слухав, плюнув та й повиганяв їх.

Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищі закричали і кинулися з сідала кури. Подумала, що то якийсь звір чи злодій, вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось був із світлом. Лаврін заглянув туди і побачив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно несе у них. А сама лазила по гніздах і збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала і погасила світло. Мотря стала спускатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині. Молодиця вдарила його п'ятою в зуби, потім другою в носа. Лаврін закричав і став трясти драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї була курка, а в пазусі — яйця, і вона боялася їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лавріна і матір та врятував свою дружину.

Другого дня Кайдашиха пішла до священика жалітися, і розказала усе не так йому, як матушці. Та передала гостинців для бабиних онуків: солодкі коржики та бублики. Кайдашиха роздала гостинці Мелащиним дітям, це почули Мотрині діти й собі повибігали в сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нічого у баби—злодійки і повикидала бублики. Діти стали обзивати Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки заплакала.

Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиної діжки і розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу і розбила Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лаврінової хати і розбила горщик. Кайдашиха побігла до Мотрі і розбила велику макітру. Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася кочергою по полицях з горшками та мисками, тільки черепки посипались. Чоловікам здалося, що жінок покусав скажений собака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жінок, але ті продовжували лаятися, докоряти одна одній. Кайдашиха, як доказ своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але попала не до носа, а в око. Мотря вхопила деркача і сунула його межи очі свекрусі так, що виколола око. Мелашка з Лавріном стали захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався, поліз на стріху і став скидати покрівлю з Карпової хати — "одділятися". Кайдашиха розмазала кров побільше і побігла позиватися у волость, наробивши галасу на все село.

Громада присудила Карпові "одірвати" свою хату і поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — таки відсидіти два дні в холодній.

Після того стара Кайдашиха заслабла і осліпла на одне око. Вона все питалася, від чого в них почалася така колотнеча? Вирішила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері було усе—таки шкода сина.

Хату "одірвали", розгородили тином двір, і сім'ї потроху стали миритися. Спочатку почали забігати з однієї хати в другу діти, потім господарі заходити за інструментом, а там стали любенько розмовляти через тин і жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворі перелаз через тин.

Мир між братами поміцнішав задля господарської справи і спільної вигоди. Карпо, "одрізнившись" від батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Він був чоловік гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. Тому знаходив собі товаришів по оранці серед чужих людей. Тепер вони орали, сіяли, заволікували і возили сіно й хліб разом з Лавріном.

Саме тоді побудували залізницю недалеко від Семигор. Люди наймалися возити туди цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати й собі купили по коняці, спряглися в одну хуру і разом заробляли гроші.

Податки були великі, треба було ще десь підробляти. "Громада в волості обирала Карпа за десяцького". Прийшов наказ з волості рівняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблі. Карпо перш за все звелів розкопати той клятий горб біля свого двору, на якому скільки возів поламалось. Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі.

Громада потроху виборювала свої права через стільки років після відміни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селі. І почав продавати горілку по дешевій ціні. Люди кинулися туди, а громадський шинок стояв порожній. Громада постановила не купляти нічого у жидівському шинку і "одганяти" всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив горілкою волосного й писаря та ще кількох чоловік, пообіцяв дати гроші — сорок карбованців — на волость і на церкву, аби мужики "оддали" йому й громадський шинок в оренду.

І ось на сході селяни вже заспівали іншу пісню і "оддали" Беркові свій шинок. А той на церкву грошей не дав, і тільки посміювався, бо повернув свої гроші за частування, та ще й мужиків тепер міг обдирати, як хотів.

"Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу". Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невістки жили між собою у згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи й пальцем не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карпові, але він відмовчувався.

Навесні Мелашка посадила біля самого тину огірки. Коли з'явились перші огірочки, Мотрин півень перескочив через тин, поскликав курей і курчат, і разом вони поклювали всі огірки. Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила на курей. Перебила півневі ногу і прибила двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала лаятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв матір і примусив сплатити за півня і двох курчат. Але Карпо сміявся з неї і відмахувався, говорячи: "Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!"

Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину картоплю і та перебила йому спину. Лаврінові було жаль тварину, і він сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та "стояла за вуглом" і тільки того й чекала. Крикнула, що то їм за півня та курчат.

Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного півня в своїх огірках, прибила його, дорізала, обскубла і собі в борщ укинула. У той час Мотрині діти гуляли в Мелащиних і старший хлопець угледів перебиту ногу свого півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря вскочила до Лавріна, вихопила півня з борщу і побігла з ним до Карпа. Той змушений був іти лаятися з матір'ю і братом, бо йому шкода було півня. Мотря звеліла дітям піймати Мелащиного чорного півня і вкинути до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вскочив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і не хотіла віддати без викупу.

Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів город і його теж піймали та зачинили в хлів. Карпо з Мотрею сильно розгнівалися.

"Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з—за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро".

Уся Мотрина сім'я була у вузькій і короткій одежі, бо Мотря була хазяйновита, але скупа, і економила на одягові, скільки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд.

Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини.

Мотря крикнула, нащо баба "одв'язала" коня і заперла у хлів. Кайдашиха відповідала, що його відв'язали діти, і кінь ускочив у шкоду. Мотрині діти "брехали з—за угла", що то зробила баба, а Мелащині заперечували.

Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплатити за тин і відпустити кабана, тоді віддадуть коня. Карпо був напідпитку, розлютився і кинувся визволяти коня. Люди не сміли його зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став трусити так, що вона ледве вирвалася і побігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з дрючком і зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матері, як шкода чобіт.

Кайдашиха побігла жалітися священику, а потім у волость. Там присудили Карпові або десять різок, або заплатити матері п'ять карбованців і перепросити її та помиритися.

Карпові було соромно лягати під різки, і він вибачився перед матір'ю.

На деякий час запанувала згода між Кайдашенками. Але літо принесло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж літа груш уродило дуже рясно. Вони були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврінові діти довідалися від бабусі, що то груша не дядькова, а батькова, і полізли трусити. Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і намірилася відшмагати кропивою. Діти закричали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кайдашихою і стали заступатися за дітей, адже груша справді їхня. Мотря сказала, щоб більше діти не лазили, інакше поперебиває їм ноги. Діти все—таки лазили по груші, а Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали вже лаятися чоловіки. У волості присудили, щоб Карпо віддавав щороку половину груш. На тім трохи помирилися. Але груша, як на злість, розросталася і родила все більше. Груші дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт.

Мотря продовжувала ганяти Лаврінових дітей і бити їх по чому попало. Брати пішли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозиції. Лаврін не хотів брати за грушу три чи чотири карбованці відчіпного, бо міг щороку на них скільки заробити. Карпо не хотів продавати два аршини землі з грушею. Скінчилося тим, що священик їх прогнав. Брати продовжували лаятися, як і їхні жінки.

А закінчилося діло з грушею несподівано. Груша всохла і дві сім'ї помирилися.

Практичне заняття № 20 – 21

П. Мирний

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\D6b30p3WAAA3lVB.png$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Панас Якович Рудченко

Класик української літератури, що належав до нечисленних письменників, яким вдалося реалізувати себе в літературі і одночасно побудувати блискучу державну кар'єру, ставши статським радником.

відеоурок

Домашнє завдання

Хіба ревуть воли як ясла повні

Стислий аналіз твору

! Установи відповідність.

Літературний рід
Жанр
Присвята
Літературний напрям
Тема
Головна ідея
Композиція:
Характерні особливості:
Персонажі:

! У романі «Хіба ревуть воли як ясла повні» центральною є проблема:

Хіба ревуть воли як ясла повні

ЧАСТИНА ПЕРША

Польова царівна

Сталося це одного чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. З неба линула пісня жайворонка, в траві сюрчали коники. У такий день на серці стихають негоди, хочеться жити й любити.

У таку днину до свого поля йшов молодий парубок літ двадцяти. Таких хлопців можна було часто зустріти по українських селах. Відрізнявся він від інших не одягом, не вродою, а палким поглядом темних очей. У ньому відчувались духовна міць і хижа туга.

Парубок ішов повагом і любувався своєю нивою, яка була кращою за сусідські, аж раптом почув чудову пісню. Він затаїв дух, заслухався. Співала якась незнайома дівчина. Була вона низенька, чорнява, метка й жвава, одягнена в зелене вбрання, заквітчана польовими квітами. Дівчина була схожа на польову царівну.

Після недовгої розмови незнайомка втекла від парубка.

Повернувся хлопець додому. Його хатка стояла на краю села Піски. Була вона хоч і старенька, та чепурна. Поряд виглядали хлівці, повіточки. Не достатки, а тяжка праця кидалась у вічі.

Біля порогу стояла бідно зодягнена жінка, яка стала докоряти своєму синові Чіпці, що той десь блукає, а корова й кобила не наповані.

Увечері, як впоралися з худобою, став Чіпка розпитувати матір про дівчину, яка не йшла йому з думки. Та мати її не знала.

Двужон

Літ за двадцять до кріпацької волі у село Піски прийшов невідомий захожий середніх літ. У волості він назвав себе небожем жителя Пісок Карпа Окуня, показав паспорт. Громада прийняла його. Став він піщанський громадянин — козак Остап Макарович Хрущ.

Через рік купив хатку на краю села, землю й одружився з Мотрею, що жила в сусідах зі старою матір'ю Оришкою. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та обридло таке життя Остапові, кинув сім'ю й пішов на заробітки. Скоро із Дону прийшла звістка, що Остап Хрущ насправді Вареник, має жінку і трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по селу, не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцем не тикали.

Віддали Остапа в солдати, а в Мотрі народився син, якого назвали Нечипором.

ІІІ

Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Її і матір стали цуратися люди, обходити їхню хату стороною. Нужда несказанна, злидні невилазні, хоч день і ніч жінка працює і в полі, і дома.

Баба Оришка доглядала онука, розказувала казки, відповідала на його запитання. Тільки з нею спілкувався Чіпка, бо ровесники не приймали хлопця, обзивали "байстрюком" і "виродком", а мати, замордована роботою й нестатками, часто била й лаяла його. За це Чіпка не любив матері, був лютий на неї, міг би — очі б їй видрав, якби не баба.

Жив — жив!

Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. Росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати. Ні Бог, ні люди не страшні йому.

Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бородая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його побив. Чіпка ледь не спалив хлів Бородая, за що його й вигнали.

На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець познайомився і подружився зі своїм ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу, а коли було нічого робити, видирали горобенят із гнізд, відкручували їм голови, а тільця розбивали ґерлиґами.

Та одного разу зробив Чіпка і добре діло. Він не побоявся вовка, відігнав його від отари і відбив у звіра ягнятко.

Тайна—невтайна

Сподобалось Чіпці в діда. Робота легка, хліба заробив, грошей. А тут ще й трішки землі дісталось йому після смерті родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе в сім'ю: умерла стара баба Оришка. Чіпка помарнів, похнюпився і все кликав бабу, плакав.

Не встигло одно забутися — інше приключилося. Дід Улас розказав Чіпці про батька, який ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан за непослух часто бив його, і хлопець втік на Дон, де одружився, завів діточок. Але втікач дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки пожив тут, а потім знову повернувся на Дон, де його арештували, а пан віддав двожона в москалі.

Задумався Чіпка, занемігся. Міркував над долею батька і винуватив його тільки в тому, що він не вирізав, не випалив панів, не помстився їм.

Дізнався

Прийшла зима. Люди дізналися, що їм дали волю, але треба два роки відробити в пана. У селі крик, гомін.

Навесні вирішив Чіпка йти до громади проситись овець пасти самому, бо діда забрали до панського двору. Громада йому відмовила — чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на свойому полі, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продає, завелися гроші. Купили Чіпці гарний одяг, щоб не соромно у свято до людей вийти.

Унадився Чіпка ходити на своє поле, де зустрів тоді незнайомку. І знову побачив її на тому ж місці. Захопив зненацька, так що вона й втекти не встигла. Поговорили, не зуміли утаїти, що подобаються один одному. Видали їх очі, слова, які не змогли стримати. Вперше почув Чіпка ім'я дівчини — Галя. Дізнався він, що вона єдина дочка багатого хуторянина.

VII

Хазяїн

Ну, а Грицько що? Пішов він на заробітки в чужі краї, брався за будь-яку найтяжчу роботу, спав на голій землі, їв на ходу, але настав час, коли він з грошима повернувся додому, купив нову хату, землю. Став на людей поглядати звисока: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Посватався до дочки найбагатшого козака, та той не захотів мати зятем колишнього пастуха, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

Довго роздумував Грицько: яку собі жінку брати. Та незчувся, як і коли закохався в сусідню наймичку — веселу, моторну, працьовиту дівчину Христю. Вона була сиротою, не великої вроди, але так запала Грицькові в серце, що забув він і про великий посаг, і про незвичайну красу своєї майбутньої жінки, про яку мріяв наодинці.

Недовго женихався Грицько, одружився з Христею і зажив тихим пахарським життям. Ні лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата. Матері радили своїм дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

Січовик

Велике село Піски, а півтори сотні літ тому на цьому місці стояли невеличкі хутірці. Хат було мало. Люди жили в землянках. Зайвої землі лежало неозоро, і ті, хто сюди приходив, брали стільки, скільки могли обробити. Люди розселялися, і так виникло село Піски. Назву отримало через пісок, якого було багато перед самим селом.

Якось оселився тут січовик Мирін Ґудзь — немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрів якось на хутір до козака Зайця. Біля копанки зустрів дочку Зайця Марину. Покохав і одружився з нею. З того часу заржавіла січова рушниця, став Мирін Ґудзь поле орати, хліб ростити, а Марина — сина Івана колихати.

Коли Івась підріс, то став гратись у війну, про яку часто розказував батько. Тішився Мирін своїм сином—вояком, зате мати не любила ті страшні іграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, і Іван переставав воювати. А як повернуло йому на шістнадцятий рік, то став він приглядатися до хазяйства.

Мати раділа цьому, та й батько бачив, що минуле не повернеш, лицарство розтавало, кругом Україну облягало панство, і козаки іноді шукали ласки в панів.

Піщани ще були вільні, але кругом розляглась неволя.

Сумно жити стало старому козакові. Син цурався батьківського духу, останні січовики померли. Мирін дивувався новим порядкам, коли свій свого у неволю заганяє, кожен тільки про себе дбає, а братове лихо — чуже лихо. Лаявся із односельцями, нагадував їм про лицарство, козаччину, волю. Його іноді підтримували, розповідали про знущання панів над кріпаками, а потім розійдуться, щоб назавтра знову стати до щоденної хліборобської праці.

Як побачив Мирін, що вже минулося козаче царство, а настало хліборобське господарство, то вирішив оженити сина на Мотрі, дочці козака Кабанця.

Зажив Іван Ґудзь із своєю дружиною тихо та мирно. За три роки народилося в них троє синів: один Максим, другий Василь, а третій Онисько.

Старий Мирін часто брав Максима на коліна та розказував йому грізні повісті про давні чвари. Максим полюбив діда більше батька й матері. Старість побраталася з молодістю. Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука!

Піски в неволі

Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Піски... в неволю! Досталося село панові Польському. Був він небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по передніх вельмож. За вірну службу нагородила його цариця великим селом Піски.

Приїхав ясновельможний пан не сам, а з якимсь потертим, обтріпаним жидком Лейбою і об'явив піщанам, що тепер вони вже не козаки, бо Піски повністю належать йому. Люди невдоволено загули, загомоніли. Генерал підскочив до переднього і з усієї сили зацідив його у вухо, штовхнув у повозку жида, вскочив сам — і тільки його й бачили. Покотив у Гетьманське, розказав, який "бунт" підняли піщани, а на другий день у Піски вступала рота москалів. Селяни полякалися і вже мовчали, як генерал ходив із хати в хату та переписував своє добро.

