Сценарій !Українська хустка"

Українська хустка

1. Доброго дня, шановні присутні!

2. Доброго дня, хранителі українського дива – хусток.

1. На ній і гроно , і пелюстка,

І небо,й райдуги на ній…

Мов берегиня вроди хустка,

З давен у нашій стороні.

2. Україна… Тут жили наші батьки, діди і прадіди, тут корінь українського народу, який сягає у глибину століть. А знати свій народ-це знати мамину пісню, що вчила добра і ласки,пам’ятати батьківську хату, знати прабабусину розмальовану скриню, з трепетом брати в руки речі, які в ній є, і берегти як реліквію.

1. Ось сьогодні перед нами хустини, звичайні українські хустини, а скільки таємничості в них!

2. На них і гроно і пелюстка,                          Веселі ви чи сумовиті,

Волошки, ружі є на ній...                На схилах Ворскли чи Дінця -

Неначе сад наш - біла хустка            Нема таких жінок на світі,

Здавна в нашій стороні.                 Котрим вони не до лиця!

Давайте познайомимось. Мене звати Хустуня. Прошу кожного гостя голосно сказати своє ім’я...

Моє ім’я споріднене зі словами: «хустка», «хистка», «захищати». Я весь час комусь потрібна: мене зодягають на голову, на шию, покривають плечі, носять на поясі, кладуть в кишеньку, модниці прикрашають мною сумки. Колись дами дарували мене лицарям серця, мене носили як пам’ятку про батьківську хату, у деяких народів кинута долу хустинка означала виклик на поєдинок, мною перев’язували рани, на мені зав’язують вузлики напам’ять, діти дарують хустки матерям на знак великої любові і вдячності... 

Пригадую з дитинства розповідь прабабусі: « Великдень. Стіл накрито білою хусткою з мальвами-всі наші пожитки згоріли під час війни. На столі пасочка. Хоч і голодно і холодно, а на душі світло-пресвітло, бо свято. До мене воно промовляло мальвами, густо посіяними на хустці-скатертині.

А я пам’ятаю, як моя добра і ніжна мама накривала хусткою печений у хатній печі  хліб, щоб не черствів, клала на колиску моєї молодшої сестри хустку - від вітру  і лихого ока . Іще пам’ятаю хустку-вузлик із вечерею на Різдво для хрещених. Іще… І безліч поетичних і таких знайомих картин та образів,що спливають у пам`яті при теплому, мов дотик рідної долоні хустка.

Хустка-один із видів українського мистецтва,що є найбільш забутим сьогодні. А їх використання в домашньому побуті українців настільки різноманітне,як і рушників. У недалекому минулому хустка була необхідна і багатому й  бідному , і старому,й малому.

Хустка як берегиня роду була поруч із людиною від народження до останнього подиху. Хустка на хрестинах, на весняних хороводах, на сватанні, на вінчанні, на проводах козака на війну, хустка при закладенні будинку, при похо­ванні. Хустка і в радості, і в печалі.

1. Зберігає український народ як давній символ пам'ять про хустину. Це перша ознака одягу жінки. Хустка  широко розповсюджена по всій Україні.

 А скільки чудових традицій і обрядів пов’язано з  хустиною!  У кожній родині, де підростала дівчина, розмальована на коліщатках скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, хизувалися гостям і сусідам ,неодмінно показували приспівуючи

Я не панна- я господиня,

У мене хусток повная скриня.

(А ось що скажуть наші присутні):

1. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати зав’язувала хліб убілу хустину, щоб не забував батьківського порогу:Дай мені, мамо, хустку на щастя,Хай буде на згадку вона,Щоб не була поміж намиДалека чужа сторона.

2.  Коли до дівчини приходили свати, вона виявляла незгоду виходитизаміж врученням гарбуза. Якщо парубок був до душі, то нареченомударувала хустку.Маю хустку, маю хустку,Має штири кінці,Ой кого я полюбила,Стелю під колінця.

3.  У молодого при боці була припоясана хустинка, обов’язково червона.Він підходив до молодої, а свашки співали:Вийде, молода, з хати,Бо прийшов твій миленькийПриніс вінок зелененькийЩе й шальовую хустку,Та й на правую ручку,Тай на пальчик біленький Перстень золотенький.

4. . Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під часвесілля, мусила бути світлою і ясною - таким буде і життя молодих.

5. . Під час вінчання молодих людей їхні руки пов’язують хусткою.Не люди з’єднали, а з’єднав Бог навіки,На щастя, на долю, на довгий вік.

