Син Свободи- Григорій Сковорода. Мандрівний шлях філософа

Син Свободи - Григорій Сковорода. Мандрівний шлях філософа. Підготувала вчителька української мови та літератури. СІЛЬНИК МАРІЯ ВАСИЛІВНА

Філософ духу і серця, мандрівна академія, людина-університет своєї епохи, гуманіст, філософ-містик, поет, письменник, байкар, богослов, педагог, протягом життя пізнавав світ і самого себе, знаходився у пошуках духовної свободи. Це про Григорія Савича Сковороду. За життя він не видав жодної книги, проте був мегапопулярною постаттю. Читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх. Про нього у  творах згадував сам Тарас Шевченко: “Кругом листочки обведу та й списую Сковороду”.

Для панів він - найнікчемніший жебрак, а от для Бога- найбільший багатій... Самотній мандрівник ходив ногами по землі, та серце його... перебувало на небесах. Григорій Савич вибрав новий і не знаний до цього стиль життя – мандрівку. Те, що зараз ми називаємо туризмом, тоді сприймалося як навчання, обмін досвідом, способом життя. Простоволосий, з палицею, торбиною через плече та сопілкою він мандрував від села до села, заходив у хату і вів діалоги з людьми, щоб вивести їх на світло істини, щоб допомогти зрозуміти той світ, в якому вони живуть. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.

Вихованець Харківського колегіуму Федір Луб'яновський запам'ятав Сковороду високим на зріст чоловіком у сірому байковому сюртуці та смушевій шапці, з подорожньою палицею в руках, що розмовляв простою слобожанською говіркою. Його рухи були трохи втомлені, обличчя задумане.

Перша мандрівка Григорія відбулася у 12 років, коли восени 1734 року він починає навчання в Києво-Могилянській академії. У грудні 1741 року юнак стає співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді мешкає в Санкт-Петербурзі та Москві. Проте життя в Московії зовсім не задовільняло Сковороду. Наприкінці літа 1744 року Сковорода у складі почту імператриці Єлизавети прибуває до Києва. Тут він звільнився з капели в чині "придворного уставника" й відновив своє навчання в класі філософії Київської академії.

У 1745р. у складі Токайської комісії генерал-майора Федора Вишневського, куди його взяли як людину, добре обізнану в музиці та чужих мовах, Сковорода виїхав до Угорщини - закуповувати вино. Там він не стільки цікавився винами, як вивчав течії європейської філософії. Упродовж наступних п'яти років йому вдалося побувати також в Австрії, Словаччині, Польщі, а може, і в Італії, Чехії та Німеччині. Є свідчення, що Григорій Савич пішки іде аж до Риму, слухає лекції з філософії в Німеччині; відвідує бібліотеки, університети європейські, дискутує з ученими різних країн. В тому числі він бачить, як виглядає Європа. Український мандрівник нарівні спілкувався з інтелектуалами Європи.

У жовтні 1750 року, сповнений нових вражень, але без копійки за душею, Сковорода повертається до Києва, а на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Срібницький запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму. Тепер він уже не сільський хлопчина, а вишуканий інтелектуал. Сковорода викладає за своїм авторським курсом. Він написав нову систему викладання співу. А це зовсім не подобалося верхівці, тому єпископ на початку червня 1751 року звільнив його з роботи. Це була, як писав його біограф Михайло Ковалинський, "перша проба його духовної міці". Тому восени цього ж таки року Сковорода знов повертається до навчання у Могилянці, слухає курс богослів'я в префекта академії Георгія Кониського. Навчання в класі богослів'я Сковорода, зрештою, так і не завершив, оскільки восени 1753 року за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького став вихователем Василя Томари - старшого сина товариша Степана Томари - і вирушив до села Коврай, що за 36 верст від Переяслава. Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, якого вкрай розбалувала мати - гоноровита донька полтавського полковника Василя Кочубея Анна. Конфлікт із нею спричинився до того, що на кілька місяців Сковороду було навіть звільнено з роботи за те, що педагогу вирвалось до учня: «Ти говориш як свиняча голова». Але Василь Томара зберіг повагу до свого вчителя протягом усього життя.

