Тарас Григорович Шевченко - життя і творчість
Тема: Життя і творчість Тараса Григоровича Шевченка
Мета:
- формування предметних компетентностей:
виховувати любов до рідної мови, скарбів поетичного слова України, вшановувати пам'ять видатного українського поета – Т.Г. Шевченка, формувати культуру мовлення через красу і багатство рідної мови;
- формування ключових компетентностей:
спілкування державною мовою: збагачувати словниковий запас учнів, розвивати творчі здібності, музичний слух, почуття ритму, бажання читати твори Т.Г.Шевченка;
загальнокультурна: сприяти вивченню національної свідомості, розширити знання учнів про творчість Т.Г. Шевченка, виховувати прагнення бути справжніми українцями, почуття гордості за Україну, за її національного генія Т.Г. Шевченка;
соціальної: удосконалювати вміння продуктивно співпрацювати з різними партнерами в парі та в групі, проявляти ініціативу, сприяти розвитку колективної діяльності, згуртувати учнівські та батьківські колективи;
громадянської: заохочувати дітей до творчості, до активної участі в позакласній діяльності, свідомого ставлення до виконання доручень.
Обладнання: портрет Т.Г. Шевченка, українські костюми для дітей, вишиті рушники, сцена стилізована під світлицю старовинної української хати, аудіозаписи пісень.
Хід свята
Ведуча. Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
Малими босими ногами.
Учень. Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясці просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.
Учень. Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року у селі Моринці. Батько – Григорій Іванович, мати – Катерина Якимівна були кріпаками пана Енгельгардта.
Учень. Спочатку родина Шевченків жила в Кирилівці в хаті діда Івана. І було їх тут тринадцять душ. А в 1810 році сім'я переїхала у село Моринці. Тут і народився Тарас.
Учень. Минали роки. Тарас зростав. Тільки зіп’явся на ноги, почалося дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат – десь пастушить, сестра – на городі. А маленький Тарас – сам собі по бур’янах.
Ведуча. У старій хатині в кріпака колись
В тихий день весняний хлопчик народивсь.
Учень. У тій хатині, у раю
Я бачив пекло. Там неволя,
Робота тяжкая…
Інсценізація за поемою Б.Стельмаха “Тарас”.
Мати. То що – вечеряємо?
Батько. А як? Куди його таку вечерю?
Мати. Чи де забилося в печеру,
Чи де в чужий залізло мак
Надихалося та й заснуло?
Батько. Та вже його лише запхнуло!
Оце з ним вічно щось не так.
Сестра. Я обшукала всі кутки,
Всі закомірки, бур’яниська
Дарма, ніде нема хлопчиська.
Вже найприкріші дітлахи
І всі удома, всі – як діти…
І лиш Тарас…
Батько. Бо треба глядіти!
Сестра. Та я ж гляділа… О! Дай Боже!
Ось ваш мандрівник! Тарас! Тарасику!
Мати. Ну, є!
Сестра. Ой, волоцюго, волоцюго.
Мати. Лишенько моє! (обнімає Тараса)
Сестра. Це ж куди тебе носило,
Не спитавши, проти ночі?
Батько. Заступи, небесна сило,
Од такої поторочі.
Мати. Катря плаче, мати плаче,
А воно, як дим, пропало.
А воно собі, ледаче,
У світи помандрувало.
Тарас. Був я в полі, на могилі
Коло сонцевої хати.
Бачив, як на небосхилі
Укладати сонце спати.
Бачив я стовпи залізні
Ті, що небо підпирають.
Наслухався тієї пісні,
Що архангели співають.
Мати. Боже, синку, схаменися,
Та ж у полі – не в соборі.
Перехрестям осінися
І лягаймо – ніч надворі.
Сестра. Та воно вже спить, одначе.
Однесім його до хати.
Батько. На добраніч, мій козаче, (бере на руки сонного Тараса)
Нині міцно будеш спати.
Ведуча. Коли Тарасу виповнилося вісім років, батьки віддали його до диякона в науку, п’яниця-диякон навчав дітей по церковних книгах і за найменшу провину карав різками. Будучи вже відомим поетом, Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.
Учень. Ти взяла мене маленького за руку
І хлопця в школу привела
До п’яного дяка в науку…
- Учися, серденько, колись,
З нас будуть люди, - ти сказала.
Учень. Не називаю її раєм.
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І повиваючи, співала.
Свою нудьгу переливала
В свою дитину...В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло...Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Ведуча. Та не довго тривала Тарасова наука. Несподівано горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати …
Учень. Там матір добрую мою,
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Ведуча. Батько оженився вдруге — на Оксані Терещенчисі з Моренців. Вона привела своїх троє дітей. Тарас і мачуха не любили одне одного. Доводилося Тарасові у бур’янах сусіда Желеха шукати захисту від її стусанів або прямо втікати до сестри. Учень. «Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилиться —
Хоч з гори та в воду.
