Стаття "Тебе люди поважають..."

Л.М. Лещишина,

КЗ «Цупівська гімназія»

Дергачівської районної ради

Харківської області

ПЕРШИЙ  КЛАСИК  ХУДОЖНЬОЇ  ПРОЗИ

Анотація. У статті подані відомості про життєвий і творчий шлях Григорія Квітки-Основ`яненка;  висвітлюються літературні заслуги автора, які визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу письменником.

Через твори автора продемонстровано високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі. Показано, як майстерно створює Г.Квітка яскраві картини життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей.

Згадана полеміка 20-30 рр. ХІХ ст. про зображувально-виражальні можливості української мови, що спонукала Г.Квітку до написання творів рідною мовою.

Зазначено, що Г.Квітка-Основ`яненко все своє життя прагнув мирно і чесно служити справі удосконалення тогочасного суспільства.

… Тебе люди поважають, -

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе…

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули…

Т.Г. Шевченко 

Яким був цей славний чоловік, що твори свої підписував ім’ям Грицько Основ`яненко, як жив, за кого боліла його душа, яка відійшла 20 серпня 1843 року о п’ятій годині пополудні після нетривалої хвороби доволі здорового ще тіла?

Не будемо робити з нього ні пророка, ні вчителя, ні національного героя. Але знайдемо для його творів місце на нашій полиці і в нашій душі.

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу, -

так писав Шевченко про Квітчини твори. Великий Кобзар із захопленням відгукнувся про засновника нової української прози.

Основ`яненко один із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була своєчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Інакше кажучи, Квітка-Оснoв`яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження. Коли читачі насолоджувалися «Енеїдою», залюбки цитували байки Гулака-Артемовського, його балади, захоплювались виставами «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», молодий Основ`яненко, тоді ще Квітка, розправляв крила для творчого злету. На початку ХІХ ст. Україна мала високохудожню поезію і драму, а нової прози ще не було. Відомо ж, що саме проза завжди мала найбільше шанувальників, адже широко охопити всю складність суспільного життя спроможна лише епічна проза. Одне слово, новій українській літературі потрібний був повістяр, і він прийшов з прихарківського села Основи (звідти і походить псевдонім Основяненко).

Родом Григорій Квітка із сім’ї козацької старшини. Виховання здобув спочатку домашнє, далі – монастирське та музичне, бо мав неабиякий хист до музики й композитора. Він чудово грав на фортепіано й флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів кликали його до творення власних музичних творів. Наприклад, він є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи».

Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панували в сім’ї Квіток. Звичаї в родині відзначалися простотою. Тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру,  натхненником яких був Григорій; він же виконував головні ролі. Усе це формувало  мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду.

У родині Квіток часто буває Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам’ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса – взагалі все, що потрапляє йому на очі, любить слухати легенди, повір`я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

Коли читаєш спогади про Квітку, впадають в очі незрозумілі суперечності. Боязка золотушно-хвороблива дитина, потім людина, що, як мімоза, розкривається від кожного доторку, людина, що тікає від світу…

У 15 років Грицько був уже зарахований на військову службу, звідти в 19 років виходить у відставку в чині капітана. У 26 років юнак йде послушником у монастир, куди штовхнули його нещасливе кохання, несправедливий розподіл батьківської спадщини (братові – весь маєток, йому ж – лише незначну суму) та релігійне виховання. Проте життя в монастирі виявилось не таким, як уявлялося юнакові. І Григорій хоч привіз туди флейту, навіть фортепіано, часто приходив додому, брав участь у культурних заходах, а відтак подався все ж таки на військову службу. Та Квітку, натуру енергійну, талановиту, спраглу за громадським життям, не могла задовольнити офіцерська служба. Тож наступні захоплення Квітки теж швидко змінюються.               Це культурно-громадська нива у Харкові, на якій він працював з молодечим запалом: проводив літературно-музичні вечори, працював директором театру, заснував оркестр, товариство доброчинності й першу на Лівобережжі вищу жіночу школу, організував, відредагував і випустив перший в Україні журнал («Український вісник»), допомагав видати першу друковану збірку українських прислів’їв і приказок, збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Якось непомітно Квітка став духовним ватажком молодих українських письменників. У Основ`яненка було стільки віри у всеперемагаючу силу освіти, стільки енергії та бажання сприяти розквітові рідної культури, що він підтримував усі нові починання і заходи в цій галузі. За працьовитість і плідну громадську діяльність Григорія Федоровича цінував Тарас Шевченко. А оскільки Квітка був ще й повітовим дворянським маршалком, далі – суддею, попечителем бібліотеки, членом-кореспондентом статичного відділу, то цілком виправданою є епіграма на нього:

Не надивлюся я, создатель,

 Какой у нас мудрёный век:

Актёр, поет и заседатель –

Один и тот же человек.

