Театралізоване дійство "ГОЛОДНА СОВІСТЬ" (вшанування пам’яті жертв Голодомору

ІІ МІЖНАРОДНИЙ МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ КОНКУРС

НАУКОВИХ І ТВОРЧИХ РОБІТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА МАНЯКА І ЛІДІЇ КОВАЛЕНКО

 

 

 

 

 

 

Театралізоване дійство

«ГОЛОДНА СОВІСТЬ»,

присвяченого 84-м роковинам вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

 

 

 

 

Автор:

Мазур Євген Сергійович,

керівник театральної студії

«Мельпомена» Районного центру позашкільної освіти Міжгірської районної ради Закарпатської ради

 

Контакти:

Моб.тел. +380971533560

                +380502991903

e-mail: yevhen-mazur@ukr.net

 

 

 

 

 

 

 

смт. Міжгір’я, 2017 рік

ОПИС ЗАХОДУ:

     Даний захід має на меті донести до учнів та дорослих трагедію нашого народу – Голодомор 1932-1933 рр.

    Також певні моменти були взяті із життя моєї прабабусі Ящук (Ковтонюк) Ярини Павлівни, яка народилася у 1895 році в селі Росолівці, Красилівського району, Хмельницької області. Вона пережила події Голодомору 1932-33 рр. Її я втілив у ролі Марії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

МАРІЯ	дівчина 17-18 років, селянка
КОРНІЙ	чоловік Марії
ГНАТ	наречений Марії
УКРАЇНА	дівчина 15-16 років
МАРТИН	«сіяч», селянин
ГАННУСЯ	дівчинка 10 років
ХЛОПЦІ	Микола Богдан Олексій
ДІВЧАТА	Катерина Оксана  Надія
ДМИТРО	член загону з конфіскації
ВІКТОР	голова загону з конфіскації, член компартії
ОЛЕНА	вдова
ТАРАС	хлопець 10 років
АННА	бабуся, 60-65 років

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЦЕНА 1 «ПОСИДЕНЬКИ»

 

На фоні української мелодії.

Дівчата в українському сидять біля печі,

кожна займається своїми справами, сміються.

Оксана: Ех, дівчата, як добре сидіти, нічого не робити, а тільки гомоніти про своє, дівоче!

Катерина: Ну ти й кумедна. Ти все просто би сиділа, та нічого не робила б. Правда ж?

Оксана: Ну чого ти постійно мене ображаєш?

Надія: Дівчата, припиніть цей бедлам. Чому ви постійно гризете одна одну.

Катерина: А чого ж не погризти одна одну! А хто ж її дістане, як не я? Га?

Надія: Та припиніть ви! Зараз хлопці прийдуть! Почнуть заглядатись на нас! А ви тут, як дві старі баби!

Оксана: Ну ти й сказала таке! Що ж, піду готуватись до їхнього приходу.

Надія: Не до тебе однієї вони прийдуть! До нас усіх прийдуть!

Катерина: Вже чекаю, аж не дочекаюсь тих гарних, чудових та веселих парубків!

Надія: Та які вони там чудові?

Катерина: А хіба ні?

Оксана: Чого один тільки Богдан вартує! Як прийде, як поглузує з нас, що хоч тікай!

Катерина: А тебе прямо не зачепи!

Оксана: А що ти думала! Я ж тендітна, ніжна, як та волошка в полі. Мені мама говорила, що не дарма вродила мене у літі, бо саме тоді цвіли волошки. Так  мене й прозвали «Волошка».

Надія: Ех, а моє вже минулося дівування. До мене сватався Микола. Такий гарний хлопчина. Чи не так, дівчата?

Катерина: Та що ти починаєш? Ти ж не якась стара діва?

Надія: Та ні, просто хочу розповісти вам нашу з Миколою історію, яка стане вам в нагоді. (на фоні мелодії) Все почалося навесні минулого року. Він стояв на службі у церкві. Молився. Але раптом повернув свій погляд на мене. Я стояла навпроти, але з іншої сторони. Мабуть, сам Бог вирішив, що нам треба зійтись. Але ми гуляли, спілкувались, а потім – просто говорили про життя. Ви ж розумієте, що в розмові розумієш людину. Дізнаєшся, яка вона. І не дарма ми почали говорити про те, наскільки кожен дорожить своїм життям, а найголовніше – своїми близькими, рідними, бо вони – сенс твого життя….

Катерина: Та все, досить з нами так говорити. Ми розуміємо, що кохання просто так не з’являється в голові, а навпаки починається з серця.  

Оксана: А то почала тут базікати як не знаю хто. Бо дійсно, нам і так все зрозуміло. Коханий буде готовий зробити для мене, хоч що…

Катерина: Правильно! Навіть готовий буде життя віддати заради нас!

