«Рушничок вишиваний». Родинне свято.

Тема: «Рушничок вишиваний». Родинне свято.

Мета: Розкрити побутову й обрядову роль рушника, ознайомити з видами рушників, різноманітністю візе­рунків, розширити знання учнів про національні зви­чаї, обряди, традиції. Виховувати в учнів любов і ро­зуміння краси вишитих речей, бажання оберігати їх, як святиню, і самим творити красу.

Обладнання: Святково прибрана сцена, у центрі якої – панно з вишитих рушників та назва свята «Рушничок вишиваний».

1) « Хата без рушників, що родина без дітей». 2) «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов». Рушники, український одяг, калина, сімейні обереги, хліб і сіль на рушнику.Стіл застелений вишитою скатертиною. На столі на рушни­ку коровай, прикрашений гілочками калини. Висять різні рушники: вишиті й фабричні, полотняні. На столах виставка: вишиті сорочки, сервет­ки, доріжки, рушники, картини.

Запис українських пісень. 
Епіграф : «Хто зберіг любов до краю і не зрікся роду,
Тільки той віддав всю душу, все, що зміг, народу».

Учні (по черзі)

1.У нас сьогодні буде свято

Милують око диво-рушники,

Дівочий спів лунає у світлиці,

Як добре, що є звичаї такі.

 2.Добре збиратися разом, співати, гуляли,

      Про Україну-неньку розмовляти,

      Дізнатись більше про традиції, обряди,

      Культуру та історію – ми завжди раді.

3.А як же не згадать про пісню:

          Сумну й веселу, радісну й тужну.

          Вона то у блакить зрина небесну,

     То серце крає від жалю.

4.Скільки багатства в нашого народу!

           В криниці мудрості не висиха вода,

           Свято шанують закони роду,

      Душі народної скарбниця не згаса.

  (Звучить запис пісні «Калина» у виконанні С. Ротару. Почергово до зали заходять учні зі своїми вчителями. Вони утворю­ють танцювальні кола, несучи у руках: 1-й клас – паперові квіти маку і волошки, 2-й клас – барвінок, 3-й клас – листя клена і дуба, 4-й клас – колоски пшениці. Після виконання танцювальних рухів усі займають свої місця.)

 Учитель

Гостей годиться хлібом-сіллю зустрічати,

Привітним гожим словом віншувати.

Прийміть же хліб на мальовничім рушникові,

Про цей рушник сьогодні йтиме мова.

(Діти вручають гостям хліб-сіль на рушнику.)

Учитель.

   Шановні гості! Дорогі діти! Вітаємо вас на нашому святі!

Уміти берегти стає настійним велінням часу. Важливо сьогодні будити в людях саме цю потре­бу – оберігати життя в усіх його виявах, природ­ній мудрості й гармонійності. «Берегти свою колиску, кожне зернятко вселюдського досвіду!» – цими словами відомого українського письменника Олеся Гончара розпочнемо оповідь про одну зі святинь народу – рушники. Із давніх-давен при­йшла до нас вишивка – вид українського на­родного мистецтва. Поезія рук людини... Велич, доброта, лагідність народу... Ніжну душу і гор­ді мрії – все ми бачимо в українській вишивці. Придивімося до цієї краси, спробуймо зрозуміти, що в цих узорах-оберегах символіка Води, Сонця, Землі. У народній вишивці втілено чудеса народ­ної вигадки, красу рідної природи. Для того щоб створити всю цю красу, потрібні особливі предме­ти. А які саме –відгадайте!

(Дівчинка з кошичком у руках читає загадки про голку, нитки, наперсток. У ньому – полотно, нитки.)

Учитель.

   Українська вишивка оздоблює і сороч­ку, і блузу, і сукню, і хустину, і серветки, і руш­ники. Погляньте!

(Під мелодію пісні «Подоляночка» учні виконують танець, протягом якого демонструють вишиті вироби.)

Учитель.

   Український рушник! У народі казали: «Хата без рушників, що родина без дітей». Поди­віться, як палахкотять багатством кольорів руш­ники. А коли добре придивитися, можна помі­тити на всіх рушниках два однакових кольори. Які це кольори?

Діти. Червоні й чорні. (Пісня «Два кольори»)

Учитель. У кожного кольору своя історія.