Не сидів без діла й Мирін Ґудзь. Роздобув собі і синові бумаги, що вони козаки. Так його сім'я і ще деякі розумніші залишились вільними, а їхні односельці були переписані генералом і перетворились на кріпаків.

Якось рано—вранці по селу бігав війт та збирав людей на площу. Посходились, гомонять. Трохи згодом приїхав генерал, об'явив своїм кріпакам, що житимуть вони, як самі знають. Тільки йому будуть платити невеликий податок за землю, а віддаватимуть його Лейбі, який залишається у селі на хазяйстві.

Люди спочатку сперечались, а тоді згодились. Генерал сів у візок, востаннє блиснув у очі піщанам його мундир з еполетами, замиготів срібний пояс з китицями. Більше його селяни не бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць приїхала його жінка з десятком жиденят, поставили будиночок та й стали шинкувати.

Пішло все по-старому. Козаки й кріпаки орали землю, засівали, жали, косили, молотили. Генералові платили невеликий чинш.

Звикли піщани до Лейби, стали ходити до нього в шинок, бо в жида горілка була дешевша, ніжу козаків... Став Лейба нужний чоловік на селі. Завів худобу, за якою ходить уже наймичка Гапка.

Піски піднялися, розрослися.

Землянки зникли, на їх місці біліли чепурні мазанки.

Миронові нічого того не довелось побачити. Скосила його думка про неволю рідного краю, умер останній січовик.

Пани Польські

Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім'ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми.

Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати "гаспажу".

Аж ось — і сама приїхала...

Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом —сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не глянула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, — високу, суху, як в'ялену тараню.

Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір'ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся.

Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття.

А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон.

Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі.

Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім'ями у вільні степи.

Аті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів.

Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці—рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.

Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати.

Заклекотав генеральський палац... Музика, танці кожного дня. У горницях гостей — ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця...

Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду—віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнав.

Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила "хохла" сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші.

Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий — а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко.

Найбільше не любила генеральша горничну Уляну — веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося — винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала.

Били Уляну так, що насилу підвелась.

А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік.

Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла.

Доїхала—таки її дівка Уляна!

Приїхав у село старший панич — тонкий, цибатий, з рижуватим, яку ведмедя, волоссям.

Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чомусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна.

Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від'їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац.

Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана.

Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між собою батьківщину і стали дерти з кріпаків уже на дві сім'ї.

Зубожіло село. Стали з'являтись злодії — новина в Пісках.

Пан Василь Семенович злякався, що п'янюги й до нього залізуть, та й пересилився в новий палац, який збудував у Красногорськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір "Меккою", бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу.

Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько... Незабаром утік кудись.

І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатром.

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки "голопузої шляхти" усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким.

З половини двадцятих по шестидесяті роки був на Україні "золотий вік" панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі —урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники... Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт.

І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою.

Махамед

Після смерті останнього січовика Мирона і його жінки Марини їх син Іван із жінкою Мотрею вдвох поралися із хазяйством. Тяжко працювали самі і дітей призвичаювали до хліборобського життя. Найщиріше брався до діла старший Максим, та кидав розпочату справу, якщо проходила охота її робити. І не можна було його ні заставити, ні застрахати. Дідові оповіді про Січ, про волю запали у Максимове сердечко. Йому хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити.

Колись ще малим роздражнив страшного панського бугая, і коли теє страховище погналося за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув і бугай та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку. Пропав бугай. Батько побив Максима, а той переплакав — та й знову за своє. То на баранах їздить, то прив'яже телятам до хвостів дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася й несамовито бігала, то з хлопцями навкулачку б'ється або братів за чуби таскає.

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив.

Як же дійшов до літ та убрався в силу, — біда з ним та й годі! Насміхався над парубками, пускав лиху славу про дівчат, заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба, у Тхорихи—вдови вимазав ворота дьогтем.

Стали люди жалітися батькові на "Махамеда", як його прозвали старі баби. Та що батько вдіє з таким гульвісою, шибеником? Хотіли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом.

На докори батька і матері Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок.

Мучився з ним батько, мучився та й вирішив віддати в москалі. А Максим як почув про це, то виспівуючи й вигукуючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий.

Не стало Максима, затихла лайка в Івановій хаті, не чуть ніякої шкоди в Пісках. Батько зовсім не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й відповідає, що ніколи не мав третього сина.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Поженились, батько розділив між ними хазяйство, а москалеві зоставив хату та дві десятини поля.

XII

У москалях

Погнали рекрут з рідного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю російських селян: хати в селах були без вікон — чорні, як комори, закурені димом, люди — в личаках, у довгих балахонах, з бородами.

Аж ось прийшли у місто. Багатство міське ще більше здивувало новобранців.

Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Одне тільки мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, що був чорніший землі, та ще й у шаплику ногами мішаний. Капуста, каша — з рота верне.

Взяли його старші москалі з собою на заробітки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках.

Начальство любило Максима за те, що він до всього здатний, моторний, сильний і розумний, з будь—якого становища знайде вихід.

Незабаром зробили його унтер—офіцером.

XIII

Максим — старшим

Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гірше полину... Ні з ким душу відвести; ні до кого по—братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати.

Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нікчемну річ.

А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. У одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменосець хо-хол Хрущов.

За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому.

Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п'ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом'ялася, і вона задумалась пристати до якогось берега. Так і зійшлись вони, прожили декілька років, звикли один до одного, а потім і побралися.

Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день.

Минуло десять років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя — народилася дівчинка Галя, яка перевернула все їхнє життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали обоє складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на "прокормлєніє" та браву них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро.

У війні з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали "чисту".

Через тридцять років повернувся Максим у Піски до батьківської хати. Потім переїхав на хутір, збудував дім, мов панські хороми, стайню, комори рублені, ворота тесані. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV

Нема землі!

Життя прожити — не поле перейти.

Восени позвозив Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волості і приносить звістку, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.

Відібрали у Чіпки землю судом. Та він вирішив боротися, взяв у матері п'ять карбованців і пішов у Гетьманське воювати за свою землю.

Сонце вже стояло на вечірньому крузі, як підходив Чіпка до міста. Першим, кого він тут зустрів, був низенький чоловік, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі.

Розповів Чіпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловіка Василь Порох. Він часто писав піщанам "прошенія" в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату.

Була та хата страшенно неохайна, з чорними, аж цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні, чорнувато—зелені.

Василь Порох випив горілки, запропонував і Чіпці. Той спочатку відмовлявся, а тоді й собі випив чарку. Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся... Але через деякий час Чіпка відчув тепло у тілі, темні думки стали прояснятися, стала прокидатись віра, узяло завзяття.

Порох написав "прошеніє", випили ще. Василь став розповідати Чіпці про своє життя, про горе, яке йому заподіяли пани Польські. Сам предводитель з служби його вижив, брата за щось у Сибір заслав. Племінник панський сестру з розуму звів. За те й пише на них Пороху всі інстанції. Та нічого не виходить, бо скрізь у пана Польського свої люди.

З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв "просьбу", пішов у суд.

Секретар Чижик згодився поправити діло, як Чіпка дасть йому п'ятдесят карбованців. У хлопця подих перехопило від такої неправди, кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, яку вовка. Грюкнувши дверима суду, він потяг напрямки до Пороха, розказав йому все і вже сам запропонував випити. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце.

Пішов Чіпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матері п'яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку...

XVI

Товариство

П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушню, Матню та Пацюка.

Лушня був високий, широкоплечий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий.

Матня був який завтовшки, такий завбільшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Найбільше любив він горілку: дудлив її, як воду.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Мати його була сиротою і забрав її пан у свої покої, бо була вона красивою дівчиною. А через рік народився в неї білолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як підріс він, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав щось із розставлених на столі цяцьок. Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіяка. Украде щось та й підкине другому. Безвинного б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та ще й сміється потайно.

Але іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все те віддячиться, хоч не на сім світі, то на тім, сором пік його. Тоді він, щоб погасити прометеїв вогонь у змученій душі, прихилявся до скляного бога: привчився горілочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером.

Став Лушня вчащати в шинки. Там він і зазнався з Матнею і Пацюком, які теж повиростали в неволі злодіями і розбишаками.

З оцими—то ледацюгами, гультіпаками побратався Чіпка. Цілий день і ніч п'ють, гуляють по шинках на його кошт, а перед світом ідуть у його хату висипатись. Виспляться, викачаються, візьмуть із собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та й знову в шинок.

Мотря спершу дивилась на таке безпутство та плакала, та вговорювала Чіпку, а потім стала лаяти, ганьбити. Сусіди намовили її пожалітись у волость. Посадили Чіпку п'яного у холодну, незчувся, як і заснув...

Увечері його товариші розламали стінку холодної й випустили невольника.

Іде Чіпка додому... У голові — хміль; на серці — зло... Як скажений бик, налітає на хату... З брязкотом повилітали вікна, грюкнули в сіні двері. Залетів у хату Чіпка з прокльонами, з сороміцькими словами про матір, яка сховалась від нього на піч. Умовляла його мати, просила покинути горілку, братчиків, які будуть поряд, поки буде що пропивати, а як не стане, то де й дінуться.

Довго ще кричав на матір Чіпка, а потім узяв зі скрині материну нову білу свиту і майнув з товаришами у шинок.

Мотря зв'язала останнє своє збіжжячко в клунок, останній раз оглянула свою хату, яка зробилася пусткою, і, обливаючись слізьми, пішла жити до старої баби—пупорізки.

Немає Чіпці ніякого впину. Пропив усе хазяйство і навіть одежу. Зостався у латаній свитині, драних штанах. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку. Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба...

Лушня запропонував продати їх шинкареві. Але Чіпка твердо заявив, що не продасть хліб жидові. Згадався йому той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав снопи, складав у копи, возив на тік, почуваючи себе хазяїном. Душу Чіпки обвив жаль за своєю працею, за своїми надіями.

XVII

Сповідь і покута

На другий день, рано—вранці, Чіпка пішов до давнього товариша, з яким пасли вівці у діда Уласа, до Грицька.

Чіпка вступив у просторий, чистий, оплетений двір, задивився на нову, білу, чепурну хату. На порозі хати стояла гарна, струнка, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька.

Поздоровкались. Чіпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хліб. Грицька не було дома, працював у жида у пивниці, бо вдома з роботою вже впорався і не хотів без діла сидіти.

Грицько повернувся голодним, сіли з Христею обідати, а тут Чіпка знову прийшов. Поздоровкались, запросили гостя до столу. Чіпці і соромно стало, і страшно. Ніяково оглянув хату. Була вона чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна. Згадав він свої мрії про сім'ю, про Галю, і сльози ледь не бризнули з очей.

Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Насипала борщу, поставила пляшку з горілкою. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу.

Поїв Чіпка і став сповідатися цим щирим, привітним людям. Розповів про своє горе, про людську неправду. Винуватив усіх, крім себе. Тільки докір Грицька за матір вразив Чіпку в саме серце.

Чіпка вмовив Грицька забрати його хліб без грошей, бо не хотів пропивати свою працю.

Коли він пішов, Христя задумалась над словами гостя, згадала своє сирітство. Подумки вона неначе виправдовувала його; здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди вважали.

У неділю Грицько запріг пару биків у віз та й поїхав до Чіпки. Матня, Лушня, Пацюк стали допомагати Грицькові хліб набирати, та коли дізналися, що Чіпка віддав стоги без грошей, кинули роботу й почали йому дорікати. Але Чіпка не зважав на слова товаришів і слова свого не змінив.

XVIII

Перший ступінь

Мотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату, хазяйство. Та найбільше мучили думки про Чіпку, про ту прокляту ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами, облудними словами. А тут ще й люди несуть їй новину за новиною про сина. Плаче мати дрібними сльозами, кличе смерть до себе.

А Чіпка зовсім пустився берега. Пропив усе, залишились тільки голі стіни й побиті вікна. Задумався Чіпка: їсти, пити хочеться, надворі вже холодно, мороз у хату преться. Як жити? І вирішили побратими обікрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить він вкрадену ними пшеницю, добряче випили та й пішли до панських комор.

XIX

Слизька дорога

Пішла по селу звістка про те, що пограбували пана, а сторожа прибили. Люди вказували на Чіпку і його товаришів. Прийшли з волості з обшуком, все обійшли, обдивились, а тоді приступили до Чіпки, що п'яний лежав на полу. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чіпка відмовлявся так впевнено, наче й не він це зробив.

Посадили усю четвірку у холодну. А їм і байдуже, завели жарти, планували, кого ще обберуть, розпитували Чіпку про сторожа. Єдине, про що журилися, — горілка. Скільки днів не пили — аж вуха попухли.

Не доказали слідчі вину братчиків, випустили, а на другий день пішла по селу чутка, що обікрали голову. Влізли у хату якісь перевдягнені "штрашидла", зв'язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі...

Потім пограбували писаря, і знову всі показували на Чіпку, знову обшукували, допитували — нічого!

Люди лаяли харцизяку. Тільки Христя згадувала його палкі слова про людську неправду. Його розмова, грізна, а разом люба постать кинули жарину в жалісне жіноче серце. Жінка стала сумною, часто плакала, була холодною і нещирою з чоловіком.

Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гірких сліз — і боявся...

боявся за Христю. Часто вночі думав, як розвінчати образ Чіпки, звихнути його правду... Аж тут такі новини про голову й писаря. Грицько перший приніс Христі звістку і Христом Богом присягався, що те діло Чіпчиних рук.

Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку... "Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???"

На волі

Об'явили волю. Кріпаки кидали роботу та йшли в шинок — "волю женити". Але треба було ще відробити панам два роки. Піднялася спірка, змагання. А тут підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що...

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з'їдять — от їм і тепло, і ситі.

Люди дивились на таке життя та хитали головами.

Ось настали святки. Гульня розвернулася на всі боки. Чоловіки усього села не вилазять з шинку. Жінки, не бачивши своїх чоловіків дома третій день, пішли до батюшки й матушки жалітися. Не помогло.

У тому ж таки шинку, за чаркою горілки завели кріпаки розмову про те, що пан Василь Семенович Польський повинен заплатити їм за два роки.

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості, взяли старшину із собою та пішли до пана в Красногорку.

Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, як пішли люди по домівках, звелів запрягати коні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...

На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила.

Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада стояла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями.

Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам.

Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село...

Кинувся по допомогу до Грицька — той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.

Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били.

Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий.

Обняло його зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків.

XXI

Сон у руку

Спить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий світлом, гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою.

Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.

І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа.

Трохи згодом, вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози... Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору... Небо загоготало, огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Ось він кругом охопив Чіпку... Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його... Скрикнув Чіпка — і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку.

Скочив Чіпка — і почув вогонь у всьому побитому тілі. У думках сон мішався з бувальщиною, серце боліло, замирало, кипіло несамовитим злом... Він вийшов надвір — хоч провітритись. Кругом було пусто й глухо!

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився... прокльонами.

Отаким його і побачив Лушня, не здержався і став реготати на всю свою здорову грудину.

Чіпці стало соромно, хоч крізь землю... Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце... Він вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тільки недавнечко випустили.

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити.

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутись, а Чіпка все говорив про людську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пити, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень... А ніч—матінка научить, де їхнє лежить...

XXII

Наука не йде до бука

Почула й Мотря про те, як заступався за людей Чіпка, як кликав оборонити кріпаків, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь мир, на весь світ — на панство, що ЇЇ сина побило. Тільки мати вміє разом простити свою дитину й боліти її болями.

Чіпка, як піднялося сонечко, пішов до баби, де жила мати, просити Мотрю повернутися додому. Каявся перед ненькою, вибачався, жалівся, що спина, мов печена, болить.

Не видержала мати. Сльози жалю, докори, бризнули з переповнених очей, котилися по обличчю, падали на долівку.

Того ж таки дня, надвечір, Чіпка пішов у Крутий Яр та найнявся молотити. Працював так, що аж солома летіла вгору.

