Сценарій виховного заходу до Голодомору

Ведучий 1   Не сьогодні сказано:

«Час народжуватися і час помирати. Час руйнувати і час будувати . Час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити.»

Ведучий 2   З плином часу все таємне обов’язково стає явним.   Одна з таких сумних подій минулого – голод 1932 – 1933 рр. Трагедія колективізації України. масштаби якої й досі остаточно не з’ясовані, травмувала націю, залишивши на тілі й у душі народу глибокі соціальні, психологічні й демографічні травми, хоча минає вже сімдесят п’ять років з того сумного часу. Потік  людської пам’яті розмиває стіну замовчування про велике горе нашої землі, про голодомор. З 28 листопада 1998 року в Україні відзначається день пам’яті загиблих у 1932 – 1933 рр.

Учень1 На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього Йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: « Ні, я ще не вмер».

 Учень читає вірш « Вічний монолог».

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви люди, людоньки,

Куди ж ви люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

                                    М . Замига

Читець №1:

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Читець №2:

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь: „Вкраїна, ХХ століття”

І не рік, а криваве клеймо „Тридцять три...”

Читець №3:

Уривок з поеми „Голодомор” Н.Виноградської:

Ліпиться малеча

До худого тіла.

В батьковій долоні

Туляться вуста.

„Таточку не з’їжте,

Як Матюшу з’їли,

Будемо слухняні...”

Він їх пригорта.

„Ви не бійтесь, діти,

То нещасні люди.

Їм затьмарив голод

Розум і серця,

А минеться літо –

Там кислички будуть.

Наберуться сили

Зморені тільця.

І шипшина, й терен,

Глід і горобина,

Бузина й калина

Вмерти не дадуть.

Восени до столу

Буде і хлібина.

Тільки треба літо

Якось перебуть”.

Учень №1:

У жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали в селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Учень №2:

У 1933 р помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував компанією зерно заготівель, із гордістю заявляв: „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод показав їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!”

Учень №4:

Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвести на станцію мішок зерна, а в разі непослуху – позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.

Учень №5:

Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1933 р. Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: „Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади” Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

Учень №6:

Під керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлогу, залазили в колодязі. Навіть тим, хто пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно.

Учень №7:

Отже, основними причинами Голодомору в Україні стали:

1) вивезення до останнього кілограма зерна з України із урожаю 1933 р.;

2) проведення  насильницької колективізації;

3) примусове розкуркулювання селян;

Інсценізація епізоду з твору «Марія » Уласа Самчука

Корній. Чого ти така?

Марія. Прийшла до неї, а вона в постелі лежить. Гукаю: «Надіє!».Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі й так засміялася, так , знаєш, страшно засміялась. А де питаю , мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христися ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її…»

Корній. Як нема? Як нема? Як же так можна?

Марія. З’їла того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але …(шепоче) вона задушила його…Задушила…Дитя мучилося – вона задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти. лається й сміється.

Учень  Так відтворив трагедію українського народу Улас Самчук. І дійсно, на Україні було зареєстровано 28 випадків людоїдства і 13 випадків трупоїдства. Такого жаху український народ ще не переживав.

Учениця

Вже в безлюдді повнім погасла

Донечка, надія удовина.

І сама вдова її вдягала.

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили,

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ заструменів цівками,

Цвинтарі оплачуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці мати,

Чорний - чорний та недобрий сватав.

І дивись: таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко витанцьовувала мати,

Засихала на литках багнюка –

Отакі – то переди й халяви.

Босі п’яти нелюдську розлуку

Світові оглухлому жбурляли:

…Дочку взяв…

…Д-о-ч-к-у…

Учениця   Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять.

Звучить сумна мелодія.

Учень  Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії ХХ століття.

Учениця  Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932 – 1933 роках.

Учень  Пам’яті наших земляків, безвинно убієнних.

Повільно гасне світло, плавною ходою до образу Божої Матері зі свічкою в руках рухається жінка в білому, стає на коліна й застигає в молитві.

Прости, народ, Боже! Прости Цю Прокляту землю, Цей милий рай, в якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свячок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за  безпам’ятство. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні!

Учень  Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які нас згуртують, - пам’ять та віра!

Ти скажеш , не було голодомору?

Ти скажеш , не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш , не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села вимерли на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору?

Мої синочки, доньки малолітні!

Ви сині, мов німого неба синь!

І як же так, у сонцещедрім квітні

Ви вмерли.

Згинь же, смерте, згинь!

О, діти, діти, ангели невинні!

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи рідній Україні

Своїх сердець не віддасте...

Ви, не розумівши, згинули дочасно,

Поклав у землю вас голодомор.

Волаю я, їх матінка, до Спаса:

«Звільни нас від грабіжників-потвор.

О, Боже правий!

Ти мій вчуєш голос,

Сгіаси нас від проклятої чуми.

Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

Схилився над голодними дітьми».