Сценарій літературно-мистецького свята "Поет великої гармонії" (до 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича)

 

 

 

Поет

     великої

            гармонії

 

/До 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича/

 

 

 

 

Сценарій  літературно-мистецького свята

 

Учитель української мови та літератури

МАЙДАНІЙ Тетяна Степанівна

Епіграфи:   О Боже, дай, щоб я в змаганні

стояв, мов скеля, проти орд,

щоб смерть моя була – останній

гармонії акорд.

                            Б.-І. Антонич

 

Малі до щастя дверці:

захоплення та неба,

гармонії у серці –

нічого більш не треба…

   Б.-І. Антонич

 

/Святково прибраний зал. На сцені – стіл, застелений білою скатертиною. На ньому – розкрита книга із портретом            Б.-І. Антонича, перо в чорнильниці, запалена свічка, скрипка, пучок калини у вазі, перев’язаний темною стрічкою. На центральній стіні, прибраній вишитими рушниками, напис – «Поет великої гармонії»…/

 

Учитель:          Сіре, буденне життя, безбарвна дійсність, гіркі слова  

образи…

        Страшно, але погодьмося, що сьогодні життя перед кожним з нас постало у двох найвиразніших кольорах – чорному та білому. Людина, незалежно від того доросла вона чи шкільного віку, відчуває на собі перехрестя добра і зла, їх жорстоку непримиренну боротьбу.

Що робити, аби не холодна байдужість, а любов до життя вирувала у наших серцях? Щоб не презирство, не зло, а неповторні почуття радості, захоплення красою навколишнього світу наповнювали наші душі? Як вберегти нас від зневіри, безнадії, нелюбові?

На всі ці «що» і «як» можна знайти відповіді у творах неперевершеного Богдана-Ігоря Антонича…

Кожний письменник по своєму входить у літературу. Антонич належить до тієї плеяди митців І половини ХХ століття, яких у нашій літературі називають «забутими, «маловідомими», вилученими з літературного процесу, яким не пощастило ні на видавців, ні на критиків, ні на істориків літератури – ні за життя, ні після смерті…

Учень:        Відкриваєм для себе нові імена,

І глибинні думки, і душевні висоти…

Скільки років ховала їх прірва страшна,

Що хотіла наш дух, нашу суть побороти.

Скільки їх, що приходять з далекої тьми, -

Хоче серце усіх поіменно назвати…

І на болях своїх знову пишемо ми

Імена, імена…І вкорочені дати.

 

 

Учитель:          Дорогі гості нашого свята! Сьогодні ми зібралися з вами у цій

залі з нагоди 100-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича, який за життя здобув славу одного з найкращих  західноукраїнських поетів, а після смерті випав з історії української поезії, перебуваючи у зоні замовчування.

 

 

Учениця:    Невже справді мало статися так, як пророкував собі поет в

одному з віршів:

А ти, як завжди, сам в пустелі світу лютій,

Й оцінять марно, скупо, точно і тверезо.

А ти, як завжди, будеш сам під сонця гострим лезом,

Й складуть надгробний напис: жив і вмер забутий.

 

 

Учень:                Як же сталося так, що поет, який міг би, без сумніву,

збагатити світову літературу, зникає на довгі десятиліття після смерті своєї з українського письменства, ніби ніколи й не існував? Чому його творчість залишалася невідомою довгі десятиліття?

 

 

Учениця:   Гляньмо правді у вічі. А правди гіркої

Не сховати в густі ковили…

Із відваги і світла вставали герої,

Із пітьми – яничари росли.

Ой, тобі, Україно, пекло і боліло

Від чужинських образ без вини,

Та найгірше оте, що твоє біле тіло

Мордували рідненькі сини.

Стерли пам'ять віків – аж зробилися діри,

Скров’янили надії блакить.

Відреклися вони від отецької віри,

Щоб ту віру на людях ганьбить.

Хай приходить прозріння у віщій печалі,

Щоб серцями спокутувать гріх.

І встаєш ти, Вкраїно, на зло яничарам,

У відвазі героїв своїх.

/Звучить класична інструментальна мелодія/

 

 

Учень:           Відроджувати ім’я Антонича розпочали у 60-х рр. ХХ ст.

