Сценарій виховного заходу до Дня народження Лесі Українки для учнів 4 класу

Життя і творчість Лесі Українки

«Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я…»

 

 

Дорогі друзі! Сьогодні ми познайомимо вас з історією життя однієї неймовірно талановитої людини.

 

Є люди, як свічки, - згорають

І відходять в небуття.

Є люди, як зірки,- горять

І світять все життя.

 

Такою зіркою була видатна поетеса Лариса Косач-Квітка. Ми знаємо її як  Лесю Українку. Цей псевдонім вона вперше використала у 13 років. Лесею її називали у колі сім’ї, а псевдонім  «Українка» дівчинка запозичила у свого дядька Михайла Драгоманова, якого дуже любила і поважала. Драгоманов на початку свого творчого й політичного життя підписувався як “Українець”, а племінниця палко прагнула бути схожою на нього.

 

В зимовий день, у люблячій сім’ї

Дівча маленьке народилось.

Як зірочка в нічній імлі

Її усмішка мамі заіскрилась.

 

25 лютого 1817 року в старому Новограді -Волинському у родині Косачів народилася синьоока, білява дівчинка із чистим лагідним серцем і незламною волею.

 

Її мати – Олена Петрівна Косач (псевдонім – Олена Пчілка)- відома українська письменниця.

 

Батько – Петро Антонович Косач - юрист, громадський і культурний діяч.

 

Зростала Леся у великій, дружній родині. У неї було двоє братів і три сестри: Михайло, Ольга, Оксана, Микола та Ізидора. З маленьких літ Леся була нерозлучна з братом Михайлом: вони разом бавилися, читали, вчилися та розважалася. За таку міцну дружбу їх у сім’ї навіть називали одним спільним ім’ям -  «Мишолосія».

 

В дитинстві поетеса була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту, тож її по праву можна назвати особливою дитиною. Читати вона навчилася ще в 4 роки, у 5 -  почала писати драматичні твори, у 6 -  уже майстерно вишивала, а у 9 років написала свій перший вірш «Надія», присвячений тітці Олені, яку заслали до Сибіру за вільнодумство. Вірш сповнений глибокої любові до рідного краю і шляхетного суму за ним.

Народжений з туги та печалі за любою серцю тітонькою вірш «Надія»

 

Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

 

А ще Леся дуже любила музику, чудово грала на фортепіано. Змалку захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики. На жаль, через хворобу не змогла стати піаністкою чи композиторкою. Навіть не могла грати на улюбленому інструменті. У цей важкий період свого життя пише вірш «До мого фортепіано».

 

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго... Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Ввіряти думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!

 

Мало хто знає, що вона неймовірно малювала. Її називали першою жінкою-мариністкою (та, що малює  море) в нашому образотворчому мистецтві. На жаль, збереглася лише одна її картина.

 

Леся була дуже здібною. Вивчила понад 10 іноземних мов, історію, філософію, вітчизняну і світову літературу.

 

У 1879 році сім’я Косачів перебралася до Луцька. Взимку 1881 року на Водохреща Леся застудилася. З того часу почалася її виснажлива боротьба з хворобою. Але поетеса завжди вірила та надіялася на одужання і намагалася у своїх віршах переконувати інших завжди вірити у краще.

 

 

Я на гору круту кремяную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

 

У 1882 році Косачі переїжджають на постійне проживання у село Колодяжне. Саме тут Леся почала збирати і записувати народні пісні.

Коли дівчинці виповнилось 13 років, у журналі «Зоря» вперше було опубліковано її вірш підписаний «Українка». Із того часу пішли по світу прекрасні поетичні рядки, підписані гордим і гарним ім’ям Українка.

 

Це був вірш «Конвалія»

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, —
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крав.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:
"Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів'ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

 

У 19 років Леся Українка написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

 

На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій – «На крилах пісень». До цієї збірки увійшов вірш "Вишеньки" , який пізніше заспівали.

Пісня  «Вишеньки»

Леся Українка писала не лише вірші, а й працювала над прозовими жанрами (повісті- для дорослих, казки- для дітей).

 

Твір «Лісова пісня» написаний на основі дитячих вражень, які вона отримала в урочищі Нечімному , коли  гостювала в домі дядька Лева із Скулина. Дядько знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі.

 

Місцеві жителі й досі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які наважуються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі вже й вигадані персонажі.

До вашої уваги уривок з цієї чарівної драми.

Танок мавок

(Заходять дядько Лев та Лукаш. Дядько йде в другий кінець сцени, а хлопець зупиняється біля очерету)

Дядько Лев: Лукашу! ... Гов! Чого ж ти  зупинився ? Тут, не  можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько!

Лукаш:  Та я хотів собі сопілку втяти. Хороший тута вельми очерет.