2. Вед. Хустка здавна відігравала й важливу оберегову, магічну функцію, тому чи не найбільше місце займає хустка у весільному обряді., починаючи зі сватання, коли на знак згоди дівчина підносила старостам хустку на хлібові, хустку своєму милому нареченому, і закінчуючи покриванням хусткою голови  молодої. Хустка, якою покривали молоду, зберігалася потім все життя. Існує в народі повір’я: хустка, якою матір вводить молодих до хати і виводить із хати під час весілля, мусить бути пишною, світлою, ясною і яскравою. (Інсценування сватання. Звучить лірична музика)    Дівчина в українському костюмі стоїть біля печі, починає колупати її пальцем, пишається. В світлиці стоять старости, батько і мати дівчини…Батько кілька разів повторює запитання дівчині: "Кажи, голубонько, не встидайся – вийдеш за Андія?"…а дівчина виголошувала відповідь, тихенько так, майже пошепки: "Вийду, батьку ". Батько шуткуючи звертається до дочки: "А що, донько, в нас і рушників немає? Може нічим старостів пов'язати? Чи ти нічого не приготувала?" Після того дівчина мала пов’язати всіх сватів рушниками (або просто підносила їм хліб), а своєму коханому, відтепер —нареченому, подати пишну ясну хустку.Приймаючи рушники, старости низько вклонялися і дякували батькам, що "дочку рано будили, доброму ділу вчили", і дівчині – за те, що "рано вставала і хороші рушники придбала"
   
   

1. Українські хустини бувають різного кольору і з різними візерунками: квітчасті, з геометричними орнаментами.

      Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраві,барвисті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважав орнамент червоного, чорного та синього кольорів.

     А от для Полісся здебільшого характерний червоний та чорний кольори, білий.

2. Хустка – невід’ємний атрибут і іншого сумного обряду. Одна з Божих заповідей голосить: "Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб довго прожив на землі". (Записано на плакаті на дошці під образом). Але якби ми не любили своїх батьків, якби їх не шанували, неминуча в житті хвилина, коли ми прощаємося з найдорожчими нам людьми мамою і батьком.

Ще відцвіте не раз весна,

І ще не раз віддзвонить осінь,

І все-таки прийде вона

Пора прощання й відголосся.     

1.    І ось, коли приходить пора прощання і голосіння за мамою у багатьох селах Прикарпаття під час похоронів, в той момент, коли священик промовить перше прощання: "Простіть перший раз", рідні померлої роздають її хустки. Саму ж померлу покривають великою чорною жалобною хусткою, котра за життя була їй найбільш до вподоби або найдорожча. Після смерті рідних, як жалобу, носять чорну хустку, з темними квітами. (Показую чорну хустину).        Треба знати  про сумне і болюче в житті людини – втрату рідної людини, але цього не обійти і не обїхати, бо так створене життя людське …

Чорна хустка вдови ; Т. Лісненко

Чорна хустка вдови розтривожує душі прохожим,

Чорний біль у очах і у серці габою звиса.

Скільки їх у війни – і згорьованих, і непохожих,

Тих, у кого навік запеклася пекуча сльоза…

Чорна хустка вдови… Гіркота на губах полинова,

Ні землі під ногами, ні неба над нею нема…

І навіщо їй світ, і навіщо якісь там обнови,

Як його вже нема… Він весь світ із небес обніма…

Чорна хустка вдови. Крик душі, це не мода остання,

Це печаль, смуток це, що накаркали чорні круки…

Та рікою життя: за холодним світанням – світання,

І у полі весною ростимуть рясні сокирки.

Чорна хустка вдови – наче лід до гарячого серця,

Застелила весь світ і в душі поселились льоди.

Хто розтопить те горе, відчинить зачинені дверці,

І, неначе із прірви, дістане вдову із біди…

Закричали круки, засвистіла метелиця в лузі,

Наче в хрестиках чорних – вдовине її вишиття.

Чорна хустка вдови… Витирає сльозини у тузі,

І проходить життя… Все повз неї, як потяг, життя…

(Звучить пісня"Мамина хустка"   і демонструється на екрані фото українських жінок похилого віку в хустках)

Все минає з часом і з роками, 

Змінюється мода і пісні. 

А в матусі хустка з тороками 

Схована у скрині десь на дні.

  ПРИСПІВ:  Біла пелюстка, червона пелюстка – 

В'ється мереживо без кінця. 

Мамина хустка, мамина хустка, 

Як вона доні моїй до лиця.   

Сплетені віночком ніжні квіти, 

Квітнуть наче долі оберіг. 

А бабусі теплий літній вітер 

Спомини приносить на поріг.