Піщанські козаки дивувались такому завзяттю, сміялись між собою, що й такого верховоду виправила московська лоза.

Надійшла весна. У Піски приїхав посередник наділяти кріпаків землею. Ті перелякалися, щоб із землею не наділив він часом другою неволею та давай відмовлятися.

Піднялася знову буча та колотнеча. Настала робота москалям — вганяють волю силою.

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день удень коло хати порається. Аж помолодшала Мотря, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство... Радіє жінка, хвалиться людям — не нахвалиться своїм сином.

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу, а Христя вподобала Мотрю; часто приходила до неї побалакати, розважитись.

Чіпка вдень працює, а вночі йде кудись. Мотря питала, де він буває, та не допиталась; вирішила, що з повійницею спізнався, а не признається — бо соромно.

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там німця—управителя обчистили; там жида, як липку, обідрано; там до пана в Красногорці добивалися; а в іншому селі церкву обікрали.

Дивуються поміж себе люди такому не знаному раніше розбою та, лягаючи спати, просять бога, щоб цілими встати.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

Невзначай свої

Була темна осіння ніч. Люди сиділи по хатах, кожному було чогось не по собі. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Цілий день працював, насвистуючи крізь зуби веселу пісню, аж у ночі вже увійшов у хату. Не захотів вечеряти, накинув на плече сірячину і хутко кудись подався.

Вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Відійшов далеченько від села, стулив пальці, приложив до рота — і завив, як пугач. На цей гук із сивого туману стали виходити якісь тіні.

Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними було чоловік п'ять невідомих.

Привіталися та й стали змовлятися, де сю ніч будуть "рибу ловити". Вирішили — у Гершка.

Перед світом під'їхало до Ґудзевого хутора дві повозки. На них — повно наших "рибалок". Зайшли у хату і давай розказувати, як Чіпка врятував Максима, одним замахом вложивши здорового, як ведмідь, кацапа, що ночував у Гершка. Проклятий ведмедина піймав москаля у лабети, так здушив, що у того й дух у п'яти заліз, а Чіпка виручив.

Явдоха стала пригощати братчиків і вареним, і печеним. Максим поставив барило горілки.

До столу підійшла Галя, подала печене порося та й задивилася на Чіпку. Серце у парубка забилось: любо йому стало, весело, що Галя й досі ще пам'ятає його.

Після вечері поділили вкрадені гроші: заховав кожний по три сотні, потім унесли соломи та й полягали долі покотом.

Hе спиться Чіпці: душно йому, важко, не дають спати думки про Галю.

Устав Чіпка тихо, вийшов надвір, закурив.

Коли чує — рипнули двері. Перед Чіпкою стояла Галя. У тонкій, білій сорочечці, в одній спідниці, з розпущеними косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі.

Не стримався Чіпка, міцно обняв Галю, притулив до грудей і зізнався у своєму коханні. Нічого не сказала йому у відповідь дівчина, тільки обвила його шию руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок. Чіпка від нестями розвів руки. Галя висковзнула — і скрилася.

Нерано прокинулися братчики, витаскали всю солому з хати, сіли за стіл. Пішла чарка кругом, розв'язались язики. Тільки Чіпка — як води в рот набрав, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя.

Товариство поснідало та й потягло з двору. Пішов разом із друзями й Чіпка. Та раптом помітив, що кисета нема. Повернувся у двір і побачив Галю, яка сунула йому кисет у руки, а сама швидше у двері.

Подивився Чіпка, в середині його кисета другий кисет з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками.

Тепло стало на душі у парубка, він посміхнувся і весело повернув до товариства.

XXIV

Розбишацька дочка

Цілий тиждень лив дощ, як із відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору.

Якось увечері Мотря заговорила з ним про невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в неділю зібрався йти на ярмарок купувати коня.

Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

Старих не було вдома, зустріла його Галя. Була вона сумна, лице змарніло, пожовтіло.

Чіпка спитав дівчину, чи піде вона за нього заміж, а Галя розповіла, що віддає її батько за москаля Сидора, який того дня, як усі пішли, зостався за столом, та й змовився з Максимом за весілля.

Аж ось раптом вона повеселіла, заіскрилися очі.

Вона надумала просити матір, щоб та умовила батька віддати її за Чіпку. Тільки він повинен кинути своє ремесло, бо не може вона вже бачити чужих речей у хаті, не може носити чужий одяг, душить її чуже намисто. Хоче вона щиро працювати, не ховатись від людей, чесно дивитись їм у вічі.

XXV

Козак — не без щастя, дівка — не без долі

Повернувся Чіпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір від неї. Той згодився, але запросив грошей. Чіпка розрахувався з москалем і на радощах поставив могорич усій роті.

Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну.

XXVI

На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки.

Явдоху вразила бідна, низенька й тісна хата майбутнього зятя, не сподобалась їй і сваха.

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною...

Обидві матері хотіли б повернути справу назад, та вже нічого було робити; діло прилюдно вирішилось.

На другу неділю молодих вінчали. Весілля Максим справив бучне: цілий тиждень музики грали, а горілка рікою лилася.

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою. Мотря як побачила все, то аж злякалася. Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, радили молодим переїхати на хутір, але ті не згодились.

Гарно, весело тепер у Чіпчиній хаті. Галя прикрасила стіни вишиваними рушниками, піч розмалювала синіми квітами.

Свекруху жаліла й шанувала: сама поралась коло хазяйства й біля печі.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. Живуть молоді у радощах та любощах. Тільки іноді згадають про минуле. Стане Галя говорити про чесну працю, а Чіпка перечить їй, що тяжкою, кривавою роботою добра не наживеш. Та все ж від щирих слів любої жінки серце його впокоювалось. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків, відкупався від них грішми.

Покинув Чіпка Матню, Лушню та Пацюка і став дружити з Грицьком, став частенько навідуватись до нього. Жінки їх теж одна одну вподобали. Коли не Христя у Галі, то Галя у Христі. А там і покумилися: Галя похрестила другого сина своєї подруги, полюбила його, як рідну дитину, няньчила, пестила. Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй...

Минула зима. Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Склав рублену комору, сарай з конюшнею, обгородив дворище новою лозою, а замість старих похилених воріт поставив дощані, панські, розтворчаті. Над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — як у сома, очі круглі — як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині — як у жінки... З усього села збігались діти дивитись на те пречудо...

Чіпка перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотна і перепродував їх. Якраз від його й пішли в Пісках полотенщики.

XXVII

Новий вік

Час не стояв на місці. Воля поламала віковічні ланцюги, на котрих ще з дідів—прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села. Задурманений неволею люд почав продирати очі... і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!.. Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати... По один бік яруги стояли потомки козацької старшини, московські й польські приблуди, осиротілі діти Юди, панки й полупанки у мундирах з мідними ґудзиками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі — без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, без пам'яті про самих себе.

Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках.

Умер предводитель Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайняти батькове місце. Був він чоловік дуже недалекого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити.

Захопив владу в цілому повіті і заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Був він на коні, був і під конем. Його батько був убогий, помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за будь—яку провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоїще. Підріс — почав красти, підбивати товаришів на пустощі, а далі й пити почав. Мучились із ним "святі отці", мучились, та й вигнали з "філософії"... голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти раяв іти в університет. Зробився він студентом, та старий гріх завів його в холодну, а звідти на вулицю... Побрів він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив іти на службу. Став Шавкун служити в канцелярії предводителя. Тихий, покірний, перед старшими шапку здалека знімає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його місце. Уже перед ним шапки ламали, але він не покладав надії ні на шану, ні на повагу, а цінував тільки гроші.

Так оцей—то прониза й підлабузник держав тепер цілий повіт у руках замість ледачого "предводительського синка". Той і лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

Настало нове життя і для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо Чіпка чоловік добрий — у біді поможе. Становий став їздити до нього у гості. А як стали вибирати земство — то піщани першим назвали Чіпку.

XXVIII

Старе — та поновлене

У літній день серед гарячої пори у Гетьманське скликали гласних. Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Хтось запропонував вибрати Чіпку — і вибрали.

Радів Чіпка, що заробив людську ласку і шану, збирався служити громаді, добро робити. А вийшло так, що загубив він спокій і долю.

Вибір його в управу нікому не був милий. Козацька старшина, писарі, голови дивилися скоса, жалілися один одному, що хам, голодранець, волоцюга вискочив між пани.

Шавкун чув це і звернувся до Чижика за порадою, як позбутися Чіпки. Той подумав хвилин п'ять, а тоді поліз у шафу з старими ділами і дістав справу, яку завели на Варениченка у зв'язку із крадіжкою пшениці у пана Польського і смертю сторожа. Справа була давно закрита, злодіїв не знайшли. Але там була приписочка, що "солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении".

Чіпці запропонували "вийти в одставку", але він навідріз відмовився. А через день прийшла від губернатора телеграма з наказом: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности".

Розізлився Чіпка, що вкрали його честь, душу знеславили, кинувся до Пороха писати скаргу. Той у скарзі вилив й усю свою ненависть на панів Польських, що накипала довгі роки.

Через тиждень до предводителя приїхав чиновник розбирати Чіпчину справу, та нічого не розкопав, добре пообідав у панів Польських, пограв у карти і поїхав — тільки курява встала...

Горе об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці, із згадками про свої минулі справи, з думками про правду людську. А тут зустрічає його мати, розповідає, що Максима дуже побито. На Красногорку напали розбишаки, та сторожі їх одігнали... Кажуть, така бійка була...

Поїхав Чіпка на хутір, застав Максима ледь живим. Хотів щось розпитати, та тесть закашлявся, похлинувся; забулькотіло у розбитих грудях... і Максима не стало.

XXIX

Лихо не мовчить

Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мот-ря не змовчала, й пішла лайка та сварка.

Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби.

У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зі своїми розмовами про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті, а дома — гірше, ніж у пеклі.

Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чоловікові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу.

Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом—"спасителем", навчити запеклі "харцизяцькі" душі любові до людей.

Пізно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело йому з давніми товаришами: п'є, гуляє та знай співає про неправду людську.

Інші порядки завелися в Чіпчиній хаті. Часто приходять братчики, чарка літає за чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти.

Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося. Мотря з плачем докоряла синові, а Явдоха навмисно підохочувала його, вітала братчиків. Чіпка щодень робився все хижішим.

Одної ночі поїхав з дому, а повернувся з повними возами добра. (Це вже сталося після смерті Явдохи.) Мотря стала лаяти сина, а Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то мати звела Явдоху зі світу. Hе раз повторював ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смерті благала.

XXX

Так оце та правда!

Стояла люта зима.

Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка.

Галя почула, що п'яна компанія вибралася з хати. Пішов із ними й Чіпка.

Незабаром повернулися. Мотря виглянула з—за комина й затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові.

Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об'юшеній кров'ю сорочці.

Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали.

Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі.

Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв'язаними руками, дівчинку всю в крові:

— Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом.

Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі.

Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася.

Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір. Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.

Чіпчину хату опечатали, забили.

Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла.

Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".

Практичне заняття № 22

І. Карпенко - Карий

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\jvRR7dsjD6cyA1MxvMv5MJA3.jpeg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Іван Карпович Тобілевич

Український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру.

відеоурок

Домашнє завдання

Хазяїн

Стислий аналіз твору

! Установи відповідність.

Літературний рід
Жанр
Присвята
Літературний напрям
Тема
Головна ідея
Композиція:
Характерні особливості:
Персонажі:

! У комедії «Хазяїн» центральною є проблема:

«ХАЗЯЇН»

Дійові люди:

Терентій Гаврилович

Пузир —хазяїн, мільйонер.

Марія Іванівна —його жінка.

Соня —їх дочка.

Феноген —права рука хазяїна.

Маюфес —фактор [посередник].

Павлина —кравчиха з города.

Зеленський,

Ліхтаренко —економи.

Куртц —шахмейстер [спеціаліст з розведення овець]. Петро Петрович

Золотницький — родовитий багатий пан.

Калинович —учитель гімназії.

Зозуля —помічник Ліхтаренків.

Лікар.

Харитон —розсильний.

Петро. Дем'ян. Дівчина. Юрба робітників.

ДІЯ ПЕРША

Кабінет

Ява І—II

До кабінету заходить помічник хазяїна Феноген з халатом у руках. Слідом входить Маюфес, посередник при укладанні торгових угод, давній знайомий Феногена. Феноген жартівливо звертається до Маюфеса, що той, мовляв, усе грошики загрібає. Фактор віднікується, а Феноген нагадує йому, що він же купив чудовий будиночок. Маюфес заперечує, що за ці роки інші уже собі не будинок купили, а палати. Потім вони починають розмовляти про халат Пузиря.

Ф е н о г е н. Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он, як люди багатіють, учіться!

І розповідає зі сміхом, що колись хазяїна в такому кожусі не пустили в земський банк. На це Маюфес відповів, що Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають. Феноген просить Маюфеса підшукати йому для купівлі землю, десятин п'ятсот, ближче до вокзалу.

Ява III

Входить Зеленський, економ, і сам до себе говорить, що доводиться поклонятися передхолопами, бо вони силу мають, можуть наговорити хазяїнові зайве, отже, треба піддобритися.

І просить Феногена, який зайшов, замовити слово за нього перед хазяїном:

— Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місце Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я...

Феноген, побачивши, що Зеленський дістає гроші, починає ніби підмовлятися, мовляв, "Знаєте, який наш хазяїн, часом, щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього!"

Зеленський умовляє його, що "дурно ніхто нічого не робить; ви для мене, я для вас". Феноген погоджується, кажучи, що він гроші ніби позичає, і якщо нічого корисного не вийде — віддасть.

Ява IV

Феноген лічить гроші і з задоволенням думає:

— Якби не давали, то я б і не брав. А коли дають — бери! І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни!

Так і сам Пузир розбагатів, то ж тут і гріха немає.

ЯваV

Феноген віддає халат дружині і дочці хазяїна, щоб вони його скоріше підлатали й зашили. Жінки беруться до роботи; Марія Іванівна просить кравчиню з міста зняти мірку і зшити халат чоловікові на іменини, бо сам він відмовляється купити новий.

Марія Іванівна боїться дарувати халат, бо чоловік гніватиметься, де взяла гроші. То ж вирішили гарно розшити атласний халат буряками й овечками, а потім кравчиня запропонує Пузиреві його купити за дуже дешевою ціною. Хазяїн побачить, що дорога річ продається дешево, і купить.

Соня, дочка, сумнівається, чи буде гарний халат з буряками та вівцями, але мати говорить, що її татові як хазяїну буде це приємно. Дочка хоче сказати Пузиреві про освідчення вчителя гімназії Івана Миколайовича, але мати радить зачекати, сама наперед випитає його думку.

Ява VI

Пузир розмовляє з Маюфесом і говорить, що справа того трудна. Адже у нього самого сорок тисяч овець, боїться, що й для них не вистачить паші.

М а ю ф е с. Де ж таки! Оце сказали: паші не стане!.. Торік, як я ку-пиву васдля одного німця валахів, пам'ятаєте? — то для прийомки три дні їхали вашою землею... їхали ми цілий день. "Чия земля?"— питаємо.— "Терентія Гавриловича Пузиря". На другий день знову питаємо: "Чия земля?"— "Терентія Гавриловича". І тілько на третій день, надвечір, почалася земля Гаврила Афанасійовича Чобота. Ха—ха! Княжество! Ціле княжество. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третій день, сміючись, сказав: "У цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві". Єй—богу, так і сказав. Хе—хе—хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?"

Пузир погоджується, що воно—то й можна випасти, але це справа небезпечна: удаване, фальшиве банкрутство, яке йому пропонують підтримати, може погано закінчитися. Маюфес запевняє, що Петру Тимофійовичу, який його послав, допомагатимуть відомі адвокати й найбагатші купці: хто мануфактуру прийме, хто гурти овець, хто кінський завод, так потихеньку багатство і розтане, як віск. Будови ж — "діло рук чоловічих... хе—хе—хе! Ще й страхову премію візьмем".