Дядько Лев: Та вже тих сопілок до лиха маєш.

Лукаш:  Ну скільки ж їх: калинова, вербова, та липова – ото й усі! А треба ще й очеретяну втяти: та лепсько грає!

Дядько Лев: Та вже бався, бався. На те Бог свято дав. А завтра прийдемо та будем хижку ставити. Вже час до лісу бидло виганяти.

Лукаш:  Та як же будемо сидіти тута? Та ж люди кажуть, тут непевне місце.

Дядько Лев: То як для кого! Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися! Посієм коло хижки мак – відюк, терлич посадимо біля порога та й не приступиться ніяка сила. Ну, я піду, а ти собі як хочеш. (Лукаш вирізає сопілку, грає і виходить. На галявину виходить Лісовик, вовтузиться, сідає на колоду. Мавка, що спала на вербі, прокидається.)

Мавка:  Ох, як я довго спала!

Лісовик: Довго, дочко, вже й сон – трава перецвітати стала.

Мавка:  А хто мене збудив?

Лісовик:  Либонь весна?!

Мавка:  Весна іще ніколи на співала, як от тепер! Чи то мені так снилось? Ні!... Стій!.. (прислухається) Ба!.. Чуєш!.. То весна співає?

Лісовик:  Та ні, то людський хлопець на сопілці грає, - Лукаш на ймення.

Мавка:  А... Хотіла б я побачити його!

Лісовик:  Та нащо він тобі?

Мавка:  Він, певне, гарний?

Лісовик:  Не задивляйся ти на хлопців людських: це лісовим дівчатам небезпечно.

Мавка:  Який же ти, дідусю, став суворий?! Це ти мене отак тримати хочеш, як Водяник Русалку?

Лісовик:  Ні, дитино! Я не держу тебе. Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, та минай людські стежки, дитино! Бо там, де ходить воля, там жура  тягар свій носить. Раз тільки ступиш – і пропала воля.

Мавка:  Ну як таки, щоб воля та пропала? Це так колись і вітер пропаде

(Лісовик охкаючи виходить, з’являється Лукаш і хоче надрізати березу).

Мавка:  Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш:  Та що ти , дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хотів сточити соку з берези.

Мавка:  Не точи! Се кров її! Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш:  Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

Мавка:  Я Мавка лісова.

Лукаш:  А, он ти хто... Я про Мавок від людей чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка:  А бачити хотів?

Лукаш:  Чому ж би й ні? Що ж ти зовсім така,  як дівчина (поміркувавши). Ба ні, хутчій, як панна: бо й руки білі і сама тоненька (розглядає Мавку) Та якось так убрана не по-панськи.

Мавка:  Чи ж гарна я тобі?

Лукаш:  Таке питаєш!..

Мавка:  Чому ж сього не можна запитати?  Он бачиш, там цвіте дика рожа – Чи я хороша? А ясен їй киває верховіттям – Найкраща в світі.

Лукаш:  Я й не знав, що в них така розмова…А хто ж твій рід? Чи ти його не маєш?

Мавка:  Маю! Є Лісовик. Я зву його “дідусю”, а він мене – дитинко, або доню.

Лукаш:  А мати?

Мавка:  Мені здається часом, що верба ота стара, сухенька – то матуся.

Лукаш:  Там ти і зимувала? А що ж ти там робила цілу зиму?

Мавка:  Нічого, спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: засни, засни!... І снилися мені все білі сни... Дихали так вільно груди... Я спала!

Лукаш:  Як ти говориш!..

Мавка:  Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені! (Лукаш грає.)

 

Ведучі.

  Ми познайомили вас лише з невеличким уривком “Лісової пісні”, мізерною часткою творчої спадщини великої поетеси.

  До 145 річниці від дня народження Лесі Українки компанія Google навіть створила святковий дудл (логотип пошукової системи) за мотивами її легендарної «Лісової пісні».

 

   Про неї зафільмовано 11 документальних стрічок.

А за її творами створено понад 10 фільмів, більше 20 вистав, 4 радіовистави, 5 радіокниг, 5 чудових пісень, оскільки вірші Лесі Українки ліричні та мелодійні. Серед них пісня «Давня весна»

 

 

  Для дітей створено мультфільм «Мавка».

Пропонуємо вашій увазі уривок з цього мультфільму.

 

  Леся Українка зробила величезний внесок у розвиток нашої української національної культури. Її твори були написані з великою любов’ю до українського народу та української мови.

 

 “Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я” - писала поетеса. Саме так. До прийдешніх поколінь вона промовляє словами патріотки, мужньої маленької дівчинки, борця за щастя українського народу, ніжної і чарівної Мавки. Її творчість завжди хвилюватиме серце читача.