У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря.

А Григорій Федорович любив попоїсти. Особливо національних страв: кислих пирогів, млинців, вареників… Та взагалі обід його був скромний, як і все його життя, не подібне до життя заможних українських поміщиків. Хазяйством він не переймайся і задовольнявся найнеобхіднішою челяддю. Після обіду Квітка звичайно йшов до свого кабінету, і тоді наставали найкращі часи в його житті. Він писав, не тривожений ніким, і тільки під вечір приходив прочитувати дружині свої свіжі твори або статті із столичних журналів.

Нагадаю вам бодай кількома рядками той дивний чар щирого виповідання душі народної, що його так захоплено першою сприймала дружина Ганна Григорівна, росіянка, родом з Петербурга.

«Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Не погубляйте свого дитяти: дайте мені бідненькій ще на світі пожити. Не розлучайте мене з моїм Василечком!»

Це голосить-благає батьків красуня Маруся з повісті «Маруся», передчуваючи свою ранню смерть, так і не порозкошувавши в любові та щасті зі своїм коханим Василем.

Жоден українець, який дочитував повість до тих сторінок, коли заручений вже з Марусею Василь у чорній розпуці ридає над труною своєї судженої, не міг стримати сліз.

Зустрічаючись із фактами свавілля і жорстокості, Основ`яненко захищав селян, а одного разу навіть надав притулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка і сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Наприклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організовувати забави, влаштовувати феєрверки.

Григорій Федорович і Ганна Григорівна Квітки не мали дітей, не судилося, хоча прожили все життя в любові, гідності й повазі одне до одного. Та як любили вони дитяче товариство! «Як-таки не любити діточок, сих янголиків Божих!» - цими словами Григорій Квітка-Основ`яненко розпочав оповідання «Божі діти». «Воно дивиться на тебе приятненько, люб’язно,  всміхається,…коли ще сльози з оченят краплють; воно їх втира, другою ручечкою хвалиться тобі цяцею і забуло про те, що ти його ізобидив. Лиха не пам’ятає, а приголуб же його, так воно іще й пильніше буде до тебе ластитися. Чи є ж такий чоловік на світі на світі, хто б не любив діточок?...Ні, нема такого чоловіка, що їх не жалував».

Був Григорій Квітка людиною скромною, не дозволяв собі міркувати про речі, яких не знав, але написане ним свідчить про неабияку його освіченість і начитаність.

Знав він народні перекази і легенди, які жили в пам’яті народній. Та не лише жили в спогадах, але й траплялися насправді дивні, а то й дикі історії.

Ні, не розважав своїх приятелів, своїх читачів Грицько Основ`яненко – він наближав душу народну до глибинного її пізнання більш освіченим  інтелігентським середовищем, яке було загалом відчужене від народного життя,  і мова простого українця видавалася для багатьох-багатьох інтелігентів, чиновників, урядовців грубою, примітивною, чужою.

«Закордонних людей не беру в свої повісті, - писав Квітка у статті, яка  побачила світ уже після його смерті. – Ось у простому класі неосвічених людей, де люди діють не за прищепленими їм правилами, не за вкладеними їм поняттями, а за власним почуттям, розумом, розсудком, якщо зауважу щось таке, пишу. Ось і виходять мої Марусі, Оксани, Науми, Мирони, Сотниківни».

Письменник своїм словом вшановував благородство вчинку простої людини, високу мораль, яка споконвіків була оберегом роду і народу, формувала сприятливу для миру і злагоди атмосферу співжиття в умовах нерідко важких, нестерпних. Але наш народ знаходив душевні сили, щоб не владарювало над людиною зло та ненависть до ближнього свого, бо звіра породжує звір.