учасники Клубу творчої молоді «Пролісок» у Львові. Вони влаштовували  різні вечори. Одним із перших  був вечір поезії Б.-І. Антонича. Зала була заповнена. На тому вечорі учасники «Проліска» вирішили піти на Янівський цвинтар і розшукати могилу Антонича. Від могили залишилося  заглиблення, засипане листям, і виросло високе дерево…

 

 

Учениця:        Отже, сповнилося й інше передбачення поета, висловлене в

одному з віршів:

Спочине серце під крислатим кленом,

порине в море трав земне,

і тільки пісня, вільна, спіла,

жива, нестримна, горда, сміла,

ітиме далі вже без мене…

/Звучить пісня «Доля українця»/

 

 

Учень:               За свідченням Ігоря Калинця, наступного дня він виготовив

табличку, зробив напис, поїхав на цвинтар, знайшов там на звалищі більш-менш добрий дерев’яний хрест, прибив табличку, де було написано «Богдан-Ігор Антонич» та роки його життя. Так ім’я поета потроху виринало з небуття…

 

 

Учениця:         Це було т.зв. перше повернення  Антонича. Тоді, у середині

60-х рр. ХХ ст., ще остаточно не погас дух хрущовської відлиги. Тому ще встигли вийти твори поета: «Перстені молодості» (1966, Пряшів), «Пісня про незнищенність матерії» (1967, Київ), найповніша і найменш профільтрована була книга «Зібрані твори» (1967, Нью-Йорк).

     Хоча перше повернення Антонича тривало недовго, його поезія суттєво вплинула на творчість шістдесятників: Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, що тяжіла до національних джерел і була далекою від соцреалізму. Це і стало причиною дальшого замовчування творчості Антонича і його офіційного несприйняття…

/Звучить повільна класична мелодія. На фоні її читці декламують…/

Учень:        Антонич був хрущем

І жив колись на вишнях,

На вишнях тих,

Що їх оспівував Шевченко…

      Не варто думати, що, написавши такі рядки, поет пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Це його серйозна світоглядна заява. Це його визначення власного духовного походження та обожнювання  української природи.

 

 

Учениця:        Але для того, щоб написати ці рядки, він мусив стати

людиною. Отож, розпочнемо розповідь про життя та творчість цього, без сумніву, найбільшого галицького поета звичайним твердженням:

      Антонич був поетом і жив колись у Львові…

/Мелодія наростає. За мить звучать рядки…/

 

 

Учень:               Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня

1909 року в роди ні священика. Його рідне село Новиця тепер знаходиться на території Польщі.

       Новиця – мальовниче гірське село. Пасовища, поля й городи на схилах гір, темно-сині смерекові ліси, дзвінкі ручаї, звори й потоки – краєвиди, оспівані Антоничем, є реальністю.Тут, у Новиці, побачив світ поет, і той світ був йому прекрасним, допоки очі не доглянули людської убогості, страшної і такої неминучої для його односельчан.

 

 

Читець І:  Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить  і шиби мочить,

розмови стишені веде…

Як символ злиднів виростає

голодне зілля – лобода.

Відвічне небо і безкрає,

відвічна лемківська нужда…

                                    («Елегія про співучі двері»)

 

 

Читець ІІ: Пожежі й повені проходять,

лишаючи лиш пустирі,

рокочуть війни і минають,

зміняються володарі,

літа пливуть, мов гірські води,

і про опришків дощ осінній

вже тільки спомини виводить.

Чимало бур так прогуло.

Лиш ти однакове й незмінне,

далеке лемківське село.

Туди, мов стріли, шлю слова,

туди крилата пісня лине.

З села такого вийшов я,

життя звеличник-верховинець…

                                    («Елегія про співучі двері»

 

 

Учень:         На жаль, хата Антоничів не збереглася. А стояла вона коло

церкви, у центрі села, де сьогодні збудовано скромний пам’ятник із зображенням обличчя поета.

     Хто ж були батьки цього майбутнього поета, воістину великого галичанина і справжнього патріота України?