–Що саме означає червоний колір? Це колір калини, щастя, ясного сонечка.

–Що означає чорний колір? Це колір землі нашої родючої, а інколи й смут­ку.

– Крім калини, люди на рушниках вишивають й інші рослини. Які ж це рослини?

Діти. Мальви, троянди, чорнобривці, ромашки, волошки, маки, барвінок.

У чарiвну силу рушника вiрили як у доброго чудодiя, що оберiгає вiд усякого лиха. А сила рушника у його вiзерунках. Рушники можна читати так, як читають книги. Треба лише розумiтися на орнаментах.(Слайди)          

Думки i бажання вашi, коли вишиваєте, мають бути чистi, добрi, радiснi. Тодi й у рушнику буде чарiвна сила. На рушнику i квiти калини, i дубове листя – то поєднання краси i сили. І пташиний свiт: пiвень, зозуля, голуб, сорока, соловей. І вишивати його треба з чистою думкою, свiтлою душею, з пiснею.

= Балада про рушник =

(З елементами інсценізації)

– Одного разу хлопчик запитав у матусі.

  Матусенько, мила! У бабусиній скрині я знайшов ось цей рушничок. Смуток, печаль і журбу навіяв він у мою душу та серце. Чому всі рушники веселі, радісні, квітучі? А цей якийсь особливий - сумний і невеселий?

– Добре, синку. Розповім я тобі сумну історію цього рушника, який вишитий червоними і чорними хрестиками.

– Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніхто не знав. Не жалувала та хвороба ні молодих, ні старих. А жила собі в селі бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і п’ятеро діток. Лише найменша Іванка ще здорова. Пильнує матінка за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла. Почала сохнути Іванка. Тане на очах. А ще просить матінку:

–Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята блищать, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабка старенька. Як і коли прийшла Марія не чула.

– Слава Богові, –привіталася. –Що, помирає остання? – А могла б жити!

– Як? Бабуню сердечна, я Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в самоті на старість!

Стара взяла до серця той плач і мовила:

– Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягнись, що нікому не розкриєш цієї таємниці.

– Присягаю, – мовила Марія.

– Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато розвелося, зла, заздрощів. На людях хреста нема. А чорти втішаються і всіх на кому не видно хреста убивають. Дам я тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоб чорти здалеку виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки побачиш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дитячу сорочечку. Світять назавтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:

–А виший іще терен і калину...

З тим вже Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає.

А Марійчине серце стискається від болю, як бачить, що люд помирає.       Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить та цілує донечку, а думи в голові, як чорні хмари... А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала:

– Шийте, шийте хрести... вишивайте... Будете жити! Рятуйтесь!

А люди не вірили їй.

Марія взяла на руки Іванку і побігла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю всі зібралися.

– Не повірили! Думаєте, здуріла?

Миттю зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

– Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, – та й впала мертвою біля доньки.

З того часу відійшла хвороба за ліси і моря. А люди ходять у вишиванках. Матері навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

– Матусю! То це сорочка бабці моєї?!

–Так, так, синку! Це найдорожча реліквія нашої сім’ї. Ми свято бережемо цей безцінний скарб.

– Тепер, дитино, ти знаєш, звідки прийшла та краса до людей..

Учитель

Сумна балада, але це ще раз показує, яке велике місце посідає вишивка у житті українського народу.

Ще за поганських часів рушники чіпляли на дерева, пускали на воду, клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда й усяка напасть обминали родину.
          Із приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. Серед них були ті, що висіли на вівтарі – божники, настінні або охоронні.

Біле поле полотняне 

Рівно ткане, чисто пране,

А по ньому голка ходить,

За собою нитку водить.

Покрутнеться сяк і так –

Зацвіте червоний мак.

Зазирне і там, і тут –

Василечки зацвітуть.

Застрибає навпрошки –

Пожовтіють колоски.

А пройдеться поволі –

Заряснять листочки в полі.

Біле поле полотняне,

Рушничок барвистим стане.        

Із часом з’явилося багато обрядових рушників. Приходила людина в життя, і зустрічали її рушником. Мати готувала ще до народження дитини рушник долі. Для хлопчика вишивали на ньому дубові листочки, щоб сильним і мужнім був син, а для дівчини - калину, щоб гарна була, як калина.   Цей рушничок після народження клала мати під подушку дитині. З ним несли дитину хрестити, на ньому благословляла мати сина чи доньку на одруження.