Хіба батько Марусі Наум Дрот не  любив Василя? Любив, поважав, але жорстока реальність змушувала його, батька своєї дитини, голові сім’ї, подумати над долею Марусі, виважити все з висоти свого досвіду, з позиції високої відповідальності за свій рід. Пам’ятаєте, що сказав Наум Василеві наодинці: «…як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись. А що тоді буде з Марусею? Ні жінка, ні вдова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була салдатка, та й чесна. …Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядання, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть, або – не  дай, Боже! – бездільниками стануть. ...Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе любив, так мені тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся».

Яка висота батьківської відповідальності за долю дитини досягається цими простими, чесними словами, як органічно і щиро звучить українська мова у виповіданні душевних переживань батька, який не може понизити навіть в ім’я кохання своєї доньки її гідність, її честь як майбутньої солдатки.

Наум зобов’язаний батьківським обов’язком забезпечити подальшу долю доньки. Важить багато для батьків, аби дитина не відривалась від роду, була на оці – під моральним контролем, бо молода, лихі люди обдурити можуть, виманити нажите працею добро, та й у разі потреби батьки порадять, допоможуть…

Та не лише в художніх творах Квітка обстоював благородні засади сімейного і громадського життя – писав він «Листи до любезних земляків», у яких пояснював систему організації суспільства на засадах релігійної моралі та виховних принципах людського співжиття, де багатий піклується про бідного, урядовець чесним обстоюванням законів захищає від свавілля, а самі люди не опускаються до зловживань пияцтвом та бездіяльністю. Особливо боляче Квітка сприймав поширення пияцтва, в якому вбачав одну з головних причин злиднів і руйнації предковічних устоїв.

«Се не хто, як проклята горілочка, диявольський напиток, чортів збитень, гаспидова душепарка, анахтемська припарка. Щоб вона слизла з світу Божого для людського щастя! – не стримував свого обурення Григорій Квітка.

В оповіданні «Мертвецький Великдень» зображений Нечипір - п’яниця і ледащо, який вимордував свою дружину Пріську до того, що вона зважилася на єдину раду: «Хоч гріх, хоч два, жінці мужа бити, а хай Бог простить!»

Громада завжди з огидою ставилася до пяниць – не мали вони жодної шани в селі. Від цього страждали жінки, діти, на них цей сором і людське презирство також кидали важку тінь.

Для Григорія Квітки багато важило те, щоб людина не очерствіла в горі, щоб її душа не закривалася в холодному онімінні перед темною прірвою скорботи й безвиході, щоб богобоязнь і розсудливість її не полишали.

Квітка із задоволенням вивчав побут і звичаї народу. Мало не кожну неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову, заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів’я, приказки; записував і розповіді візника Лук’яна, сусідів, односельців. Він «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт частої ниви української народної поезії».

Близько 80 прозових і драматичних творів українською та російською мовами написав Квітка. Частина їх не витримала проби часу і зараз цікавить тільки істориків літератури. Але й досі читають і, напевно, завжди читатимуть «Марусю» й «Щиру любов», «Сердешну Оксану» й   «Козир-дівку», «Конотопську відьму» й «Пана Халявського». І сьогодні глядач охоче дивиться вистави чи фільми «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці». Крім прозових творів, Квітка писав епіграми, фейлетони, публіцистичні статті та наукові нариси.

У художніх творах, широко використовуючи фольклор, Основ`яненко правдиво показав побут і благородство простих людей, щирість і глибину їхніх почуттів, розум, працьовитість і кмітливість; пани ж зображені нерідко паразитами й недоумками. «Бачу мавп багато, але, на жаль, людей мало», – писав він про дворянство.

Повісті й оповідання Квітки-Основ`яненка нікого не залишали байдужими. Євген Гребінка признався, що, читаючи їх «не раз плакав від щирого серця або реготавсь, як той козак, до знемоги». Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Наприклад, у повісті «Сердешна Оксана» оповідається, як капітан, вирішивши збезчестити Оксану, напоїв її чаєм з вином. У цьому місці письменник перериває свою розповідь і з хвилюванням вигукує: «Напилась, Оксано, панського чаю! Будеш, сердешна, тямити і навік оскоми не забудеш! Якби ти більше панів знала, ти б з першого слова відбігла від нього, як від лихої гадини». Автор близько до серця приймає біду своєї героїні.

