Сценарій виховного заходу "І на тім рушникові..."
Про матеріал
Сценарій виховного заходу «І на тім рушникові…» присвячений українському вишитому рушнику як символу родинної пам’яті, любові, духовності та національних традицій. Матеріал містить поетичні твори, пісні, уривки з художньої літератури, відомості про історію та символіку українського рушника. Мета заходу — виховання поваги до культурної спадщини українського народу, родинних цінностей і народних звичаїв.
Розробник: Любов
Кавецька
вчитель вищої категорії,
старший вчитель
Давидівського ліцею
імені Шевченка
Львівського району
Львівської області
Сценарій виховного заходу
І НА ТІМ РУШНИКОВІ…
1. Українська світлиця! Батькова хата, вишивані рушники. Звідси ми вимандрували у широкий світ з маминою піснею, нелукавим батьковим напуттям, дідусевими казками і бабусиними вишиванками.
2. Рідна оселя – це незрадлива колиска материзни, що увібрала радощі й жалі, злагоди і клопоти, у ній пахло сушеними грибами та рутою – м’ятою, духмянився хліб, не оминали і нестатки, але завжди дзвеніла пісня.
3. Увійдіть у світлицю – і вам усміхнеться гостинністю вишиваний рушник. Не було, здається, в Україні жодної оселі, котрої не прикрашали б рушники. Хоч би яке убоге судилося їм життя, а все ж естетична принада знаходила місце у помешканнях – всюди палакотіли багатством кольорів рушники.
Пісня «Мамина світлиця»
4. Український рушник! Як багато промовляє до нас це слово, яке воно рідне і миле нам! Скільки зворушливих спогадів та образів з народного родинного життя пов’язано з рушником! Чи можна знайти в нас в Україні більш опоетизовану і популярну мистецько – побутову реліквію? Хіба що наша українська чарівна пісня. Власне, рушник – це та ж сама задушевна пісня чи дума, заспівана розмаїтими засобами ткання, вишиття, вибійкою, безмежно буйною фантазією орнаменту, в який наш народ вклав свою поетичну душу.
Біле поле
полотняне,
Рівно ткане, чисто пране,
А
по ньому голка ходить,
За собою нитку
водить.
Покрутиться так і сяк –
Зацвіте
червоний мак.
Зазирне і там, і тут
–
Василечки зацвітуть.
Застрибає
навпрошки –
Пожовтіють колоски.
А
як пройдеться поволі –
Заряснять
листочки в полі.
Біле поле
полотняне
Рушником барвистим стане.
5. Як ритуальну реліквію рушник використовується у всіх традиційних обрядах. Родини і хрестини, заручини і весілля, проводи в дорогу та зустріч бажаних гостей – без рушника ніде не обходилися. Навіть труну спускали в могилу на рушниках.
6. До речі, традиції вішати рушники на образи, пов’язувати ними хрести на похоронах, вішати рушники на могильних хрестах прийшли до нас з глибини віків ще з поганських часів, коли наші предки слов’яни обожнювали природу і вірили, що в лісах по дуплах живуть божества. Віддаючи шану цим божествам, вони обвішували дупла рушниками, що називалися тоді обрусами. Це свідчить про те, що пізніше традиції не були занесені до нас з Візантії, а є свідченням глибокої історії нашого рушника. Найдавніший рушник зі слідами вишивки знайдено під час археологічних розкопок у Києві на Вознесенському узвозі. В нього були загорнуті монети князя Володимира Великого. Знахідка датується кінцем X – початком XI століття.
7. Рушник передавався як талісман з роду в рід, із покоління в покоління. Ці зворушливі традиції в народі живуть ще й зараз по багатьох місцях України. Батьки бережуть рушник для дітей – і не лише для дівчат, а й для хлопців, як родоводу реліквію, і такий рушник нізащо не віддадуть з рідної хати.
8. (Дівчата вишивають) Дівчата, хто сьогодні «Дві московки» Нечуя – Левицького продовжує читати?
9. Моя
черга.
Спродала Ганна, що було зайве
в скрині... Нічого їй так не було жалко,
як тих рушників. Повиймала з скрині,
розіслала по всьому столі, розвішала
на образах, на стінах, щоб хоча подивитися.
А рушники всі гарні, біло – біло убілені,
повишивані орлами та червоним хмелем.