Діти.

  Для немовляти на білому тлі вишивали колосочки, дороги, а ближче до кутків – замкнуту лінію, щоб «не торкалося ніщо лихе». Самі кінці були не обрублені, з торочками, бо життя тільки починалося.

Вчитель. Цей рушник берегли все життя.

Учениця.

Висить цей рушник на стіні
В нашій тихій, привітній оселі.
Тільки квіти на ньому чомусь
Вже поблідли й не дуже веселі,
А квіти поблідли, бо роки проплили.
Вишивала його ще моя прабабуся.
І висить рушничок цей, як згадка жива
Про маму моєї бабусі.

 На нашому святі є дуже давній рушник – «рушник-легенда». Коноплі, з яких планували зробити полотно на рушник, сіяли густо попід межу, щоб той рушник краще оберігав від зла. Коли коноплі висушували, то складали корінцем в горщик, щоб достаток був у господарстві. А коли вони висихали, то їх замочували у річці на великій глибині, прив’язуючи мотузку до дерева.  

      .

 Через 3-4 дні виймали, несли додому, клали під пліт, щоб майбутній рушник слугував охороною людям. Потім коноплі били, терли на терлиці, розчісували гребінками. І все це робили з піснею. Про це мені розповідала моя бабуня.

   – Отже, що ми знаємо про рушник?

Учні (по черзі)

   1.Моя бабуся рушником накриває хліб на столі.

   2.Моя мама на Великдень іде святити паску, яку накриває вишитим рушничком.

   3.Я була на весіллі й бачила, що на вишитому рушнику молоді присягали одне одному.

   4.У моєї тітки побудували хату. І коли верх хати був готовий, його прикрашали букетом квітів, перев'язаних рушником.

  5.У хаті ікони завжди прикрашені рушниками.

–А чи добре ми знаємо прислів’я про рушничок?(Слайд)

Відповіді.

1. Хата без рушника, що сім'я без дітей.

2. Рушник на кілочку, хата у віночку.

3. Та ми ж з тобою на білому рушничку стояли, золотії перстенечки міняли.

4. Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати - буде чим гостей вітати.

5. Нехай стелиться тобі доля цим рушником!

6. Цілує сонце рушники, що ненька вміла вишивати.

7. Тримай хаточку, як у віночку, і рушничок на кілочку.

8. На рушник стати - вірного друга мати.

– А мені бабуся розповіла легенду про те, як мати рушничком стала.

  ...Було це дуже давно. Жила собі в одному селі мати, і мала вона трьох синів-красенів. На все були здібні хлопці, одне лише не вміли - вишивати, як їх мати. Сядуть було біля неї та й кажуть : «Ви, матусю, шийте-вишивайте, та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у ваших руках квіти та птахи».
         Горнулась мати до синів і такі слова їм мудрі говорила : «Долю я вам вигаптую, а пам’ять про себе в рушничках  залишу, тож бережіть їх». Багато рушників вишила за своє життя мати і всі між синами розділила. А даруючи говорила : «Сини мої, мої голуби! Пам’ятайте навік прохання своєї  неньки. Куди б не поїхали, куди б не йшли, а рушник у дорогу беріть. Хліб в нього загортайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоров’я береже».

.
          Померла мати, а її слова і пам’ять про неї в рушничках залишилась і передаються з покоління в покоління. З тих пір існує звичай, пов’язаний з цими рушниками.

Вчитель:
          А тепер погляньте на розмаїття фарб, яке оселилось сьогодні на нашому святі.

 Уявімо собі руки і обличчя тих людей, які вишивали, творили ці неповторні малюнки ! І, мабуть, кожний знаходив у тому чи іншому рушникові щось близьке його душі і серцю. Він нагадував людині про якісь події її життя. Кожний рушник може розповісти про місцевість, де жили чи живуть їх творці. (Розповідь майстринь)

На рушниках вишита доля нашого народу; свої почуття, мрії і сподівання, радість і тугу передавав народ у вишивці. І як не згадати тут слова Дмитра Павличка:

.
Два кольори мої, два кольори,
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Звучить пісня «Два кольори»

Моя матуся гарно вишиває,

Цвітуть на полотні троянди й виноград,

Розмай калиновий там грає,

І дивні птахи щебетять.

