"Шевченко і Чернігівщина"

 

 

 

 

 

 

Тарасове серце

 

Гаряче й глибоке Тарасове серце,

Й широке, немов синє море, –

То тихе й лагідне, як раннє озерце,

То грізнобурливе й суворе!

 

Тарасове серце за Долею плаче,

За Щастям свойого народу, –

І лине до Неба, орел той неначе,

Щоб вимолить Нені свободу!

 

Тарасове серце безмежне й широке,

Гаряче, як мамине лоно, –

Народу віддасть хоч останнії соки

Й навіки-віків не схолоне.

 

 

Митрополит Іларіон

(Іван Огієнко)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На Чернігівщині Шевченко був кілька разів. Вперше він проїздив тут восени 1829 року, коли пан Енгельгардт їхав до Вільно і віз з собою дворових кріпаків, серед яких був і майбутній поет, і востаннє — восени 1859 року, коли Тарас Григорович прощався з Україною. Поет був у Чернігові, Ніжині, Прилуках, Борзні, Седневі, Козельці і багатьох інших населених пунктах.

Уже перші враження Шевченка про Чернігівський край знайшли своє відображення в його творах. У поемі «Катерина» про свій шлях на північ він говорить:

Знаю його, знаю.

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю .

А далі йдеться про шлях Катерини. От вона «за Києвом, та за Дніпром» попід темним гаєм зустрічає козаченьків , «в Броварах спочила» і пішла в Московщину шукати свого щастя. Перед читачами постають картини Чернігівського Полісся:

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі . 

Дуби з гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд.

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать...

У цих краях Катерина і знайшла свій кінець.

У другій половині квітня 1843 року Шевченко разом із Євгеном Гребінкою виїздить  із Петербурга на Україну. Під час цієї поїздки поет вперше після 14-річної розлуки ступає на українську землю на Чернігівщині.

На запрошення Г. С. Тарновського Шевченко зупинився на деякий час у Качанівці. Качанівський парк і палац розташовані в мальовничому місці на горі з чудовими краєвидами навколо. Качанівка має свою давню і цікаву історію. В першій половині XVIII століття вона належала «співаку імператорського двору» Ф. І. Качанівському (звідси й назва, яка збереглася і до наших днів). 1770 року цей маєток був куплений і подарований від імені Катерини II відомому полководцю П. Румянцеву-Задунайському, який з 1764 року був генерал-губернатором України. Пізніше Качанівкою володіли поміщики Почека і Тарновські.

Власник Качанівки Г. С. Тарновський був відомим меценатом, любив влітку приймати в своєму маєтку письменників, художників, музикантів. Великі прийоми організовував він і в Петербурзі, де жив взимку. Там і познайомився з ним поет. Серед розкішної природи Чернігівщини Шевченко відпочивав душевно. В Качанівці він любив сидіти під столітнім дубом у розмовляти „з своїми друзями. Один із родичів Тарновських; — В. М. Тарновський згадував про це. «Там, далеко в  глибині парку, серед струнких білих беріз стоїть, одинокий віковічний дуб. Від величезних гілок його лягають на землю змієвидні тіні. Тиша і прохолода кругом. А був час, тут лилися звуки пісні і звучала українська мова. У нічній тиші, освітлені місячним сяйвом, сиділи на траві навколо когось кілька чоловік і слухали його спів. Хто ж він, цей співець? Чия пісня ллється в душі і кого так уважно, з таким благоговійним трепетом слухають? Це Тарас Григорович Шевченко. І його пісня прекрасна, і нема їй рівної на всій Україні. Великий поет України, за сімейними переказами, любив уночі сидіти під цим дубом і збирати навколо себе друзів». У народі цей дуб називали шевченківським .

У Качанівці поет цікавився спогадами про перебування тут М. Глінки, любив слухати про те, як композитор проводив заняття з співаками і музикантами кріпацького хору.

Качанівка і її власник 40-х років Григорій Степанович Тарновський описані Шевченком у повісті «Музикант», яка вперше була опублікована в 1882 році.

 

 

 

Життям селян цікавився Шевченко і під час своїх поїздок у Власівку, Іржавець. Ічню, Батурин, Іваницю, Діхтярі, Сокиринці та інші населені пункти.