Одійшла Ганна, підперла голову рукою,
оглядаючи рушники, згадала своє
дівоцтво:
– Рушнички ви мої повишивані!
Чи я вас не вбілила, що обдарила вами
свою долю й недолю, своє щастя й безталання!
Я вас пряла, ночей недосипала, білила
вас у зеленому лузі під червоною калиною;
вимочала вас як соловейко почав щебетати.
Давала я вас милому, а, знать, моя недоля
тоді між старостами в хаті стояла!
Рушнички
ви мої, шовком переткані! З вами я ждала
свого милого, чорнобривого; розстеляла
вас при повному місяці, щоб мій милий
був гарний, як місяць на небі, щоб життя
моє було ясне, як ясні зорі. Не продам я
вас зроду – віку! Тільки мені й радості,
що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво,
своє женихання, своє залицяння. Не продам
вас, не продам!..
10. Скільки печалі в цих словах! І мені було б жалко продавати. Адже стільки сидиш, поки щось невеличке вишиваєш, а то – рушник! Мені бабуся каже: «Виший собі рушник, щоб на весіллі було чим підперезатися. Старостів та наречених тепер не перев’язують, то хоч собі виший».
11. Дівчата, а ви знаєте, що рушник на весіллі відіграє надзвичайно важливу роль, бо й саме слово «заручини» пішло від слова «рушник». Коли молодий та молода, або князь і княгиня ставали на рушник, то був апогей весілля.
12. Коли б мені,
господи, неділі діждати –
На рушник
стати.
Тоді не розлучить ні батько,
ні мати,
Ні суд, ні громада.
Хіба
розлучить заступ та лопата.
13. За народним
повір’ям, дівчина, яка не надбала собі
рушників для сімейного життя, заміж не
вийде. Тому дівчата раніше добре дбали
про свій посаг. Питали односельці потім
у свекрухи: чи важка скриня в молодої,
тобто скільки напряла, наткала, навишивала?
По цьому судили про весь рід, не тільки
про дівчину. І все село знало, хто
чепуруха, а хто ледащиця:
Хвалилася
дівчинонька, що полотен бочка,
А як
вийде на вулицю, то по пуп сорочка.
Не
любили ледачих і пихатих.
14. Згадайте, якою бідною була Наталка Полтавка, а рушників наготувала й перед старостами не осоромилася – було чим пов’язати.
15. Бідна, але
роботяща дівчина завжди мала перевагу
перед багатою в очах парубоцтва.
1.
Багатая, губатая, да ще й к тому пишна,
А
вбогая хорошая, як у саду вишня.
В
багатої губатої рушник на кілочку,
А
у вбогої хорошої брови на шнурочку.
16. Так – то
так, але й красивих судили по тому,
скільки напряде і вишиє:
2. Дівка
Ганнуся журилася:
Я ще й рушничків
не напряла,
А вже Василеві слово
дала.
Ще й рушнички на верстаті,
А
вже Василько сидить в хаті.
Тому особливо любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами сватальні або плечеві рушники, які сватам треба буде потім подавати. Ще й судженого не знали, тільки долю загадували, мріяли, співаючи десь на вечорницях і вкладали у рушник свою ніжну дівочу душу.
17. Багато що
залежало і від матері, а не тільки від
дівчини. Якій матері не хотілося, щоб
селом пішла добра слава про доньку із
«золотими руками»? Дівчина діждавшись
сватів, висловлювала подяку:
То
спасибі тобі, ненько,
Що будили
раненько,
А я слухала, вставала
Та
рушників напряла.
18. А інколи
дівчина питала у матері:
Ой ти, мати,
пораднице в хаті,
Порадь мене, що
людям сказати?
А чи мені рушники
давати,
А чи мені іншого чекати?
Так
було колись. Але і сьогодні молодята,
одружуючись, стають на рушничок щастя.
Старі люди кажуть, що весільний рушник
міцніший за всі печатки. А у ЗАГСі
утворюють весільні ворота з рушників
та кольорових стрічок, і так співають:
Ой
стелися, рушничку, стелися,
Щоб на
тобі дві долі зійшлися.
А ви, молодята,
станьте на рушник,
Щоб прожили разом
довгий вік!