Ніжні, добрі, ласкаві руки 

Білу хустку мов вінок зав'ють. 

Дивиться бабуся на онуку - 

Пригадає молодість свою…     

1. -     Проводи в останню путь неодружених відзначався в українців певною своєрідністю. Вона проявлялася у багатьох компонентах обрядовості. На знак того, що померла молода людина, біля її тіла встановлювали деревце. Вбирали неодружених померлих у весільний одяг.       Молоду дівчину, наприклад, ховали у вінку зі стрічками або фаті, на руку одягали перстень з воску, до руки прив’язували весільного рушника, волосся розплітали. Прикрашали труну червоними хустками. Неодруженого хлопця так само прибирали у весільний одяг з усіма атрибутами: квітками, рушниками, також прикрашали труну червоними хустками.    Всім жінкам, які були присутні на процесії, перевязували ліву руку хустиною, чоловікам – рушник.

2. В часи козаччини був добрий звичай у дівчат: коли козаки вирушали в далекі  походи, чи чумаки в тяжкі мандри, чи бідний парубок до в чужої сторони на заробітки, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, в яку вона вклала всю свою душу,  як символ вірності в коханні. І супроводжувала козака українська хустина, насичена трепетною потужною  енергетикою вірної дівчини. І носив її козак коло серця і відчував благодатне тепло, яке струменіло з полотна.

1. Якщо козак загинув, то хустиною вкривали обличчя козака, щоб "хижі птахи очей не довбали, козацької крові не пивали", а потім ту хустину прибивати  до хреста. І учень:  
   На фоні ліричної музики учениця виконує вірш Ганни Чубач "Хустка тернова")

Слово до слова-хустка тернова. Квітка до квітки-весна.

Слухає вечір нашу розмову.

Ту, що на світ одна.

Доня питає-серденько крає:

-Чом називається так?-

Відповідаю, ніби зітхаю:

- Долі тернової знак!-

Доня сміється. Очі -як зорі.

Доня не знає про те,

Скільки тернові бачили горя,

Як безнадійно терен цвіте.

…Рік тридцять третій,

Клятий, холодний…

З голоду пухне село…

Вже моя мама встати не годна: Смерть опустила крило…

Бабця не плачуть-тихо зітхають Хустку -єдине добро-

У Могилеві- Подільськім зміняють (Боже, як вдало!)на жита відро. Потім робили-хустку купили.

Та почалася війна.

Й разу на свята її не наділи,

В скрині лежала вона. …

Рік сорок шостий…

Жити не просто

Після такої тяжкої війни.

Ходить і ходить непроханим гостем Батько убитий у мамині сни.

Бабця не плачуть-тихо зітхають. Хустку не стануть носить.

Знову на трави якісь обміняють. (Боже, як бабці на обмін щастить!) Потім робили - хустку купили.

Я пам'ятаю той день:

Бабця купили, мама наділи,

Я доторкнулась лишень.

Доня сміється.Очі - як зорі.

Світ мій від цього ожив.

Доня кепкує: «Довго говориш! Значення слова - скажи!»

- Вибач! Здалося все при нагоді. Відповідь іншу не жди:

У нашому роді, у нашім народі

Доля і хустка - Тернові завжди!

2.  Вишивану хустину, як знак любові і вірності, дарувала дівчина коханому.

Або ж шовкову хустину дарував козак своїй милій.

В одній з українських пісень співається:

Хусточка ж моя шовковая!

Тебе милий дав, бо мене сподобав,

Коло теї та криниченьки

Як зо мною стояв.

Хусточка ж моя червоная!

Я ж по хустоньці вишиваю,

Шовком, золотом мережою,

Дрібненькими  та слізоньками
Та й обливаюсь,

Ой я хустоньку вишиваю,

З нею думкою розмовляю,-

Все про того та козаченька,

Що я кохаю.

1. Не обходиться без хустини і весільний обряд. Під час заручин мати виносила решето з хустками  і обдаровувала ними подружок молодої. Вони накидали хустини на плечі та йшли в танок.

2. Під час викупу молоду садовили на стілець, покритий хусткою. Молодий віз до молодої фату на тарілці, під якою лежала хустина,подарована свекрухою, Нею другого дня  вона пов’язувала невістку.

1. Хустиною під час вінчання пов’язували руки молодих  на знак міцного брачного союзу, міцної сім`ї. Молодицям виходити поміж люди без хустини вважалося непристойним.

2. Чоловік дарував дружині хустину в знак любові, довір’я злагоди, поваги

Ось у одній із жартівливих пісень дружина співає:

Як поїхав мій миленький

На базар, до рідні
Купив мені хустиночку-

Ось вона на мені,

Щоб я його голубом звала,

Щоб я йому правду казала…

Я й не буду голубом звати,

Я й не буду правди казати.

