"Школо моя - радість моя"Матеріал для фотоальманаху Поздимирського НВК

Декілька днів думала .Про що писати..Книга про школу дуже відповідально.Про що буде цікаво читати  людям,які також учились у цьому закладі?..

Шкільні  дні дуже схожі між собою:розклад,уроки,однокласники ,вчителі і водночас дуже різні:завжди траплялися якісь курйози.

Я досі пам’ятаю свій перший дзвінок: лив дощ і урочиста лінійка була у приміщенні школи.Я стояла з букетом гладіолусів,які були більші за мене.Першою вчителькою нашого класу була Коваль Ганна Степанівна (це був її останній клас)Це вона навчила нас читати,писати,рахувати і основне-прагнути до знань.Ми тоді вчилися разом з третім класом.Зранку перших два уроки до великої перерви ми були самі,потім приходили третьокласники,три  спільних уроки,потім ми йшли додому , а вони ще вчилися.Ще у першому класі портфелі додому ми забирали лише у п’ятницю, а у понеділок приносили назад,домашніх завдань не було.

У другому класі до школи почав приходити  отець Володимир.Зараз інший час:діти змалечку знають про Бога,церкву ,Біблію,свята.А ми народилися  в іншій країні,де віра і Бог були під забороною.Тоді не можна було ходити до церкви,святкувати Різдво та Великдень,хреститися,брати шлюб- за таке можна було позбутися посади.Хоча люди таємно це робили,але вголос про таке говорити заборонялося. Отець Володимир почав з азів:зі створення світу,Адама І Єви… Було дуже цікаво,ми навіть батьків  вдома вчили.А ще ми були першим класом,який урочисто приймав Перше  Причастя.

У п’ятому класі ми(я пишу «ми»,бо у школі клас сприймався,як одне ціле,нероздільне,як сім’я) піднялися на другий поверх.Молодші класи не мали права туди ходити,навіть на сходи.Кожен предмет почав вчити інший вчитель.

Ми познайомилися з надзвичайною людиною-це Коць Юрій Ярославович.Він тоді вперше переступив поріг Поздимирської школи.Вчорашній випускник історичного факультету мав у нас незаперечний авторитет.Якщо всіх вчителів між собою ми називали по кличках,то його лише на ім’ та по-батькові.Уроки історії були неймовірно захоплюючі.Крім основної програми ми засвоювали багато додаткового.Карту,країни,столиці,їх валюту я вивчила саме на історії.Різні інтелектуальні ігри: «забий гол»,»брейн-ринг» заставляли нас всебічно розвиватися.Історія для нас не була сухою наукою-лише дати і факти.Ми вчилися аналізувати,припускати,робити висновки,мати свою думку.Ми багато конспектували(підручників  з історії України ще  не було,лише радянські з викривленими даними),шукали самі цікаву інформацію і разом її обговорювали.Ми дуже любили цього вчителя, а заодно  і нашого класного керівника.І ще всі дівчата нашого класу плакали,коли Юрій Ярославович вирішив перейти працювати у школу в селі Корчин.У дев’ятому класі він,правда,повернувся до нас назад.

               Ще одна неординарна особистісь  і викладач нашої школи –це завуч Михалюк Емілія Теофілівна.Її уроки української мови та літератури відкрили нам скарби нашого народу:її мову,співочу,солов’їну,ніжну ,мелодійну та літературу : від колискової та народних пісень до великих синів та дочок нашої землі,які своєю працею  прославляли Україну,її землю та народ.

               Ваші уроки,Еміліє Теофілівно,досі у моїй пам’яті.Ніщо так добре не запам’ятовується , як «на хлопський розум».На мою думку,саме ви та Юрій Ярославович найбільше вплинули на мій розвиток,на становлення моєї особистості,на усвідомлення себе українкою та громадянкою своєї держави.Адже мова та історія-це фундамент будь-якої нації.Я дякую Богу за таких вчителів у моєму житті!

        Інші уроки також були цікавими та пізнавальними.Усі вчителі з любов’ю ставилися до своїх предметів і хотіли привити її нам.

       Та,чомусь,більше згадується життя поза навчанням.Це різні поїздки:у цирк до Львова,у  монастир в Крехові,у Берестечко на «Козацькі могили»,Олеський замок,спиртзавод у Вузловому,цукровий завод у Павлові,різні походи в ліс, концерти,КВН,вечорниці та різні тематичні вечори.

Ми не тільки вчилися,але й працювали:допомагали збирати буряки та садили дерева у лісі після пожежі.Тоді добре видно хто є хто:хтось старанно працював,хтось лінувався,хтось хитрував..

Найяскравіший спогад-це звісно випускний.Було приємно,що всі вчителі,без винятку,прийняли наше запрошення і прийшли провести нас у доросле життя.Дуже цікава і насичена була концертна програма.Багато теплих слів було сказано у нашу адресу.Хоча ми були далекі від ангелів і давали не одну причину для викликів батьків у школу.Але вчительський колектив завжди з розумінням ставився до наших вибриків і ненав’язливо,по-батьківськи,наставляв нас на правильну дорогу.

Зараз,коли минуло майже 20 років після закінчення школи,я розумію,що це найважливіший етап у житті кожної людиниЦе перехід від дитинства до до дорослого життя.Батькам за роботою,господаркою та щоденими клопотами часто не вистачає часу для виховання своїх дітей.І саме школа формує духовний світ дитини,а згодом  повноцінного члена суспільства.На мою думку,вчитель,як і священик,це не професія,це стан душі,це взірець,це стимул до вдосконалення і розвитку.Я вчилася в той час,коли не було репетиторів.Мої вчителі щиро переживали за наші знання.Вони терпеливо і вдруге, і втретє пояснювали незрозуміле і без роздратування відповідали на безліч питань.Зараз в інтернеті можна знайти будь-яку інформацію,але лише учитель вчить відрізняти зерно від полови.Моя рідна школа-це звичайна сільська школа, а не столичний ліцей.Але тут також дають хороші знання , і найголовніше-тут вчать любити свій край,свою землю,свою мову,своїх рідних.Серед моїх однокласників немає видатних особистостей(я вірю,що все попереду),але всі виросли порядними людьми і патріотами нашої України.

Я рідко тепер заходжу у школу.Але,коли переступаю через поріг,у мене відчуття,що я торкаюсь чогось священного,таємного..Для мене школа-це храм.ХРАМ НАУКИ!

Дякую усім вчителям!Бажаю міцного здоров’я,терпіння,сил та натхнення для навчання та виховання наших дітей!!!!!

                                                                          З повагою Мрочковська Леся

                                                                                    (випуск 1998р.)