Навік з’єдналось чорне і червоне –

Мойого краю гордість і краса.

Душа народу – малинові дзвони.

Його веселка і його сльоза.

Вишитий рушник є символом українського побуту.
Хай цей символ завжди буде в наших привітних оселях, як ознака великої любові й незрадливості та ніжної материнської пісні, яка кличе нас до рідного порогу.

          Хліб-сіль на вишитому рушнику – одвічні людські символи. Вони – ознака гостинності українсько­го народу. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізує єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доб­рою традицією і в наш час.

 Зі сльозами на очах цілують рушник іноземні туристи, для яких Україна – рідна земля. Земля їхніх батьків та дідів. Як найдорожчий подарунок везуть з України рушник. Бо на ньому вишивають до болю знайомі й рідні спомини – шум дібров, кетяги калини, довгі коси українських верб – все те, чого немає на чужині.

Учні (по черзі)

1.Рушникове обличчя веселе

   Обпліта коровай на столі,

          Закликає гостей до оселі,

   Випромінює щедрість землі.

2.Рушничок на столі — давній звичай,

Ним шлюбують дітей матері,

Він додому із далечі кличе,

Де в калині живуть солов’ї.

3.Він простелений тим, в кого серце

Не черствіє й дарує тепло.

Хай цей символ сусідиться вічно,

В нашій хаті на мир, на добро.

Учень. Жіночі руки віддають тепло своє у руш­ники, у свою роботу. Рушники бережуть у роди­ні як родову реліквію і нізащо не віддають з рід­ної хати.

З вишитим рушником приходили до жінки, яка народила дитину, ушановувати немовля. Коли син вирушав у далеку дорогу, коли жінка чоловіка виряджала на війну, то дарувала їм ви­шитий рушник як застереження від лиха. Це ві­дображено й у піснях.

Звучить пісня А. Малишка «Пісня про рушник».

 Учень. Рушники за своїм практичним і есте­тичним призначенням використовують у побуті. Від цього утворилися їх назви.

Утирачі – невишиті, з цупких ниток, рушники для рук, об­личчя, тіла. Гостеві завжди окремий утирач подавали, воду на руки зливали, показуючи свою повагу до нього.

Стирачі – невідбілені рушники для витирання столу, лавок, посуду. Зі стирачем ходили корову доїти, ним накривали хліб чи діжу з тістом. Такі рушники могли прикрасити непишними візерунками або витканими кольоровими смужками.

Божники, або покутики – були гордістю кожної родини. Це рушники для образів. Для них брали найкраще тонке по­лотно, гарно вибілене.

Кілкові – це гарні рушники. Ними прикрашали картини, дзеркала, рамки з фотографіями.

Сватальні, або плечові – їх особливо любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами, щоб потім пов'язати сватів.

Рушники біля вікон і дверей – ці рушники на кінцях по­винні мати обереги, що бережуть оселю від злих сил. Обе­реги, як і узори, дуже різноманітні, та обов'язково мають бу­ти безперервними. Часто це вишиті чоловічки, що немовби взялися за руки і не пускають злі сили.

Були ще рушники подарункові – це весільні рушники та обрядові. Наречений і наречена ставали на рушник щастя, пов’язували руки молодим.

Учениця

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала.

І чую, гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м’ята.

Десь дзвінко бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник –

Так тепло-тепло стало.

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

За давнім звичаєм, якщо в родині під­ростала дівчинка, мати заздалегідь турбувалася про рушники. До їх виготовлення привчали ще з юного віку. Довгими зимовими вечорами дівча­та мережили узори. І від того, скільки встигала дівчина вишити рушників, складалася думка про її працьовитість, вдачу.

Раніше в 7—10 років мати привчала дочку до домашньої роботи, вчила шити, вишивати, прясти. Мати разом з доч­кою готувала посаг. Дівчата раніше добре дбали про свій посаг. Питали односельці у свекрухи: чи важка скриня в мо­лодої була, тобто, скільки напряла, наткала, навишивала? Горе дівчині, якщо свекрусі скриня здавалася легкою. По цьому судили про весь рід, а не тільки про дівчину. І все село знало, хто чепуруха, а хто ледащиця.