     Родина Антоничів була досить заможньою. Вони походили із давнього священичого роду. Справжнє прізвище батька – Кіт, але незадовго до народження сина, батько змінює прізвище на Антонич. По-особливому трепетно і дбайливо ставилась до хлопчика мати, адже він був єдиною дитиною у цій благочестивій галицькій сім’ї…

              /Виходить мати  із немовлям на руках, сідає. Співає колискову…/

 

 

Мати:       Не думай. Спи! Думки – отрута щастю,

Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний,

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаєш.

Це справді зле, що покохаєш надто,

Заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

                               («Пісенька до сну»)

 

 

 

 

Учениця:        У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш

сонцю, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування, а здивування  – в таке почуття, яке за браком точнішого слова можна назвати щастям… Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві.

       Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м’якими й веселими стежками, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Деякий час батьки з десятилітнім Богданом живуть  на Львівщині…

        Труднощі війни відбилися на здоров’ї хлопця.  Від природи він був хирлявим і кволим, тому часто і тяжко слабував. Це і стало причинного того, що до початкової школи він не ходив…

 

 

Учень:                Важко сказати, хто і як саме виховував майбутнього поета.

Але, як стверджують дослідники, особливий вплив на його виховання мала няня – звичайна сільська дівчина. Вона читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала українських пісень. Була й інша галичанка, що вплинула на світогляд Богдана– приватна вчителька, що готувала його до вступу в гімназію. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в м. Сяноці Антонич горнувся до українського товариства студентів?

 

 

Учениця:       Але це станеться згодом. А поки що босоногим засмаглим

хлоп’ям мчить поетове дитинство, про яке колись він напише так…

        /Виходять діти/

 

 

Хлопчик:    Великий світ, широкий,

довкола круглий обрій.

О, як це дуже добре

чотири роки мати.

Світ грає мерехтливо,

безкраїй, дужий світ.

О, без кінця щасливо,

коли тобі п’ять літ.

 

 

Хлопчик:    Росте хлоп’я, мов кущ малини,

підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних

записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги,

назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом

співають в квітні юні дні.

                  («Назустріч»)

 

 

Дівчинка:  Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

Почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипле листя кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич і росте трава.

                                                        («Весна»)

 

 

Хлопчик:   Обплетений вітрами ранок

Шугне, мов циганя, з води

і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць в кручу,

мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде розсміяний і босий

хлопчина з сонцем на плечах.

                                       («На шляху»)

 

 

Читець:    Співучі двері, сивий явір,

старий мальований поріг.

Так залишилися в уяві

місця дитячих днів моїх,

так доховала пам'ять хлопця

затьмарені вже образи,

такий обмежений вже обсяг

тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює,

та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить

хлоп’ячі радощі та бурі…

І дім, і міст, мабуть, стоять,

але для мене вже минули

і тільки спомином горять.

Неситий  крук над мостом крякав,

плило рікою сонце в світ.

Туди ходив ловити раки,

коли мені було п’ять літ.

Колола пальчики шипшина,

устами ссав солодку кров.

На зорі задививсь хлопчина,

Але своєї не знайшов…

                        («Елегія про співучі двері»)

 

 

Учениця:       А далі було навчання… У червні 1920 року Богдан-Ігор склав

Вступний іспит до 1 класу державної гімназії ім. Королеви Софії у м. Сяноці і до 8 класу був учнем цього навчального закладу.

 

 

Учень:        …Широкий світ, від серця ширший

і ширший вітер на селі.

Не помістити в цьому вірші

ні зір, ні неба, ні землі.

Шляхи широкі у безкрає,

поїхав хлопцем я у світ.

Насправді стриму час не має,

хоч важко це нам зрозуміть…

                («Елегія про співучі двері»)

 

 

Учениця:        Учився Антонич добре. Але, як згадують очевидці, «не любив

вириватися вперед», тобто особливо вирізнятися з-поміж усіх. Саме в цій єдиній на всю Лемківщині польській гімназії (українських тоді взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку на латинь.

      У 1923-1925рр. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонича й мав на учня великий вплив. Пізніше Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх з «нестримним захопленням».

       А взагалі юний гімназист і сам досить непогано малював та серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

 

 

Учень:             Музика… Вона займала особливе місце у житті майбутнього

поета. Вона захоплювала його, зачаровувала, дивувала. Антонич – гімназист виявляв неабиякі музичні обдарування. Він дуже любив грати на скрипці. Пізніше у віршах називатиме її  «музичним деревом». Часто виступав на шкільних  концертах і пробував складати музичні твори сам. Один з його творів  (а це був марш) грала ціла гімназія.

