Стаття до Шевченківських свят, до Дня Незалежності України

Роздуми Тараса Шевченка

про формування української

державності й національну самосвідомість

План

1. «У всякого своя доля і свій шлях широкий...».
2. «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».
3. Тернистий шлях до соборності.
4. «І твоя, Кобзарю, слава не вмре, не поляже».
5. Роль Шевченка в формуванні української державності.

                                                                                                                     ...коли

                                                                                  Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось - таки колись!”

Тарас Шевченко

Я – громадянка України. Незважаючи на те, що у нас обох (у мене і України) небагато життєвого досвіду, ми плекаємо далекоглядні життєві плани, і у нас попереду ще багато років, сподіваюсь, щасливого і благополучного життя. Наша держава – молода, але ж держава, тому не має права виправдовуватися таким юним віком, а вчитися державотворенню.

І як молода людина іде за мудрістю до поважних, освічених людей, так і державним діячам було б не соромно звернутися до творчої спадщини, духовних заповідей людини, яка стала символом безсмертя свого роду та народу, синонімом сумління, совістю нашої нації. Зрозуміло, що мова йде про великого пророка і генія – Тараса Григоровича Шевченка.

 Уже для багатьох поколiнь українцiв – i не тiльки українцiв — Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко, як явище велике й вiчне,  невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї, i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе – свiй час i Україну в ньому. Але щоб краще зрозумiти його, як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX   столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної й нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi й свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi – їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Ким же був, є і буде для нас, українців, Тарас Шевченко? Якнайповніша відповідь на це питання, безперечно, пролунала у „Посвяті” Івана Франка:

„Він був сином мужика, а став володарем у царстві Духа.

Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і показав нові, світлі й вільніші шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля його переслідувала в житті скільки могла, але вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду народу. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу  славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори”.

 Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Виходець з кріпаків - селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад та закликав народ до боротьби за свободу („… вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте”). У «Заповіті» Шевченко звертається до свого народу: закликає до дій, до єднання зусиль.  Мені здається, що він закликає не до реального збройного повстання, а до духовного повстання проти старого життя, старого суспільного ладу. Це заклик будувати країну, в якій не буде місця несправедлтвості, зрадництву, кріпацтву. Тарас Григорович Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Його революційні погляди вперше відображені в „Кобзарі” і поемі „Гайдамаки”. З найблагороднішими почуттями він ставився до всіх пригноблених: „Як гірко, як нестерпно жаль, що долі нам нема з тобою: ми биті, змучені раби, не знаєм радісної днини. Нам вік доводиться терпіть, не розгинать своєї спини. Промовиш слово – і нагай над головою люто свисне. І так усюди – з краю в край – панує панство ненависне!” А з якою любов’ю він ставився до найріднішої підневільної України: „Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю”. В «Гайдамаках» Шевченко засуджує розбрат між словʹянами, міжнаціональну ворожнечу і закликає словʹянські народи до мирного життя. В поемі «Єретик» ідея єдності є провідною. Поет був впевнений, що коли народ здобуде жадану волю, то «степи і озера оживуть, а вільні шляхи простеляться скрізь». «Єдиномисліє подай і братолюбіє нашли...»

Поет увійшов до Кирило-Мефодіївського товариства, що відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов'янських народів та відкидало всі форми гноблення, особливо  кріпосне право, виступало проти царизму і всієї системи самодержавного ладу. Товариство ставило за мету ідеї, гаряче підтримані Шевченком: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. Але щоб усвідомити необхідність визволення України, треба добре осмислити минуле і сучасне. В „Книзі буття українського народу” викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших „державних” народів. Царі, пани, кріпаки – все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшли в Україну ззовні, нав'язані народу силою. Україна заснула глибоким сном, не вмерла, але має воскреснути. Відродитися у формі республіки, стати складовою частиною всеслов'янської федерації. Зразок демократизації державно-політичного ладу Тарас Шевченко бачив в республіканському ладі Сполучених Штатів Америки. Недаремно він питав: „...Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!”

Значний інтерес, як підкреслюють дослідники, становлять передусім його погляди на походження та суть держави. Найбільш прикметним із цієї точки зору вважається відомий твір поета „Саул”, де можна знайти відлуння принаймні трьох популярних тоді теорій походження держави: „насильства”, „божественної” та „договірної”. Однак це лише одна грань цієї проблеми. Іншу, важливішу, дослідники вбачають у тому, що у своїх творах поет довів існування зв'язку між державою і правом та найважливішими факторами соціально-економічного життя.

Ідеєю природного права обґрунтовується висновок, що закон, який дозволяє полоненого продавати, купувати, зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права, ні справедливості. Всупереч офіційній ідеї про необхідність, насамперед, надати освіту, відполірувати народ, а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як через полегшення його труднощів.

Хочу справедливо зауважити, що Тарас Шевченко першим в історії революційної політичної ідеології України визначив право як знаряддя соціального насильства, показав антинародну сутність законодавства і юридичної практики царизму. Беззаконня і сваволя царських судів спричинилися до того, що Тарас Шевченко не живив жодних ілюзій щодо можливих законодавчих обмежень свавілля самодержавства, оскільки й сам цар, і весь державний апарат монархії створюють єдину громаду узаконеної злочинності, пов'язуючи свій політично-правовий ідеал з ідеєю соціалізму в її утопічних формах.