У пісні співається:

У коморі сволок — на ньому рушників сорок.

Діти. А ще мати повчала:

   Тримай хатиночку, як у віночку,

    І рушничок на кілочку.

   Тримай відерця всі чистесенькі

    І води повнесенькі.

   Прийдуть зовиці пити водиці –

  Будуть тебе хвалить.

Діти. А в іншій пісні дочка так дякувала матері

   –Та спасибі тобі, моя ненько.

   Що будила мене раненько.

   А я слухала, вставала,

   На рушнички пряла.

   На зеленім бережку стелила,

   На ясному сонечку білила.

Виконання української народної пісні «Вишиванка».

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала милому вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну та червоную нитку брала.

А червона ниточка – то кохання,

А та чорна ниточка – розставання.

А та чорна ниточка часто рвалась,

А червона ниточка легко слалась.

Ой, піду в неділеньку спозарання,

Подарую милому вишивання.

Сердься, мій голубчику, чи не сердься,

Будеш ти носити її біля серця.

 Учитель. Разом із вишитими рушниками на нашо­му святі особливо милують погляд і вишиті соро­чечки. До лиця вони усім – і хлопчикам, і дівчат­кам.  Шили в середу і п’ятницю, в інші дні пряли. Дівчата вишивали собі сорочки, блузи, хустки. Дехто потай, а то й відкрито вишивав сорочки своїм нареченим. І співали пісні. А з якою любов’ю матусі їх вишива­ли для своїх дітей! Починали сорочку шити, як й інші найважливіші роботи, в четвер – найщасливіший день. Лише в неділю нічого не робили.

Вишивали сорочку в різних областях України різними ко­льорами. На Поділлі – чорним, на Поліссі – синім, на Пол­тавщині – біллю (білими нитками). Біль – це удвоє зсукана вибілена нитка. Білили полотно в найтепліші дні літа.

Узори: ламана гілка, хміль – на рукаві.

Старовинні чоловічі сорочки були такі ж, як жіночі, тільки комір стоячий.

  Вишивали в основному гладдю, а хрестом на півдні Ук­раїни, пізніше –по всій Україні. Було таке повір’я, що вишита і подарована сорочка буде оберігати від лиха. Сорочку вишивали, дарували тільки близьким людям –дитині, братові, женихові, чоловікові.

Виконання пісні Н. Май «А сорочка мамина».

Учениця

Вишиваю рушничка різними нитками;

Там калина молода й ружі з солов’ями,

І барвінку синій цвіт, кущ рясного глоду.

Український рушничок – символ мого роду    

1.Тож шукатимемо, відроджуватимемо ще не забуте диво творення вишивки!

   2.Вишиватимемо червоним і чорним, усіма бар­вами нашої землі!

   3.Заквітчаємо наші домівки вишивками!

   4.Ми дуже раді, якщо зуміли торкнутися ва­ших сердець, збагатити ваші знання!

Учні (по черзі)

1.Ну що ж, за свято це чудове

   Спасибі вам і щирий вам уклін.

   Спасибі на добрі, на гарнім слові,

   Живіть багато, будьте всі здорові!

     2.А на прощання хочемо сказати:

   Шануйте, друзі, рушники!

   Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди.

3.Шануйте ті, що дала мати,

   Готуйте дітям –з чистої роси.

   Щоб легше їм в житті здолати

   Похмурі та скрутні часи.

   Шануйте, друзі, рушники!

4.   Хай здоров’я ніколи не зраджує вам!

   Будьте завжди такі ж ніжні, рідні й милі,

        Щоб вам радість і щастя, й любов

   Вишиваним цвіли рушником!

  (Танець дівчат. Звучить запис пісні «Калина» у виконанні

С. Ротару)          

  Багато ми сьогодні дізналися про рушники і я думаю, що кожен із вас захоче мати такий рушник для урочистої  хвилини, який був би дорогий вам і був оберегом для вас. Тож нехай  вам всім стелиться доля рушником.  Хочу нагадати слова Василя Скуратівського : «Маючи такі обереги, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію й родовідну пам’ять...»

Учень:

.
Хай сторона моя багата, красива  квітами й людьми,
Найкраща в світі рідна хата під ясеновими  крильми.
У ній тепло і очі мами, і доброта її руки,
А над смутними образами горять барвисті рушники.