Невдовзі Сковорода знов опиняється в селі Коврай, де замешкає аж до літа 1759 року. У серпні 1759 року на запрошення білгородського та обоянського архиєрея Йоасафа Миткевича Сковорода прибув на Слобожанщину, обійнявши посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Мешкаючи в Харкові, філософ привертав до себе увагу і своїми часом дуже незвичними для загалу думками, і своїм, певно, ще більш незвичним життям: він одягався зі смаком, але надто просто, їв тільки плоди чи молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав "набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів". А ще Сковорода відмовлявся від високих звань та почестей.

Після закінчення 1759-1760 навчального року Сковорода не схотів прийняти чернечий постриг. А десь навесні 1762 року йому випала нагода познайомитися зі студентом-богословом Михайлом Ковалинським, який відтоді став його найближчим учнем і приятелем. Заради цього юнака філософ знову повертається до Харківського колегіуму: з вересня 1762 по червень 1764 року він читає тут курси синтаксими й грецької мови. Через неприхильність керівництва після закінчення 1763-1764 навчального року він знову змушений був залишити заклад, точніше через зауваження керівництва до моральної поведінки Сковороди. Востаннє Сковорода повернувся до колегіуму в 1768 році, коли тут було відкрито "додаткові класи",  де готували інженерів, топографів, архітекторів. Григорій Савич викладав катехизис. Однак новий єпископ Самуїл Миславський, незадоволений тим, що катехизис читає світська людина, навесні 1769 року звільнив його з роботи. Відтоді й аж до самої смерті Сковорода перебуватиме в мандрах...

Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Ізюм, Куп'янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку. Здебільшого він зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти: Донців-Захаржевських, Земборських, Каразиних, Квіток, Ковалевських, Мечникових, Сошальських, Тев'яшових, - або в келіях Курязького, Охтирського, Святогірського, Сіннянського, Сумського та інших монастирів. Його душу тішили і прекрасна природа Слобідського краю, що був, як казав Іван Орновський, "заквітчаний розкішними лісами", і книги, і музика, і розмови з друзями, і роздуми над сенсом життя. У всьому цьому філософ шукав насолоди та спокою. Недаром же він охрестив себе "Варсавою", тобто "сином миру". «Люди питають, - писав він якось Михайлові Ковалинському, - що робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму...»

1770-го Сковорода відвідав Київ, провівши близько трьох місяців у Китаївській пустині, а в 1771-1772 роках на запрошення колишнього острозького та харківського полковника Степана Тев'яшова мешкав у у слободі Таволзькій. Тут, на берегах Тихої Сосни, пройшов, мабуть, найбільш плідний період його літературної творчості. Свою останню мандрівку, вже незадовго до смерті, філософ здійснив у село Хотетове, що за 25 верст на південь від Орла, - у маєток Михайла Ковалинського. Пробувши там три тижні, Сковорода попросив свого друга "відпустити його в любу Україну, де він дотепер жив і хотів померти". Смерть прийшла до філософа 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (тепер - Сковородинівка Харківської області) під час останньої мандрівки до власника Пан-Іванівки Андрія Ковалівського.

Сковорода любив Україну і був європейцем. Мандрівника завжди тягнуло в Україну – він до неї постійно повертався – зокрема з Росії, в якій кілька разів оселявся, але кожного разу ненадовго, бо мав до неї відразу. Як писав його біограф Ковалинський, «Сковорода любив свій рідний край, свою любив Україну». Григорій Савич став мандрівником, на думку дослідників, з двох причин. Перша причина –це невгамовна і непереборна жага свободи. У нього було загострене відчуття свободи. Він ніколи не терпів людей, які вказували йому на правила і рамки. Тому і Слобожанщина так припала до душі Сковороді, тому що це була вільна земля. А друга причина нікому досі не відома. Ще 300 років тому Сковорода вказав нам на той факт, що українці завжди були європейцями.