Сценарій "Не звільняється пам'ять. Відлунює знову роками..."

Вечір вшанування пам’яті 86 річниці голодомору.

 

                           «Не  звільняється  пам’ять.  Відлунює  знову  роками…»

 

 

Ведучий 1.

 Не  звільняється  пам’ять.  Відлунює  знову  роками.

 Я  зітхну …  запалю  обгорілу  свічу.

 Помічаю:  не  замки – твердині,  ні  храми –

 Чорнозем скам’янілий  – потріскані  стіни  плачу.

 Піднялись,  озиваються  в  десятиліттях

 З  далини,  аж  немов  з  кам’яної  гори

 Надійшли.  Придивляюсь: «Вкраїна  ХХ  століття».

  І  не  рік,  а  криваве  клеймо: «тридцять  три» .

 

Ведучий 2.

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

 

Ведучий 1:

1932-1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

 

Ведучий 2:

Загибель мільйонів людей під час голоду влада намагалась приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР, в той час, коли просто на вулицях, від голоду падали з ніг люди, під  деревами пухли діти, великою чорною рікою текли материнські сльози від горя. Надія залишалась лише на одного Господа Бога. Молились, щоб Всевишній змилувався хоча б над їх дітьми.

 

Ведучий 1:

Нині ми знаємо, що то було. То був не голод, а штучно організований, свідомо спрямований на вигублення українського народу, голодомор. Це була війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневинного. Це був масовий сталінський терор, спрямований на винищення українського народу.

 

Ведучий 2.

 Розпочалася війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не вбивали, не стріляли – у них просто забрали всю їжу, оточили на кордонах  військами  і  спокійно дивилися, як вони повільно  у  нестерпних муках помирають від голоду.

 

Учень 1:  (тримає у руках плакат)

    В Україні під час голодомору 1932-1933 років помирало:

 

щодня - 25 тисяч людей,

щогодини - 1000 чоловік,

щохвилини - 17 чоловік.

 

Учень 2:

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива-

Рік 32-ий. Голод. Голод.

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Восьми мільйонів, Боже мій!

Не долічилась Україна.

(перестановка учнів)

 

Ведучий 1.

 Голодомор мовою фактів.

Ведучий 2.

 Політика Голодомору – це примусове вилучення всіх продовольчих припасів.

 

                                                                      (Мелодія)

Учень 1.

 Липень 1932р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель. Того року урожай хліба був гарний, але надійшло розпорядження, що хліб роздали незаконно. Почали збирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна – це було велике щастя.

 

Учень 2.

 Серпень 1932р. – ухвалено так званий закон «Про 5 колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці   на полях.

 

Учень 3.

 Листопад 1932р.- запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян.

 

Учень 4.

 Грудень 1932р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, зокрема насіннєві.

 

Учень 5.

 Блокада мешканців окремих територій на всієї України.

 

 

 

 

Учень 6.

 Січень 1933р. – в Україні запроваджують систему «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства.

 

Учень 7.

 Лютий 1933р. – заборонено виїзд за межі України і Кубані в той час переважно заселеної українцями.

 

Учень 8.

 Влада продовжувала вивозити зерно закордон.

 

Ведучий 1:

Це було не стихійне лихо. В селах зібрали великий урожай хліба. Але весь хліб з колгоспів було наказано здати і вивезти. Вивезли навіть той, що залишився на насіння. Потім почали забирати хліб і у селян. Коли хліб було відібрано, відбирали все, що можна було їсти. Люди з’їли все ще до Нового року. Різдво було голодним. Вижили ті, у кого хтось працював в місті. Там видавали пайок, хоч він був бідненьким. Люди були доведені до відчаю.

 

Ведучий 2:

А хліб був. І був він не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Нам з вами, теперішнім, важко зрозуміти, що можна померти з голоду. Як це – зовсім немає чого їсти?.. Зовсім… День, тиждень, місяць, не один місяць.

 

Ведучий 1:

Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці.