У Батурині він змалював руїни палацу Розумовського. Батурин, де поет був кілька разів, часто згадується у його творах. У першій частині містерії «Великий льох» (1845) друга душа розповідає про те, що трапилось з нею в Батурині (1, 295). У розділі «Три ворони» знову мова йде про Батурин (1, 198). У написаній на засланні повісті «Близнецн» учитель дітей Сокири Степан Мартинович мріє поїхати до знаменитого пасічника Прокоповича, що жив у Батурині (IV, 58—59), туди ж їздив Никифор Федорович, .який ще раніше любив розповідати з усіма деталями про Батурин, зруйнований Меншиковим (IV. 27). Тут поет має на увазі 1708 рік, коли російське військо під керівництвом Меншикова здобуло Батурин — місце резиденції Мазепи. У травні із Качанівки Шевченко їде до Києва, а потім у маєток Убіжище біля Пирятина до Євгена Гребінки. Шевченко високо цінив творчість свого знайомого. Ще кріпаком він намалював портрет українського байкаря, а в першому виданні «Кобзаря» присвятив йому поезію «Перебендя».

Разом із Гребінкою Шевченко із Убіжища 29 червня 1843 року приїхав у село Мосівку на бал до Тетяни Густавівни Волховської .

У Мосівці Тарас Григорович познайомився і з другим вихованцем Ніжинської гімназії вищих наук графом Яковом Петровичем де Бальменом, який навчався класом нижче від Є. Гребінки і закінчив її в 1832 році. У час знайомства де Бальмен служив офіцером. Він мав великий потяг до мистецтва. Це разом з гуманним ставленням до людей, очевидно, і зблизило його з поетом. Пізніше Шевченко кілька разів заїздив до Бальмена в село Линовицю (тепер Прилуцького району Чернігівської області) і до цього часу в селі зберігається камінь, на якому за переказами любив сидіти поет.

Яків де Бальмен був одним із перших ілюстраторів творів Шевченка. Разом із М. Башиловим він ілюстрував рукописний «Кобзар», переписаний 1844 року українською мовою, але латинськими літерами. Цей «Кобзар» призначався для поширення серед слов'янських народів. У листі до Віктора Закревського від 20 липня 1844 року з Одеси Я. де Бальман писав: «Надсилаю тобі, любий Вікторе, плоди нашої праці — моєї та Михайла Башилова. Всі головні творіння Тараса з віньєтками. Вони написані латинськими літерами для того, щоб у разі фантазії Тараса видати це за кордоном, — усі могли б читати — особливо поляки Це тобі не дарунок, а тільки надсилається для збереження, на випадок приїзду самого Тараса, якому ця праця присвячена, і робити з нею він може, що йому заманеться.»

Як свідчать сучасники, поет любив відпочивати в прекрасному парку, але разом з тим, це тут, в Качанівці, він бачив знущання з кріпаків, це тут сестра господаря гарячим прасом пробила голову служанці тільки за те, що та не встигла своєчасно підготувати господині сукню, в якій вона хотіла йти до церкви.

Отже, з одного боку, чудова природа, а з другого — злиденне життя народу, тяжка, виснажлива праця. Такою бачив Тарас Григорович свою рідну Україну. Цим контрастом між природою і суспільством і поясняється широко використовуваний у творах Т. Шевченка прийом протиставлення природи і життя людини, що яскраво виявилося в поемі «Сон» («У всякого своя доля»), закінчений влітку 1844 року в Петербурзі після повернення з України. Ось яскравий приклад цього прийому:

...світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зоотрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють .

Але краса природи не радує поета. Його душа сумує,  бо він бачить, що в цьому ніби то раї, який сяє під сонцем, «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають», щоб взути княжат недорослих, а єдиного вдовиного сина віддають у військо. Тут же під тином помирає опухла з голоду дитина, в той часник мати її жне на панщині пшеницю.

Під час перебування Шевченка на Україні у нього значно розширилось коло знайомих, зокрема і з Чернігівщини, з'являється листування з новими адресатами. Так, 21 липня 1844 року, тобто скоро після приїзду Тараса Григоровича до столиці, йому пише Олена Костянтинівна Бодіско. В листі вона дякує поетові за подарований їй екземпляр «Тризни», називаючи цю поему прекрасною. Тут же вона повідомляє, що гроші, які передала їй тітка за 20 екземплярів «Тризни», вона посилає з цим же листом. Отже, поема, як і інші видання Т. Шевченка, поширювалися і на Чернігівщині місцевими жителями, знайомими і незнайомими поету.