            /Виходить хлопець із скрипкою в руках/

 

 

Скрипач:    Крилата скрипка на стіні,

червоний дзбан, квітчаста скриня.

У скрипці творчі сплять  вогні,

роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,

п’янливе зілля, віск, насіння

та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м’ятний трунок,

зелені краплі яворові.

Дзвени, окриленая струно,

весні шаленій і любові!..

                                         («Три перстені»)

          /Хлопець виконує класичну мелодію на скрипці/

 

Учениця:        Наступна сторінка життя Антонича – навчання у Львівському

університеті. Воно припадає на 1928-1933 роки. Навчався поет на філологічному чи як тоді говорили, на філософському факультеті (спеціальність – слов’янська філологія). Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій…

 

Читець:     Задзвеніли сади,

задзвеніли піснями.

Я такий молодий,

повний юними днями…

Засміялись уста,

засміялися очі.

Грає радість пуста

в весняні, теплі ночі.

Вже зелені сади,

вже весни кантилена.

Ще мій сміх молодий,

і душа ще зелена.

Вже розквітлі сади,

вже весни повно й світла

в кожнім плесі води,

і душа вже розквітла.

Зашуміли сади,

плине легіт привітний

Я такий молодий,

а одначе самітний…

                  («Сади»)

 

 

Учениця:       У 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання

життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Майже одночасно з «Привітанням життя»  поет готував збірку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Знаменно те, що він не опублікував її. Ця  книжка – наслідок класичного виховання молодої душі в класичному священницькому середовищі. Чому? Чи тому, що поет був не задоволений нею, чи вважав, що вона є інтимною розмовою з Богом, таїною, яку не розголошують?.. Хто зна…

 

 

Читець:     Боже, чи ти знаєш, як нам віри треба –

більше, як насущного, черствого хліба,

чи ти знаєш нашу тугу ввиш, до неба,

як тяжить щоденщини колиба.

Як треба усміху твойого,

як радості серцям,

як оборони від усього злого,

як сонячної віри треба нам.

Як блакитної  квітки надії,

як великої правди – сонця уночі,

як золотої рівноваги дійсності і мрії,

як гармонії душі.

                                      /« Litania» /

 

Читець:     Молитва людська є, неначе дим,

кружляє над селом, мов білий лебідь,

аж стовбуром кудрявим, золотим

розвіється по кришталевім небі.

Молитва людська – це готицька вежа,

Що виструнена навсторч у блакить

що захват майстра й біль її мережив –

над гамором юрби німа мовчить.

Молитва людська є. немов тополя,

на небо дивиться над ланом жит,

струнка, тонка, самітна серед поля,

хитається від вітру та дрижить.

Молитва людська є, немов орел,

над хмари вилетить з землі порога,

аж задрижить, неначе перепел:

побачить вогняне обличчя Бога.

                                              («Молитва»)

 

 

Читець:     Коли довкола ніч є чорна,

життя важке, неначе жорна,

а серце з болю мліє,

приходиш ти, надіє.

Приносиш ясний усміх долі,

хвороба гоїться поволі,

обнова в серці спіє.

О нам світи, надіє.

Коли розпечені в нас чола,

душа отруєна та квола,

твій свіжий холод віє.

До нас лети, надіє.

Іде на манівці дорога,

не бачиш сонця з-за порога,

зневіра в серці тліє,

приходиш ти, надіє, дочко Бога!

                                               («Spes»)

 

Учень:              Закінчення університету збіглося а Антонича з видатною

подією в його житті – виходом у світ другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські відкриття, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезій. У «Трьох перстенях» поєднується простота з образною ускладненістю деяких інших його творів, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Читець:     Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п’янити?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

                                («Автопортрет»)

 

 

Читець:     Схилились два самітні клени,

читаючи весни буквар,

і знов молюсь землі зеленій,

зелений сам, немов трава.

Оброслий мохом лис учений

поетику для кленів склав.

Співає день, співають клени,

лопоче сонячна стріла.

                                       («Клени»)

 

 

Читець:     Весно-слов’янко синьоока,

тобі мої пісні складаю!