Надія: Ех, дівчата! Які ви швидкі, прудкі. Хочете, аби в житті все буде якнайшвидше, якнайкраще! Але так не буває… Треба завжди чекати!

Катерина: Яка ти старомодна! Не можна так! Адже ми молоді. В наших жилах кров кипить. Хіба не видно?

Надія: Та я все розумію, дівчатка! Проте, задумайтесь над тим, що я вам говорила!

Оксана: Так нудно з вами. Треба заспівати мабуть!

Надія: Яку б пісню заспівати? Мабуть, нашу заспіваймо…

Співають пісню

«Ой у гаю при Дунаю, соловей щебече…»

Наприкінці пісні чути стукіт у вікно.

Оксана: Ну і хто це там такі?

Катерина: (дивиться у вікно) А, так це ж наші хлопці! Браві парубки!

Надія: Так, вже бачу прибігли! От вже які прудкі!

Чути галас за кулісами. Хлопці забігають до хати.

Олексій: Привіт, дівки!

Катерина: Дівки он там, у стайні!

Олексій: Серденько, ну нащо так грубо! Хіба так можна?

Богдан: Еге ж, до такого сердешного, доброго парубка, і так – сердито!?

Оксана: Ех, бідолашні. Ви чого це тут розгулялись. Ви до нас в гості прийшли, чи так собі, поглузувати і втекти?

Богдан: Звісно що в гості. Аби повеселитись…

Олексій: Поспівати!

Богдан: Потанцювати!

Олексій: І вас порозважати!

Оксана: Ох, і насмішили! Хіба вам не соромно так говорити з дівчатами?

Богдан: А чому соромно? Ми прийшли до вас з щирим серцем. Хочемо трохи розвеселити вас.

Олексій: А то сидите тут, сумуєте, говорите геть не про ті речі. Хіба такі юні, молоді можуть щебетати про старезні речі?

Богдан: Ага, і не кажи! Олексію, а давай із ними потанцюємо. Може стане веселіше?

Олексій: А давай!

Танцюють український танок

Богдан: Ох, і натанцювались! Було дуже весело.

Олексій: Погляньте, а чи не наша це парочка стоїть он  там?

Катерина: Так, наша. Це Надія з Миколою гомонять!

Надія та Микола стоять на авансцені.

Виходять наперед.

Микола: Моя мила, рідненька Надіє! Я давно хотів тобі сказати, що дуже сильно тебе кохаю. Немає на світі більшого та кращого почуття, аніж любов до матері та міцного кохання до своєї нареченої.

Надія: Ти знаєш, щоб не сталось, я завжди буду поряд із тобою. Щоб не відбулося в нашому житті, я завжди буду готова прийти тобі на допомогу!

Микола: Я знаю про це! Адже наші серця починають битися воєдино!

 

Богдан: Ех, молодята! Досить базікати! Завтра в поле. Сіяти. Зима скоро.

Микола: А й правда, треба вже закінчувати наші посиденьки!

Олексій: Щасти вам, дівчатоньки! Завтра побачимось!

Надія: Так, побачимось! На полі! (сміється)

Катерина та Оксана: (сміються) Ха-ха-ха!

Мелодія

 

СЦЕНА 2 «ПОЛЕ - СІВБА»

На проекторі висвітлюється пшеничне поле.

Звук соловейка та жайворонка, природи.

Жінки сіють зерно, чоловіки орють.  

Роблять привал для відпочинку. Сідають на краю сцену.

 Розгортають клунок. А там хліб, картопля.

Корній: Ех, чудовий буде врожай! Чи не так дівчата?

Марія: Знайшов чим хвалитися? Ще й навіть не зійшло на полі нічого, в ти вже про майбуття?

Корній: А що? Вже помріяти не можна? Так хочеться аби вже був врожай! Бо ж не знаємо, що буде завтра!

Мартин: А й правда, Маріє! Чого ти його докоряєш? Він бажає добра! Хоче аби врожай був добрий!

Марія: Та як же тут радіти? Ми ж тільки посіяли!

Катерина: Маріє, а чого ж тут боятися? Ми ж не голодні? Та й наче не холодні?

Марія: Та просто не можна так, наперед задумуватись та говорити про те, чого відразу не отримаєш.

Наталка: Тітко Маріє, ви як завжди! Говорите такі розумні слова. Вже й помріяти не можна!

Марія: Бо не можна! Не гніви Бога, мила дитино!

Корній: Маріє, не сварись! Буде по твоєму! Просто всі сподіваються, що все буде добре з нашим врожаєм!