О. К. Бодіско — це двоюрідна сестра відомого вченого-просвітителя, професора Московського університету Т. М. Грановського. В час написання листа Т. Шевченку вона жила в Ніжині, куди й прохає відповідати. Пізніше вона одружилася з російським літератором О. В. Станкевичем — братом філософа Н. В. Станкевича.

У кінці березня 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву, Тулу, Орел на Україну. У повісті «Капитанша» він говорить про шлях, який лежав на Київ. Далі ми  його зустрічаємо вже на Полтавщині. Побував він у багатьох містах і селах, зокрема в Яготиді, де зустрічався з Варварою Рєпніною. Звідти поет через Прилуки їде в.Густинський монастир (тепер Прилуцького району, Чернігівської обл.), де був похований батько Варвари — М. Г. Рєпін, який недавно (18 січня 1845 року) помер. Через деякий час Шевченко знову відвідав Прилуки і разом з місцевим священиком Іллею Бодянським їде в Густинський монастир. На цей раз він зробив кілька малюнків: акварель «В Густині. Церква Петра і Павла», сепії «В Густині (Трапезна церква)», «Брама в Густині. Церква св. Миколая», а також намалював олівцем «Чашу трапезну в монастирі Троїцько-Густинському». Така кількість малюнків дає підстави гадати, що виконані вони, очевидно, на замовлення Археографічної комісії, хоч в цей час Шевченко ще не був офіційним її співробітником.

Густинський монастир, яким так цікавився Шевченко, заснований князем Михайлом Вишневецьким в 1612 році. В 70-х. роках про нього дуже піклувався Іван Самойлович, що гетьманував на Україні з 1672 до 1687 року. З опису Густинського монастиря починає Шевченко свою повість «Музикант».

Був Шевченко в селах Сокиринцях, Дігтярах, Іваниці. Як і скрізь на Україні, він бачив розкішні маєтки, де веселились поміщики, на яких гнули спину кріпаки. Все це знайшло своє глибоке відображення в повісті «Музикант». У ній зокрема розповідається про поїздку в Дігтярі на бал до Ґалаґана. Оповідач, від імені якого ведеться розповідь, випадково потрапив у село Сокиринці, що належало тому ж власнику. Тут він милується природою, безмежними полями, але в його серце закрадається сум, бо ці поля належать не тим, хто їх обробляє. «Я... был совершенно спокоен й даже счастлив, глядя на необозримые пространства, засеяніше житом й пшеницею. Правда, й в моє серце прокрадывалася грусть... Я думал й у бога спрашивал: — «Господи, для кого зто поле засеяно й зеленеет?..». Когда би не зтот проклятий вопрос, так некстати родившийся в моей душе, я бьіл би совершенно счастлив, купаяся, так сказать, в тихо зыблемом море свежей зелени. Чем бли-подвигалися мн к балу, тем грустнее й грустнее мне де-лалось, так что я готов бнл поворотить, как говорится, оглоб-ли назад. Глядя на оборванньїх крестьян, попадавшихся нам навстречу, мне представлялся зтот бал каким-то нечеловечєс-ким весельем».

Далі Шевченко пише, що власник маєтку справляє неприємне враження. Можливо це тому, що він подав товаришеві оповідача вказівний палець лівої руки, вважаючи це за велику честь для небагатих людей. Але справа звичайно не тільки в цьому. Шевченко відтворює картини безпросвітних злиднів, бідності селян села Дігтярі.

Власника цих сіл поміщика Ґалаґана згадав Шевченко і у вірші «Бували війни й військовії свари», написаному 26 листопада 1860 року. Поет з ненавистю говорить про Ґалаґанів ї Киселів, і Кочубеїв-Нагаїв, висловлює думку про скору їх загибель.