Пузир знову говорить, що справа небезпечна і питає, по скільки ж думає Петро Тимофійович заплатить кредиторам. Маюфес відповідає, що по десять або, на худий кінець, по двадцять копійок. Пузир швидко вираховує, що "банкротові" вийде два мільйони чистого прибутку. З нічого — цілий капітал. "Такого капіталу кредитори не подарують. Найдуться завзяті, будуть судиться, а як діло дійде до суда — тоді погана справа!"

Маюфес його заспокоює, що вся сума розкинеться не на якихось бідолах, а на московських, лодзінських фабрикантів та на всякі банки. "Фабрики та банки розкинуть потері на других, підведуть свої баланси, і квита. Ха—ха! Що їм така сума — виграшка!"

Пузир іронічно говорить, що ось так: для одних — дрібниця, а іншому — капітал. "З миру по нитці — голому сорочка". І погоджується допомогти купцю Михайлову організувати фальшиве банкрутство, взявши на випас його вівці — дванадцять тисяч. При цьому вимагає за послугу двадцять процентів з валової виручки. Маюфес цікавиться, яка ж йому особисто буде винагорода, але Пузир каже, що розрахується з ним восени, після того, як побачить свій прибуток. Маюфес зголоднів і хитренько допитується, чи можна де на вокзалі пообідать. Пузир вдає, що не розуміє натяку, й говорить, що він на вокзалах не обідає, бо возить свої харчі. І питає у Феногена, чи на вокзалі є буфет.

М а ю ф є с . Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.

П у з и р: Тут недалеко.

М а ю ф є с . Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба... Ха—ха—ха! Так, кажете, бухвет є?

Феноген. — Є.

М а ю ф є с. Прощайте!

(Вийшов.)

Ява VII

П у з и р. Всякий чорт прийде сюди голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!

Ф е н о г е н. — Це не ресторація, а хазяйський дім!

Феноген іде і зітхає. Пузир його питає, у чому справа, а той розповідає про економа Зеленського:

— Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гніваєтесь... Авін чоловік усердний, сім'я велика...Жаль мені його дуже, а коли обідите, то й гріх, він для вас і в огонь, і в воду! З коня не злазить цілий день, побивається...

Пузир говорить йому, щоб не мішався не в своє діло.

Ява VIII

Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко. Феноген сідає в сусідній кімнаті так, щоб усе було видно й чути. Пузир незадоволено звертається до Зеленського:

— Ну, як—таки ви, пане Зеленський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків? Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копійок вдень?

І ставить у приклад Ліхтаренка, який платив і по п'ятнадцять копійок, і по двадцять, а тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять копійок на їх харчах. Потім припускає, що Зеленський, мабуть, ще й годує своїх робітників.

П у з и р . — Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника!

Зеленський пояснює, що у нього інші умови, а Пузир йому заперечує, що умови люди роблять. Зеленський знову говорить, що в Мануйлівці, де він служить, люди більш заможні, бо, крім своїх наділів, беруть в аренду "оброчну казенну землю", артілі позаводили. А робітник тільки там дешевий, де немає землі, де бідність.

П у з и р. — Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!

І переводить Зеленського в Чагарник, а Ліхтаренка — в Мануйлівку, щоб він і там "зробив бідність".

Зеленський бідкається, а Феноген стогне й кахикає за дверима.

Пузир. — Порфирій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміе...

...Мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тижденьта оброчна земля, що держать в оренді мануйлівці, оддається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?

Ліхтаренко каже, що спробує, а Пузир відповідає різко:

— Це тобі не борщ, тут пробувать нічого, треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, нічого з ними не зробиш!

Зеленський говорить на свій захист, що він пробував, тоді Пузир його грубо обриває:

— Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!

Зеленський зауважує, що в Мануйлівці є такий вчитель—артільщик, що й Ліхтаренко об нього зуби поламає.

Пузир. Порфирій, настали' зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! ...Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести годі!

Зеленський проситься, що в Чагарнику платня менша, а в нього сім'я, Феноген знову стогне за дверима. Пузир обіцяє зберегти таке ж жалування, як і раніше. І велить Куртцові їхати в степи на прийомку овець, які він ніби купив. Карло Кар-лович говорить, що для утримання і догляду такої кількості овець йому потрібен помічник. Пузир не погоджується і каже, що йому допомагатимуть чабани, а восени він його голову "оливою гарно" помастить. І велить вигнати старшого чабана Клима, який ніби при продажу худоби за десять карбованців передав покупцеві Крячковському двадцять овець зайвих. Куртц намагається захистити хорошого чабана, але Пузир невмолимий:

— Мені нужні люди надежні, чесні, а як ви станете самі покривать мошенників, то мене обберуть як липку. Вигнать!

Ява IX

Феноген заходить, стає навколішки перед Пузирем, цілує йому руки за те, що не скривдив Зеленського, і говорить:

— От, Клима ви вигнали, бо я дізнався за валахів [овець] і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко... Дивиться крізь пальці... та ще й сам руки вмокає!

Далі розповідає, що коли здавали пшеницю, то Ліхтаренків помічник Зозуля десять мішків скинув у жида Хаскеля, який хліб скупає і має магазин у містечку.

Пузир дякує Феногенові:

— Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть.

ЯваХ

Повертається до Пузиря Куртц і говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, адже шахмейстер перевірив усе за конторськими книгами. Клима обмовив, запевняє він, чийсь злий язик, і це просто паскудство.

Ява XI

Пузир питає Феногена, що він тепер скаже, а той відповідає, що Карло краде сам, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногенові проїхатись по отарах та прослідкувати.

Входить Ліхтаренко, і Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю — помічник Зозуля цілий віз вивантажив у Хаскеля.

— Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!... Всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну...

Хазяїн сердиться, говорить, за що ж він тоді економам гроші платить.

Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!... Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?

Пузир сердито проганяє свого економа, а Зозулю все—таки велить звільнити з роботи.

Ява XII

Феноген (говорить до Пузиря). От чоловік! І риби наловить, і ніг незамоче!

Пузир (відповідає). Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!

Хазяїн розбирає пошту й дізнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген застерігає його, що треба спитати Соню, адже вона може й не погодиться. Пузир дивується — як це так, щоб не погодилася. Адже майбутній наречений — один у батька, а батько — хазяїн на всю округу.

Далі Пузир довідується, що одержав орден Станіслава другого ступеню на шию і радіє:

— Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк — нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.

П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, — у руки цілував, навколішки ставав!

Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.

Пузир обіцяє задля ордена пошити собі шубу з лисячого хутра.

Ява XIII

Приходить Золотницький, сусіда, дворянського роду. Він вітається й підсміюється над Пузирем, називаючи його Крезом [міфологічним великим багачем]. Пузир цього не розуміє й говорить, що він не такий уже й кремезний, як гостеві здається. Золотницький продовжує іронізувати, що Пузир усе в тому ж халаті, і питає, чи багато він ще прикупив землі. Пузир відповідає, що немає поки що підхожої, і питає Золотницького, чи не продає він Капустяного — свого маєтку.

Золотницький. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.

Пузир каже, що не доживе до того часу, а потім прицінюється, за скільки б Золотницький продав маєток. Той, сміючись, каже, що за два мільйони, думаючи, що таке Пузиреві не під силу. Хазяїн же говорить, що хай продає, то й побачить, під силу чи ні... Золотницький розповідає, що будує цукровий завод, і пропонує Пузиреві стати компаньйоном. Той відмовляється, мовляв, це не його справа. Золотницький умовляє поїхати з ним до міста, ознайомитися зі справою. Пузир погоджується, бо йому треба в місті орден одержати. Гість з приводу ордена жартома вимагає шампанського, Пузир каже, що в нього немає. Тоді Золотницький пропонує поїхати в місто і там поставити шампанське. Пузир відразу ж згадує, що не може їхати, бо в нього і справи вдома, і взагалі він нездужає...

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир вибачається, що у нього немає вишуканих страв, усе по-простому: борщ, каша та, може, ще яблучний пиріг.

Золотницький радий і цьому та питає Пузиря, чи він часом не земський гласний. Пузир відповідає, що так, його вибрали торік, але він ще й разу не був. Золотницький його картає, що це йому не робить честі. І каже, що на нинішніх зборах буде важливе питання: продовольство для голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.

Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось інше, "душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні".

Пузир. Це не моє діло!.. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!

Золотницький питає, при чому тут пам'ятники, а Пузир показує листа, в якому говориться, що в Полтаві дозволено поставити пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збираються на Полтавщині, але можна жертвувати і звідусіль.

І добродій Храменко, не побачивши у списках тих, хто пожертвував, Пузиря, вирішив повідомити йому особисто про таку доброчинну справу.

Золотницький дивиться на Пузиря й питає, хто ж він такий? Малоросіянин? Пузир говорить, що не криється, він природжений хохол. Отже, каже Золотницький, і пожертвуй на пам'ятник народному поету.

Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награди.

Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності.

Зблотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: "Котляревський мені без надобності!" Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!

Пузир питає, чи Золотницький пожертвував сам. Той відповідає, що відішле триста карбованців.

Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Золотницький розгнівався, не захотів навіть іти обідати:

— Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!

Пузир дивується, чого це так Золотницький ображається за того Котляревського, хіба він йому сват чи брат.

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!

Пузир ображено говорить, що він цих слів не розуміє, і просить обідати. Золотницький каже, що тільки тоді сяде з ним за стіл, коли той дасть слово поїхати з ним в "земське собраніє" і відішле гроші на пам'ятник Котляревському. Пузир боїться, щоб йому не зробили безчестя, і погоджується усе виправити.

ДІЯ ДРУГА

Ява І

До будинку Пузиря підходить юрба робітників із вигуками:

— Ми не собаки — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає! Петро пропонує іти до хазяїна скаржитись, як їх Л іхтаренко годує, Дем'ян каже,

що треба кидати роботу та тікати звідси. Петро відповідає, що Ліхтаренко може привести їх силою й навіть у в'язницю посадити, і радить, якщо хазяїн нічого не зробить, їхати до начальства. Торік у Чобота було те саме, та ж після скарги у борщ почали кришити картоплю, а хліб краще випікати.

Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.

Ява II

На ґанок виходить Феноген і кричить:

— Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба? Дем'ян (викрикує). Сам ти ідол!

Феноген (зі злістю). Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?

Дем'ян говорить, що вони вже вчені, призвідників не видадуть. Петро заспокоює всіх і просить, щоб вийшов хазяїн. Феноген каже, що він у городі. Тоді люди попросили, щоб вийшла хоч хазяйка. Феноген не хоче турбувати господиню й відсилає робітників працювати.

Ява III

Виходять Марія Іванівна і Соня, питаючи, що тут трапилося. Феноген відповідає, що бунт, і посилає Харитона за Ліхтаренком.

З гурту виступає Петро і каже, що бунту ніякого немає, просто робітники просять, щоб подивилися хазяї, яким їх хлібом годують, який борщ дають.

Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люди їдять?

Марія Іванівна говорить, що вона до цього діла не мішається, нічого про це не знає.

Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє — тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.

Дем'ян додає, що "таким хлібом можна з пушки—маркели стрілять у неприятеля".

Соня. Мамо!

Марія Іванівна. Я не знаю...

Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!

Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший.

Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всі. Спасибі вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!

Ява IV

Соня говорить Феногенові, щоб він наказав пекти кращий хліб і борщ нарити як слід. Феноген відповідає, що хай вона це скаже своєму батькові, а він не може міняти наказу хазяїна. Соня кричить, що вона не вірить, щоб батько велів людей таким хлібом годувати. Звертається до матері, а та все відповідає, що нічого не знає і не мішається до батькових справ.

Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люди нас прокленуть! У нас стільки всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб!

Ява V

Приїжджає Пузир. У нього борода підстрижена, а на шиї видно орден. Марій Іванівна просить дочку не говорити зараз батькові про хліб, бо він утомлений і злий. Соня говорить, що вона не може ждати. Пузир сідає з родиною погрітися на сонечку. Жінка питає його, для чого це він підрізав бороду. Пузир показує орден. Всі його цілують і поздоровляють, але не розуміють, до чого тут борода.

Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду.

І питає, чи личить йому орден.

Марія Іванівна. Боже, як гарно, зовсім другий чоловік!

Феноген. Так наче ісправник.

Пузир розповідає, що зустрів у місті начальницю гімназії, де вчилася Соня, і та причепилася, щоб Пузир купив дочці модної тканини на плаття, адже вона найкраща і найрозумніша її вихованка. Мати додає — як же не краща, коли одержала за навчання золоту медаль.

Соня дякує за подарунок і показує батькові хліб, говорячи з осудом, що саме таким у них годують робітників. Пузир каже, що скрізь по економіях так годують, бо "робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце саме настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!" Хоче відламати шматок — не ламається, хоче відкусити — не вкусить. Соня говорить — от бачите, ні вламати, ні вкусити. Пузир відповідає, що треба розмочити.

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!

Пузир заспокоює її і обіцяє покращити харчування робітників.

Ява VI

Феноген бідкається, що "казенного інспектора" ще немає, а свій уже є.

Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді, не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тільки з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені. Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять!.. Розтривожили мені дитину!..

Феноген бурчить, що гімназія, золота медаль призвели до непослуху, до того, що діждали власного інспектора.

Ява VII

Пузир думає сам про себе, що він постарів, став полохливий. Прийняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени двадцять тисяч карбованців чистого прибутку одержить, а тривожно. А раптом Петро ускочить у "злосні" банкрути, хоч він і "ідол в комерції"? І думає знову:

— Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тільки сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люди знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люди виходить, і треба оглядатись: що люди скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!

Ява VIII

Марія Іванівна і Соня поливають у палісаднику квіти. Соня говорить, що вона вже заспокоїлась і хай мати йде відпочивати.

Марія Іванівна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся... може, і твоя правда! Піду ж я, справді, поки до обіду, дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.

Ява IX

Соня сама про себе говорить, як їй важко було на душі, а зробила перший крок — і легко стало, ніби крила виросли. Вона вирішує сама за всім слідкувати, ходити на кухню, скрізь із батьком їздити. Аяже це велике господарство в майбутньому дістанеться їй одній, а вона не знатиме, де тут зло, і не зможе зробити нічого доброго.

Ява Х

До Соні завітав Іван Миколайович Калинович, учитель гімназії, її гарячий прихильник. Соня радо ділиться з ним своїм відкриттям — вона знайшла свою стежку в житті, свою справу:

— Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тільки серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть.

Калинович. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніжте невідоме колесо, що так лякає вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем — на те є биті шляхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..

Калиновий раптом спохватився, що перед ним уже не учениця, а він читає лекції. Соня його заспокоює і говорить:

— Я прийняла всі ваші ідеали й жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти... А от і шлях ви показали...

Калинович їй каже, що поки вони підуть своїм шляхом, добре й те, що вона задумала. Однак застерігає, що це буде важко, адже її тато не звик, щоб йому вказував хтось, можуть бути непорозуміння, сварки.

Далі питає, чи говорила вона батькам про їхню власну справу — одруження. Соня відповідає, що мама знає і рада, а батькові хай він скаже сам, якраз на його іменини. І говорить:

— А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю — от моя рука! Калинович (цілує руку). Рука сильна і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось та й годі!

Калинович у захопленні від такого рішення. Молоді йдуть до хати грати і співати, щоб розчулити батьків, адже "музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком".

Ява XI

Феноген і Ліхтаренко страхають один одного, бо Феноген знає, що Ліхтаренко при здачі буряків взяв із заводу п'ятсот карбованців, а Феноген собі при продажу овець з купця — двісті карбованців. Ліхтаренко пропонує не сваритися, а домовитися:

— Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима — так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, — тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зіпсувалося!