1.  Удівство позначалося чорною хустиною-символом суму,болю,жалю. У церкву заміжня жінка, дівчина не має права заходити без хустини.

 Білу хустину(носовичок) дарують рідні новобранцеві, щоб здоровий вернувся з військової служби. Коли син вирушав у дорогу, мати зав’язувала у білу хустину хліб, щоб не забував батьківського порогу.

2.  Носили ще жінки величезні  хустки-опиначки .

Вони були з товстих шерстяних ниток, рябого кольору. Накидали  їх поверх легеньких хустин та кожушків, в основному, старі жінки.

А ще пригадую сьогодні,як символ української хустини присутні у колишніх козацьких піснях (співає)

Їхав козак на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку:

Прощай милая, чорнобривая,

Їду в чужу сторононьку.

Дай же, дівчино, хустину,

Може, в бою я загину.

Темної ночі накриють очі:

Легше в могилі спочину.

Дала дівчина хустину

Козак у бою загинув.

Темної ночі накрили очі,

Щоб у могилі спочинув.

1. Заміжня жінка колись виходила на люди тільки з покритою головою. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалося непристойністю (звідси вираз - опростоволоситись) Подолянки пов'язували голову полотняним очіпком так, щоб не видно було волосся, а потім - наміткою.  
   
   

2. Покритка— стара народна назва дівчини, що втратила незайма­ність до шлюбу, або народила поза­шлюбну дитину. "Зірвала з себе вінок" - так казали в народі. У старому селі та­ку дівчину звали ще стригою, бо, караючи за гріх, її публічно об­стригали.    Панас Мирний у творі  "Нечесна" пише: "Вона непут­ня виходила заміж. Пан і люди присудили обстригти її, обмазати дьогтем і обтикати пір’ям, — і так водили голу по селу."        Такій дівчині заборонялося ходити з відкритим волоссям, вона мала покривати го­лову хусткою. Ця делікатна болюча тема була розглянута і висвітлена Т. Шевчен­ком у творах "Наймичка", "Сон", "Мати-покритка", " Марина."  Цурались люди такої особи, казали про неї"ні дівка, ні жінка." А діти не мали бажання гратися з байстрюками і часто просто ігнорували таку дитину, не приймаючи в свою компанію.   "То по­критка попід тинню з байстрям шкандибає"  писав Т. Шевченко, а та­кож у Г. Квітки-Основ’яненка в повісті «Сердешна Оксана» яскраво і страшно описується непоправна  помилка…
    

1.  Проходять роки, десятиліття, виростають нові покоління, змінюється влада, з’являється нова мода, та ніколи не можуть з пам’яті людської добрі традиції прадідів, їх обереги поруч нас, не дають нам забути, що ми діти українського народу.

2. Подивуймося ж і нині- в цей розбурханий, розбратані національними чварами й економічними незгодами вік - незахищений, живучий в любові нашого народу до простого, та водночас незбагненного дива- української хустки.

1. І нехай не коло серця , а в шкарубких чемоданчиках, таки везуть і ще наші сини-солдати після служби в армії матерям, коханим, молодим дружинам хустки барвисті, як сад на весні, мерехтливі, як світання над річкою.

Слово – до слова: основа.

Квітка – до квітки: весна.

Слухає вечір нашу розмову

Ту, що на світі – одна...

Доня питає, серденько крає:

- Чом називається так?

Відповідаю, ніби зітхаю:

- Долі тернової знак!

Доня cміється. Очі, мов зорі.

Доня не знає про те:

Скільки тернові бачили горя,

Як безнадійно терен цвіте.

...Рік тридцять третій:

Клятий, холодний...

З голоду пухне село.

Вже моя мати встати не годна –

Смерть опустила крило.

Бабця не плачуть, тільки зітхають.

Хустку – єдине добро –

У Могилеві-Подільськім зміняють.

Боже, як вдало: на жита відро!

Потім робили, хустку купили.

Та почалася війна,

Й разу на свято її не оділи, -

В скрині лежала вона.

...Рік сорок шостий:

Жити непросто після тяжкої війни.

Ходить і ходить непроханим гостем

Батькоубитий у маминісни.

Бабця не плачуть, тільки зітхають –

Серце за дочку болить.

У Могилеві-Подільськім хустку зміняють.

Боже, як бабці на обмін щастить!

Потім робили, хустку купили.

Я пам’ятаю той день:

Бабця купили, мама оділи,

Я доторкнулась лишень.