Не стане ідола святого,

І вас не стане, — будяки

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом. У Сокиринцях, що належали Г. Ґалаґану, жив відомий кобзар Остап Микитович Вересай. У народі збереглися перекази про зустріч двох співців — поета і кобзаря. Про цю зустріч розповідає у своїх спогадах житель села Сокиринці П. С. Ільченко: «Мій дід багато років працював конюхом у поміщика Ґалаґана. Він розповідав, що Шевченко приїздив у село, відвідував Остапа Микитовича. Ці зустрічі з Тарасом Григоровичем, мабуть, дуже впливали на нього. Нам, хлопчикам, він розповідав: «Як зустрівся я з братом Тарасом, поговорили і для мене ніби сонце зійшло. І став я все бачити і розуміти: як бідний люд страждає, як пани кров його п'ють»'.

У народі збереглися перекази про те, що Шевченко подарував Остапові Вересаю «Кобзар» з написом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Про це свідчить і П. Куліш та Л. Жемчужников у листі до Остапа Вересая.

У наш час у колишньому маєтку Г. П. Ґалаґана в селі Сокиринцях сільськогосподарський технікум, в якому в 1959 році відкрито меморіальний музей Остапа Вересая. Тут експонуються й матеріали, які розкривають зв'язок Вересая з Шевченком, зокрема картина чернігівського художника А. Шкурка «Тарас Шевченко слухає ГРУ Вересая».

По шляху в Прилуках трапилась пригода, про яку супутник Тараса Григоровича розповідав: «Але тут я не можу не згадати одного факту. В той час, як у Прилуках перепрягали нам коней — це було вночі — на сусідній вулиці сталася пожежа. Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого євреї, тому що в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох і, коли все закінчилось, виголосив промову християнському населенню, що діяло якось неохоче... Шевченко гарячим словом докоряв присутнім у байдужості, доводячи, що людина у скруті й біді, якої б не була нації, віросповідання, стає для нас найближчим братом».

Із Прилук Шевченко їде до Ніжина. Цей шлях, місто Прилуки і Густинський монастир він згадував в повісті «Музикант» .

До Ніжина Т. Шевченко приїхав разом з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським на масляну 1846 року. 13 лютого вони були вже в Ніжині.

Крім того, в Ніжині з 1839 до 1845 року жив Іван Максимович Сошенко, який у свій час так багато зробив для визволення поета з кріпацтва: Скоро, після знайомства з Тарасом Григоровичем, Сошенко у 1838 році закінчив Академію мистецтв і одержав атестат на звання вільного некласного художника. В цей час його здоров'я уже було підірване. Він захворів на легені, почали слабнути очі. Сошенку треба було залишати Петербург. Йому запропонували місце учителя чистописання і малювання в Ніжинському повітовому училищі з місячною оплатою в чотири карбованці, На що Сошенко погодився.

У Ніжині Т. Шевченко і О. АФанасьев-Чужбинський зупинилися в номерах, очевидно на поштовій станції, яка тоді знаходилася на території між базаром і річкою Остром, а не на Поштовій вулиці, як про це часто ПИШУТЬ у місцевій пресі.

Звістка про приїзд Т. Шевченка до Ніжині швидко облетіла все місто. Двері кімнати, де зупинився поет, не зачинялися. Особливо часто його відвідували студенти, серед яких був І майбутній посійський поет і перекладач, а гякож видавець творів  Т. Шевченка — Микола Васильович Гербель, що тоді навчався ня передостанньому  курсі, а закінчив ліцей в наступному 1847 році. О. С. Чужбинський у своїх спогадах помилково говорить, що М. Гербель в час зустрічі ч Шевченком був на останньому курсі.

У бесідах Т. Шевченка з студентами часто згадувалося ім'я видатного вихованця Ніжинської гімназії вищих наук, який навчався тут з 1821 до 1828 року — Миколи Васильовича Гоголя. На згадку про зустріч Т. Шевченко написав в альбом М. Гербеля чотири рядки із свого вірша, присвяченого М. Гоголю:

За думою дума роєм вилітає; Одна давить серце, друга роздирає, А третя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може й бог не бачить.

Але в Ніжині знайшовся й тип, що зовсім по-іншому прагнув використати перебування в місті відомого поета. Якийсь юнкер, про якого розповідає О. Афанасьєв-Чужбинський, вирішив з'явитися до Т. Шевченка і виканючити у нього п'ять карбованців, щоб повернути, як він заявив, у касу гроші програні ним у карти. При цьому цей нахаба не проминув можливості замовити дві порції рому за рахунок поета.