Марія: Шануйте хліб! Шануйте колос! Бо без них не буде нам життя! Відчуваю, що щось недобре чекає на нас. Поганий сон мені наснився.

Мартин: Наші колоски завжди буяють. Їм немає рівних серед інших угідь району. Та хіба нам має бути за це соромно!

Корній: Це правда! Ніколи не було ні одного року коли не забуяло наше колосся!

Марія: Добре, людоньки! Як скажете! Але пам’ятайте про мої слова.

Корній: Досить балачок! Вперед, працювати! Бо треба ще сіяти, а то буде мало нам на всіх!

Усі сіють. Завершують сівбу. Витирають чоло. Жінки відпочивають.

Йдуть за куліси.

На сцені Корній та Марія

Марія: Он і сонечко сьогодні, зачекало, затрималося трохи! Зачепилося он на дубі, і посиділо, відпочило!

Корній: Що ти таке кажеш, Маріє?

Марія: Кажу, що день сьогодні був довший. Так ніби й сонечко нас розуміє. Що треба було нам встигнути досіяти.

Корній: А що ти там говорила про свій сон?

Марія: Я не хочу, Корнію, про нього говорити. Бо дуже страшно про нього говорити. Мені ніяково!

Корній: А що ж там у ньому страшного? Невже щось жахливе?

Марія: Сниться мені, ніби напали на нас чорні ворони. Почали забирати все. Руйнувати та грабувати.

Корній: Та облиш ти все це! Все у нас буде добре з тобою!

Марія: Та мрію про це! Все буде добре! Не сумніваюсь!

Корній: Як гарно на дворі! Сідає сонце! Полум’яне сонечко завтра зігріє зерна та подарує нам чарівний врожай навесні!

Марія: Так, неодмінно Корнію! Всі люди будуть раді багатому врожаю!

На фоні мелодії. Йдуть за куліси.

На екрані документальна хроніка –посів та збір врожаю.

 

СЦЕНА 3 «ПОМСТА»

На сцені Марія. До неї підходить Гнат. Звук ночі.

Гнат: Доброго вечора, Маріє!

Марія: І тобі доброго вечора!

Гнат: Чим я тебе образив, скажи мені?

Марія: Тобто? До чого ти цю розмову завів. Та ще й мене викликав з дому вночі.

Гнат: Як до чого? Чому ти вийшла за Гната? Скажи мені! Чому? (хапає за плечі)

Марія: Перестань! Ми здається про це вже говорили! Я втомилася, Гнате.

Гнат: Не говори зі мною так! Це тобі так не минеться. Йди геть звідси! Розбила мені серце, Маріє! Немає у тебе душі! (кричить голосно) Бездушна! Ти бездушна, чуєш!

Марія тікає.

На сцені стоїть Гнат.

Задуманий.

Гнат: Усе життя людини полягає у здійсненні надій та мрій. Мені не пощастило це відчути. Але я просто так цього не лишу. Спалю їй хату. Нехай горить зі своїм Корнієм! Будьте ви прокляті, зі своїм щастям! Аби ви згоріли, до смерті! Не жити вам у щасті!

 На екрані висвітлюється фон пожежі. Звуки тріску вогню.

Вибігає Марія, кашляючи.

Марія: Хто тут? Що ж так тяжко дихати! Ой, Боже, кому це потрібно. Горить дім. Люди, допоможіть. Прошу, допоможіть! (бігає в різні боки).

На фоні мелодії – відео пожежі.

 

 

СЦЕНА 4 «КОНФІСКАТ»

На сцені стіл. Лунає гімн СРСР – Інтернаціонал.

За столом сидить Віктор – голова загону з конфіскації.

Читає газету.

Віктор: (читаючи газету) 19 квітня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийнято постанову «про насіннєву позику України». Хм! Цікаво! О, іще щось прийняли. Ану почитаю!

Забігає Дмитро. Стривожено.

Дмитро: Подивіться, що нам прислали! Нарешті, для нас робота є!

Віктор: Давай, погляну! (бере листок до рук) Так… що тут у нас. (читає) Постанова від 7 серпня 1932 року «Про охорону державного майна держ підприємств, колгоспів та кооперацій суспільної власності».

Дмитро: Так, саме так! (показує на текст) А ще цікавий пункт – Прирівняти до державної власності майно колгоспів та кооперативів, а саме урожай на полях, загальні запаси врожаю, тварини, кооперативні склади та магазини.

Віктор: Застосувати в якості міри покарання – судові репресії за крадіжку колгоспного майна. Також застосувати розстріл з конфіскацією всього майна а якщо будуть пом’якшувальні обставини – позбавлення волі не менше ніж 10 років з конфіскацією майна.