Доня сміється. Очі, як зорі.

Світ мій при згадці ожив.

Доня кепкує: „ Довго говориш!

Значення слова – скажи!”

- Вибач! Не знаю! Хустка ця в моді.

Значень від слова інших не жди:

В нашому роді, в нашім народі

Доля і хустка – тернові завжди!

Подаруй мені, мамо, хустину

Із червоним, як мак, бережком,

Запишаюся в ній, як дитина,

Як калина під білим cніжком.

Та хустина мені нагадає,

Як і ти молодою була,

І від років вона не линяє,

Тільки юність твою узяла.

Посивіло волосся в матусі.

І у зморшках вже стало чоло,

А от хустка лишилася й досі,

І на ній все цвіте, що було.

Квіточки про любов пам’ятають,

Як купив ту хустину татусь

І як маму любив, вони знають...

Та заплакала мама чомусь.

2. Хустина пройшла скрізь віки,  і нині вона незамінний предмет нашого побуту, традицій, ритуалів,

 Дай мені, мамо, хустину на щастя,

Хай буде на згадку вона,

Щоб не була поміж нами далека

Навіть чужа сторона.

Цікаво:

Голови жінок покриті традиційними українськими вишитими хустками та запозиченими від сербів, болгарів, турків барвистими хустками.

Тисячу років тому, за часів Київської Русі, жінки носили хустки-покритки.

Дві тисячі років тому, коли на території України проживали скіфи, хустки широко використовувалися в побуті.

Три тисячі років тому, коли на землях України селилися слов’янські племена, жінки зодягали хустки.

І п’ять тисяч років тому в бронзову добу, носили хустки.

А шість тисяч років тому, у мідно-кам’яну добу, люди вперше навчилися виготовляти нитки і виготовили першу хустку, нею покривалися від холоду.

1.  Хустка, якою жінки покривали голову, щоб не «світити волоссям» , все ж залишала відкритим обличчя, що свідчить     про волелюбство українок. Згадаймо головні убори мусульманок Кавказу. Паранджа затіняла дівчині не лише обличчя – весь світ. Її віддавали заміж, не питаючи згоди. На Україні ж був час, коли дівчата самі сватались до хлопців.

2. . Зберігає український народ, як давній символ, пам’ять про хустину. Це перша ознака одягу жінки. Хустка – широко розповсюджена по всій Україні. Способи пов’язування були різними ( демонстрація  на екрані способів зав’язування хусток).

1.  
   Способи пов’язування були різними (дівчата демонструють). У північних районах хустину пов`язували під підборіддя, а кінці – на маківці (цьому передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям.

На Київщині кінці хустки зв’язували навколо шиї та потилиці.

 На середньому Подніпров`ї  хустину зав`язували так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

2. У північних районах хустину пов’язували під підборіддям , а кінці – на маківці ( цьому передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). 

•  На Київщині кінці хустки за­в'язували навколо шиї та на поти­лиці.

• На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навскіс трикутником і обмотують її навколо голо­ви, а тім'я залишають відкритим «щоб волосся видко». З лівого боку до хустини пришпилюється квітка рожі або гілочка золеного барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то нею закутуються, як молодиці.

• На Правобережжі хусткою дівча­та користуються лише у випадках крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгорта­ють нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна визирати коса.

• У галицьких селах ще й досі збе­реглося старослов'янське дівоче вкриття голови — луб'яний віно­чок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольо­рових стрічок та волосся, розплете­не у дві коси.

• На всьому Півдні України, в сте­пах, де пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від «запалу» замотуються білою хуст­кою так, що ледве визирають очі. На Херсонщині під час роботи, і дівчата, і молодиці вив'язуються білими хустками.

( Конкурс зав’язування хустки)

1. Орнаменти вишивок на хустинах з давніх-давен поділяються на рослинні та геометричні.

Рослинний орнамент представлений зображенням розгалуженої гілки, на якій розміщені різної форми і кольору квіти з численними листочками. Іноді квіти і листочки передаються кількома кольорами, а самі листочки, в деяких випадках, вишивались не притаманними їм кольорами (помаранчевим, рожевим, червоним, морської хвилі). Кожен колір мав свою символіку: рожевий — від Бога, синій — від води, коричневий — від пекла, фіолетовий — від зірок, зелений — від землі.

2. Трапляються на вишитих хустинках зображення лісових птахів, качок, півників у поєднанні з гілками, листям, квітами, плодами.