19. Він причаївся
на бильці мойого ліжка –
вишиваний
із країв пташками та вишнями.
Увесь
білий, а впоперек – червона стрічка,
наче
сонця схід над криницею...
Вишивала
бабуся його молодою,
Тягнула голкою
радість і біль,
і вплітався рушник
цей в щербату долю,
а на ньому – хліб
і сіль...
Крізь сторічну даль,
Крізь
журбу і печаль
Він до мене прийшов
і
мені приніс щебетання птахів,
мрії
жагу, солоність бабусиних сліз,
і
народного генія невмирущу печать.
В.
Рисцов.
20. Рушник з давніх давен символізував не лише естетичні смаки, він був обличчям оселі, відтак і господині. А гордістю кожної родини були божники або покутники – рушники для образів. Для них брали найкраще тонке полотно, гарно вибілене. Гарними були й кілкові рушники для прикраси картин, дзеркал, рамок з фотографіями. Кожен, хто заходив до хати, одразу міг оцінити роботу жінок і дівчат, дивлячись на ці рушники.
21. Як тихо,
затишно в нашій хаті, матусю.
Я навіть
слова вголос промовить боюся.
Ось
фотокартки: ви, тато, діточки, сини,
онуки
А рушники їх сповнюють. Чиї ж
це руки?
22. А мати
вишивала рушники
Думками й українськими
піснями.
І слалися дорогами нитки,
Йшли
по дорогах дні за днями.
Життя з них
починається і доля,
І зустрічі, й
прощання і розлуки.
І житні колоски
із того поля,
Де сонце гладить
материнські руки.
Приходять і тепер
в безсонні ночі
Ті рушники, волошками
розшиті!
І дивляться з них материні
очі,
І чорнобривці, росами умиті.
А
мати вишивала рушники
І півнями, й
калиною край двору.
Летять до хати
білії стежки,
Неначе журавлі в осінню
пору.
23. Цікава деталь. Жінки починали ткати рушники тільки в середу, п’ятницю або суботу, так звані жіночі дні. Інколи їх ткали з цупких ниток і навіть не відбілювали. Такі рушники робили для рук, обличчя, тіла і називають їх утирачи. Гостеві завжди окремий утирач подавали, воду на руки зливали, показуючи свою повагу до нього. Не відбілювали й стирачі – рушники для витирання столу, лавок, посуду. Зі стирачем ходили корову доїти, ним покривали діжку з тістом.
24. Рушники бувають вишиті і ткані. Для українських вишитих рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон має свої відмінності, як за формою, так і способом виготовлення, оздоблення, кольоровою гамою. Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраві, барвисті відтінки, то на Слобожанщині рослинні орнаменти червоного, чорного, синього кольорів.
25. Чорна гама на рушниках символізувала жіночу тугу. Але на наших рушниках найбільше червоного кольору. То символ радості і кохання. Це утвердження краси і сили життя!
Пісня «Уроки вишивки».
26. Доріжки
білі ненька вишивала,
А заполоч
блакитну з хвилі брала,
З клубочка
свого серця жар – червону,
Із пасма
ночі та із смутку – чорну...
П’ять
ниточок на голку,
П’ять – під голку:
Ой
білий шовку, непокірний шовку!
Швидкі
роки ковзнули п’ятірнею
За матір’ю
ласкавою моєю.
Та в’ю із хмелю радощі
зелені.
Бо вірю я у вишивання нені.
Хто
сам малюнок долі вибирає,
Той пустоцвіту
у житті немає.
Д. Павличко.
27. Українські вишивки, веселкові барви рушників. Вони крокують з нами, вони поруч усе життя. І ніколи не забути синові, як дарувала йому мати вишитий рушник з «росяними доріжками» на згадку про рідне село.
Пісня «Рідна мати моя».
28. Рушник – це відображення душі українського народу і його співучості. Рушник вбирав у себе вічні народні прагнення до духовної свободи та життя, вільного від усіляких дрібниць, щоб потім донести до нащадків досвід та перевірену сивими віками мудрість далеких пращурів.
29. Дивлюся
мовчки на рушник,
що мати вишивала.
І
чую: гуси зняли крик,
Зозуля
закувала.
Знов чорнобривці
зацвіли,
запахла рута – м’ята.
Десь
тихо бджоли загули,
всміхнулась люба
мати.