Дмитро: От нарешті, ці жалюгідні люди дізнаються хто такий – наш великий вождь і батько!

Віктор: Нам треба буде забрати у однієї сім’ї все та всі інші – відразу підкорятимуться!

Дмитро: Так! Це дуже добре! Бо скільки можна дивитись на те, як вони багатіють, ті люди! У мене взагалі нічого немає наприклад! Я не розумію, невже корова чи свиня може бути краще аніж наша велика держава! Хм, жалюгідні люди ці - селяни!

Віктор: Значить, розклад такий. Завтра ми розпочинаємо боротьбу з тими, хто краде у власної держави. Нам потрібно буде прослідкувати над тими, хто працює в колгоспі. Як тільки побачимо – відразу до покарання!

Дмитро: Добре, як скажеш. Нам треба якомога краще себе проявити! Адже я готовий навіть життя віддати за нашу державу. Вона нас годує, а не якісь там жахливі селяни!

Віктор: Я бачив, що деякі селяни дозволяють собі виносити зерно у мішках з території.

Дмитро: Від завтра це все припиниться. Держава починає піклуватись про своє майно! Нарешті!

На екрані висвітлюється документальний

відео фрагмент

щодо сталінських репресій у період Голодомору

 (закон про «п’ять колосків» та ін).

Закривається куліса.

 

СЦЕНА 5 «РОЗБІЙ»

 На сцені стоять люди.

Перешіптуються.

Лунає мелодія. На сцені дівчата та хлопці, сумні.

Віктор: Чого тут стоїте? Йдіть додому всі! Що тут не бачили!

Марія: Чим завинили перед тобою, Вікторе? Що ти нас чіпаєш?

Віктор: А ти припини свої дурні балачки, Маріє! Хіба мало з тобою розбиралися у 1921-ому? Забула, як твого нареченого Гната, стусали? Бо дуже розумний був!

Марія: Не забула! От того в тебе й досі родини немає, бо Бог тебе карає!

Віктор: А ти мене своїм Богом не лякай! Теж, знайшли мені захисника та заступника! (йде)

Марія: Припини! Замовчи, дурисвіт!

Анна: Перестань, дочко з ним гризтися. Він все одно ніколи цього не зрозуміє! Він дурний. Для нього Бог – ніщо! Ходімо краще! Та й ви всі розходьтеся! Бо біда всім буде!

Люди розходяться. Дія в хаті у Марії.

Марія: (готує їжу) Чуєш, Корнію! Сьогодні йшов Віктор повз село.

Корній: Та й що? Чіпав тебе?

Марія: Не дуже! Але щось бурмотів, що нам буде біда всім. Аби ми не зазирали одне на одного, а особливо на нього.

Корній: То дурня якась! Я не розумію, що він став такий розумний.

Марія: Йому дали посаду, не пам’ятаю яку правда.

Корній: Ай, та Микола мені казав. Що якийсь голова загону добровільного, головне що цей загін державний. Хм, подумаєш! Чи не посада!

Марія: От тому він мабуть і ходить такий, наче когут, гордий!

Корній: Так. Мені Петро з сусіднього села розповідав, що той злісний Віктор направив свого посланця Дмитра до нього, аби той дізнався скільки продовольства в селі. Цікаво, навіщо таке дізнаватись?

Марія: Не знаю. Та наче всі живемо в одному селі. Він щодня бачить, як ми тяжко працюємо, як намагаємось себе прогодувати. І тут, раптом ще й дізнаються по селах щодо продовольства. У кого і скільки. Таке вигадали.

Корній: А що ми Марійко будемо їсти на вечерю?

Марія: Мабуть, наші традиційні вареники. Запросимо у гості дівчат, котрі залицяються до нашого сусіда – Олексія.

Корній: Та й хлопців покличемо на гостину до нас! Адже ми на славу постарались на полі!

Марія: Повністю з тобою згодна! Давай! Тож, розпочнемо нашу підготовку до гостини. Для початку поспіваємо!

На екрані висвітлюються фото гулянь.

Марія готується. Накриває на стіл. Корній метушиться.

 

 

СЦЕНА 6 «ГОСТИНА У МАРІЇ»

Лунає весела українська мелодія.

Лунають сміх та радісні розмови гостей. Вони заходять у зал.

Заносять хлібину та тарілки з їжею.

Марія: Раді вас бачити у нашій хатині. Заходьте, гості дорогенькі!

Корній: Вітаю хлопчаків. Оце вже буде нам зміна.

Марія: Так, аби ще й не гуляли так жваво. А навпаки, працювали!