Пророчими можна вважати політичні ідеї Т.Г.Шевченка, спрямовані на вирішення проблеми ставлення держави до свободи вибору особи. Так, у віршах „Ісая”, „Подражаніє Ієзекіїлю” фактично поставлено питання про захист прав людини, передусім основних політичних прав на життя, гідність та свободу: „Минуть, уже потроху і минають дні беззаконія і зла”.

Основою історизму спадщини поета стало те, що в юності він прилучився спочатку до народних роздумів про історію, а потім і до джерел історії, причому, Шевченка в історії цікавили не лише класово-національні, політичні проблеми та рухи, а й родинно-побутові, морально-етичні, культурно-естетичні, духовні, педагогічні проблеми. Український митець прагнув зрозуміти і механізм суспільних відносин, державної влади, принципи та сутність світобудови; показовим є те, що саме уроки історії підказали Шевченкові: життя – це постійний рух до глибин і висот правди, а досвід світової історії, мистецтво Гуманізму та Відродження, просвітителів-енциклопедистів, уважних до проблем народності романтиків Італії, Англії, Франції, Німеччини, слов'янських народів сприяли виробленню концепції та ідеалу людини-митця, шляху до висот ідейного, гуманістичного, естетичного кредо Шевченка.

Я нагадаю, що зразком держави для Шевченка були Сполучені Штати Америки, незалежна демократична країна зі сталим законодавством та законослухняними громадянами, що йшли за однією особою – лідером, президентом.

В ідеалі поет бачив і в Україні таку людину, яка скинула б це кляте „клеймо раба” з українського народу та повела його за собою, яка зняла б з облич людей маску кривди і болю, горя і сліз, війни і смерті. Людину, яка поборола б ненависний лад, яка знищила б сучасних „царьків”, „поміщиків”, яких Шевченко проклинав і ненавидів всім своїм нутром („Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських”).

Великий митець Шевченко бачив Україну в майбутньому під владою саме такої особи. Він свято вірив в те, що збудеться його найзаповітніша мрія, здісненню якої поет віддав всього себе: „І оживе добра слава, слава України. І світ ясний, невечірній тихо засіяє. …Оживе добра слава і розкаже, що діялось в світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти”, вірив в те, що все-таки Україна дочекається приходу людини, яка принесе у державу свій „новий і праведний закон”.

Пройшло багато років, і ми з впевненістю можемо сказати, що Шевченко не тільки геній українського народу, а ще й пророк. Адже все, що передбачав Тарас Григорович Шевченко, здійснилося – Україна стала незалежною соборною державою. Це заповіт нам, його „потомкам, живим і ненародженим”. Прийшов час каяття , час прозріння. На думку спадають слова українського поета Канича:

Україна, прости нерозумних дітей,

Так як мати лиш може простити.

Дай прозріти і впасти тобі до грудей,

Хоча блудні, та ми ж твої діти.

І зараз у молодої української держави є шанс стати дійсно демократичною, правовою, соціальною, справедливою, але тільки за умови одночасного формування і становлення громадянського суспільства. Тільки громадяни з розвиненим почуттям гідності, самоповаги і поваги до інших, до їхніх прав і свобод, зможуть розбудувати вільну незалежну Українську державу.

В наші часи проголошено свободу слова і думки, гарантовані інші права і свободи людини і громадянина, але, нажаль, дуже часто свої права ми поважаємо більше, ніж обов’язки. Як і в часи Шевченка, є люди, що „за шмат гнилої ковбаси” і матір рідну продадуть, проголосують будь-за кого, скористаються брехнею чи наклепами, щоб прийти до влади. Наша держава має зараз гідного правителя, який намагається робити все з користю для народу. Але не все залежить від однієї людини, навіть якщо вона займає найголовнішу посаду у державі. Представники різних політичних сил мають об’єднатися, стати вище партійних чвар та розбрату, забути про різницю політичних позицій та відсоток набраних на виборах голосів, і створити програму «національної єдності» заради майбутнього України. Професіоналізм та відповідальність мають стати суттєвими якостями урядовців та державних службовців.

Я вважаю, що у Шевченка заспівали б душа і серце, коли б він побачив нашу сучасну Україну незалежною. Але я все ж таки рада, що Тарас Григорович народився саме в ті часи, коли Україна потребувала допомоги. І цю допомогу великий син українського народу надав, поставив на сторожі трудящої людини своє полум’яне слово, закликав до побудови нового, вільного життя. Віримо, що здійсняться пророчі Тарасові слова:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Тарас Григорович Шевченко назавжди залишиться в наших серцях великим творцем української державності. Поет пророкував незнищенність духу українців, вічність життя нації: „Наша думка, наша пісня не вмре, не загине…”.

Духовні надбання наших предків будуть передаватися з покоління в покоління, і серед них як неоціненний скарб – твори Кобзаря. Це про тебе, наш Великий Поете, ми скажемо: „Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине!” Вічним закликом для нас будуть слова:

Свою Україну любіть,

Любіть її ... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Твори Шевченка переживуть віки й вічно будитимуть у серцях людей національну самосвідомість та почуття гідності.