Процитований уривок є ліричним відступом, тобто авторським відступом від розгортання сюжету, в якому письменник, перериваючи розповідь про події, виявляє своє ставлення до героїв, висловлюючи їм співчуття, поради тощо. Ліричні відступи створюють певний настрій у творі, роблять його інтимним, близьким до читача.

Та багато хто сумнівався у наявності таланту Квітки.

Не може не привернути уваги той факт, що в ролі основоположника української прози виступив письменник віком 55 років, уродженець Слобідської України, великою мірою на той час зрусифікованої, на 31 рік молодший за Григорія Квітку, родом із, здавалося б, далеко більш «української» Полтавщини – М.В.Гоголь.

У 1827 році Квітка написав комедію «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Надрукували її аж 1840 р. Сюжет комедії Квітки збігається в деталях із сюжетом «Ревізора» Гоголя.

Цілком можливо, що хтось міг прочитати рукопис комедії, яка лежала з 1828р. в Московському цензурному комітеті, та ще й «гуляла» без титульної сторінки по руках. Міг прочитати й Пушкін, який, за словами Гоголя, дав йому сюжет «Ревізора».

Очевидно, не такими простими є закономірності у сфері літературних явищ…

Та поки комедія Григорія Квітки «Приезжий из столицы» лежала схвалена до друку, вийшли анонімно два його драматичні твори – «Дворянские выборы» і «Турецкая шаль, или Так водится». Згодом було опубліковано нові комедії – «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника», «Шельменко, волостной писарь».

Успіх комедій Квітки був очевидним. Хвалили їх і читачі, і критика була напрочуд щедрою на прихильні слова за природність характерів, жвавість сцен, за викриття провінційного чиновництва, яке висміювалося драматургом дотепно та безжально. Щоправда , не обходилося без дошкульних зауважень, зокрема і за вживання в діалогах чудної мови, «яка майже зовсім незрозуміла росіянам», бо її вживають лише «на товчку або в інших місцях, де збирається чернь».

А ось такі російські літературні авторитети, як дружній до Квітки Плетньов, вважали його великим письменником, «найулюбленішим автором у наш час»; Федір Коні зараховував Квітку «до невеличкого числа найоригінальніших і найталановитіших наших письменників», Я.Грот із приводу «Пана Халявського» сказав: «Бачачи глибоке знання людської природи, мимоволі згадую найкраще, що в цьому роді є в давній літературі: Свіфта, Лесата, Сервантеса». Навіть жовчний Тадей Булгарін про уривок «Скупец» висловився, що скупий «змальований гострими рисами, мольєрівським пензлем».

Отже, гідне свого таланту місце в російській літературі Григорій Квітка-Основ`яненко посів завдяки майстерному зображенню побуту слобідських дрібних поміщиків, урядовців, міщан та інших провінціалів, життя, поведінку, психологію яких він добре знав і з великим гумористично-саркастичним талантом зображував.

Але Квітка знав і те, що його сприймали прихильно передусім як письменника російського, який писав з гумором, дотепно, іронічно про Малоросію російською мовою.

Бєлінський, розглядаючи сучасні йому україномовні твори, знущально говорив про «простоватость крестьянского языка и дубоватость крестьянского ума», тому українська мова,  на його думку, непотрібна, бо треба писати про високі почуття лише російською мовою.

Тому найбільше  кривди зазнав письменник через те, що стало змістом його творчого життя: повісті й оповідання українською мовою, котрі започаткували нову українську прозу. Активне Квітчине намагання, починаючи з 1833 року, писати по-українськи, впроваджуючи як в україно-, так і в російськомовну творчість сюжети з народного життя, в літературних колах обох столиць – Петербурга і Москви – були зустрінуті неоднозначно. Група літераторів (серед них П.Плетньов, В.Даль, «ранній» М.Полевой) загалом підтримувала україномовні орієнтації Квітки, однак іще більше виявилося тих (їхній табір поповнив згодом і В.Бєлінський), хто рішуче не сприймав «малоросійського наріччя» - ні у мовленні окремих персонажів, ні, тим більше, як повновагової мови художнього твору.