І біль із серця раптом зник,
так
тепло – тепло стало...
Цілую мовчки
той рушник,
що мати вишивала...
І.
Михайлівська.
Пісня «А мати вишивала рушники...»
30. Український
рушник. Його нехитрий, але завжди
неповторний візерунок залишається в
пам’яті спогадом про батьківську оселю,
рідний край:
Цей рушник подарувала
мені мати,
Щоб я не смів землі своєї
забувати.
31. Я розповім вам легенду. Давно – давно росло в Україні Диво – дерево. Красне та пишне, з соковитими ягодами. Та раз вцілила в нього блискавка й запалила Диво – дерево. І загинути б йому навік, коли б не прилетіла птаха та не вхопила з вогню останню червону ягоду. Встигла, і таки вберегла. Опустила в теплу землю коло криниці, і проросла ягідка навесні пишним пагінцем. Калиною? Виноградом? Легендою на полотні. Подивіться на взір. На ньому птаха в щедрих гронах винограду. Птаха – охоронці, що бережуть не просто ягоду з Красного дерева, а рід наш бережуть, родинне щастя, кохання, життя.
32. Під рушником
у нашій хаті рамки,
Неначе родоводу
береги.
Ось юні мої сестри, як
веснянки,
Ось тата й мами лиця
дорогі.
Під рушником у хаті в нас
хлібина
Священним духом дише на
столі.
В ній мисль і праця – суть моя
єдина,
Добро і правда рідної землі.
Ось
парубок стає на портовину
І поруч з
ним кохана у вінку.
А ось спускають
в землю домовину
На білому із чорним
рушнику.
Над вічними
житами України,
Минаючи мелодію
легку,
Летить душа Малишка
солов’їна,
Летить у білий світ «на
рушнику».
На ньому квітнуть ружі та
блавати
І палакочуть радощі і
біль.
Коли гостей стрічаємо у
хаті,
Підносимо на ньому хліб і
сіль.
В. Гей.
33. Хліб – сіль на вишитому рушнику – то висока ознака гостинності українського народу. Кожному, хто приходив в Україну з чистими помислами, подавався хліб – сіль на вишитому рушнику. Прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її.
34. У перший день огляду озимини ішли в поле гуртом – частіше родом. Попереду батько ніс на рушнику хліб – сіль. У кошику накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли рушники.
35. Сивіють і минають віки, але одне залишається незмінним – наш вічний вишитий рушник, в якому заховалася душа українського народу.
36. Як добре, що мистецтво вишивки ще й досі живе. Хай рукотворні речі, безсмертні витвори українського народу живуть у нашій добрій хаті, як ознака великої любові і незрадливості.
37. Пам’ятайте: «Той, хто тримає вишиваний рушник, зла не сотворить». Справжня краса в звичаях і піснях, у чесній праці на праведній землі. І ця краса врятує світ.
38. Наш український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину любові до своїх рідних. Він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям.
39. Отож, хай цей рушник завжди сусідить у нашій добрій хаті, як символ відданості і вірності:
Хай стелиться
вам доля рушниками.
І хай завжди
квітує білий цвіт.
Здоров’я, щастя
вам бажаєм,
І многая, і благая вам
літ!
Список використаної літератури
1. Українські народні та естрадні пісні: «Мамина світлиця», «Уроки вишивки», «Рідна мати моя», «А мати вишивала рушники…».
2. Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка. — К.: Міленіум, 2002. — 260 с.
3. Пістун Т. Українські прадавні обереги. — Видавництво «Богдан».
4. Пчілка О. Праці з української народної вишивки, орнаментики та народних традицій.
5. Андрушко Л. Сакральний образ українського рушника // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. — 2013. — Вип. 12. — С. 131–139.
6. Скуратівський В. Покуть. — Київ: Довіра, 1992.
7. Нечуй-Левицький І. С. «Дві московки». — Уривок із повісті.
8. Рисцов В. «Рушник» (вірш «Він причаївся на бильці мого ліжка…»).
9. Михайлівська І. «Мамин рушник» (вірш «Дивлюся мовчки на рушник…»).
10. Гей В. Вірш «Над вічними житами України…» (назва за першим рядком).
11. Павличко Д. Вірш «Доріжки білі ненька вишивала…» (назва за першим рядком).