16 лютого у суботу пізно ввечері разом із О. Афанасьєвим-Чужбинським Шевченко виїхав із Ніжина в Чернігів, куди прибув ввечері наступного дня. Зупинився Шевченко в готелі «Царград», на розі вулиці Шевченка (колишня Шосейна) № 17 і вулиці Пролетарської (колишня Воздвиженська) № 29. Чернігів на той час був невеличким містом. В 1844 році тут нараховувалось всього 12 тисяч жителів. Мостити вулиці в місті почали тільки в 1879 році, а вуличне освітлення введене 1895 року. Будинки були одноповерхові. Три чверті їх були покриті соломою. В «Черниговских губернских ведомостях» за 1851 рік розповідалося, що в місті було тільки дві вулиці на яких вільно могли розминутися два екіпажі — Александрівська і Гонча. Решта вулиць нагадували струмки, що текли різними зигзагами.

Пізніше, на засланні, згадуючи своє перебування в Чернігові разом з Афанасьєвим-Чужбинським, Шевченко писав у щоденнику: «Бьіл у меня во время оно приятель в Малороссии, некто г. Афанасьев или Чужбинский. В 1846 году судьба столкнула нас в «Царграде», не в Оттоманской столице, а в единственном трактире в городе Чернигове. Меня судьба забросила туда по делам службн...». Будинок готелю «Царград» зруйнований під час бомбардування Чернігова німецькими фашистами.

Через чотирнадцять років після прощання, що відбулося в Києві, вони зустрілися в Петербурзі, коли Шевченко повернувся із заслання. О. Афанасьєв-Чужбинський застав його за роботою. Ось що він пише про цю зустріч:

«Я кинувся було обійняти його, але він зауважив по-ро-сійськи:

— Не підходьте — тут шкідливі кислоти. Сідайте.

Хвилина ця була для мене надзвичайно тяжка. Тарас Григорович постарів, обличчя змінилося, але в очах його блищало те саме тихе світло думки й почуття, якого я не міг забути після довгої розлуки. Ми поговорили трохи. Він був стриманий, і хоч кілька разів згадував минуле, проте не так, як чекав я від цього побачення...»1.

Виконуючи завдання археографічної комісії, Шевченко вивчав і описував архітектурні та історичні пам'ятники Чернігова: місце колишньої цитаделі, Чорну могилу, а також Спаський, Борисо-Глібський та Успенський собори, Троїцький монастир, Пятницьку  церкву, колишній будинок Павла Полуботка.

Новгород-Сіверські землі ввійшли в склад Російської держави в 1500 році, тобто на півтора століття раніше від Переяславської ради. Чернігів таким чином довго був окраїнним містом Російської держави, а це вимагало його укріплення. В 1531 році на Валу була збудована фортеця, яку обнесли ровом і насипом, а потім дубовими стінами з бійницями. Всередині містився невеликий замок з одним виходом. В замку були розміщені артилерійський склад, пороховий льох, цейхгауз та церква. В 1709 році в зв'язку з війною зі шведами фортеця була зміцнена, але після поділів Польщі, коли кордони Російської держави відсунулись далеко від Чернігова, в 1799 році вона була ліквідована, а скоро після цього вали за розпорядженням генерал-губернатора Куракіна розкопані. В часи Шевченка були ще сліди рову і насипу, тут же залишилось і декілька гармат. Шевченко так описує цитадель того часу: «В цитадели древней крепости без лафетов лежат три больших крепостньїх пушки, довольно грубой работьі, без украшений й надписей, к которому времени они относятся — неизвестно, — такие же пушки єсть й в Городнє»

Цей запис свідчить, що Шевченко був і в місті Городні, що розташоване за 55 кілометрів на північ від Чернігова.

На території колишньої фортеці і цитаделі тепер розкинувся парк, в якому вздовж валу встановлені древні гармати.

На території стародавнього валу знаходяться Спасько-Преображенський і Борисо-Глібський собори, що привернули увагу Шевченка. Спасько-Преображенський собор — видатна пам'ятка староруської архітектури, найдавніша на Україні після Десятинної церкви в Києві.