Вода шумить у сто потоках,

що з дна сріблистим мохом сяють.

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля їде.

Скрипки окрилюються співом,

і дзвонять тарілки із міді.

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна і п’янлива,

червоний клен, мов стяг.

Це ти мене заворожила

на смерть і на життя.

                              («До весни»)

 

 

Учениця:         До речі, про весілля. Антонич одруженим не був. Але

дослідники стверджують, що була у поета наречена – Ольга Олійник. Іноді вона називала себе його дружиною. Є свідчення, що справді планувалося їх весілля, але воно не відбулося. Можливо, через те, що Ольга була простою дівчиною з села, походила з багатодітної родини. А батьки такий вибір не схвалили…

       Проте кохання Богдана та Ольги було щирим і взаємним. Вона з захопленням слухала його поезії та розповіді, доглядала за Антоничем, коли той занедужав, записувала твори, які диктував хворий… Неподілена туга молодості відіграє неабияку роль у зростанні напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника.

                    /Виходить дівчина у білому вбранні із запаленою свічкою в руках/

 

 

Дівчина            В малій кімнаті стіни, наче руки

із свічкою    тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А гнотик, в восковім їздець стремені,

Свої маріння топить дивні, безіменні,

Мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,

хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

хоч палить власне тіло срібно-біле,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче

й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

                                                            («Свічка»)

 

Читець:          Село вночі свічок не світить,

боїться місяця збудити,

що жовтим без наймення квітом

цвіте в садах, дощем умитий.

Густа вода спливає з гребель,

де обрії спинились в леті.

У бурих кублах побіч себе

звірята, люди і комети.

Забута земле під дощами,

під оливом рудого неба!

Ця пісня серцю, наче камінь,

а все ж її співати треба.

                                   («Забута земля»)

 

 

Учень:                 Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно

літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті робили все, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера  мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався як славіст). Однак керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

 

 

Учениця:           Ідея батьківщини мучила його. Вона була дорога йому не

тільки як поетові, а й як людині, по національному почуттю якої гатили молотом, намагаючись зігнути його. Та Антонич боготворив Україну…

   /Звучить пісня «Мати наша – Україна»/

    /Виходить батько з Олею/

 

 

Оля:             Що це є Батьківщина? –

 

Автор:       раз питалася Оля,

а батько відповів на це дитині:

 

 

Батько:     Знай, Батьківщина – це ріка, що серед поля,

поза селом, ген, попід, лісом, тихо плине,

це в саді нашому дерева, зілля, квіти,

це на ланах пшениця злотокоса,

це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер,

це на левадах скошена трава в покосах,

це наші всі пісні і молитви щоденні,

це рідна мова – скарб, якого ти не загубиш,

це небо, синє вдень, а серед ночі темне,

це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш.

                                                             («Батьківщина»)

 

 

Учениця:    У Богдана-Ігоря Антонича вся природа живе, рухається, мислить.

Послухайте опис дитячих вражень із його повісті «На другому березі» - і все стане зрозумілим:

               «Діти в лісі… Груди ширшають від розгону і вітру. Груди налиті криком молодості… Тіло пливе в повітрі, мов плесо ріки… І серце тріпочеться… Дерева кружляють. Довкола, довкола, довкола… Дерева танцюють. Дуб із березою… Квіти підплигують, наче метелики. Червоні, жовті, білі, блакитні, сині. Завія квіток. Дощ, листя. Зелено, зелено…»

      /Танцюючи, виходять дівчатка у костюмах квітів./

 

 

Гвоздика:   Зелені сутінки. Гвоздики –

посли весни. П’яній до краю!

Який цей світ знов став великий!

І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро-гвоздика електрична.

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

                                         («Гвоздики»)

 

 

Півонія:         Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке сп’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!..

Натхнення темне, музо  вічна!

Б’є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній  молодість червона.

                                               («Півонії»)

 

 

Жовтий           Червоне золото тюльпанів

тюльпан:   на сірім сонці – танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика…

Крізь сірий шовк – безбар’вя сіре –

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йду в незнане!..

                                           («Тюльпани»)

 

 

Червоний        Тюльпани два, мов ти зо мною,

тюльпан:   на двох краях життя пустелі

даремне кличуть, лиш водою

йдуть світла золоті тунелі.