Корній: Та Маріє, ну вони ж молоді. Згадай себе! Хіба забула як ми ходили на вечорниці. Розважалися. Як на Різдво ходили колядувати. А на Меланки – щедрувати. Хіба не пам’ятаєш?

Марія: Ех, були часи, справді добрі. А сьогодні – що? Злість, розбрат, розбій. Сумно якось…

Корній: Припини це скиглення! Давай краще веселитись!

Всі танцюють.

Богдан: На славу потанцювали! Чи не так?

Катерина: Так, ти правий!

Марія: Ну що ж дорогенькі, ходімо до столу! Нам потрібно підкріпитися, бо ще багато розваг попереду! Прошу, до столу!

Всі сідають за стіл.

Вриваються у хату Віктор та Дмитро.

Корній: Ви чого увірвались сюди? Вам нічого робити?

Віктор: Замовчи, Корнію! Я знаю чого сюди прийшов. Дмитре, швидко обшукай хату.

Дмитро біжить обшукувати.

Марія: Поясни, Вікторе, для чого ви обшукуєте нашу хату? Ми що злочинці якісь?

Віктор: До чого тут злочинці? Це наказ Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Нам потрібно збільшити продовольство в країні! Хіба щось не зрозуміло.

Корній: А ми тут до чого? До чого тут селяни?

Віктор: Бо у вас всього найбільше! І зерна, і хліба!

Марія: Ти що вирішив усе забрати? Ах, ти негіднику.

Забігає Дмитро

Дмитро: Пане Вікторе, я знайшов. Ось міх із різними наїдками. Забираємо все. Зі столу збирати?

Віктор: Збирай! Все одно вже наїлись!

Марія: Ти що геть здурів? Як забрати? Корнію! Ой, горе, горе нам…. З голоду помремо!

Анна: Лишіть його, діти! Не треба чіпати! Забери, подавися, катюго! Кара Божа на тебе найде! Ох, горе нам, горе діточки!

Віктор: Все заберемо у вас, жалюгідні селяни! Все заберемо!

Лунає грім та вітер. Сумна мелодія.

На фоні музики всі йдуть за куліси.

На екрані відеофрагмент про початок Голодомору в Україні.

 

СЦЕНА 7 «ВДОВАМ»

Лунає свист вітру, звук грому. Сумна мелодія. На сцену виходить вдова з дитиною.

Олена: Хліба…! Хліба….! Тільки хлібчика…! Лишилися тільки вдвох з синочком. А він плакав усю ніч, бо татко помер його… Не дочекався ранку… Просив водички, просив хлібця… А в мене його не було! Не було чого дати чоловікові. Біда нам, двом з синочком… Вчора прийшли, все забрали, і зерно, і їжу, і навіть, хлібчик, запашний хлібчик…. Ходжу тепер й думаю, за що нам така кара, нашому народу? Хіба в чомусь ми завинили? Хіба ми винні у тому, що відбувається зараз? Ох, біда, біда нам….

На фоні мелодії заходить Марія.

Марія: Здрастуй, Олено! Чула про твою біду. Ти не журися. Чоловіка не повернеш. Та й синочка ще треба буде виховувати, ростити.

Олена: Та якби він на війні загинув це інша справа, а тут – голод. Хіба ж так можна? За що? (плаче)

Марія: Ти не плач! Припини це скиглення. Ось тобі шматок хліба. (подає Олені) У нас теж все вибрали, та нічого. Все одного на них управа знайдеться. Шкода дітей, матерів, які лишились самі. Вчора прийшли, коли вся молодь була у нас на гостині з нагоди завершення сівби. І раптом все вимели, вигребли… Лишився один хлібець.. Добре, що нам вистачає хоч і того….

Олена: А до мене прийшли, забрали останнє…Тарас пішов до сусіда та його вбили, бо хотів украсти у сусіда мішок зерна. З Миколою домовився за млин, аби потайки змолоти зерно….І тут, прийшли, звірюки, й застрелили…

Марія: А що з зерном зробили?

Олена: Забрали! На підводу закинули та й поїхали… А я стала посеред  нашого саду, бачу лежить мій Тарасик, мертвісінький… І нічого не можу зробити із ним….

Марія: Ти не журися! Краще ходімо до мене! Бо в тебе мабуть холодно… Змерзне дитятко.

Олена: Ні, я ще маю дочекатись свого Тараса… Може прийде?

Марія: Олено, він мертвий, не чекай його!

Олена: Та ні! Він прийде! Он дивись стоїть за садком нашим! Давай ще почекаємо!

Марія: Ні! Він нажаль помер! Олено, ходімо….

Олена: Забери Богданчика! А я ще тут постою.. Почекаю!

