Сценарій виховного заходу до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. «Голгофа України»

«Голгофа України»

 

Сценарій виховного заходу  до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років

 

Лунає музика «Реквієм» А. Моцарта

Ведуча:

Скрізь, де Голодом Смерть пройшла,

Біля кожного міста й села, - Стань Народе, без ліку й числа,

Хором Траурним, Пам’ятним колом!

Стань Вінком, стань життя Ореолом!

Хай почує всяк Пагорб і кожна Ограда,

Що засуджено Зло і проміниться Правда,

Омріяна Правда!

Вступне слово вчителя.

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика - Скорик).

1-й учень.

У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. Нині ми знаємо, що це було. Це був більшовицький  геноцид! Це була безкровна, людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

2-й учень.

Сонце сходило над полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над рими, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

3-й учень.

Танули на обширах України важкі сніги, волючи світові трупний сморід.

4-й ведучий: Війна - задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос.

5-й ведучий: Війна - щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, витруїти в серцях людяність.

6-й ведучий: І натомість посіяти в душах страх, жорстокість, підозрілість і неміч духовну. Вісім мільйонів зморених голодом дітей України - ось наслідки цієї війни.

7-й ведучий: Їм - неоплаканим і неоспіваним, їм - похованих у спільних могильниках...

8-й ведучий: Похованим без труни й молитви, позбавленим могили й шани - присвячуємо цей виступ пам’яті і скорботи.

9-й ведучий: Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, неможливий процес оновлення та очищення.

Тож приймімо скорботні сторінки достовірної народної пам’яті.

10-й учень.

А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі

лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

11-й учень.

На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...

 

12-й учень.

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

13-й учень.

Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведуча.

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Ведучий.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

Учитель.

На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи. Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги. Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. (Діти запалюють свічки).

Ведуча.

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах –

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини. Дні минають.

Минають місяці. Село

Навік замовкло, оніміло,

І кропивою поросло.

Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Ведучий.

1932-й рік... Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила. Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

Учень.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як,навіть,мариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш не було голодомору

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль відкачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Ведуча.

Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня, Ваня».

Чуєш, Йване?

Чуєш, кличе мама...

Одягнути чистеньку сорочку.

Білий день.

Така червона пляма.

Озовись, загублений синочку!

Кличе світ.

Тебе за свідка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко...

Божевільна мати...

Біль...

Страждання...

Подивись, загублений синочку.

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З’являлась моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втратили розум.

2-а учениця.

Про Нього й Неї згадувать несила.

Грицьку одбило ноги на війні...

Отож Оксана день у день носила

Його і до колбуду, й до рідні.

Та якось... Ледь живі узріли Гриця:

Сам викотивсь, як пень, через поріг.

Нажерся й виліз на осоння гріться,

Вчинивши нишком людоїдський гріх...

Над морем Чорним чайка голосила.

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, -

Нема... ані на лаві, ні в труні...».

Ведучий.

Маленькі рученьки, простягнуті до Бога... Маленький хлопчик, умираючи, просив Бозю:

«Дай хоч одненьку картопельку».

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий. 

Бозю, що там у тебе в руці?

Ведуча.

Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі.

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову,

Ведучий.

А одне дівча підповзло до вікна і жалібно просить: «Тітонько, відріжте мені пальчик, я його з’їм, а то він не перекушується». 

Є страсті Господні, є страсті земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекушуються.

Страшний аргумент.

В діалекті арго...

Хоча би невкраденого півслівця.

Холоне уява від страху того!

Не перекушується!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекушується…

Учень: Вічний монолог

На вулиці лежить хлопчик

Років десяти « О, вже готовий! »

А у відповідь кволий

Дитячий голосок:

« Ні, я ще не готовий, я ще не вмер »

Я ще не вмер.

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?! 

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах - квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу

Тримайте хтось.

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

...Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та а я вже цього не побачу .

Учитель.

Почали поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали - було вже пізно.

Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев’яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

Голодомор 1932 - 1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.