1. Донедавна кожна сільська буковинська дівчина вишивала 30—40 однакових хустин і дарувала їх на весіллі гостям. Удома хустину складали так, щоб із зворотного боку полотна викладався хрест, який повинен благословляти бажання та сподівання молодої все її життя. З лицевого боку місця з’єднання скріплювалися ниткою і прикрашалися кольоровими кутасиками.

2. У такому вигляді хустинка вішалась на стіну у великій хаті під святими образами і була своєрідною прикрасою оселі. Кількість вишитих хустин свідчила про те, скільки разів господар хати був запрошений на весілля (це вважалось великою честю, бо «непевного», навіть якщо це був і родич, на весілля не запрошували).

1. Для сучасної молоді, хоч як це прикро визнавати, вишита хустинка все частіше стає лише шматочком полотна, в музейній експозиції. Але як багато спогадів вона навіює стареньким бабусям і срібнокосим матусям сучасних дівчат!

2. Через завісу років до них повертається їхня молодість і тане незрівнянне, не погашене часом почуття до статного красеня — парубка, бажання подарувати йому увесь навколишній світ — усі свої внутрішні почуття, передані голкою на невеличкій хустині, яку вони і донині дбайливо зберігають у старій різьбленій або сучасній платтяній шафі  ( звучить пісня   «Хустина», слова:В. Крищенка, музика В.Філіпенка  )

Візьму бабусину хустину 
На колір – синя синь небес, 
На себе я її накину – 
І в захваті замовкне все! 
І навіть квіти синьо-сині 
У здивуванні струсять синь, 
Коли в бабусиній хустині 
Ступлю у синю далечінь! 
А синє сонечко на трави 
Застеле сині промінці, 
Такі м‘якенькі і ласкаві, 
Як сині китиці в руці
                                                                                                         

1. Зазвичай на Україні дівчата прикрашали голову вінком, стрічкою, іноді хусткою, але з-під хустки мала визирати коса:

У віночку барвінок, волошки,

Терен, рута і м’ята цвіт.

І просила я у Бога

Кожен день багато літ!

2.  У кожній родині, де підростала дівчина, скриня повинна була наповнюватися хустками. їх дбайливо оберігали, хизувалися перед гостями і сусідами:

Я не панна — я господиня,

У мене хусток повна скриня.

1.  Коли син вирушав у далеку дорогу, мати зав’язувала хліб у білу хустину, щоб не забував батьківського порогу.

Дай мені, мамо, хустину на щастя,

Хай буде на згадку вона,

Щоб не була поміж нами далека

Навіть чужа сторона. 

2. Коли козак йшов на війну, кохана йому дарувала хустку — китайку червоного (іноді — зеленого) кольору. Вона ставала оберегом, щасливим амулетом козакові.

Ромен зілля, ромен-зілля,                 Дай же, дівчино, хустину,

Ромен похилився.                             Може, в бою я загину.

З України до дівчини                       Темної ночі накриють очі,

Козак уклонився...                            Легше в могилі спочину...

Ой, дав він їй поклон низький

З коня вороного,

Вона ж йому хустину

З шовку зеленого. 

1. У часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат.

Коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хусти­ну як символ вірності в коханні.

В Тараса Шевченка читаємо:

Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужині...

2. На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі чи він загине в бою, хустка від дівчини вико­нує велику роль: нею вкривають обличчя козака — «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали...» У пісні про це спі­вається:

Дай же, дівчино, хустину,

Може, в бою де загину —

Накриють оті темної ночі,

Легше в могилі спочину...

1. Якщо козака ховали з війсь­ковими почестями, то тіло його кла­ли в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита...

А на ньому сіделечко.

Хустиною вкрите.

Так про цей звичай писав Т. Шев­ченко у своїй поемі «Хустина».

Вірш Т. Г. Шевченка

ХУСТИНА

Чи то на те Божа воля?
Чи такая її доля?
Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.
Неборак як голуб з нею,
З безталанною своєю,
Од зіроньки до зіроньки
Сидять собі у вдівоньки.
Сидять собі, розмовляють,
Пречистої дожидають.
Дождалися....
Випроводжала три поля, три милі,
Прощалися при долині.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині.
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.

2. І в наш час зберігся зви­чай дарувати юнакові, який іде слу­жити до лав Збройних Сил України, хусточку, а в ній грудочку рідної землі. Коли син вирушав у доро­гу, мати зав’язувала у білу хустину хліб, щоб не забував батьківського порогу.

Звучить пісня «Смерекова хата»

  Довгими зимовими вечорами жінки й дівчата вишивали не пише рушники, а й хустки. Розшивали їх різнобарвними нитками, навіть золотом і сріблом.  