Марія: Давай мені його на руки! (забирає дитину). Приходь до мене, Олено! Погрієшся. А то тут дуже холодно! І не стій довго, не чекай! Бо запримітять інші скажуть здуріла!

Олена: Ха-ха! Здуріла! Таке скажеш! Я просто почекаю свого Тарасика, і все! Що тут дурного! Йди! Йди собі, з Богом!

Марія йде з дитиною на руках. На сцені Олена лишається.

Олена: Тепер не страшно за дитину! Все, Тарасе, йду до тебе! Набридло страждати! Не можу без тебе!

Олена йде за куліси.

На екрані відео водоспаду та проекція як людина топиться.

Звучить мелодія.

 

СЦЕНА 8 «ДІТЯМ»

На екрані фото дітей з хлібом (періоду Голодомору).

На авасцені сидить хлопчик, який їсть крихти хліба,

біля нього дівчинка, теж бере крихти з його руки.

Ганнуся: Чуєш, Тарасику, а це останні крихти?

Тарас: Так, сестричко, останні! А що?

Ганнуся: Я щось не наїлася. Не знаю, що ми будемо робити. А ще до вечора дуже далеко.

Тарас: Не знаю теж. А пам’ятаєш, біля нас живе тітка Марія. Давай побіжемо до неї. У неї яблука такі ростуть, ну просто гарні. Червоні.

Ганнуся: Ага, такі запашні. Минулої осені, як вродило їх багато. Ми з тобою сиділи прямо під деревинкою, та й їли, досхочу. Думаю і цього року там щось є.

Тарас: Так, і правда, треба туди піти.

Діти біжать за куліси.

На сцені Марія. Латає рушник, сидить на лаві.

Заходять діти.

Ганнуся: Тітко Маріє, добрий день!

Тарас: Добрий день, наша дорогенька, тітко!

Марія: Рада вас бачити, дітлахи.

Тарас: А ми до вас прийшли аби попросити щось поїсти.

Ганнуся: Останні крихти доїли тільки-но. А більше нічого немає.

Марія: Діточки, бідолашні. Зараз пошукаю щось. (починає дивитись)

Тарас: Як думаєш щось є у тітоньки?

Ганнуся: Думаю, що є! Бо дуже, ну дуже хочеться їсти.

Заходить Марія.

Марія: Ось діточки, візьміть, останній шматок хлібчика. Їжте, та наїжтесь. Бо вам ще довго жити треба.

Ганнуся: (бере хліб до рук) Ой, хлібчик!

Тарас: А який запашний! Як же хотілось його з’їсти. Бо тільки крихточки їли.

Марія: Їжте, мої любі! А де ваші тато й мама.

Тарас: Немає! (починає плакати)

Ганнуся: Так, вже немає їх… Пішли десь, до сусідів. А тоді був постріл.. .І немає їх…

Марія: Ой, Господи! А куди ж ви тепер підете? Як ви самі живете?

Тарас: От так. Ходимо по вулиці. Зайдемо до якось хатини….

Ганнуся: І просимо їсточки. Хто дасть. А хто й не дасть! І таке буває. Не всю людоньки, добрі!

Марія: Та лишайтесь у мене. Я думаю, що мій Корній, не буде проти. Куди ж я вас відпущу.

Ганнуся та Тарас: Дякуємо вам, дорогенька! (обіймають Марію)

До хати заходить Корній.

Корній: Добрий день, діточки! Маріє, підійди до мене!

Марія: Так, Корнію! Що?

Корній: Що це за діти?

Марія: Богданові діти!

Корній: Звідки вони взялися?

Марія: Прийшли тільки-но! Просили їсти! А що?

Корній: А Богдан де з Софією?

Марія: Їх застрелили! Служники Віктора!

Корній: Що? Як застрелили?

Марія: Як? Як? Рушницею чи пістолетом!

Корній: І що тепер нам робити із ними? Ти що? Маріє! Нам самим немає чого їсти! Як ми їх прогодуємо!

Марія: Заспокойся! Я щось придумаю. Я дістану з-під землі захований хліб, картоплю… Якось проживемо! У нас і так із тобою немає дітей. Та хоч ці будуть! Та й мене бабця не так виховувала. Хіба ти б кинув дітей напризволяще? Віддав би їх у руки злісному голоду?

Корній: Бог з тобою! Що ти таке кажеш? Ні, не віддав! Добре, нехай лишаються. Якось та й буде.

Марія: Дякую тобі, Корнію! В нас все отримається! Проживемо! Я в це свято вірю!

Марія метушиться. Корній сідає за стіл.

Корній: Діточки, йдіть погуляйте, в садочок! А нам із Марією треба поговорити!