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом,
Утопився б — тяжко жити,
А нема де дітись.
Ведуча. Та ще, поки жив батько, то якось Тарас терпів. Батько брав його з собою, як їхав чумакувати, посилав до дяка в науку, жалував. Але коли Тарасові було 12 років, не стало й доброго батька. Він застудився і помер. Вмираючи, казав він, що Тарасові маєтку не оставляє, бо він і буде або дуже славний чоловік, або велике ледащо.
Дуже сумував Тарас за батьком. Він писав згодом:
Учень. Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Ведуча. Тарас став круглим сиротою. Ані родичів, ані маєтку — нічого; навіть опікун його, дядько Павло, не дуже-то брав його в опіку; це був, за словами самого Тараса, великий катюга.
Ведуча. Годі було Тарасові вдержатися в хаті. Пішов до дяка Богорського на дальшу науку. Богорський був нестямний п’яниця. Тараса держав він у себе не як учня, а як наймита-послуга, який мусив носити йому воду, рубати дрова тощо.
Ведуча. Дуже важко було Тарасу. Він втік від Богорського до маляра-диякона. Але потім повернувся додому. Працював пастухом. Своє дитинство з болем в серці він згадує через 20 років у вірші «Мені тринадцятий минало».
Учень. Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє -
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята -
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози.
Учень. І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої;
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Мені здається що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
Ведуча. У Тараса був великий потяг до малювання. Вугіллям та крейдою хлопець малював, де тільки міг. З більшою пристрастю віддавався улюбленій справі у школі, де міг дістати папір та олівець.
Учень. У селі Кирилівці й досі є хатка – школа, де навчався грамоти малий Тарас. Вона є свідком тих гірких минулих часів. Хата ніби вгрузла в землю і сьогоднішні діти дивуються, як там можна було вчитися… Екскурсовод розповідає, що вчитель Тараса був дяком, особливо вчив його березовими різками, бо хлопчик був непосидючий і невгамовний, навіть зовні не хотів бути схожим на інших. Тарас часто тікав від дякового навчання, в сусідському дворі влаштував схованку, де перебував по декілька днів.
Учень. Давно те діялось! Ще в школі,
Таки в учителя- дяка,
Гарненько вкраду п’ятака-
Бо я було трохи не голе, –
Таке убоге, та й куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І визерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую Сковороду.
Учень. Прагнення навчитись малювати водило сироту по селах у пошуках вчителя. Поневіряючись по наймах, Тарас таки дечому навчився і 14-річним потрапив до пана Енгельгарда у козачки з характеристикою «годен до кімнатного живописца».
Учень. Серед панської челяді юний Тарас вирушив у перший в своєму житті далекий шлях – до Вільно, а потім – і до Петербурга, де розкрився його талант художника.
Учень. Хоче малювати, прагне він до знань,
Та за це багато зазнає знущань.
Нишком він малює статуї в саду,
Вночі пише вірші про людську біду.
Ведуча. Енгельгардт хотів зробити з хлопця портретиста — Тарас вчився у Вільні, у Варшаві, в славного маляра Лампі, у маляра Ширяєва. Але одночасно був лакеєм. В Літньому саду Тарас змальовував усякі статуї. Тут, в саду, зустрів Тарас свого земляка Івана Сошенка з Богуслава. Ця зустріч мала вирішальне значення для подальшого життя поета.
Ведуча. Сошенко познайомив Тараса з відомим українським поетом Гребінкою, з російським поетом В.А. Жуковським, з кумиром тодішнього російського художнього світу К.П. Брюловим. Ці люди викупили Тараса з неволі.
Ведуча. Брюлов намалював портрет Жуковського. Портрет було розіграно в лотерею. І за ці гроші пан Енгельгардт зробив «відпускну» Тарасу. Це сталося 22 квітня 1838 року. Шевченкові було тоді 24 роки. Цей день — найясніший день у житті великого поета.
Учень. Так в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Щиро помогти.
Викупили друзі!
Вільним став Тарас!..
Чом же серце в тузі?
Біль чому не згас?
Сміливий і щирий
Був Тараса спів.
Ведуча. Тарас учився у Сошенка, потім у Брюлова. Він, малюючи, співав. Він дуже любив Україну, свій рідний край, і всі свої малюнки присвячував природі рідного краю, бідним людям. Багато писав він портретів.
Ведуча. Т.Г. Шевченко в 1845 р. закінчив Петербурзьку художню академію з двома срібними медалями і званням «Вільного художника». Його картини — дуже гарні, прості і одночасно величні.
Ведуча. У творчості Т. Шевченка велика роль відводиться природі. Надовго покинута Україна лягла в душі юнака нетлінним скарбом любові до мальовничої природи.