Шевченко записав про собор: «Храм Спаса, заложен Мстиславом Удальїм, между 1026—1036 годами, достроен племянником его Святославом Ярославичем в 1060 году. После разорения Батьіем 1240, простоял в запустении 436 лет, т. е. до 1675 года, й возобновлен генеральним обозньїм Василием Ду-нин-Борковским; внутри храма ничего не осталось, кроме двух букв О й У, вероятно, бнла надпись, которая во время обновлення заложена кирпичем. При копаний фундамента для колокольни, в нескольких шагах от храма Спаса, найденьї два серебрянньїх идола, из которнх по воле гетмана Мазепы, сделаны царские врата, с надписью внизу: 1702 года оные врата надань! в теплую Борисо-Глебовскую церков»

Поряд із Спасько-Преображенським розміщений Борисо-Глібовський собор. Шевченко коротко описав його історію: «Борисо-Глебская церковь (по летописи Нестера) построена в 1123 году Черниговским князем Давидом Святославичем  .Но сохранились ли стены древней церкви, не известно. Во время владычества поляков церковь эта была обращена в кляштор доминиканов, по изгнании поляков, архиепископ Лазарь Баранович обновил й освятил церковь, й в 1693 погребен в ней. Феодбсий Углицкий, почитаемый святым тоже, архиерей Черниговский, погребен 1695, в этой же церкви».

Борисо-Глібовський собор, який був спалений під час війни з німецькими фашистами, тепер відбудований.

Цікавився Шевченко і Успенським собором Єлецького монастиря, розташованого в мальовничій частині міста на Болдиній горі, звідти розкривається чудовий краєвид на Десну. Назву монастиря (від російського ель) пов'язують з тією обставиною, що він міститься в ялиновому лісі.

Про Успенський собор Шевченко писав: «Церков Успения божией матери (в Елецком монастыре) построена  в 1060 года князем Святославом Ярославовичем. Церковь й монастырь били разорены Батыем, а за владычества поляков обращены в кляштор иезуитов. В 1671 году церковь й монастырь возобновлены; кроме стен, ничего не осталось от первобытного величия этого монастиря» . Дата побудови монастиря у записі Шевченка не точна. Його будівництво відноситься до XII століття.

Про Троїцький монастир Т. Шевченко писав: «Тронцкий монастырь (вне города); Благословением Лазаря Барановича построенный гетманом Мазепою. В архиерейской ризнице хранятся многие редкие утвари, но к сожалению без надписей, в числе любопутных вещей: ковчег, дар Мазепы, в коем- хранится рука святого Онуфрия....»

В записах Шевченка про П'ятницьку церкву читаємо: «Церков святой Параскевии, именуемой ГЇятницею, коей пост-роение относят ко временам владьічества поляков. Кем й когда построена -- неизвестно, в ней находится чаша -- дар гетмана Йвана МазепьІ с следующей надписью: во благовре-менное реиментарство щасливого панування свого, ясновель¬можний его милость... пан Іоан Мазепа гетьман войск его царс-кого пресветлого величества запорозьких, сей келих до храму пресвятьія богородицьі во весь Мохнатий надан року 1697 м. іюнія 23» (VI, 310).

Всі ці записи Шевченка про архітектурні та історичні па-мятки Чернігова свідчать про глибокий інтерес поета до історії України, який проявився не тільки в поезії, а й в науковій діяльності під час роботи в Археографічній комісії.

У Чернігові, крім уже згаданої ілюстрації до вірша О. Афанасьєва-Чужбинського про бал, що до нас не дійшла, Шевченко зробив такі відомі нам малюнки:

1. Потір із церкви С. Мохнатина (папір, олівець).

2. Трапезна чаша Густинського монастиря (папір, олівець).

3. Енкопліон   .(папір, олівець).

Увагу Шевченка привернула також Чорна могила, яка містилася недалеко від Єлецького монастиря на Пролетарській (колишня Воздвиженська) вулиці № 4. З цією могилою, яка згадується в літописі під 1148 роком, зв'язано   декілька легенд і переказів. Про одну з них у старому виданні говори¬лось: «З валу видно групу високих курганів на Болдиних го¬рах (У Троїці), такий самий великий курган — Чорна могила — розташований у саду чоловічого духовного училища, друга група курганів — на ліквідованому Березківському кладовищі, це давні кладовища, там спочивають останки наших предків,яких спалювали згідно з тодішнім ритуалом поховання. Влаштування таких великих пам'ятників не могло бути спра¬вою приватних осіб, це данина пошани до пам'яті покійного з боку роду і навіть, у деяких випадках, всього-населення. Чим більший курган, тим знатніший і почесніший покійник. У Чорній могилі, за переказами, похований князь Чорний; при розкопках (які проводились в 1872—1873 роках — Г. Н.) справді, знайдено обпалену зброю знатного воїна і два кубки з рогу в гарній срібній оправі з орнаментом у вигляді фігур людей, звірів, рослин. У Чернігівській могилі знайдено мечі хорошої роботи»

Перебуваючи на Україні, Шевченко прикладає багато зусиль, щоб здійснити свою давню мрію і оселитися над Дніпром. Але за розмови з селянами, в яких Тарас Григорович різко висловлювався проти царя і панів, його втретє було заарештовано і відправлено до Києва, де йому запропонували негайно покинути Україну і повернутися до Петербурга.

20 серпня 1859 року поет приїздить до Прилук, звідки пише листа до свого родича Варфоломея Шевченка, сестра якого була одружена з рідним братом поета — Йосипом. У листі Тарас Григорович прохає швидше закінчити з придбанням землі під садибу і висловлює бажання негайно оселитися над Дніпром біля Києва. «Мені, — пише він, — і вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали» .

Наступного дня, 21 серпня Шевченко заїжджає до В. В. Тарновського (старшого). Один із сучасників так розповідає про перебування "поета в Качанівці: «Після обіду Тарас Григорович захотів погуляти по саду. При виході з дому він зустрів багатьох дворових служителів, які зібралися, щоб побачити Шевченка, бо вони пам'ятали його і любили. Тарас Григорович приязно з усіма привітався, з деякими обіймався і згадував про колишні свої відвідини Качанівки. Під час прогулянки поет був замислений і смутний... В одному місці син господаря (В. В. Тарновський — молодший. — Г. Н.) попросив Тараса Григоровича посадити йому на пам'ять молодий дубок... Шевченко посадив дубок, побажав:

— Дай боже, щоб нам довелось коли-небудь посидіти в тіні його гілля».

Прийшовши в залу, де був накритий стіл, Шевченко попросив дати йому альбом, висловив бажання написати що-небудь на пам'ять про своє відвідання Качанівки. Альбом було одразу ж принесено і Тарас Григорович написав тільки два рядки:

«І стежечка , де ти ходила ,

Колючим терном поросла .

Т. Шевченко , 21 августа 1859 в Качанове»

Після запису Шевченка йде вірш В. Забіли:

Худоби маєте геть-геть чимало:

 Здоров'я в бога не просіть...

 Найдіть собі ви жінку: вірну, гарну...

Да з нею весело живіть, живіть

 Сто літ, сто літ.

                                                   Віктор Забіла.

Альбом Тарновських тепер зберігається в Черніговському історичному музеї. Слід згадати, що в Качанівці зібрано багато автографів і особистих речей поета, а також історичні цінності. Після смерті Г. С. Тарновського (1853 рік) Качанівка перейшла у власність його  племінника Василя Васильовича Тарновського (старшого), відомого колекціонера пам'яток української старовини і мистецтва.

Покидаючи Україну на Чернігівщині, де він був востаннє Шевченко заїздить у село Гирівку (тепер село Шевченком) біля Конотопа і зупиняється тут на кілька днів у Лазаревських

Народ України, зокрема й Чернігівщини, свято шанує пам'ять Шевченка. У Чернігові, Прилуках, Ніжині, Борзні, Седневі, Іржавці , с.Харкове  та інших населених пунктах споруджені пам'ятники поетові. Його ім'ям названо сім населених пунктів області, майже в кожному місті і селі є Шевченківська вулиця. Багато шкіл, підприємств, закладів, організацій носять його ім'я. Систематично проводяться шевченківські вечори. В музеях широко висвітлюються зв'язки Шевченка з Чернігівщиною.