І розповідає, скільки він за пшеницю одержав баришу, говорячи при цьому, що якби Феноген був з ним у спілці, то і йому б перепало дещо.

Феноген дивується, що Ліхтаренко відкрито говорить про свої махінації так, ніби комусь добро зробив.

Ліхтаренко каже, що він не краде готового, він робить так, щоб все хазяйське було ціле, і йому щоб була користь, "комерчеський гендель". І додає:

— Усі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!

Феноген дивується, звідки такі люди беруться, на що Ліхтаренко відповідає: "Хазяїни викохали!" І каже, що раніше на війні билися, бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних. Тоді нікого не жаліли, — якщо не ти вб'єш, то тебе вб'ють, — тепер не візьмеш ти, то візьмуть з тебе.

Феноген з Ліхтаренком цілуються й вирішують стати товаришами.

Ліхтаренко научає Феногена, щоб він не ловив гав при перегоні овець удаваного банкрута Михайлова. Адже "вор у вора краде", там, де раніше брав копійку, тепер хай бере десять. Зате коли щось таке робитиме Ліхтаренко, то щоб допомагав. Феноген обіцяє й просить його не забувати.

Ява XII

Входить Зозуля й каже Феногенові, що той наговорив хазяїнові, а Ліхтаренко не заступився, і він зостався тепер безневинно осоромлений і без хліба.

Феноген цинічно відповідає, що його покарано для прикладу іншим, щоб боялися й берегли хазяйське добро, не брали потай.

Зозуля клянеться, що він нічого не брав. Ліхтаренко заявляє:

— То хтось другий взяв; з пальця ж не висмоктали?!

Зозуля питає, чого ж він повинен за інших страждати.

Ліхтаренко. ...От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, і знову тихо і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!

Зозуля з подивом і жахом питає, невже їм не жаль його, молодого, його честі та сім'ї? Він же нічого не взяв, і навіть красти не навчився, бо тільки торік закінчив землеробську школу. Тепер йому навік закритий шляху житті, ніхто його на службу не прийме.

Феноген говорить, що ніхто йому поганої характеристики не даватиме, а спитають — вони скажуть, що сам не захотів.

Зозуля з відчаєм питає, чи й хазяїн так думає? Феноген з Ліхтаренком запевняють його, що хазяїн сам звелів його розрахувати. Юнак знову клянеться, що в нього скоріше б рука відсохла, ніж би він щось чуже взяв, і знову питає, невже їм не жаль його. На це йому відповідають, що всі клянуться, "кого приструнчить лихо".

Тоді Зозуля їм говорить:

— ...Серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)

Ліхтаренко тільки й сказав, що це той дурень, якого і в церкві б'ють. А Феноген додав, що коли б Зозуля попросив, поплакав, то може б і прийняли знову. А він носа підняв, обпаскудив усіх, що коли б хто почув, то подумав би, що вони справді злодії.

Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був... А хто б тепер повірив? Ха—ха—ха! Життя навчить. Молоде — дурне!..

Ява XIII

Виходять Калинович, Соня і Пузир. Пузир хвалить Калиновича за голос і говорить, що йому б піти у протодиякони. Соня зауважує, що вчитель більш забезпечений, ніж протодиякон, але, на думку Пузиря, місце священика "видніше", ніж учителя. І пригадує, що був у нього чабан, який теж так гарно співав.

К а л и н о в и ч. Де ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха—ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де—не—де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком, землю укриває і шумить, шумить... Я всю молодість провів у степу...

Калинович дивується, як він поетично малює степ, і прощається.

Ява XIV

Прибігає Харитон і повідомляє про нещастя: Зозуля, одержавши в конторі розрахунок, повісився. Калинович сумно говорить, що його роздавило хазяйське колесо.

ДІЯ ТРЕТЯ

Ява І

Феноген, один, читає листа від Маюфеса, який повідомляє про те, що знайшов йому добрий шмат землі — 500 десятин біля вокзалу для купівлі. Разом з тим пише про новину, що Петра Тимофійовича посадили у в'язницю. Феноген вагається, казати про це хазяїну чи ні. І вирішує промовчати.

Ява II

Входить Марія Іванівна й питає, чи вже вдягнувся іменинник. Феноген каже, що ледве умовив його одягти "крохмальну сорочку і новий сюртук". Зараз хазяїн сидить і "якусь комерцію на щотах викладають".

Марія Іванівна, говорить, що справила в подарунок чоловікові красивий і дорогий халат, але боїться, що він сердитиметься за розтрату. Тому просить Феногена допомогти їй, умовити Терентія Гавриловича купити в Павлини халат за 50 карбованців, решту вона сама тихенько доплатить. І дає Феногену "на чай".

Ява III

Феноген радіє, що гарно почався день, зранку вже має "п'ять рубликів".

Входить Пузир, і Феноген йому каже, що туту них Павлина, кравчиня з города.

Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скільки сили.

Але все—таки велить покликати. Павлина заходить, вітає з іменинами, показує халат. Феноген розхвалює халат з усіх сил; нарешті разом умовляють Пузиря купити. Хазяїн каже, що, мабуть, карбованців десять переплатив, та хай уже буде на бідність. Павлина не витримує й говорить, що цей халат коштує більше двохсот карбованців. Його замовив Петро Тимофійович, але того посадили в острог і тепер йому не до халата. Пузир розгублено й стривожено говорить, що справа погана...

Ява IV

Пузир питає у Феногена, як він думає, чи це правда? Феноген каже, що це, мабуть, із заздрощів люди "плещуть".

Феноген подивився у вікно й каже хазяїнові, що приїхав Золотницький і з ним учитель Калинович. Пузир дивується, чого це такий значний пан приятелює з якимось учителем. І взагалі, чого цей Калинович до них унадився, "як свиня в моркву"?

Феноген припускає, що це до Соні.

Пузир. Отакої! Де ж таки? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така...

Ява V

Пузир один і дуже стривожений звісткою про те, що Михайлова посадили у в'язницю. Боїться за себе, адже й він причетний до махінацій купця.

Ява VI

Заходять економи, Куртц і ще кілька чоловік. Вітають з іменинами, орденом і обжинками, підносять хліб і вінки з колосся.

Пузир розпитує про господарство — скільки кіп зібрали, говорить, щоб починали раніше копання буряка, бо його дуже багато. Ліхтаренко повідомляє, що мануйлівці тепер у нього в руках, — забрав і селянську, і казенну землю в оренду на десять літ. Пузир розпитує, почому взяв землю й говорить, що дорого. Ліхтаренко запевняє, що все це окупиться за рахунок дешевої робочої сили. Пузир докоряє, що міг би й дешевше взяти, та не зумів.

Ліхтаренко. Не можна було ніяким способом: десять разів мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє — п'ятсот сорок вісім рублів тридцять дев'ять копійок.

Пузир бідкається, що такі розходи, але все ж хвалить Ліхтаренка й обіцяє 5 відсотків з прибутку від оренди. І говорить, що на "земському собранії" дізнався, що під Херсоном голод, мужики продають худобу за безцінь, тож треба поїхати туди і скупити якомога більше овець.

Куртц жаліє бідних мужиків і підносить хазяїнові в подарунок чучело баранчика. Пузир дякує і йде до гостей.

Ява VII

Усі розглядають чучело баранчика і сміються, бо в того на шиї медаль. Ліхтаренко радить зняти, бо хазяїн може подумати, що Карло Карлович в насмішку над ним причепив чучелові на шию орден.

Ява VIII

Ліхтаренко крадькома дає Феногенові гроші, кажучи, що він заробив дещо, то ж і ділиться з ним. І питає, чи не заробив Феноген де. Феноген хитрує, говорячи, що тепер не ті часи... Ліхтаренко каже, щоб він не прибіднявся, бо вже поміщик і матиме незабаром п'ятсот десятин. Феноген здивований, звідки той усе знає.

Ява IX

Феноген лічить гроші, які йому дав Ліхтаренко, і подумки прикидає, скільки ж самому економу дісталося. І говорить сам до себе: "Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить".

Входять Пузир і Золотницький. Пузир усе розпитує, чи не чув хто яких міських новин.

Золотницький вітає Феногена з іменинником, дарує гроші, примусивши й Пузиря щось подарувати вірному слузі — все—таки тридцять п'ять років чоловік служить, права рука. Пузир знехотя дарує Феногенові валаха. Той радіє, що все дають та дають, такий щасливий день.

Золотницький хоче подивитися копи пшениці. Пузир із радістю погоджується, бо він і сам хотів поїхати.

Раптом Золотницький бачить халат і підсміюється, мовляв, дочка примусила купити? Пузир говорить, що сам купив, та коли він подобається гостеві, то може продати за сто карбованців. Золотницький купує халат, а Феноген бідкається, що даремно бідна Марія Іванівна клопоталася.

Золотницький хвалить Пузиря, що той причепурився, хвалить розумну освічену дочку, яка має ще й талант до музики. Чути, як співають Соня і Калинович. Золотницький починає розпитувати, якої думки Терентій Гаврилович про Калиновича, і все розхвалює того. Говорить, що цей освічений талановитий молодий чоловік якраз пара для Соні.

Пузир, дивується — як, отой "голодрабець"? У Соні вже є жених — Чоботенко, мільйонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран... І навіщо шукати багатого жениха, коли ти сам багатий. Треба шукати того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.

Золотницький починає розпитувати Пузиря, чи приємно йому носити орден, чи, може, й два, і зірку, і щоб говорили "ваше превосходительство". Пузир говорить, що, безумовно, приємно, але до чого це, не розуміє. Тоді Золотницький каже, що ні він, ні Чоботенко справжніми генералами ніколи не стануть, хіба що "буряковими" та "овечими", а от Калиновим може стати професором, директором гімназії, і йому всі говоритимуть "ваше превосходительство".

Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу, і дочки своєї за нього не віддам.

Ява Х

Входять Соня і Калиновим.

Золотницький. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрелював позицію і бомбами, і гранатами і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприя-тельуперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь.

Соня здогадується, що батько не погоджується віддати її за вчителя. Пузир говорить, що в неї є вже жених — Чоботенко, дочка відмовляє, що ніколи за нього не піде. Тоді Пузир каже, що він не хоче "зятя з вітру, бідного приймака".

Калинович ображається й говорить, що любить Соню, а не її багатство, і у прийми ніколи не піде, візьме наречену й без приданого, а своє добро Пузир хай хоч і старцям роздасть.

Пузир (обурений). Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кро-вію моєю окипіла кожна копійка, тепер взять і віддать усе моє добро старцям! ...Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.

Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, хай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?

Пузир відповідає, що вона думає лише про своє щастя, а що буде з ним? Усім бажає добра, а батькові? І додає:

— Скоріше вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб.

Ява XI

Золотницький.

Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.

Калинович каже, що краще було б сьогодні, на іменини, не чіпать цього питання. Соня розгублена і прохає поради в Золотницького. Той обіцяє поговорити з батьком ще раз.

Ява XII

Золотницький кличе Феногена і просить сказати хазяїнові, що він уже їде й хоче з ним попрощатися. Феноген бідкається, мовляв, справи погані, раз гість їде без обіду.

Ява XIII

Золотницький вирішує, що треба з Пузирем не сперечатися, а "третирувати" його, "тоді він пом'якшає". І питає у Феногена, що хазяїн робить.

Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.

Входить Пузир і питає, чи знову Золотницький буде його Калиновичем мучити. Той відповідає:

— Мужик ти був, мужиком ти і будеш!... Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю ідам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.

Пузир каже, що як йому завгодно, тільки щоб віддав гроші за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обіцяв і не вислав.

Пузир жахається, що пропадають його гроші, і каже, що він за десятку може поставити тому письменникові такий хрест, який за версту буде видно.

Золотницький сердиться і просить скоріше подавати йому коней їхати додому.

Ява XIV

Золотницький виходить і говорить Калиновичу й Соні, який Пузир упертий та роздратований. І Соня з учителем вирішують їхати разом якнайшвидше звідси. Соня засмучена і знервована, але каже нареченому, що від свого, рішення не відступиться, і якщо батько не дасть за два тижні згоди, то приїде в город, і вони повінчаються. Калинович навіть жаліє батька Соні, адже він втрачає усі свої надії і сподівання. Потім говорить, що гніздечко у нього готове — тихе, привітне — і жде голубку.

Ява XV

Феноген. А я таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Ні, брат, не в ті взувся.

Входить Маюфес і питає, чому це гості так рано з іменин роз'їжджаються, може, дізналися про діло? І розповідає, що слідчий з особливо важливих справ посадив у острог таких хазяїнів, як Зенделевич і Петренко, може добратися і до Терентія Гавриловича.

Феноген питає, при чому ж тут його хазяїн. Маюфес відповідає, що Пузир взявся сховати від кредиторів дванадцять тисяч овець. Тоді Феноген говорить:

— А хто ж це докаже? Купив.

Маюфес (хитро вимовляє). Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані, — треба заплатить шістдесят—сімдесят тисяч!

Феноген каже, що, мовляв, заплатить — і край, але Маюфес заперечує, говорячи, що слідчий — страшний чоловік, поки усе розслідуватиметься, саджає підозрюваних у в'язницю, може й Пузиря посадити. Про це Маюфес і приїхав поговорити з хазяїном, але той поїхав оглядати копи. Феноген питає про маєток для себе, а фактор вимагає від нього розписку, що в разі купівлі йому належить віддати п'ятсот карбованців.

Ява XVI

Вбігає парубок і кричить, що трапилося нещастя — хазяїн упав і не може піднятися. Треба бігти рятувати.

Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди, я зараз.

Соня пише записку Івану Миколайовичу в місто, щоб прислав лікаря.

Несуть Пузиря, який важко стогне. Марія Іванівна з тривогою питає Феногена, що все ж таки трапилось.

Феноген. Вони поїхали полюбуватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхось гусей, що смикали копу, прудко під'їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулися через ритвину і сильно упали.

Ява XVII

За допомогою двох робітників входить Пузир, стогне й говорить, що всередині щось ніби ножем ріже, дихнути не можна. Йому кажуть, що послали за лікарем, а він відповідає, що краще хай за фельдшером, а не за лікарем пошлють.

Ойкаючи, Пузир просить покликати Маюфеса, якого він бачив у дворі, і спитати, чи справді посадили Михайлова за злісне банкрутство. Феноген вирішує сказати правду сам і говорить хазяїнові, що дійсно посадили.

Пузиреві робиться погано.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Ява І

Марія Іванівна і Феноген ведуть Пузиря під руки, садовлять у крісло й обкладають подушками. Соня говорить батькові, що лікар заборонив йому хвилюватися. Але Терентій Гаврилович каже, що він ще гірше тривожиться, якщо не зробить розпоряджень по господарству. Просить Соню написати Золотницькому, щоб приїхав миритися. І бідкається, що хвороба прикувала до ліжка, а йому треба їхати скупляти вівці, бо помічники, напевне, переплачують, він купив би дешевше.

Ява II

Маюфес говорить Пузиреві, що його заяву слідчий забрав, але поки не буде доведено, що вівці взяті на випас, заява не поможе. Треба хорошого адвоката. А йому слід заплатити десять тисяч, за менше він не візьме справу. Пузир хапається за голову й відмовляється від адвоката. Питає Маюфеса, може б, він посвідчив, що ніхто нічого не знав, і вівці взяті на випас. Фактор відразу цікавиться, скільки йому дадуть за таку послугу. Пузир обіцяє сто карбованців, а Маюфес сміється й говорить, що якщо менше тисячі, то він і слухати не хоче. Пузир, пересилюючи себе, обіцяє дати такі гроші. Маюфес вимагає їх зразу, тоді хазяїн просто виганяє його. Маюфес іде і у дверях каже, що тепер свідчитиме проти Пузиря.

Феноген заспокоює хазяїна і говорить, що знайде таких свідків, які під присягою скажуть усе, що завгодно — "і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають". А дати їм треба усього по двісті карбованців. Пузир питає, хто ж ті свідки, і Феноген відповідає, що це вони з Ліхтаренком.

Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.

Феноген. Покажу, єй покажу, дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте, — дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.

Пузир із зітханням обіцяє й велить послати за Ліхтаренком.

Ява ІІІ

Лікар картає Пузиря, що той не лежить, а він відповідає, що не може лежати — хазяйство.

До Феногена заходить Маюфес і питає, коли вони поїдуть оглядати землю для купівлі. Фактор страхає Феногена, що коли він не поспішить, то землю хтось купить, зараз такий час настав — усім земля потрібна. Феноген каже, що відпроситься в хазяїна на завтра, а Маюфес підтакує, мовляв, пора вже самому стати хазяїном.

Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.

Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите.

Далі фактор каже, що Феноген незабаром так розбагатіє, що гнатиме його, бідного Григорія Мойсейовича в шию. Феноген говорить, що Маюфес і справді багато захотів — тисячу карбованців за свідчення. От вони з Ліхтаренком зроблять це і за двісті карбованців. Маюфес дивується і жахається, що добрі християни можуть за такі гроші невірну присягу складати і хрест цілувати. Феноген вдоволено підсміюється, що перебив Маюфесу заробіток і говорить, щоб той не трудився даремно — не засоромить. Що можна іншим, те можна і йому, інакше усі б вважали його останнім дурнем.

Ява IV

Маюфес айкає, що нещасний він чоловік, "з рота вирвали такий заробіток!"

Ява V

Соня і Калинович розмовляють між собою. Дівчина дякує вчителеві, що приїхав. Той говорить, що він зробив це не без внутрішньої боротьби — боявся образити своїм приїздом її батька. Соня дуже тривожиться хворобою батька, просить поради. Лікар каже, що треба операцію робити, а Терентій Гаврилович не хоче. Калинович пропонує запросити ще й професора.

Ява VI

Приїздить Золотницький, і Соня дякує йому. Петро Петрович говорить, що хоч Пузир і образив його як свата, але коли чоловік при смерті, то все забувається.

Ява VII

Золотницький питає лікаря про здоров'я хворого, і той говорить, що потрібна операція. Пузир не погоджується, тривожиться, що немає шахмейстера з вівцями, і збирається сам їхати купувати худобу.

Вирішили усі разом умовити Пузиря на операцію — це єдиний вихід. Золотницький розпитує, як усе трапилося, і йому розповідають історію з гусьми.

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила.

...Мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!

...Не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці, — ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лікар. Типічно!

Калинович просить облишити цю розмову, бо коли в домі таке нещастя, висміювати не пристало.

Ява VIII

Золотницький питає Феногена, чи не спить Терентій Гаврилович. Феноген говорить, що де там — тривожиться господарством. Зараз почув, що замекали вівці, і хоче подивитися з вікна тієї кімнати, звідки усе добре видно. Соня заперечує, що йому не можна вставати. Але Феноген говорить, що раніше хазяїн і не так хворів, а господарство не кидав, навіть їздив на ярмарок скуповувати худобу.

Соня просить Золотницького зараз же піти до тата і умовити згодитися на операцію.

Ява IX

Ф є н о г є н {сам до себе). Де там вони умовлять, де там не пустять. Щоб хазяїн не побачив новий товар? Та він рачки сюди прилізе, та скоріше він умре. Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать?

Ява Х

Лікар гнівається й каже, що не знає, що робити з таким упертим чоловіком, як Терентій Гаврилович. Не пускати його, коли він уперто хоче вийти, — це ще гірше для нього, однаково що навмисне дратувати, тривожити. Соня в розпачі:

— Невже ж вівці йому миліші, ніж життя?

Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз!

Соня просить лікаря ще раз спробувати умовити батька.

Ява XI

Феноген розмірковує над словами лікаря "хазяйство або смерть" і думає, що це дуже правильно сказано. "Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші, — оце життя!" А як раптом цього всього не стане, то не варто й жити. Коли б у нього пропали ті гроші, що має, то зараз би повісився.

Ява XII

Входить Куртц і говорить, що він купив вівці й зараз буде показувати їх перед вікнами. Феноген питає, почому купив. Куртц відповідає, що по рублю десять, рублю двадцять.

Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!

Ява ХІІІ

Дружина й дочка ведуть Терентія Гавриловича.

Золотницький.

А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивиться на овець.

Лікар. Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!

Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.

Входить Куртці розповідає, що купив вісімсот овець, давав стільки, скільки просили, бо торгуватися не вміє, особливо коли селянин плаче, і вся сім'я плаче. Адже й те, що він платив — майже нічого. Пузир розчарований і говорить, що в такому разі краще б він і не купував, адже Феноген купив по рублю вівцю, а Чобіт взагалі по сімдесят п'ять копійок. 1 каже, що післязавтра сам поїде з Феногеном купляти худобу.

Ява XIV

Феноген доповідає, що приїхав урядник і хоче бачити хазяїна. Пузир відповідає, що хай підожде, і просить повернути крісло до вікна. В цей час проходять вівці. Пузир примовляє:

— О овечки! Хороші... Єсть з кордюками... Худі, бідолаги. Нічого, одго-дуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці...

І продовжує:

— Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні, биречки мої. Іч, як ідуть, мов військо перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом.

Потім зітхає й каже, що ніби легше стало йому, мабуть, нарив прорвало всередину.

Ява XV

Прибігає Харитон і повідомляє, що в Мануйлівці бунт. Робітники розбили Ліхтаренкові голову. А трапилося це через те, що економ зменшив ціну за роботу і взяв працювати лише половину людей, зовсім не так, як домовлялися при здачі землі в оренду. А тут це строкові робітники почали ремствувати за харчування. Так слово за слово і пішло. Хтось вилаяв Ліхтаренка, а той вистрілив з револьвера. Тоді в нього кинули каменем і розбили голову. Тепер Ліхтаренко сидить у конторі й палить у вікно з револьвера. Люди відступилися, але похваляються підпалити двір і тік.

Пузир починає лаятися і велить Феногенові дати телеграму губернатору, щоб вислав підмогу, а Харитонові їхати в Мануйлівку і тримати його в курсі справ. Тоді звертається до всіх і говорить, що, мовляв, де там лежати, коли тут такі справи. От зробив сам усі розпорядження — і ніби легше стало. Лікар тихцем говорить Золотницькому, що, мабуть, нарив лопнув і почалося зараження крові, адже хворого б'є пропасниця.

Ява XVI

Пузир просить покликати урядника й говорить йому, що в Мануйлівці бунт, отже, хай він бере людей звідси і їде туди наводити порядок. Урядник відповідає, що це не його справа, у нього є інше важливе доручення:

— Поділу злосного банкрота Михайлова слідователь постановив сьогодні привести вас для допроса як обвиняємого в сокритії дванадцяти тисяч овець.

Пузир як громом уражений, гарячково кричить, що він взяв у Михайлова вівці тільки на випас, і свідки того є. Урядник говорить, що він нічого не знає, йому звеліли тільки доставити обвинуваченого під караулом для допиту.

Пузир (нервово часами витирає піт). Чуєте? Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, яку банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна. Ідольське... Прокляте діло.

Золотницький намагається заспокоїти Терентія Гавриловича, а той просить допомогти йому, врятувати його честь. Петро Петрович обіцяє зробити все, що може, і говорить, що брат Калиновича прокурор і допоможе, справедливо полегшить його становище.

Пузир (тихо). Просіть від мене Калиновича... Нехай вибачить.... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводить дух, пропасниця б'є його, він витирає піт і говорить про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — цяцянка...

Лікар умовляє Пузиря піти відпочити. Терентій Гаврилович заспокоює усіх, говорячи, що нарив прорвало, обійдеться без операції. От тільки пропасниця— лихоманка причепилася, але нічого, це пройде, і завтра він поїде з Феногеном вівці купувати.

Потім говорить Феногенові:

— Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули — шкода худоби і потеря...

Лікар говорить Золотницькому, що хворому залишилося два—три дні життя. Урядник питає, що ж йому тепер сказати слідчому. Золотницький відповідає'.

— Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.

Практичне заняття № 23

І. Франко

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\post-69604-1535355928-5b83ac1815414.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

відеоурок

Домашнє завдання

Гімн

Вiчний революцйонер —

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Ні гармати лаштованi,

Нi шпiонське ремесло

В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою,-

Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер —

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Червоно калино чого в лузі гнешся?

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,

Отінив, як хмара.

Чого являєшся мені у сні?

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,-

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Практичне заняття № 24

М. Коцюбинський

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\108488_preview.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський

В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози. Вершинами його художнього стилю критики вважають «Fata morgana», «Що записано в книгу життя» (1910), «Тіні забутих предків» (1911).

У своїх останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму.

відеоурок

Домашнє завдання

Тіні забутих предків

Стислий аналіз твору

! Установи відповідність.

Літературний рід
Жанр
Присвята
Літературний напрям
Тема
Головна ідея
Композиція:
Характерні особливості:
Персонажі:

! У повісті «Тіні забутих предків» центральною є проблема:

Тіні забутих предків

"Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків". Ще дитиною він відрізнявся від інших: "...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі".

Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: "Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому..." Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили її дитину: "Не "сокопилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня". Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, "повною чудес, таємничою, цікавою і страшною". Іван семи років "умів знаходити помічне зілля — одалеп, матриган і підойму, розумів, про що канькає коня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?" Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі. "Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник".

Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші мелодії, "неясні і невловимі". Це була чарівна музика рідної природи: "З—за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась".

Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: "На камені, верхи, сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру". Іван хотів тікати — і не зміг; хотів закричати — голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Але хлопець починав ще і ще. І нарешті "лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він... закружився у танці". Душа і серце співали у хлопця. "На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю". У лісі знайшов Іван те, чого шукав.

"Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями".

Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.

Насправді сім'я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п'ять, а "решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці". Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і "пустити кров" Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби—то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.

Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, "як підтята смерека", кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, "що тряслось з жаху біля самого воза". Іван здогадався, що це "Гутенюкова дівка", та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. "Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

— Нічьо... В мене є другі... май ліпші".

Так зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. "Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки... а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці)... а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце..."

На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам'яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, "повним довір'я рухом" дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.

"Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей".

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись". Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. "Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки". І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: "в зеленій — земле, в блакитній — небо". І серед цього зелено—блакитного світу лише вони двоє. "Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні".

Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. "Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця".

Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і "наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались".

Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. "Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь". Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:

Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.

Вона втішала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: "Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу".

Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. "Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля..."

* * *

Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. "Іван піднімався все вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком не-вістульки.

<... >

А стежка вела все далі... Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум.

<... >

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою".

А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Тут, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут свої обов'язки. Чоловіки ставилися до них як до священних. "Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею...

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого".

День згас, і Микола—спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти.

* * *

"Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!.."

Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори віддихання і тупоту отар.

І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. "За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку..."

* * *

Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

"Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...— згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню". "Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися..." Поволі тягнеться час. За день Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.

* * *

На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. "Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав".

* * *

"Опустіли кошари. Тиша і пустка". Починається нова дія — сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, "розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.

Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом здна посуди, з—під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду". Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, "щодень скінчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко".

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. "Часто негура [туман] заставала вівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи.. ..Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кілька овечок". Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і "зголоднілі за літо без "челядини" [жінки], вели безконечні масні розмови".

Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі.

* * *

Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо "у ту мить, коли Іван ось—ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки". Інколи ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та самоти, що здавалося ніби—то "щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття". А одного разу він почув тихий голос: "Іва—а!" Так кликала його Марічка. "Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе?

Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут". Він побіг навпростець туди, звідки чувся голос, і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то був її голос?

* * *

Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, "одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ".

* * *

"Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли врятувати".

Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки — воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло.

Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у "крутіж". Але потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її зрадливого шуму, "що прийняв в себе останнє дихання його Марічки". Він блукав горами, не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. "Потому щез — люди гадали, що він загинув з великого жалю", дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання.

Але через шість років Іван раптом з'явився. "Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати". Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. "Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю".

Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: "Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка". А головне — і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека. А більш усіх їм докучала сусідка Хима: "Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю".

А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. "Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але потребували всі".

Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос:

-Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину...

Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: "Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу".

Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. "Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його голови". Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба — чого ще треба?

Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви. "До них теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Так йшло життя.

Для праці — будні, для ворожіння — свято".

На свят—вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. "Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.

Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів.

Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з'явились ніколи,— і легко зітхав".

В цей вечір вони запрошували до вечері душі померлих, що пропали, втопились у воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав. Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Іван, молячись, був певен, що за плечима в нього стоїть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує.

Палагна ставилася до ворожіння суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, збільшити достаток. Відтак промовляла до худоби, до ватри, як до істот розумних.

"Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік".

* * *

"Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею.. ..Завтра — весна, день радості й сонця... і Палагна вирішила поворожити. Для того ще на світанку, роздягнувшись догола, пішла на царинку, де ще на Благовіщення "закопала у муравлисько сіль, булку й намисто". Нарешті вона спинилась під буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. їх сусід, мольфар, планетник Юра дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися. "Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння!" Але все стояла у напруженому чеканні чогось. Отямилася лише коли той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді закричала і втекла. Та палкі, наче "дві чорні жаринки, очі Юри переслідували її скрізь. Вона боялася мольфара і разом з тим цікавилася усім, що про нього говорили. І мимоволі порівнювала з чоловіком: "Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий".

Та гордість не давала Палаті бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього: "Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг послати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили".

І ось одного разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй недобре. Аж раптом найшла "важка синьо—біляста хмара", що мала принести град. Палагна по—своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та мчали з ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром. Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся на вершок гори. Вона впізнала Юру. "Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

"Стій! Я тебе не пускаю!.." Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, коли хмара ніби спинилася, хоч не хотіла підкорятися, а Юра заклинав її йти "у безвісті, у провалля", але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і "розв'язала мішки" з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: "Цитобі, Юрочку, не сталось чого лихого?.." І з того дня вона стала "любаскою" Юри.

* * *

Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.

"Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром". Бився не зі злості, а так годилося, бо спровокував його побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорікнувши за дружину Івана. Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і одного разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: "Б'ю кілок тут,— шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти..." Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити

обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. "Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди". Він сидів над річкою й знову чув голос Марічки, її співаночки, бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не повернеться. Колись Марічка, а тепер він... "Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне".

Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього.

* * *

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою. "Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла".

Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марічка питала: "Чогось так змарнів? Ци ти недужий? " А він охоче відповідав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання. "Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває". Але він гнав від себе цю думку і йшов, тулячись до Марічки і відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у потоках, співанки і страхи, гарячі обійми і муку розлуки — всі ті милі дрібнички, що гріли серце.

"Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись".

Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе далі, забираючись у холодний і непривітний глиб верховинних лісів. От вони й на полянці. Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла. Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чоловік. "Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере".

Чугайстир відразу спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж він питає про Марічку. І серце його закалатало: ось чого вона зникла. Він відповів, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти якнайдалі. Тим часом чугайстир грівся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом запропонував: "Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?" Іван радо погодився. "Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав".

Дивним був той танець біля лісового вогнища. Іванові надавала снаги думка про спасіння Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той уже втомився, спітнів і запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, був увесь мокрий, запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі, підкидаючи п'яти. Нарешті вони обидва повалилися на траву, засапавшись. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу. Іван знову залишився сам. Але ж де була Марічка? Йому так треба було бачити дівчину, говорити з нею. "Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя..." Іван подався у гущину шукати Марічку. Нараз почув її голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Він поспішав, стукався коліньми об смереки, відводив гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не міг знайти полянки. Раптом він знову почув Марічкин голос: "Іва—а!.." Голос бринів десь з—під ніг, з провалля.

Іван нарешті зрозумів, що треба спуститися швидше вниз. Він ще подумав, як вона змогла злізти звідси, бо тут же найкрутіше. А голос Марічки все кликав його, і він спускався, шукаючи підпору, кваплячись, примовляючи: "Іду, Марічко! Іван забув обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на той рідний голос. І раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. "Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя..." Ледь живого на другий день знайшли його пастухи.