Червоне полум’я двох квітів

крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.

Так родяться мистецтво й міти

із туги за далеким, вищим…

Червоне полум’я двох квітів

Просвітлює сіряву сутінь,

червоне полум’я тюльпанів –

цвісти, горіти, проминути.

                                        («Тюльпани»)

 

 

Фіалка:         Фіалка й телефонна трубка

заворожливим сяйвом кличе,

і місяць, мов червона губка,

зминає попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену , темна мушля

і вухо ночі – лійка чорна,

і пахощі духмяні душать,

мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіалок смутком кришиш

і пригортаєш , сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням.

                                            («Фіалки»)

 

 

Троянда:         Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світлі верстви

розміряно і землі, води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день  рясний на чар нестертий.

В крові троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

                                          («Троянди»)

 

 

Учениця:        У поета ранок може шугнути з води, мов циганя, сонце

скочити з трави сполоханим лошам, а місяць – відчинити брами ночі… В Антонича і природа, і людина розсіяні, і розспівані… Поет настільки органічно злитий з природою, що відірвати його від неї просто неможливо.

 

 

Учень:            Чому Антонич так часто і так пристрасно «вивчає» взаємини

людини і рослини?

     Справа, мабуть, у тому, що рослина має недосяжну людині вірність місцеві народження, мінливу зовнішність. У рослин немає звірячої брутальності й хитрості при відстоюванні своїх прав на життя, зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалість, та найважливіше – це їхня краса, така відмінна від краси людини, і божевільна щедрота та безкорисливість, ніби розрахована на людський пожиток, на допомогу людині. Все це будить захват поетичної уяви…

 

 

Читець:         Вже ніч, нагріта п’яним квіттям,

димиться в черемховій млі,

і букви, наче зорі, світять

в розкритій книжці на столі.

Стіл обростає буйним листям,

і разом з кріслом я вже кущ.

З черемх читаю – з книг столистих –

Рослинну мудрість вічних пущ.

                                        («Черемховий вірш»)

 

/Виходить дівчина в українському вбранні із китицями калини у волоссі та в руках/

 

 

Дівчина:     Калина похилилась вниз,

мов ягода, росте червоне слово.

Весні окриленій молись,

Карбуй на камні пісню калинову!

Та промінь сонця, мов стріла,

проколе слово і проріже камінь,

і лиш калина, як цвіла,

цвіте щороку листям і піснями.

                                                 («Калина»)

 

 

Читець:     (із жовтим листком у руках)

Діткнулась ставу осені рука,

Паде на хвилі журавлине : кру,

І поширяється далеч укруг,

Друкує в хмарах зорями друкар.

В руці з землі листок маленький дру.

О, як є повно в нім зими примар,

Та крихта літа ще життя трима.

Листок маленький, мій зів’ялий друг.

Розвіється життя останній хунт,

Що вітер все про нього грав…

Коли за щастя вів із ним ти спір.

Тане сумуй; ти весну мав…

                                       («Розмова з листком»)

 

 

Читець:     /із соняшником в руках/

   Солом’яні, руду, мутні краски

вже осінь пензлем сонця по городі

розкидує, й старій, гнилій колоді

подібні барвою стають листки…

На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,

горох журливо хилиться та й годі.

Босоніж буйний вітер біг по броді,

ногами топче мокрими стручки.

І опустіє лан, що цвів у літі.

Зістанеш ти самітний та німий,

в блиск дивлячись, що вічно той самий.

Хай дощ, хай буря, хай зів’януть квіти,

осліпнеш, почорнієш та глядіти

не перестанеш ти ні … ми.

                                                («Соняшник»)

 

 /Звучить пісня «Сонце листя золотого…»/

Учень:              Своєрідним є і ще один твір Антонича – це поезія «Молитва».

Але звернена вона до особливого Бога – природи…

/ Виходить читець в оточенні Квітів, Соняшника, Калини/

 

 

Читець:       Навчіть мене, рослини, зросту,

буяння, і кипіння, й хмелю.

Прасловом, наче зерном  простим,

хай вціло в суть, мов птаха трелем.

Навчіть мене, рослини, тиші,

щоб став сильний, мов дужі ріки,

коли до сну їх приколише

луна неземної музики.