Марія: Так, біжіть!

Діти виходять

 

СЦЕНА 9 «СМЕРТЬ ДОВКОЛА»

За столом Корній. Марія біля нього.

Корній: (стривожено) Сьогодні проходив мимо дому Миколи та Надії. Там така мертва тиша. Двері відчинені. Свічки горять. Сусіди зійшлись. Підійшов, запитав. А мені сусідка їхня й каже «Все, немає молодят… Так і не побралися!». Я в такому страху стою. Слухаю це. І не тямлю. Доки не дійшов до сусіднього дому, де така ж сама картина. Свічки… Тиша…

Марія: Я теж саме бачила поблизу інших сусідів. У них молоді дівчата померли. Це біда, Корнію! Чуєш, біда!

Корній: Як тільки зможемо вижити – так і виживимо!  І не треба ні на кого дивитись, рівнятись! Нам потрібно зберегти своє життя!

Марія: Я згодна, але ти зрозумій, що чиєсь життя, воно теж є цінне! Так не можна, Корнію! Бо якщо ми когось не врятуємо, то й нас не врятують.

Корній: Я, Маріє, все сказав!

Марія: Так, я вірю тобі! Вірю, що ти хочеш аби всі вижили! Хвилюєшся за мене, за бабусю, але повір мені, що я теж хочу добра усім!

Корній: (злісно) Та ти бачила, що коїться на вулиці? Хіба не бачила! А я тобі розповім! Коли я йшов додому трупи лежали на узбіччі. Їх не десятки, а сотні! Їх зараз забирає підвода з кіньми. Вивезуть за село, кинуть у яму та зариють. Як безбожних, зариють. Їх ніхто не відспіває, ніхто не пом’яне! Ти це розумієш?

Марія: (плаче) Розумію! Корнію, розумію! Але їм теж треба допомогти!

Корній: Ти знову за своє? Ти знову починаєш! Набридло це! Все так набридло! (йде з хати)

Марія лишається в хаті плаче.

Сумна мелодія.

 

СЦЕНА 10 «СМЕРТЬ КОРНІЯ»

 

Заходить баба Анна. Стривожено.

Анна: Маріє, там… там…Корній…Біля тину лежить! Гайда за мною! Скоренько!

Марія: Як Корній? Біля якого тину? Що таке? (біжить з хати)

Пауза. Заходять Марія та Анна в чорному.

 Діти за ними.

Марія: Немає Корнія вже. А ти ще Корній мене докоряв? Та як тепер я буду сама. Без тебе. Як? Як я буду сама поратись по господарству? Як ростити дітей сама? Розумієш, сама!

Анна: Припини дочко скиглити. Гріх нарікати. Господь забрав його. Терпи, просто терпи….

Марія: А він ще й казав, як кохає мене… Як мріє побудувати великий будинок… Хотів, аби ми разом ростили та виховували дітей… А тут таке… Та як так сталося? Не розумію! Він прийде, обов’язково прийде! Хіба ні?

Анна: Ні, він не прийде! Не встане з-під землі!

Марія: Та як не прийде! Ні, він обов’язково прийде! Хіба він міг мене лишити!

Тарас: (до бабусі) Бабцю, а що з татком?

Анна: Милий мій, татко спить вічним сном. Він обов’язково буде над вами літати, як янгол та оберігатиме вас від всього злого. Йдіть, діти, спатоньки! Я зараз прийду вас поспіваю колискову пісню.

Марія йде. На сцені лишаються Анна, Тарас та Ганнуся.

Діти сідають на аваснцені.

Обіймаються та лягають одне одному на плече.

На фоні пісні Квітки Цісик «Колискова».

Анна: Колись дуже давно була країна. В ній жили добрі люди. Чарівні цвіли квіти. Аж раптом налетіли чорні ворони. У їхніх зубах були червоні пов’язки. Зав’язали людям очі ці ворони. А самі виклювали весь урожай на полях. І здійняли в повітря весь урожай. Поля стали сірими. Хати стали порожніми, бо все повимітав злісний вітер. А люди стали відчувати голод, холод та безнадійність. Але раптом Господь сказав «Не журіться! Вистраждайте цей біль! Бо недарма ви зветесь райським куточком світу!». Так у людей після того як полетіли злі ворони, стало дуже добрим життя.

Діти сплять. Бабуся Анна.

Помалу йде за куліси. За нею діти.

 

СЦЕНА 11 «ДО БОГА»

На сцені стоїть Марія.

На екрані висвітлюється вид храму

 та ікони Богородиці.

У Марії в руках свічка.