Швидко-швидко нитка сновигає —

Матір доньці хустку вишиває.

Вишиває хустку їй на свято,

А на хустці — квіточок багато.

Злото-нитку в хустку додає —

Вона доню заміж віддає!

Скільки на тій хустці квіточок,

Стільки буде в доні діточок!  

1. Коли до дівчини приходили свати, вона виявляла свою незгоду виходити заміж врученням гарбуза. Якщо ж парубок був до душі, то вона сватів перев’язувала рушниками, а нареченому дарувала хустку:

Тихо-тихо ви погляньте:

Це ж хустина вишивана,

До години прихована.

Ось коли свати прийдуть —

Нареченому дівчина

В руки ніжно простягне,

Й разом з ним в життя піде 

2. На весіллі наречений з’являється з гарною хусткою за поясом. Голова нареченої прикрашена вінком зі стрічками або вінком з фатою. У церкві під час вінчання руки молодим пов’язують хусткою — на знак міцної сім’ї:

Не люди з’єднали, а з’єднав Бог навік,

На щастя, на долю, на довгий вік. 

 Випроводжаючи до шлюбу, дружки співали: 
 
Ой батеньку , голубоньку, 
Перейди нам доріженьку, 
Бо ми їдем до шлюбоньку. 
Ой там же нам ручки зав’яжуть, 
Та щиреє слівце скажуть. 
Ой, білою хустиною 
Та з вірною дружиною.

1.   Свято весілля завершувалося покриттям голови нареченої хусткою. Під супровід пісні «Горіла сосна, палала» свекруха зав’язувала невістці ту хустку, з якою наречений ходив на весіллі. ( Під супровід пісні «Горіла сосна, палала»  Свекруха зав’язувала нареченій  хустку) 

Іди доню за милого,

Візьми хустку гонорово,

Іди у світ широкий,

Візьми хустку в боки. 

У народному весільному обряді поруч з розплітанням коси існує обряд — покриття голови молодої наміткою. Намітку прино­сить мати молодої з комори.

У весільній пісні співається:

Догадайся, Марусю, чого мати до комори пішла:

• Чи по рутяний віночок?

• Чи по біле завивайлочко?

• Чи по мед, чи по горілку?

• Чи по тонкую намітку?

Коли свашки або мати (як де ведеться) підходять до моло­дої, щоб покрити її голову наміт­кою, дружки співають:

Марусю, догадайся,

Повивати не дайся.

2.  Відтепер хустка ставала знаком для Ангелів, що жінка заміжня, вона не могла з’являтись на люди з непокритою головою. Жінка з непокритою головою називалась простоволосою.

До нас дійшли повір’я: простоволоса жінка накликає на селище посуху, неврожаї, епідемії; жінку без хустки домовий може за волосся витягти на горище.

Звучить пісня «Хустина» сл. В. Крищенка, муз. В. Філіпенка.

1. Діставши таким способом намітку на весілля, заміжня жінка колись не розлучалася з нею ціле своє життя. Тільки коло хати та в будні дні на роботі була без намітки, а скрізь до церкви , в гості, «на смерть» жінки брали з собою намітку.

2. ???? ЩО ТАКЕ НАМІТКА??? (За відповідь – сувенір)

3. Намітка—це біле полот­нище, з обох кінців вишите чер­воними нитками. У старих бабусь намітки були темно-димчатої барви або зовсім без вишиття, або з чор­ними хрестиками по обох кінцях.

1. У наш час у багатьох міс­цевостях України намітка майже зникла. Зберегли моду на намітку тільки жінки в Західному Поліссі. На східних землях України, жар­туючи, молодиці кажуть: «Намітки баби забрали з собою на той світ!»

(демонструє очіпок, роз­повідаючи про нього).

2. Заміжні жінки колись ховали своє волосся під очі­пок. Очіпок має форму циліндрич­ної шапочки з плескатим дном, а на задній частині, що приходиться на потилицю, має розтин на шнурівці. Одягнувши на голову очіпок, жінка стягає його ззаду шнурком і зав'язує, а тому він щільно прилягає до голо­ви і волосся з-під нього не випадає.

Залежно від достатків господині, очіпки бувають, з бавовняної матерії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіп­ки бувають різні: білі, сині, зелені; у дуже старих бабусь — чорні, у вдовиць — червоні. В молодих гос­подинь білі очіпки звичайно виши­ваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови.

У наш час очіпки з Україні зустріча­ються дуже рідко.

1. Справді, українська хус­тина — це твір мистецтва. Колись хустки в Україні вишивали шовком, сріблом та золотом. Якщо вишива­ли шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тільки в поєд­нанні з червоним.