***

"Сумно повістувала трембіта горем про смерть.

Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі — і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах". Палагна добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом.

А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу.

"Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з—під шапки чорного диму".

Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному "купити зайця", називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. "Один за одним гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно". А у кутках вуст мерця застигло гірке міркування: що наше життя? "Як блиск на небі, як черешневий цвіт..." Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві. "Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти".

Практичне заняття № 25 – 26

Л. Українка

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\2lesya.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИЦІ

Справжнє ім’я – Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка

Українська письменниця, перекладачка, культурна діячка. Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

відеоурок

Домашнє завдання

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 1890 p.]

І все-таки до тебе думка лине…

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, —

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

Стояла я і слухала весну…

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

$D:\Desktop\l-sova-p-snya-lesya-ukra-nka-anal-z-tvoru.jpg$

Лісова пісня аналіз

Тема та ідея
Головні герої
Рік написання
Літературний рід
Жанр
Художній напрям
Проблематика

Практичне заняття № 27

П. Тичина

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\Portrety-ukr-pysatelej-41.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Тичина Павло Григорович

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

відеоурок

Домашнє завдання

Ви знаєте, як липа шелестить...

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

"Я твій",— десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

Коли в твої очі дивлюся

Коли в твої очі дивлюся —

Здається мені:

Мов бачу я небо прозоре.

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,

Чудові, ясні!..

Ах, очі, ті очі!.. Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Чому, як говориш — на думку спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Суха бадилина хитається ..

Спить груддя важке. 1911

Практичне заняття № 28

М. Рильський

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\rmjpg.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Рильський Максим Тадейович

Український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Академік АН УРСР. Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань.

відеоурок

Домашнє завдання

Яблука доспіли, яблука червоні..

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду – і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, –

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

1911-1918

Шопен

Шопена вальс... Ну хто не грав його

І хто не слухав? На чиїх устах

Не виникала усмішка примхлива,

В чиїх очах не заблищала іскра

Напівкохання чи напівжурби

Від звуків тих кокетно-своєвільних,

Сумних, як вечір золотого дня,

Жагучих, як нескінчеиий цілунок?

Шопена вальс, пробреньканий невміло

На піаніно, що, мовляв поет,

У неладі "достигло идеала",

О! даль яку він срібну відслонив

Мені в цей час вечірньої утоми,

Коли шукає злагідніле серце

Ласкавих ліній і негострих фарб,

А десь ховає і жагу, і пристрасть,

І мрію, й силу, як земля ховає

Непереборні парості трави...

В сніги, у сиву сніжну невідомість,

Мережані, оздобні линуть сани,

І в них, як сонце, блиснув із-під вій

Лукавий чи журливий — хто вгадає? —

Гарячий чи холодний-хто, збагне ?-

Останній, може, може, перший усміх.

Це щастя! Щастя! Руки простягаю

Б'є сніг із-під холодних копитів,

Метнулось гайвороння край дороги

I простяглась пустиня навкруги.

Сідлать коня! Гей, у погоню швидше І

Це щастя! Щастя! — Я приліг до гриви,

Я втис у теплі боки остроги —

І знову бачу .те лице, що ледве

Із хутра виглядає... Що мені?

Невже то сльози на її очах?

То сльози радості — хто теє скаже?

То сльози смутку-хто те розгада?

А вечір палить вікна незнайомі,

А синя хмара жаром пройнялася,

А синій ліс просвічує огнем,

А вітер віти клонить і співає

Мені в ушах... Це щастя! Це любов!

Це безнадія ! Пане Фредеріку,

Я знаю, що ні вітру, ні саней,

Ані коня немає в вашім вальсі,

Що все це — тільки вигадка моя

Проте... Нехай вам Польща , чи Жорж Занд

Коханки дві, однаково жорстокі! —

Навіяли той ніжний вихор звуків,-

Ну й що ж по тому? А сьогодні я

Люблю свій сон і вас люблю за нього,

Примхливий худорлявий музиканте...1934 p.

Слово про рідну матір

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тара

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Благословенна в болях ран

Степів широчина-бездонна,

Що, як зелений океан,

Тече круг білого Херсона,

Що свій дівочий гнучий стан

До дніпрового тулить лона.

Благословенна ти в віках,

Як сонце наше благовісне,

Як віщий білокрилий птах,

Печаль і радість наша, пісне,

Що мужність будиш у серцях,

Коли над краєм хмара висне.

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми;

Благословен мечів ясних

Огонь, отчизни охорона,

Іржання коней бойових,

Морських походів даль солона,

І "Енеїди" владний сміх,

Полтави тихої корона,

Гаряча дума Кобзаря,

Що і в огні не спопеліє,

І молоток Каменяра,

І струни Лисенка живії,

І слави золота зоря

Круг Заньковецької Марії!

І труд, і піт благословен,

Життя рясного виногради,

І при дорозі зелен клен,

І світло мудрої лампади,

І майво збратаних знамен

Навкруг Кремлівської огради.

Благословенна синь озер,

І Псло, і повів рути-м'яти,

Народу геній, що не вмер,

Не вмре від жодної гармати,

У гроні світлому сестер

Благословенна наша мати.

Благословенні ви, брати,

Що в сяйві дружби і свободи

Идете до спільної мети,

На ясні зорі й тихі води,

Благословен і славен ти,

Російський сміливий народе!

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

Настане день, настане час —

І розіллється знов медами.

Земля, що освятив Тарас

Своїми муками-ділами,

Земля, що окрилив Тарас

Громовозвукими словами.

Хіба умерти можна їй,

В гарячій захлинутись крові,

Коли на справедливий бій

Зовуть і дерева в діброві,

Коли живе вона в міцній

Сім і великій, вольній, новій?

Хіба їй можна одцвісти,

Коли зоря горить рожева,

Коли шумлять-дзвенять світи

Від рику раненого лева,

Лисиці брешуть на щити

І кличе див поверху древа!

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях — дух Боянів,

Хто димний запах полину

Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?

Ні! Сили на землі нема

І сили на землі не буде,

Щоб потягти нас до ярма,

Щоб потоптати наші груди,

Бо Партія біля керма

Стоїть, радянські, вільні люд и І

Гримить Дніпро, шумить Сула,

Озвались голосом Карпати,

І клич подільського села

В Путивлі, сивому чувати.

Чи совам зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?

О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Встає народ, гудуть мости,

Рокочуть ріки ясноводі!..

Лисиці брешуть на щити,

Та сонце устає — на Сході! 1941 p.

Практичне заняття № 29

В. Сосюра

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\1355230829_volodimir-sosyura.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Сосюра Володимир Миколайович

Український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», бунчужний 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін.

відеоурок

Домашнє завдання

Білі акації будуть цвісти

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип'ю я очі твої молоді,

повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна...

Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки. 1927

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані...

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину...

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

в цей час коли гудуть батареї

Всім серцем любіть Україну свою,

і вічні ми будемо з нею!

Практичне заняття № 30

О. Вишня

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\vishnja_b.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Павло Губенко.

Письменник-гуморист.

Засновник жанру «усмішка» в українській літературі. Усмішка – особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок з авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

«Чародій сміху».

«Король українського тиражу», «Поет полювання» (М. Рильський).

відеоурок

Домашнє завдання

Усмішка «СОМ» (зі збірки «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»)

Стислий аналіз

! Заповни візитівку усмішки.

Рік
Композиція
Особливості
Персонажі

Усмішка «МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ»

Стислий аналіз

! Наведи приклади гумористичного змалювання автором народження дітей.

__________________________________________________________________

! Усмішку, як різновид гуморески, активно розробляв:

1)Олександр Довженко;

2)Андрій Малишко;

3)Григорій Сковорода;

4) Остап Вишня;

5) Микола Куліш.

! Однією з найдотепніших усмішок Остапа Вишні, присвяченою М. Риль- ському, є:

1)«Як засмажити коропа»;

2)«Як варити і їсти суп із дикої качки»;

3)«Дика гуска»;

4)«Дикий кабан, або вепр»;

5) «Сом».

Моя автобіографія

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi...

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку.

Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси.

Батьки мої були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.

Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

— Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.

Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:

— Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости.

— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди дiти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

А письменник — нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять".

Бо письменники так, спроста, не бувають.

I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища — i записала людина.

Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа — картопля, коноплi, бур'яни.

Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi — амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

— А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?

I натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стає в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на пiдметi — коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.

I все думаєш, думаєш, думаєш...

Аж поки мати не крикне:

— Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.

А мати, було, лається:

— Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тодi сто ямки колупаєш, — то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.

Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

— Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:

"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"

Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм — оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:

— Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.

"Велика, — думав я собi, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".

Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку — цiлував баринi ручку, а з другого — клумби квiтковi їй толочив.

Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.

I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу;

— Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".

Приїхав додому.

— Рано ти, — каже батько, — закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".

Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.

Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

А потiм до унiверситету вступив.

Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, — це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то — напам'ять.

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi — трах! Тодi тiльки й кину.

Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.

Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.

Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах.

А решта книг читалася нiчого собi.

Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону.

У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.

Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:

"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм — письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, — думаю собi, — в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, — думаю собi, — робитиму".

Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.

I пишу собi...

1927-1955

Практичне заняття № 31

М. Куліш

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\cba7a322e535ada3025d19636fc5cff8.jpeg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Куліш Микола Гурович.

Український драматург, представник Розстріляного Відродження.

відеоурок

Домашнє завдання

МИНА МАЗАЙЛО

Стислий аналіз твору

! Установи відповідність.

Рік:	зображення міщанства й українізації в Україні у 20-і роки ХХ ст.
Літературний рід:	Харків
Жанр:	драма
Тема:	4 дії
Ідея:	викриття суспільних антиукраїнських явищ, національної упередженості й зверхності (великодержавного шовінізму)
Місце дії:	1929
Композиція:	сатирична комедія

Сюжет: харківський службовець «Донвугілля» Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище на престижніше – російське Мазєнін, а його син Мокій, котрий «збожеволів від своєї укрмови», намагається йому перешкодити. Підтримує Мокія тільки національно свідомий українець дядько Тарас із Києва. На боці Мини його дружина Килина, дочка Рина, тітка Мотя, викликана з Курська (тітка Мокія і Рини по матері). Врешті-решт, Мину Мазайла звільняють з посади «за систематичний і зловмисний опір українізації».

! Напиши «Піраміду твору»

Практичне заняття № 32

О. Довженко

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\10092_html_m353151a5.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко.

Один із основоположників національного кінематографу.

Класик світового кінематографу.

«Гомер» кіно ХХ століття.

Перший поет кіно.

Великий зодчий українського кінематографу.

«Український да Вінчі» (А. Малишко).

відеоурок

Домашнє завдання

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА

Літературний рід: епос.

Жанр: кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»). Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.

Головні герої: два ліричні герої – малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.

Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.

! Установи відповідність.

Основні риси малого Сашка	один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності
Петро Семенович – батько Сашка	Він був такий великий косар
Одарка Єрмолаївна – матір Сашка	Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості
Дід Семен	Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю
Прабаба Марусина	Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало»
Прадід Тарас	безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість
Дядько Самійло	мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони

! Прочитайте уривок з кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована

Десна» та з’ясуйте, які художні засоби використав письменник для створення образу дядька Самійла.

«Вiн був косар. Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть його прiзвище i звали його Самiйло-косар, а то й просто Косар. Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, – легко i вправно. Коли б його пустили з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша».

1) іронія;

порівняння;
гротеск;
оксиморон;
метонімія;
гіпербола;
епітет

Практичне заняття № 33

А. Малишко

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\andrij_malishko.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Андрі́й Самі́йлович Мали́шко.

Український поет, перекладач, літературний критик. Батько Валентини Малишко. Депутат Верховної Ради УРСР 3—6-го скликань.

відеоурок

Домашнє завдання

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Покладена на музику Платона Майбороди.

! Із хмари слів вибери відповіді та заповни таблицю

	найщиріша синівська подяка матері; возвеличення простої й водночас великої материнської любові
	рушник, вишитий матір’ю й подарований сину на щастя й долю
	пісня
	неоромантизм
	лірика
	4-стопний анапест

! Доповни візитівку пісні.

Образи людей: ліричний герой – вдячний і люблячий син; мати – людина душевної краси й величі

Образи природи:

________________________________________

_______________________________________

________________________________________

Символічні образи: руш- ник (символ материнської любові, синівської вдячності, життєвої дороги); мати (символ і матерів, і Батьківщини)

Композиція:

_________________________

Художні засоби виразності: епітет, порівняння, символ, персоніфікація, інверсія, повтор із градацією, анафора

«і» (14 рядків із 18)

Склади асоціативний кущ зі словом рушник.

Хмарина в небі голубім...

Хмарина в небі голубім

Пливе, як мрія,одиноко,

І вітру раннього потоки

Несуть її крилом своїм.

Куди ти мчиш, куди летиш,

Моїх поривів птице рання?

Ще по ярах лежить світання,

Як неба вистояна тиш.

Шумлять тополі-сторожі,

Але тобі нема межі,

Де кличуть сонце урочисті

Бори в зеленому намисті.

Ми ще зустрінемось колись,

А зараз мчи, моя крилата,

На схід, над Каспієм горбатим,

Як над минулим, зупинись.

Тут жив співець. Огні заграв

Йому ще снилися крізь муку,

У серці він носив розлуку

І на Украйну позирав.

Серед оновлених полів

Спинися, райдужна, далека.

Тут шлях лежав і мліла спека.

Тут він за всіх переболів.

На дорогі його сліди

Дощами спражними спади!

Практичне заняття № 34

В. Симоненко

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\vasyl-symonenko.jpg$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Справжнє ім’я – Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко. Поет-шістдесятник.

«Cин мужицький, золоте коріння» (І. Драч).

«Витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар).

«Поет з горніх Шевченкових вершин» (В. Захарченко).

відеоурок

Домашнє завдання

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Покладена на музику А. Пашкевича.

! Установи відповідність.

Жанр:	любов до матері й Батьківщини
Тема:	ліричний вірш (колискова) громадянська лірика

ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА

! Доповни візитівку поезії.

Жанр: ліричний вірш, філософська лірика.

Тема:_____________________________________________________________

Головна думка: __________________________________________________

__________________________________________________________________

Художні засоби: ___________________________________________________

Віршований розмір: _______________________________________________

__________________________________________________________________

! Василь Симоненко є автором збірок:

«Любов і ненависть», «Гранослов», «Таємниця твого обличчя»;
«Корінь і крона», «Протуберанці серця», «Шабля і хустина»;
«Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Вино з троянд»;
«Атомні прелюди», «На срібнім березі», «Цю жінку я люблю».

Використовуючи метод «Прес», доведи, що поезія «Лебеді материнства» належить до громадянської лірики.

Практичне заняття № 35 – 36

Л. Костенко

ОСОБИСТІ ДАНІ

Роки життя_________________________

Освіта_____________________________

Родина_____________________________

___________________________________

$D:\Desktop\загруженное.jfif$

ТВОРИ ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ

____________________________ _________________________________

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИЦІ

Справжнє ім’я – Лі́на Васи́лівна Косте́нко. Поетеса-шістдесятниця.

«Совість і символ української нації». «Моральний авторитет».

«Цитадель духу» української літератури.

«Цариця поезії в Україні» (Джордж Луцький).

відеоурок

Домашнє завдання

МАРУСЯ ЧУРАЙ

! Доповни візитівку роману.

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: історичний роман у віршах.

Тема:_____________________________________________________________

__________________________________________________________________

Ідея:______________________________________________________________

__________________________________________________________________

Сюжет: дві сюжетні лінії: 1) особиста: Маруся Чурай – Грицько Бобренко та 2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.

Композиція: 9 розділів. Центральний розділ – третій: «Сповідь».__________

Проблематика:____________________________________________________

__________________________________________________________________

Персонажі: _______________________________________________________

головні:_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.

У творі також діють реальні історичні особи:_

__________________________________________________________________

_________________________________________________________________

__________________________________________________________________

! У творі «Маруся Чурай» Ліни Костенко характеристика персонажа

Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику стосується:

Григорія Бобренка;
Северина Наливайка;
Гордія Чурая;
Мартина Пушкаря;
Леська Черкеса.

! Про «дівчину з легенди» йдеться у творі:

«Лісова пісня» Лесі Українки;
«Катерина» Т. Шевченка;
«Маруся Чурай» Л. Костенко;
«Людина» О. Кобилянської;
«Тіні забутих предків» М. Коцюбинського.

Життя іде і все без коректур...

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Розкажу тобі думку таємну...

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Практичне заняття № 37 – 38

ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ

Петро Данич

придністровський вчитель початкових класів, творець історико- письменник, ветеран Великої Вітчизняної війни

Автор книг

«Екзаменул ин фаца Патрией»

(«Іспит перед лицем Батьківщини», 1976 р.),

«Осташул Патрией» («Солдат Батьківщини», 2005 р.),

«Кераря вьеций» («Стежка життя»)

Петро Данич: «Це велика справа – допомагати людям. Допомагаєш людям – допомагаєш собі, і треба бажати людям лише хорошого. Що ще ти залишиш після себе? Що ще зробиш для народу?»

«Коли я дивився на цю жменю землі, я бачив рідне село, матір, свою першу вчительку», – згадує Петро Данич

Кажучи про життя, він помічає: «Мої секрети жити гідно прості: треба завжди і у всьому виконувати свій обов’язок по совісті»

Сам Петро Данич признається: допомагає йому в житті постійний стан закоханості – у своїх рідних, друзів, односельців, колег, учнів

БАТЬКІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК

Розповідь ведеться від першої особи.

Жанр: автобіографічний нарис.

Герої

студент-заочник лектор Михайло Матвійович

(письменник)

Тема: автор розповідає про навчання в інституті, про цікаве знайомство з чудовою людиною, про те, як за допомогою листів виховати справжніх людей. Головна думка: найкращий подарунок батька – це щира, тепла розмова з дитиною, фронтові листи виховують людей з великої літери – справжніх патріотів.

$D:\Desktop\В. Поята.jpg$

Володимир Васильович Поята народився 15 травня 1936 року в селі Ковбасна Рибницького району Молдови – це у порубіжжі України з Молдавією, там де, як пише автор, «Дністер, як батько, мов діток з собою, Вкраїну й Молдову за руки веде.».

Батько його Поята Василь Степанович (1907 - 1981) був будівельником, мати Поята Ганна Єфимівна (1907 - 1993) все свое життя пропрацювала в колгоспі.

Володимир (по-домашньому Віля) був третьою дитиною в родині і дуже очикуваним батьками син, бо в сім’ї уже були дві доньки. З дідів-прадідів тягнеться старовинний селянський рід Володимира Пояти, в якому злилися кров молдаван з Наддністрянщини і українців з Поділля. У дружній працьовитій родині, батько на дозвіллі довгими зимовими вечорами любив розповідати про прочитане, або читати вголос «Кобзаря» Тараса Шевченка, якого всі уважно слухали, а бабуся Ольга і мати слухали, витираючи сльози кінчиками своїх хусток, хрестячись на образив покуті.

А в празникові дні, коли збиралися за столом родичі, то співали виключно українських народних пісень, які заспівував завжди батько гарним баритоном, мати першим голосом вела і виводила мелодії. В обох були чудові голоси. А ще батько купив для дітей струнні музикальні інструменти а також зібрав велику колекцію патифонних платівок, на яких були записані українські, російські і молдавські пісні, ба навіть романси і деяки популярні арії з опер. Все це благотворно впливало на малого чутливого хлопчика, розвиваючи у нього гарний смак до музики, співу і любов до літератури. Згодом він сам навчився добре грати на різних музичних інструментах, гарно співати і малювати. Шкільні роки пройшли в нелегкі повоєнні часи. З дитячих років прийшлось відчути голод і холод, важку працю дома і на колгоспних полях.

Матусю звали Ганна - проста сільська трудівниця, але її жіноча мудрість, лагідність стала поштовхом сина до творчої стежинки, саме їй він присвятив велику кількість своїх поезій: «Матері» (1967 р.), «У Святвечір» (2003 р), «Посадила мати…» (1997 р.), «Плач матері» (1966 р), «Мальви» (2007 р. с. Ковбасна), «Серце материнське»( 2008 р.) «…Пам’ятаю, мамо, Я твої турботи, Ти моя молитва І моя скорбота.»[14:20].

Мати виховувала сина в любові. Саме вона прищепила малому Володі любов до краси природи, навчила цінувати людей, розглядати в кожній людині товариша. У Володимира були дві сестри: Ніна (вчителька біології в сільській школі села Ковбасна) і Маня (медсестра сільської лікарні). Родина жила в злагоді й любові один до одного, допомагаючи, підтримуючи в добру й лиху годину. Народжений в полікультурному середовищі, хлопчик добре оволодів трьома мовами: російською, молдавською, українською. Пізніше це дало змогу писати на трьох мовах вірші, займатися перекладами інших письменників: «Ла мижлок де кодру (переклад з румун. мови «Серед лісу..»), «Три подружки вместе сели…», «Мчат железною дорогой..»[14:136] (вірш рос. мовою), «Дивлюсь на бджіл», «Безнадія» [15:62 ], (вірші укр. мовою) По закінченні семирічки в рідному селі твердо поклав собі навчатися далі. А далі — це сусіднє Воронкове, де була українська середня школа. Школа за п'ятнадцять кілометрів од рідної домівки — неабияке випробування, але потяг до знань був такий потужний, що Володимир (а по-домашньому Віля) все робив, аби здобути освіту.

$D:\Desktop\nadezhda_delimarskaja..jpg$

Надія Євгенівна Делімарська (Надежда Делимарская)

(від народження Надія Бартошенко) народилася 15 травня 1960 року в

с. Мощаниця Острозького р-ну Ровенської обл. Її біографія підтверджує стародавнє повір’я, згідно якого народжені в «солов’їний день» мають долю цієї незвичайної пташки.

Надія отримала відмінні знання в Старокривинській середній школі (Хмельницька обл.). Надалі в Алтайському культпросвітньому училищі (м. Барнаул) здобула освіту режисера клубних заходів, а 1991року закінчила Кишинівський Державний педагогічний інститут з найвищою відзнакою - червоним дипломом.

У перші роки створення Придністровської Молдавської Республіки, з 1992 по 1995 роки, працювала редактором літературно-історичних передач в головній редакції Республіканського радіо, автором, режисером та ведучою циклу «Правда про Придністров’я» (більше 60-ти авторських передач).

Має багатолітній стаж педагога та журналіста. З 2009 року очолює відділ засобів масової інформації Бендерського політехнічного філіалу Придністровського Державного університету ім.Т.Г. Шевченка та являється редактором газети «Бендерский политехник» (видається російською мовою). Фотокореспондент. Працюючи начальником відділу ЗМІ, одночасно публікується в республіканських газетах «Приднестровье» та «Гомін», виданні ПДУ «Приднестровский университет», у місцевій газеті «Новое время» та на сторінках Інтернет-сайтів.

Наприклад, тільки за період із січня по травень 2014 року на сторінках сайтів та газет ПМР з’явилося більше 30 публіцистичних матеріалів російською мовою з підписом Надежда Делимарская. А найбільше - на сторінках газети м. Бендери «Новое время», серед них: «Наш дом- Приднестровье», «Молодёжь идёт в науку», «Родину сумеют защитить», «Творческий экзамен архитекторов», «Живая классика», «И расцвели мэрцишоры», «Мы слышим тебя, великий Кобзарь», «Мы – славяне! Мы едины!» и другие.

Шлях Надії Євгенівни в поезію несподіваний і вельми успішний. Під впливом ностальгійних почуттів, вражена тим, як шанобливо зберігають рідну мову емігранти у далекому зарубіжжі, надсилає свої перші вірші, написані 2002 року, в редакцію українського часопису «До Світла» у Римі (на той час вона працювала в Італії). Вірші друкують без виправлень та пропонують роботу у редакції, але Надія повертається до своєї сім’ї, в місто Бендери, де 2006 року за рекомендацією авторитетних літераторів Леоніда Литвиненко та Миколи Коритника вступає до Спілки письменників Придністров’я.

Друкувалася в періодичних виданнях України, Італії та Придністров’я. Зіграла одну з головних ролей в багатосерійному художньому фільмі «Дихання часу» (Московська кінокомпанія «Кардея», режисер І. Сметанніков). Нагороджена орденом «Служіння мистецтву».

Пише українською та російською мовами.

Проживаючи за межами України з 1982 року, Надія за певних обставин була обмежована у використанні літератури, періодики і спілкуванні рідною мовою в повному обсязі, але досконало володіє колисковою мовою. В її творчості виразна особиста причетність до національної долі, а енергія співучого українського слова здатна викликати емоційно-позитивний політ почуттів та ностальгійні співпереживання.

Твори Надії Делімарської опубліковані в енциклопедичному виданні «История литературы Приднестровья. 6 том», літературно-художніх виданнях «Антология современной литературы Приднестровья», «Берега России. Антология писателей русского зарубежья», альманахах «Литературное Приднестровье», «Днестр», хрестоматіях для загальноосвітніх закладів ПМР (1-11 класи) та в періодиці.

Творчість поетеси вивчається в загальноосвітніх закладах ПМР за програмою «Література рідного краю. 1-11 класи». Програма спецкурсу «Викладання літератури Придністров’я: теорія і практика» від 2009 року, укладена Міністерством освіти ПМР та ДОЗ «Придністровський Державний інститут розвитку освіти», передбачає вивчення творчості Надії Делімарської слухачами курсів підвищення кваліфікації, вчителями української мови та літератури.

Поетична вагомість її творчості визначається особистою причетністю до національної долі та подій історичного значення (особливо Придністровської трагедії), морально-етичними цінностями, яскравістю живописного зображення. Збірка поезій Надії Євгенівни «Не волію абияке…» (рос. «Не хочу обыкновенное…») присвячена 220-річчю від дня заснування м. Тирасполь. Книга відтворює гармонію душі, стосунків, почуттів, світосприйняття автора.

На тлі крихкого сучасного світу, масової еміграції, на фоні настороженої тиші в Придністров’ї, безперечно, кожному з нас адресовані стрічки Надії Делімарської: «Ми найрідніші по громадянству!», «Є вічні цінності, і є хвилинні», «Пам'ять - це найцінніше надбання», «...безіменні ті, хто нікого не любив», «Вічне наше світло – материнська мова»…

Домашнє завдання

Зробити реферати на вибір письменників рідного краю:

В. Поята
Н. Делимарська
П. Данич

Підсумкове заняття

Діф.залік

ДОДАТКИ

Літературні стилі:

бароко (XVII–XVIII ст.);
класицизм (XVIII – початок XIX ст.);
сентименталізм (друга половина XVIII – початок XIX ст.);
романтизм (кінець XVIII – початок XIX ст.);
реалізм (друга половина XIX ст.);
модернізм (кінець XIX – XX ст.);
імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;
постмодернізм (з 1980-х pp.).

Бароко (від італ. – «дивний, химерний») – це стиль в українській літературі, що характеризує жанри вертепної драми, бурлескних віршів мандрівних дяків (твори «низового бароко»), а також твори низки письменників. Представник – Григорій Сковорода («Сад божественних пісень», байки).

Класицизм – літературний стиль (напрям), ознакою якого є орієнтація на античність. Вимоги класицизму: сувора нормативність для епосу й лірики, а для драматургії проголошується «три єдності» – єдність дії, часу і місця дії. До класицизму умовно можна віднести поему І. Котляревського «Енеїда». Неокласицизм – літ. течія в укр. поезії 20-х років ХХ ст., представники якої орієнтувалися на античні традиції та художню практику класицистів XVII–XVIII ст. Неокласицизм – обстоювання високої культури мистецького мислення й досконалість поетичного вираження. Лірика Миколи Зерова, Максима Рильського, Михайла ДрайХмари, Юрія Клена – новітнє трактування образів античності.

Сентименталізм (від лат. і фр. – «почуття») – літ. стиль, який характеризується увагою до внутрішнього світу людини, намаганням викликати у читача співчуття до героя (сльози), ідеалізацією персонажів. Яскравим прикладом є повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся». Сентиментальні тенденції поєднуються з реалістичними прийомами у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка».

Романтизм – розвивається наприкінці XVIII – на початку XIX ст., ґрунтується на новій світоглядній системі, відповідно до якої автор пояснює переживання і поведінку героїв у виняткових ситуаціях із втручанням не лише реальних, а й неусвідомлених, надприродних сил. Фольклорна стильова течія романтизму: «Гайдамаки» Т. Шевченка, роман «Чорна рада» П. Куліша; оповідання «Максим Гримач» М. Вовчок.

Реалізм – зосередження уваги на важливих соціальних проблемах, намагання правдиво показувати реальність. Просвітительський реалізм як один з етапів розвитку реалізму в XVIII ст. представлено творами І. Котляревського «Енеїда» і «Наталка Полтавка» (проте за іншими ознаками ці твори відносять відповідно до класицизму та сентименталізму). Класичний реалізм XIX ст. – показ людини у різних суспільних зв’язках. Представники: І. Нечуй-Левицький – повість «Кайдашева сім’я», Панас Мирний – роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», І. Карпенко-Карий – трагікомедія «Мартин Боруля».

Модернізм – це нереалістичний стиль XX ст., в якому обов’язковими є орієнтація на красу й прекрасне, піднесення творчої інтуїції, ірраціональних елементів. Напрями ХХ ст., що розвивалися на спільній основі модернізму: імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм. Представники: Ольга Кобилянська – повість «Земля», Валер’ян Підмогильний – роман «Місто», Володимир Винниченко – новела «Момент».

Імпресіонізм (від франц. – «враження») – показ не дійсності, а розкриття того, як вона впливає на героя, його почуття і внутрішній світ. Наявний психологізм небуденних моментів із життя героя, відмова від ідеалізації, єдність людини та природи. Представники: М. Коцюбинський – новела «Intermezzo», повість «Тіні забутих предків»; М. Хвильовий – новела «Я (Романтика)».

Експресіонізм (від франц. – «вираження») – літ. стиль, що мав передавати не стільки враження від дійсності, як вираження авторського ставлення до неї. Так, новели Василя Стефаника (зокрема «Камінний хрест») позначені надзвичайною увагою до внутрішнього світу героя, динамізмом у розкритті його переживань, що передаються нервовою, напруженою, «рваною» фразою.

Експресіонізм відбився і на творчості Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Юрія Яновського.

Символізм – модерністський стиль, суть якого полягає в поєднанні поезії та музики, створенні яскравих поетичних незвичних образів, які є символічними. Представники: Микола Вороний («Блакитна Панна»), ранні поезії Павла Тичини (збірка «Сонячні кларнети»), поезія Олександра Олеся («Чари ночі», «О слово рідне, орле скутий!»). Поети наблизили вірші до музики, збагатили інтимну лірику.

Неоромантизм – течія модернізму, суть якої полягає у прагненні подолати одвічний для романтиків розрив між ідеалом і дійсністю, у прагненні визволити «особистість у самому натовпі, розширити її права». Представники: Леся Українка – драма-феєрія «Лісова пісня». До певної міри мотиви неоромантизму характерні для новел Миколи Хвильового (літ. стиль – так звана «романтика вітаїзму», тобто життєствердження).

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Ольга Осадчая Олексїівна

Пов’язані теми

Українська література, Розробки уроків

Інкл

Додано

4 квітня 2025

Переглядів

3044

Оцінка розробки

Відгуки відсутні