На фоні «Святий Боже»

Марія: Дивлюсь я на тебе Господи і не розумію. За що така кара моїй сім’ї? За що така кара нашому народу, селу? Я жила, раділа життю. Хотіла виростити діточок, виховати із них вірних синів і доньок, а тут – раптом напав голод. Сусіди вимерли. Батьків втратила рано, ще у 6 років. Виховувала бабуся Анна, яка й та вже вмерла. Чоловіка втратила. Лишилася сама із цими сиротами. За що таке? Хіба ми так завинили перед тобою аби нас знищити?                                                                                                         

 Скажи мені, Маріє, чим я можу спокутувати все те, що трапилось з моєю родиною? Чи я просто була поганою дружиною? Мало віддавала любові, тепла своїм близьким? Я знаю, що ти бачила як вбивали невинних молодих? Як вбивали нашого сусіда, сусідку… Усіх моїх близьких… Їх вбив голод… Злісний Голодомор. Прости нас, грішних. Прости за всі гріхи… Прости та згадай у Царстві Твоїм. Вічна їм пам’ять.

Куліса закривається.

Фон музики «Святий Боже»

 

СЦЕНА 12  «УКРАЇНА – ВІДРОДЖЕННЯ»

На фоні мелодії Мирослава Скорика, дівчина в образі України

виконує танець. Виходить наперед.

Запалює лампади на краю сцени.

Лунає дикторський текст.

Диктор: Йшла вона полем… Чорним полем… На ньому не росте нічого…. Чорні ворони оточили її… Вона відхиляється від них, відганяє їх… Вони хочуть забрати у неї останнє – сухі колоски, від яких нічого не отримаєш, ні хліба, ні зернинки, бо вони – пусті. Ворони хотіли забрати у неї все. Проте, вона не здалася. Витримала цей натиск. Відкинула воронів в бік та метнула в них силою своїх могутніх рук. Ворони вмерли. А вона – вижила. Наша Україна вистояла.

                 Коли стала посеред поля. Побачила чорну землю. Впала на коліна. Поцілувала її. Огорнула своїми крильми. Дала землі силу. Згадала про тих, хто загинув голодною смертю. І покликала їх до себе….

Україна виходить наперед сцени.

Україна: Відкрийтесь небеса! Зійдіться всі українські села, присілки та хутори! Засяйте над планетою невинні душі! Зійдіть на води й суші! Збудуйте пам’яті не вигаслий собор! Це – 32-й рік! Це 33-й рік! Голодомор! Голодомор! Голодомор!

Музичний фон Є. Станковича «Панахида»

Усі герої одягнені в біле виходять

 по черзі зі свічками.

Анна: Якби ви знали, як тяжко було тим, кого торкнувся Голодомор!

Корній: Якби ви знали як тяжко розлучатись зі своєю родиною, навіть не попрощавшись!

Мартин: Якби ви знали як важко дивитись на зерно, яке ти вирощував цілий рік, яке забирають, нахабно з твоїх рук!

Тарас: Як важко усвідомлювати, що ти їси останній шматочок хлібця…

Ганнуся: Що завтра його вже тобі не дадуть, і ти – помреш…

Олена: Як тяжко дивитися на тіло своїх бездиханних близьких, яким ти не можеш нічим допомогти… А їх приїхали, кинули на воза та відвезли за село…..

Катерина: Як важко…

Оксана: Вмирати молодою….

Надія: Ще навіть не відчувши, що таке бути коханою дружиною!

Богдан: Як важко…

Олексій: Вмирати молодими…

Микола: Ще навіть не виховавши та не зростивши власних синів…!

Віктор: Як тяжко прийти й забрати у людей те, що вони наживали протягом всього року, життя…

Дмитро: А потім за це горіти у пеклі та бути проклятим на все своє життя…

Марія: Як тяжко розуміти те, що пам’ять – то нескорена сила. То символ, який ми маємо берегти у серці кожного про тих, хто не доїв, не досипав, не допив, не до мріяв, не до жив до сьогоднішньої днини, аби разом із нами вшанувати тих, хто загинув від невинної голодної смерті.

Україна: Вшануймо всіх, хто помер від голоду хвилиною мовчання.

ХВИЛИНА МОВЧАННЯ

На фоні кліп О. Білозір «Свіча»

Ведуча: Пам’ятаймо про них! Про тих, хто невинно вмер.

Ведучий: Пам’ять про них житиме вічно!

Ведуча: 25 листопада 2017 року о 16.00 год. розпочнеться Всеукраїнська акція «Запали свічку» на знак вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Запрошуємо і вас долучитися до участі в акції! Запаліть свічку на своєму підвіконні! Це важливо!

Ведучий: На цьому наш захід завершено!

На фоні кліп О. Білозір «Свіча»