Навчіть мене, рослини, щастя,

навчіть без скарги умирати!

Сприймаю сонце, мов причастя,

хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце – прабог всіх релігій –

золотопере й життєсійне,

благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,

святий, арійський знак таємний,

накреслю я його на хаті

і буду спати вже спокійний.

                                                  («Молитва»)

 

 

Учениця:    …накреслю…[сонце] я … на хаті

і буду спати вже спокійний…

              Символічні рядки. Цей вірш датований березнем 1936 року… А наступного року Антонича не стало.

 

 

Учень:             Він помер  у липні 1937-го. Після операції апендициту він вже

мав намір виписатися  додому, але друга недуга – запалення легенів – підкосила його навіки.

  Лиш на власнім безумстві опертий,

я бажав увесь шлях перейти тільки сам.

Без хитання в наближенні смерті

навіть небо відштовхував, п’яний життям…

                                                                  («Confiteor»)

 

 

Учениця:        Похований поет у Львові на Яновському цвинтарі. У похороні

 брав участь митрополит Андрей Шептицький, багато священиків, художників та ін. митців.

 

 

Учень:              Після смерті Антонича його батьки проживали у с. Бортятин

Мостиського району на Львівщині. З часом могила поета запалася, і ніхто її не поновив. Згодом прийшла радянська влада, а потім розпочалась війна. Було не до того. Тимчасовий дерев’яний хрест впав. Мати поета на старості осліпла. Очевидно, батьки не могли доглядати за могилою, а друзі, що у Львові боялися.

           Аж до 1968 року не знайшлося в Україні нікого, хто міг би, ризикуючи своїм становищем, піднести голос в обороні цього велетня слова й духу.

 

 

Учениця:               Дуже прикро, але сталося так, що поет, який міг би немало

 додати до світової літератури, зникає на 30 років після своєї смерті з життя українського письменства, ніби ніколи й не існував… Нам болить його передчасна смерть. І сьогодні, і завжди буде жаль, що цей чоловік жив так мало – всього 28 років…

 

 

Учень:                Якихось 7-8 років тривало активне творче  життя Б.-І.

Антонича, але за цей короткий час він пройшов шлях, що вимірюється десятиліттями, бо його образи, мотиви, ідеї і сьогодні чарують читача. Поет відійшов, поселився у своєму домі «за третьою зорею», але залишилися на землі його твори, яким судилося жити довше, ніж їхньому авторові…

 

 

Учитель:            Постать Б.-І. Антонича, нехтувана за радянських часів,

набуває все більшого значення в умовах української державності й свободи. Безперечно, це один з українських геніїв ХХ ст. Його метафори ведуть до усвідомлення духовного, вищого й незбагненного начала в людині.

        Проте його доля повелася з ним, як нерозумна легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, поступаючись місцем змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу – смерть і штовхнула його в її обійми. Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талант обов’язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб’ється крізь усі перепони задля рідної землі, рідної культури…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Список використаної літератури

 

 

1. Антонич Б.-І. Велика гармонія. – К.: Веселка,2003.
2. Вільний мандрівник у неосяжну далечінь: до 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича. Сценарій //Укл. Звольська Н.Г. – Львів, 2009.
3. Дирда Г.В. Вивчення творчості Б.-І. Антонича //Вивчаємо українську мову та літературу у школі. – 2009. - №33. – С.2-7.
4. Ільницький М. Пейзажі з вікна //Педагогічна думка. -2009. - №3. – С. 39-44.
5. Усі українські письменники /Упор. Хізова Ю.І., Гоголева В.В. – Харків: Торсінг плюс, 2006. – С. 10-14.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Майданій Тетяна Степанівна

Поет великої гармонії /до 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича/ (Сценарій літературно-мистецького свята)

 

 

Сценарій стане у пригоді вчителям-словесникам, бібліотекарям, учням, усім, хто цікавиться питаннями історії української літератури, висвітленням її забутих сторінок.

 Матеріали літературно-мистецького свята допоможуть всім шанувальникам творчості Б.-І. Антонича глибше пізнати його багатогранний поетичний талант, відкрити і збагнути його тривожну душу, великий патріотизм та справжнє художнє бачення світу й природи у ньому .