Так Григорій Квітка, чоловік уже не молодий, зовнішності зовсім не бойової та вдачі не надто войовничої, опинився перед голосними нападками шовіністів, ревнителів офіційної «народності», був, хоч-не-хоч, втягнутий у жорстку журнальну «війну», в якій мав спільників небагато (приміром, в альманасі «Утренняя звезда», де надруковано його перші прозові зразки українською мовою, разом з ним виступили Є.Гребінка, І.Срезневський та

П.Гулак-Артемовський), а як творець нового україномовного літературного роду – то й був зовсім один.

Всупереч реакціонерам, які сміялись з усиль невеликого тоді гурту письменників підняти українську літературу до рівня світової, Квітка-Основ`яненко писав, що українська мова й література «рухається і буде жити» та що ніякі потуги ворогів «не зітруть її з лиця землі», вона «подужає противників і гонителів».

Не був революціонером Григорій Квітка. Навіть не був демократом. Він прагнув мирно, чесно служити справі удосконалення тогочасного суспільства, реформуванню суспільного устрою.

Поміщик Кожедралов із «Дворянских выборов», у якого всі кріпаки – злидарі, Лук’ян Жимолотов із роману «Жизнь и похождение  Столбикова», що довів своїх селян до повного зубожіння… Це – типи, виписані з натури. А Макар Жимолотов, який гонить своїх кріпаків на роботу, мов худобу, а кріпосниця Староплугова, духу якої бояться кріпаки…

Провінційне панство жило мовби в сонному царстві – нічого не робили, переїдали, рука не тяглася ні до книжки, ні до доброї якоїсь справи. Спали та розважалися, пліткували і згадували сумну старовину…

Григорій Квітка-Основ`яненко немовби підхвалював цей потворний поміщицький побут – спершу складається враження, ніби автор обстоював такий паразитичний, не гідний людини стиль життя, проте далі розумієш: цією іронічно-саркастичною «похвалою» письменник досягнув особливого викривального ефекту.

Квітка добре знав своїх духовно убогих, забобонних, уражених лінивством і тупою злістю землячків, які розкошували в адміністративних зловживаннях, користуючись беззаконням, обдирали прохачів та нещасних кріпаків – тоді хабарництво процвітало, як і в наші часи. Це – рівень губернії, далеченько від наших столиць.

Квітка був чутливим до нового. Бачив, як перероджувався недавній селянин, що перебрався до міста і вже пристосувався до нових обставин. Новим для його часу був тип робітника, який, уже не кріпак, тим пишався, хоча його робітництво – та сама форма закріпачення.

Олексій із комедії «Сватання на Гончарівці» гордо казав: «Вже в робітниках, на заводі куби дєлаємо». Так народжувалося з українських, переважно сільських, етнічних «дріжжів» російськомовне населення, основна маса якого була українського елітного походження, але його активно заманювали в російську мовну атмосферу.

Григорій Квітка-Основ`яненко жив і творив у найбільш русифікованому регіоні України, поселенці якого ще пам’ятали, що їхні історичні корені й традиції – в єдиному українському етнічному і культурному тілі. Та, як доводив академік Д.І.Багалій, «історія Слобідської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй самосвідомості український нарід».

Там, у Слобідській Україні, яка охоплювала майже всю Харківську губернію та деякі з повітів Курської й Воронезької губерній, жила бурхливо емоційна пам’ять про слобідські полки – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острозький, про таємниче Дике поле і славетний в історії краю Муравський шлях. То ж хіба не повинна була заговорити гаряча козацька кров Григорія Квітки? І він заговорив. «Нехай же знають і наших! Бо є такі люди, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було і звичайне, і ніжне, і розумне».

Література

1. Вільна Я. Григорій Квітка-Основ`яненко – «Не формула на двох ногах». Українська мова та література. 2005. № 2-3. С. 7-10.

2. Жулинський М.Г. Слово і доля: навч. посіб. Київ: А.С.К., 2002. 640с.

3. Коротка біографія Григорія Квітки-Основ`яненка. Бібліотека української літератури. URL: http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kvitka-osnov-yanenko-grigorij/3334-korotka-biografiya-grigoriya-kvitki-osnov-yanenka

4. Висловлювання відомих людей про творчість Григорія Квітки-Основ'яненка. Бібліотека української літератури. URL: http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kvitka-osnov-yanenko-grigorij/3337-vislovlyuvannya-vidomikh-lyudej-pro-tvorchist-grigoriya-kvitki-osnov-yanenka