Хустка –це життя… Вона пам’ять роду, його святиня.

Ще й зараз мама на хустину

Не може глянути без сліз,

єБо тато на війні загинув,

Товариш хусточку привіз.

Колись і ненька вишивала,

Як батька проводжала в бій

Я теж хустину дарувала –

Служить ішов товариш мій. І

той, хто каже: «Вишли з моди

На спомин вишиті хустки»,

Не зна, що звичай це - народний,

Який прийшов через віки.

І ще в майбутньому багато

Тим, кого в армію призвуть

Дівчата будуть дарувати

хустину, щоб не смів забуть

Стежину ту, що через поле

У рідний дім його веде

А ще, щоб не забув ніколи

І вірний був отій, що жде.

2. Проходять роки, деся­тиліття, виростають нові покоління, змінюється влада, з'являється нова мода, та ніколи не можуть зникнути з пам'яті людської добрі традиції прадідів, їх обереги поруч нас, не дають нам забути, що ми — діти народу українського.

1. Подивуймося ж і ни­ні—у цей розбурханий, розбрата­ний національними чварами й еко­номічними незгодами вік — незахищеній, живучій любові нашого народу, до простого та водночас незбагненного дива,— української хустки.

2. І нехай не коло сер­ця, в шкарубких чемоданчиках, та везуть іще наші сини-солдати після служби в армії матерям, коханим, молодим дружинам барвисті хуст­ки, як сад навесні, мерехтливі, як світання над річкою.

1. Низький уклін всім, хто прийшов на свято-зустріч з нашою щирою українською хусткою-веселицею, хусткою-берегинею. Хай  завжди береже вона тепло ваших душ і живе вічно, як наша невмируща мати-Україна!

____________________________________________________________________

Хустина

Сл..Вадим  Крищенко       муз. В. Філіпенко

1 Давайте познайомимось. Мене звати Хустуня. Прошу кожного гостя голосно сказати своє ім’я...

2. Моє ім’я споріднене зі словами: «хустка», «хистка», «захищати». Я весь час комусь потрібна: мене зодягають на голову, на шию, покривають плечі, носять на поясі, кладуть в кишеньку, модниці прикрашають мною сумки. Колись дами дарували мене лицарям серця, мене носили як пам’ятку про батьківську хату, у деяких народів кинута долу хустинка означала виклик на поєдинок, мною перев’язували рани, на мені зав’язують вузлики напам’ять, діти дарують хустки матерям на знак великої любові і вдячності... 

3. Пригадую з дитинства розповідь прабабусі: « Великдень. Стіл накрито білою хусткою з мальвами-всі наші пожитки згоріли під час війни. На столі пасочка. Хоч і голодно і холодно, а на душі світло-пресвітло, бо свято. До мене воно промовляло мальвами, густо посіяними на хустці-скатертині.

4. А я пам’ятаю, як моя добра і ніжна мама накривала хусткою печений у хатній печі  хліб, щоб не черствів, клала на колиску моєї молодшої сестри хустку - від вітру  і лихого ока . Іще пам’ятаю хустку-вузлик із вечерею на Різдво для хрещених. Іще… І безліч поетичних і таких знайомих картин та образів,що спливають у пам`яті при теплому, мов дотик рідної долоні хустка.

5. Хустка-один із видів українського мистецтва,що є найбільш забутим сьогодні. А їх використання в домашньому побуті українців настільки різноманітне,як і рушників. У недалекому минулому хустка була необхідна і багатому й  бідному , і старому,й малому.

6. Хустка як берегиня роду була поруч із людиною від народження до останнього подиху. Хустка на хрестинах, на весняних хороводах, на сватанні, на вінчанні, на проводах козака на війну, хустка при закладенні будинку, при похо­ванні. Хустка і в радості, і в печалі.

6. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати зав’язувала хліб убілу хустину, щоб не забував батьківського порогу:Дай мені, мамо, хустку на щастя,Хай буде на згадку вона,Щоб не була поміж намиДалека чужа сторона.

7.  У молодого при боці була припоясана хустинка, обов’язково червона.Він підходив до молодої, а свашки співали:Вийде, молода, з хати,Бо прийшов твій миленькийПриніс вінок зелененькийЩе й шальовую хустку,Та й на правую ручку,Тай на пальчик біленький Перстень золотенький.

8. . Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під часвесілля, мусила бути світлою і ясною - таким буде і життя молодих.

9. . Під час вінчання молодих людей їхні руки пов’язують хусткою.Не люди з’єднали, а з’єднав Бог навіки,На щастя, на долю, на довгий вік.