 

Ведучий 2:

Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але майже все це пошукові загони знаходили...

 

Ведучий 1.

 Найстрашніше почалося навесні 1933 року. Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можливо було жувати.  Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

 

Ведучий 2:

І настав  початок  кінця.

 

 

 

 

 

 Учень:

То був  страшний, навмисний  злочин.

Такого  ще  земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу  міцно зав’язали.

Сліпу пустили  старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями  всіялося поле.

Ні  хрестика  і  ні  могили –

То був такий навмисний голод…

 

                                      (Пісня «Мамо, мамо, дай хоч скоринку»)

 

Ведучий2: 

Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: вмирали на плодючих чорноземах, вмирали просто полях, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім’ями, вилягали цілі села.

 

Ведучий 1:

 У світі немає іншої такої країни, де кожен метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – у живих не було сил.

 

Ведучий 2.

Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли  на візках, у кого була ще хоч якась сила. Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей.  Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

 

Учень:

Ні труни, ні хрестів, ні тризни!

Прямо в яму. Навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

 І її затамований гнів

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиці під вітрюган!

То причастя твоє, українко,

Українцю, то твій талісман!

 

Ведучий 1:

Українця зломили… Зломили найжорстокішим, нелюдським чином – голодом. Чути, як твої діти  весь час просять їсти, бачити їх повільну смерть – таке можна пережити тільки збожеволівши самому.Але порятунку не було.

 

                                                        Перегляд відеоролика

              «Моторошний фільм про трагедію українського народу 1932-1933 рр.»

 

 

Ведучий 2.

Чи  була  того  року  весна?  Чи  прилетіли  до  знайомих  людських  осель  довірливі  лелеки?  Чи  співали  травневими  ночами  у  вербах  над  ріками  солов’ї?  Ніхто  того  не  пам’ятає  сьогодні.  Пам’ятають  інше.

                                       ( Посилюється музика, виходить дитина

                                              Музика стихає говорить дитина)

Дитина.

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Світу не бачила білого, Бозю.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Ми всі давно вже голодні старці.

Холодно, Бозю,сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці.?

 

Учень:

 Ти кажеш, не було голодомору?

 І не було голодного села?

 А бачив ти в селі пусту комору,

 З якої зерна вимели дотла?

 

 Як навіть вариво виймали з печі

 І забирали прямо із горшків,

 Окрайці виривали з рук малечі

 І з торбинок нужденних стариків?

 

 Ти кажеш, не було голодомору?

 Чому ж тоді, як був і урожай,

 Усе суціль викачували з двору, -

 Греби, нічого людям не лишай!

 

 Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах,

 І досі ще стоять мені в очах…

 А кажеш – не було голодомору!

 

Ведучий 1.

 Щоб майбутні покоління знали про народне лихо, кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні устами нашими учнів заговорять свідки і жертви голодомору. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати.

 

Ведучий 2:

Анастасія Кучерук, жителька села Червонознам’янка, пригадує:

 

Учень:

«На світі весна, а над селом нависла чорна хмара: діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах, ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт, велика голова, похи­лена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить ди­тина й чогось гойдається всім тілом: назад, уперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечно одне і те ж напівголосом: «їсти, їсти, їсти...».

Ведучий 1:

Петро Соловинюк із села  Омельник:

Учень:

«Батько кла­де на тачку двох моїх братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх до мами. Батько почав ло­патою кидати землю в яму, а я —руками. Згодом помер і батько... І так від моєї родини ні могили, ні хреста. Тільки імена».

Ведучий 2:

 Олександра Столбіна із села Єрки:

Учень:

«Ми жили біля станції, я бачила жахливі картини, які не можу забути. Трупи валялися на кожному кроці. Мені на все життя запам'яталась опухла мертва жінка, що лежала горілиць біля багажного складу, і ще живе немовля, жалібно хникаючи, намагалося задублими рученятами дістатися до материних грудей. Поруч прямо на снігу сиділо ще двоє трохи старшеньких дітлахів. Замість одягу на них було якесь лахміття, а ноги обмотані ганчірками».

 

Ведучий 1.

У молитві «Отче наш» є сім прохань, які людина просить у Бога. Од­ним із них є: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Повірте, коли нічого їсти — найбільше хочеться хліба. Коли хліб є — людина про нього не думає.

                             (виходить дівчина  з хлібиною на вишитому рушникові)

Дівчина:

 Я цілуватиму цю запашну хлібну скоринку. І щиро молитимусь за тих, у кого її не було на столі у голодному тридцять другому і тридцять третьому. Від імені мільйонів українців, яких ми називаємо жертвами голодомору і яких я ніколи не знала, я

цілуватиму хліб.  І дякуватиму Бога за те,що його маю…

Учень:

 На скибку  хліба я дивлюся,

Рум’яну, білу, запашну.

На скибку хліба я молюся,

До неї руки простягну.

Молюсь за тих, хто  скибки тої

Не дочекавсь, заснув  навік

Зими холодної, лихої

В  той чорний, 33 –ій рік.

 

Учень:

 Молюсь за нас, дорослі й діти

Щоб не зазнали бід  отих.

Нехай поняття  «хліб» і «жити» -

Завжди належать до святих.

 

Учень:

Хліб священний лежить на столі

Запашний і рум’яний, високий.

Знають добре малі і старі,

Що то рук хліборобських неспокій.

Хліб священний лежить на столі –

В нього запах жнив’яного літа.

Хай завжди буде хліб на столі

І як сонце,  сіяє  над світом!

                            (Виходить учениця в українському національному одязі)

Україна:

Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ти відійшла?

Чого ж залишила мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів?

Чи ж не бачиш криниць, повних українських сліз?

Чи ж не бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила?

Де ж ви, сили небесні?!

Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси, стривайте!

Куди ж ви, як же я без вас?

Україна: (голосніше)  

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі!

Всі сили земні і небесні, простіть!

 

                                              (Всі учасники виходять на сцену)

Ведучий 2:

 Світ мав би розколотися навпіл, сонце перестати сві­тити, Земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля не перевернулася. Вона обертається, як їй і на­лежить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.

Я закликаю вас згадати усіх тих, хто страждав і помер під час великого голодомору.

 

Ведучий 1:

Давайте ж хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору.

                                                           (Хвилина мовчання.)

Ведучий 2:

У день вшанування пам’яті невинних жертв Голодомору 24 листопада о 16.00 запаліть поминальні свічки, об’єднайтесь у слові й молитві за Україну.

 

Учень:

Поставте свічку – за Марічок,

Поставте свічку – за Іванків,

Що відійшли у вічну вічність…

Поставте! Хай горять до ранку…

 

Учень:

За всіх бабусь запалим свічку…

За дідусів – хоч невеличку…

Вселенський біль – батьківські очі!

Поставте свічечку до ночі…

 

Учень:

Всім матерям –хоча б по свічці!

Хай на весь світ кричать!Хай світять!

Хай люди чують!Космос бачить!

Бо ні забуть, ані пробачить

Не можна і не в силах того,

Як нелюди дурили Бога!.

 (Звучить пісня О. Білозір «Свіча»

Учні запалюють свічки.)

Ведучий 1:

Нехай ці вогники зігріють душі загиблих.

 

Ведучий 2:

Мільйони ні в чому не винних жертв, яких вже ніколи не повернеш, – це є наша пам’ять і водночас, застереження майбутнім поколінням всього людства.

 

Ведучий 1:

Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

 

Ведучий 2:

Ми повинні знати правду минулого не заради простої людської цікавості, а заради щасливого  майбутнього.

 

Ведучий 1:

 Україна пам’ятає!

 

Ведучий 2:

Світ визнає! 

 

Ведучий 1:

 І нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне.

 

                                              (Пісня Господи, помилуй нас)

Ведучий 1:

На цьому наша година вшанування пам’яті жертв голодомору закінчена. Дякуємо за увагу.