Пісня «Садок вишневий коло хати»
Учень. Встала весна,
Чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають.
Пісня «Тече вода з-під явора»
Ведуча. Вербову гілочку, як символ рідної України повіз Тарас Шевченко із собою на заслання. Він підібрав вербову палицю і згодом посадив цю гілочку у казахській пустелі ще в 1850 році. Виросло велике дерево, яке люди назвали вербою Тараса. А потім ще 200 вербичок виростив. Вербовий гай у засланні нагадував Тарасу Шевченку рідну Україну. А щоб поливати свій гай, він ще й криницю викопав.
Учень. Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між вербами над ставами
Верби зеленіють…
Ведуча. Тарас Шевченко дуже любив природу своєї рідної землі – України. Він згадував іі степи, ріки, гаї, верби, червону калину.
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялася
Дівчина-дитина.
Любо-любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Ведуча. Шевченко дуже любив музику,мав гарний голос, чудову пам’ять і відмінний музичний слух. Будучи маленьким хлопчиком, він багато співав, пам’ятав багато пісень, він не міг жити без пісні. З раннього дитинства слухав він сумні пісні матері, а після її смерті їх співала сестра Катерина. Тарас і сам співав про сирітство, про важке дитинство, про село, про свою першу любов.
Ведуча. Дуже подобалися Тарасу пісні і думи про український народ, історію його життя. Він любив кобзарів, які ходили по світу і співали. І Шевченко сам записував багато пісень.
Ведуча. Поет дуже любив природу. В вірші «Зоре моя вечірня» він зумів передати всю красу української природи.
Пісня «Зоре моя вечірня»
Ведуча. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:
Учень. …Не одцурайтесь своєї мови
Ні в тихі дні, ні в дні громові,
Ні в дні підступно мовчазні,
Коли стоїш на крутизні
Один, чолом сягнувши птаха,
Й холодний вітер попід пахви
Бере і забиває дих,
Щоб ти скорився і притих.
Не одцурайсь, мій сину,
Мови. У тебе іншої нема.
Ти плоть і дух – одне-єдине
Зі словом батьківським – Людина,
Без нього – просто плоть німа.
Без мови в світі нас – нема!
Учень. Схаменіться,…
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Учень. Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Учень. Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться самотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Учень. І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пам’янути
Незлим тихим словом.
Ведуча. 9 березня 1861 р. Т.Г. Шевченко виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі.
Ведуча. Шевченко все сподівався, що переїзд в Україну з гарним кліматом поверне йому здоров’я. Але хвороба ускладнилася. Перед смертю Тарас Григорович написав вірш «Что ж не пора ли понемногу». Це був останній його вірш.
Поховали поета на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі пам’ятали заповіт поета.
Учень. Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.
Ведуча. У травні 1861 р. труну з тілом Кобзаря було перевезено з Україну. 8 травня його привезли в Канів і похоронили на високій Чернечий горі, поблизу того міста, де Тарас Григорович хотів побудувати собі дім.
Учень. Уклін тобі, Тарасе,
Великий наш пророче,
Для тебе вірно б'ється -
Те серденько дитяче.
За тебе вічно б'ється,
За твої заповіти,
Чого батьки не зможуть,
Те сповнять їхні діти.
Ведуча. Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Ведуча. Минуло багато років з дня народження славного сина України, але зайдіть у будь-яку хату і ви побачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він — як член сім'ї, як найдорожча людина.
Учень. У нашій хаті на стіні
Висить портрет у рамі.
Він дуже рідний і мені,
І татові, і мамі.
Він стереже і хату, й нас,
Він знає наші болі.
Я добре знаю — це Тарас,
Що мучився в неволі.
Ведуча. В день народження Т. Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам'ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні і цим висловити свою шану великому Кобзареві.
Учень. Тарасе, наш Кобзарю, всюди
Приходиш нині ти, як свій,
Тебе вітають щиро люди
На всій Україні моїй.
Ведуча. І дорослі, і діти шанують геніального українського поета художника, борця за волю народу і завжди будуть пам'ятати його заповіти.
Учень. Я маленька українка,
Восьмий рочок маю,
А про Тараса Шевченка
Вже багато знаю.
Він дитя з-під стріхи,
Він в подертій свиті,
Він здобув нам славу,
Як ніхто на світі.
А та наша слава
Не вмре, не загине,
Наш Тарас Шевченко —
Сонце України.
Уклін тобі, Тарасе,
Великий наш пророче,
Для тебе вірно б'ється -
Те серденько дитяче.
За тебе вічно б'ється,
За твої заповіти,
Чого батьки не зможуть,
Те сповнять їхні діти.
Діти (хором): Спи спокійно, Тарасе!
Нащадки твої
Словом шани й любові тебе пом'янули.
І народи Вкраїни
Заповітів священних твоїх не забули.
Пісня «Кобзареві»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку